Ім’я вітру

Розділ сімдесят другий Гребок

Вийшовши з кімнати, Денна звернула ліворуч, а не праворуч. Спершу я подумав, що вона дезорієнтована, але коли вона дійшла до чорних сходів, я зрозумів, що вона насправді старається піти, не проходячи залою. Вона знайшла двері на вулицю, але вони були надійно замкнені.

Тож ми пішли через парадні двері. Щойно ми опинилися в залі, я гостро усвідомив, що ми в центрі уваги. Денна попростувала до парадних дверей, рухаючись із неквапливою рішучістю грозової хмари.

Ми вже майже вийшли, аж раптом до нас гукнув чолов’яга за шинквасом.

— Агов! Стривайте-но!

Денна позирнула вбік. Її вуста стиснулися в тонку риску, і вона продовжила йти до дверей, ніби не розчула.

— Я з ним розберуся, — тихо сказав я. — Зачекай на мене. Я вийду вже за секунду.

Я підійшов до того місця, де стояв набурмосений шинкар.

— То це твоя двоюрідна сестра? — запитав він. — Констебль сказав, що вона вільна?

— Я гадав, що ви нічого не хочете про це знати, — відповів я.

— Звісно, не хочу. Але вона скористалася нашою кімнатою та поїла, а ще я викликав лікаря, щоб він її підлатав.

Я суворо глянув на нього.

— Якщо в цьому містечку є лікар, вартий більш ніж півгроша, то я — вінтський король.

— Усе це обійшлося мені в півталанта, — не вгавав він. — Пов’язки коштують грошей, а ще я приставив до неї одну жінку, щоб посиділа з нею, поки вона не прокинеться.

Я дуже сильно сумнівався, що він витратив бодай половину цієї суми, але проблем із констеблем, звісно, не хотів. Правду кажучи, я взагалі не хотів затримуватися. Зважаючи на Деннині схильності, я побоювався, що, якщо я випущу її з поля зору більш ніж на хвилину, вона зникне, як вранішня імла.

Я дістав із гаманця п’ять йотів і кинув їх на шинквас.

— Чума — прибуток для шкуродерів, — саркастично промовив я й пішов.

Мені неймовірно полегшало на серці, коли я побачив, що Денна чекає надворі, спершись на прикіл для коней. Заплющивши очі, вона підставила обличчя сонцю. Вдоволено зітхнула й повернулася на звук моїх кроків.

— Усе було настільки кепсько? — запитав я.

— Попервах вони були досить добрими, — визнала Денна, змахнувши перев’язаною рукою. — Але ця стара постійно до мене заглядала. — Вона насупилась і прибрала довге чорне волосся, відкривши синець, який уже трохи побагровів і тягнувся від її скроні аж до волосся. — Ти сам таких бачив — якась сувора стара панна з ротом, схожим на котячу дупу.

Я розреготався, а Денна раптово всміхнулася так, наче то сонце визирнуло з-за хмари. Тоді вона продовжила, і її обличчя знову спохмурніло.

— Вона все зиркала й зиркала на мене. Так, наче я, якби мала совість, мусила б загинути разом з усіма іншими. Наче я була винна в усьому цьому.

Денна захитала головою.

— Але вона була кращою за стариганів. Констебль поклав руку мені на ногу! — Вона здригнулася. — Навіть бургомістр нагодився, поохав наді мною так, наче йому не все одно, але він прийшов лише для того, щоб замучити мене запитаннями. «Що ви там робили? Що сталося? Що ви бачили?..»

Помітивши зневагу в Денниному голосі, я проковтнув власні запитання — так швидко, що мало не прикусив собі язика. Я від природи схильний ставити запитання, не кажучи вже про те, що я полетів до передгір’їв, як навіжений, саме для того, щоб розслідувати ті події.

Однак із Денниного тону було очевидно: вона не налаштована відповідати просто зараз. Я насунув дорожню торбу вище на плече, і в мене з’явилася думка.

— Стривай. Твої речі. Ти залишила їх усі у своїй кімнаті.

Денна на мить завагалася.

— Не думаю, що там було щось моє, — промовила вона так, ніби це досі й не спадало їй на гадку.

— Ти впевнена, що не хочеш повернутись і перевірити?

Вона рішучо хитнула головою.

— Якщо мені десь не раді, то я звідти йду, — спокійно пояснила вона. — Усе інше я можу надолужити дорогою.

Денна пішла вулицею, і я подався за нею. Вона звернула у вузенький завулок, який ішов на захід. Ми поминули стареньку, яка вішала блукальця зі снопів вівса. На ньому був неоковирний солом’яний бриль і штани з мішковини.

— Куди ми йдемо? — запитав я.

— Мені треба побачити, чи лежать мої речі на фермі Мотенів, — сказала вона. — Опісля я відкрита для пропозицій. Куди ти збирався йти, перш ніж знайшов мене?

— Чесно кажучи, я сам прямував на ферму Мотенів.

Денна скоса на мене глянула.

— Ну звісно. До ферми всього з милю. Ми можемо дійти туди ще засвітла.

Місцевість довкола Требона була посічена: здебільшого його оточував густий ліс упереміш із ділянками кам’янистої землі. Далі, за поворотом дороги, відкривалися чудові невеличкі ниви золотої пшениці, що ховалися між деревами чи мостилися в долині серед темних круч. Ниви рясніли фермерами і наймитами; їхні рухи відзначалися неквапливою втомою, що з’являється тоді, коли людина розуміє: попереду ще півдня жнив.

Усього за хвилину ходіння я почув за нашими спинами знайомий тупіт копит. Повернувшись, я побачив невеликий відкритий віз, який поволі їхав нерівною дорогою. Ми з Денною відійшли в кущі, позаяк на дорозі ледь-ледь вистачало місця для воза. Нас підозріливо оглянув зморений фермер, який зігнувся над віжками.

— Ми йдемо на ферму Мотенів, — гукнула Денна, коли він під’їхав ближче. — Не підвезете нас?

Чолов’яга похмуро оглянув нас, а тоді кивнув на задній кінець воза.

— Я їду повз старий Гребок. А далі вам уже тра буде йти самим.

Ми з Денною залізли на віз і сіли задом наперед, звісивши ноги. Їхали ми ненабагато швидше, ніж ішли пішки, але ми обоє були раді дати ногам відпочити.

Ми їхали мовчки. Денна явно не бажала обговорювати щось перед фермером, а я був радий, що в мене з’явилася хвилька на роздуми. Я вже планував набрехати свідкові стільки, скільки знадобиться, щоб витягнути з нього потрібні відомості. Денна все ускладнювала. Я не хотів їй брехати, але водночас не міг ризикувати, розповівши їй надто багато. Мені аж ніяк не хотілося переконати її в тому, що я з’їхав з глузду від диких історій про чандріян…

Тож ми їхали мовчки. Просто бути поруч з нею вже було приємно. Важко уявити собі, що перебинтована дівчина з синцем під оком може бути гарною, але Денна була гарною. Прекрасною, як місяць — може, і не без ґанджів, але досконалою.

Фермер заговорив, вирвавши мене з мрій.

— Оце Гребок.

Я роззирнувся довкола в пошуках греблі, але так її й не побачив. Шкода: я був не проти того, щоб попити холодної водиці чи трохи обмитися. Після кількох годин шаленої їзди верхи я спітнів і від мене відгонило конем.

Ми подякували фермерові й зіскочили з задка воза. Денна повела мене ґрунтовою дорогою, що петляла схилом пагорба між деревами й рідкісними ділянками затертого темного каменю. Вона здавалася впевненішою, ніж тоді, коли ми пішли з корчми, але не зводила очей із землі, ступаючи з явною обережністю, наче сумнівалася у своїй рівновазі.

Раптом у мене з’явилася думка.

— Твоя записка в мене, — сказав я й дістав з кишені свого плаща складений папірець. — Коли ти мені її залишила?

— Майже два витки тому.

Я скривився.

— Я прочитав її тільки вчора ввечері.

Вона кивнула сама до себе.

— Цього я й побоювалася, коли ти так і не прийшов. Я гадала, що вона, може, випала чи намокла так, що ти не зміг її прочитати.

— Я останнім часом просто не користувався вікном, — сказав я.

Денна байдужо знизала плечима.

— Та дурна я була, коли подумала, що ти ним скористаєшся.

Я спробував вигадати, що б його ще сказати — чим пояснити те, що вона могла побачити, коли Фела подарувала мені плащ в «Еоліяні». Мені так нічого й не спало на думку.

— Вибач мені, що пропустив наш обід.

Денна весело глянула на мене.

— Деох сказав, що ти потрапив у пожежу чи щось таке. Сказав мені, що вигляд у тебе був відверто жалюгідний.

— Я почувався жалюгідно, — відповів я. — Більше через те, що розминувся з тобою, ніж через пожежу…

Вона закотила очі.

— Не сумніваюся, що ти був страшенно нещасний. У певному розумінні ти зробив мені ласку. Поки я сиділа там… самотою… і журилася…

— Я ж вибачився.

— …мені відрекомендувався один немолодий пан. Ми поговорили, познайомились одне з одним… — Вона знизала плечима й кинула на мене скоса майже соромливий погляд. — Відтоді я з ним зустрічаюся. Якщо все буде гаразд і надалі, то він, здається, ще до кінця року стане моїм покровителем.

— Справді? — перепитав я, протверезівши від раптового полегшення. — Це чудово, і це вже давно мало статися. Хто він?

Вона хитнула головою, і її лице сховалося за темним волоссям.

— Я не можу сказати. Він одержимий своїм особистим простором. Він більше витка не називав мені свого справжнього імені. Навіть зараз я не знаю, чи є те ім’я, яке він мені назвав, справжнім.

— Якщо ти не знаєш точно, хто він насправді, — повільно вимовив я, — то звідки тобі знати, що він — джентльмен?

Запитання було дурне. Відповідь знали ми обоє, але вона все одно це сказала.

— Гроші. Одяг. Поведінка. — Вона знизала плечима. — Навіть якщо він лише заможний купець, він усе одно буде добрим покровителем.

— Але не чудовим. Становище купецьких сімей не настільки стабільне…

— …а їхні імена не мають такої ж ваги, — закінчила вона й ще раз знизала плечима, показуючи, що все розуміє. — Півбуханця — це краще, ніж жодного, а я вже стомилася не мати жодного буханця. — Вона зітхнула. — Я дуже старалася його привабити. Але він такий хитрий… Ми ні разу не зустрілися в одному місці двічі й жодного разу не зустрілися на людях. Часом він призначає зустріч і не приходить на неї. Таке в моєму житті, звісно, вже бувало не раз…

Денна заточилася: під її ногою ворухнувся камінь. Я підхопив її, а вона схопилася за мою руку й плече, поки не впала. Ми на мить притиснулись одне до одного, і я, поки вона відновлювала рівновагу, гостро усвідомив близькість її тіла.

Я допоміг їй стати як слід, і ми відійшли одне від одного. Але зіп’явшись на ноги, вона так остаточно й не прибрала долоні з моєї руки. Я став рухатися повільно, наче мені на руку сіла дика пташка, а я відчайдушно намагався її не сполохати.

Я замислився, чи не обняти її однією рукою — почасти щоб підтримати, а почасти з інших, більш очевидних причин. Від цієї ідеї я швидко відмовився. Я й досі пам’ятав, з яким виразом обличчя вона розповідала, як констебль торкнувся її ноги. Що мені робити, якщо на мене вона відреагує так само?

Чоловіки просто юрмилися довкола Денни, і я знав з наших розмов, наскільки вони її втомлювали. Мені була нестерпною думка про те, що я можу припуститися тих самих помилок, що й вони, бо просто не вмію поводитися пристойніше. Краще вже не ризикувати її образити, а бути обережним. Як я вже казав, між безстрашністю та сміливістю є величезна різниця.

Ми все йшли стежкою, яка тим часом повернула назад, ведучи ще вище схилом пагорба. Довкола було майже тихо — лише вітер шурхотів у високій траві.

— То він потайний? — обережно поцікавився я, побоюючись, що скоро це мовчання стане неприємним.

— «Потайний» — це ще дуже м’яко сказано, — відповіла Денна, закотивши очі. — Якось одна жінка запропонувала мені грошей за відомості про нього. Я прикинулася тупою, а згодом, коли я розповіла йому про це, він сказав, що так він перевірив, наскільки мені можна довіряти. Іншим разом мені хтось погрожував. Гадаю, що це теж було перевіркою.

Цей хлопака видався мені доволі лиховісним — мабуть, він тікав від закону або переховувався від рідних. Я вже зібрався це сказати, але побачив, що Денна стривожено на мене дивиться. Вона боялася — боялася, що я погано про неї подумаю через те, що вона потурає примхам якогось панка-параноїка.

Мені згадалася розмова з Деохом про те, що, хоч якою важкою була моя доля, її доля була, безсумнівно, важчою. Що б я витерпів, якби міг здобути покровительство могутнього шляхтича? На що б я пішов, щоб знайти людину, яка дасть мені грошей на струни для лютні, забезпечуватиме мене одягом і харчами та захищатиме від таких злючих малих падлюк, як Емброуз?

Я притримав при собі те, що казав раніше, і з розумінням їй усміхнувся.

— Дуже сподіваюся, що він має вдосталь грошей, щоб компенсувати твої клопоти, — сказав я. — Цілі торби грошей. Горщики.

У неї вигнувся один кутик рота, і я відчув, як її тіло розслабилося: вона була рада, що я її не засуджую.

— Ну, це б багато про що говорило, чи не так? — її очі повеселішали, говорячи «так».

— Я тут саме через нього, — продовжила вона. — Він сказав мені прибути на це весілля. Воно значно більш сільське, ніж я сподівалася, проте… — Вона ще раз знизала плечима, мовчки зауваживши, що бажання шляхти незбагненні. — Я очікувала, що там буде мій майбутній покровитель… — Вона зупинилася й розсміялася. — Це хоч трохи зрозуміло?

— Просто вигадай йому якесь ім’я, — запропонував я.

— А ти обери його, — сказала вона. — Хіба тобі в Університеті не розповідають про імена?

— Аннабель, — запропонував я.

— Я не буду, — відказала вона, сміючись, — називати свого потенційного покровителя Аннабель.

— Герцог Товстосумський.

— А тепер ти просто поводишся як фіґляр. Спробуй ще.

— Просто скажи мені, коли я вигадаю таке, що тобі сподобається… Федерік Фіґляр. Франк. Феран. Форуе. Фордейл…

Вона захитала головою у відповідь, а тим часом ми видерлися на гребінь пагорба. Коли ми нарешті дісталися вершини, нас обвіяв різкий вітер. Денна схопилася за мою руку, щоб не впасти, а я прикрив долонею очі від пилу та листя. Вітер задув мені просто до рота листок, і я, здивовано кашлянувши, захлинувся й почав плюватися.

Денні це здалося особливо кумедним.

— Гаразд, — погодився я, виловивши листок з рота. Він був жовтий і формою нагадував наконечник списа. — Вітер вирішив за нас. Пан Ясен.

— Ти впевнений, що не пан Ільма? — запитала вона, роздивляючись листок. — Це часта помилка.

— На смак нагадує ясен, — сказав я. — До того ж ільма жіночого роду.

Вона серйозно кивнула, хоч очі в неї й були веселі.

— То нехай буде Ясен.

Коли ми вибралися з дерев і пройшли вершиною пагорба, вітер різко повіяв знову, ще раз обсипавши нас сміттям, а тоді вщух. Денна відступила від мене на крок, бурмочучи й тручи собі очі. Те місце в мене на руці, де лежала її долоня, раптом сильно захололо.

— Чорні руки, — пробурчала вона, розтираючи собі обличчя. — Мені полова в очі потрапила.

— Не полова, — відповів я, дивлячись за вершину пагорба. Менш ніж за п’ятдесят футів від нас стояла купка обгорілих будівель, яка, певно, колись була фермою Мотенів. — Попіл. Це ж ясно.

Я відвів Денну до гайочка, де можна було сховатися від вітру й не було видно ферми. Я віддав їй свою пляшку з водою, і ми сіли на впале дерево й відпочили, поки вона промивала собі очі.

— Знаєш, — невпевнено промовив я, — тобі не треба туди йти. Я міг би пошукати твої речі, якби ти сказала мені, де їх залишила.

Вона трохи примружила очі.

— Не знаю, що це зараз було — чуйність чи поблажливість…

— Я не знаю, що ти побачила минулої ночі. Тому я не знаю, наскільки делікатним маю бути.

— Загалом я не потребую особливої делікатності, — коротко відповіла вона. — Я ж не соромлива маргаритка.

— Маргаритки не соромляться.

Денна поглянула на мене, кліпаючи червоними очима.

— Ти, певно, маєш на увазі вираз «ніжна фіалка» або «соромлива дівиця». Хай там як, маргаритки — білі. Червоніти від сорому вони не можуть…

— А це, — просто сказала вона, — уже поблажливість.

— Ну, я подумав, що покажу тобі, який вигляд це має, — відказав я. — Для порівняння. Щоб було менше плутанини, коли я намагатимуся проявити чуйність.

Ми ненадовго витріщились одне на одного, але врешті-решт вона відвела погляд, тручи собі очі.

— А й справді, — визнала вона. Вона закинула голову назад і хлюпнула ще води на обличчя, несамовито кліпаючи.

— Я, у принципі, мало що бачила, — сказала вона, промокнувши обличчя рукавом сорочки. — Я виступила перед весіллям, а потім ще раз — поки вони готувалися до вечері. Я все чекала, коли з’явиться мій… — Вона злегка всміхнулася, — …пан Ясен, але знала, що не можу про нього питати. Я не була впевненою, що все це не було черговим його випробуванням.

Вона затихла, насупившись.

— Він подає мені певні сигнали. Повідомляє мене, коли він поруч. Я відпросилась і знайшла його біля повітки. Ми ненадовго відійшли в ліс, і він порозпитував мене. Хто там, скільки людей, який вони мають вигляд. — Вона явно замислилася. — Тепер, згадуючи про це, я думаю, що це й було справжнім випробуванням. Він хотів побачити, наскільки я спостережлива.

— Можна подумати, що він — шпигун, — промовив я.

Денна знизала плечима.

— Ми погуляли з півгодини й поговорили. Тоді він щось почув і сказав мені зачекати на нього. Він пішов до фермерського будинку й надовго зник.

— Як надовго?

— Хвилин на десять?.. — Вона знизала плечима. — Ти ж знаєш, як воно — чекати на когось. Було темно, а мені було холодно й хотілося їсти. — Вона охопила руками живіт і трохи нахилилася вперед. — О боги, тепер я теж голодна. Якби ж то я…

Я витягнув зі своєї дорожньої торби яблуко й дав його їй. Яблука були розкішні — криваво-червоні, солодкі та хрумкі. Такі, про які мріється весь рік та які бувають лише кілька тижнів восени.

Денна зацікавлено поглянула на мене.

— Колись я дуже багато подорожував, — пояснив я, узявши яблуко й собі. — І часто був голодний. Тож я зазвичай ношу з собою якісь харчі. Коли ми отаборимося на ніч, я влаштую тобі справжню вечерю.

— Він ще й готує!.. — Вона вгризлася в яблуко й запила водою. — Хай там як, мені здалося, що я почула якісь крики, тож я пішла назад, до ферми. Вийшовши з-за кручі, я чітко почула вереск і крики. Тоді підійшла ближче й відчула запах диму. А далі побачила між деревами світло від вогню…

— Якого кольору він був? — запитав я, наполовину напхавши рота яблуком.

Денна уважно подивилася на мене; її обличчя раптом стало підозріливим.

— А чому ти питаєш?

— Вибач, я тебе перебив, — сказав я, проковтнувши відкушений шматочок яблука. — Спершу закінчи свою історію, а тоді вже я тобі скажу.

— Я страшенно багато говорила, — відповіла вона. — А ти й словом не прохопився про те, чому прибув до цього куточка світу.

— До майстрів в Університеті дійшли певні дивні чутки, і вони послали мене сюди з’ясувати, чи правдиві вони, — сказав я. Збрехати мені вдалося без ніяковості й без вагань. Правду кажучи, я й не планував цього робити — просто саме вихопилося. Змушений поспіхом прийняти якесь рішення, я не міг спокійно розповісти їй правду про свій пошук чандріян. Мені було страшно уявити, що Денна подумає, ніби я пришелепуватий.

— В Університеті таким займаються? — спитала Денна. — Я гадала, що у вас там просто сидять і читають книжки.

— Дехто читає, — визнав я. — Але коли до нас доходять дивні чутки, хтось має піти та з’ясувати, що сталося насправді. Коли люди стають забобонними, вони починають поглядати на Університет і думати: «Хто там знається з темними силами, які краще не чіпати? Кого нам кинути у велике розпалене багаття?»

— Отже, ти дуже багато цим займаєшся? — Вона змахнула напівз’їденим яблуком. — Тобто розслідуєш щось?

Я хитнув головою.

— Я просто перейшов дорогу одному майстрові. Він подбав про те, щоб піти в цю маленьку вилазку випало мені.

Непогана побрехенька, зважаючи на те, що вона була імпровізованою. Денна не викрила б її, навіть трохи розпитавши людей, бо почасти це було правдою. За потреби я чудово брешу. Уміння це не найшляхетніше, але корисне. Воно тісно пов’язане з майстерністю актора та оповідача, і цього всього я навчився в батька, який був майстром своєї справи.

— Яке ж ти страшне брехло, — спокійно промовила вона.

Я завмер, наполовину вгризшись зубами в яблуко. Прибрав їх звідти, залишивши білі сліди на червоній шкірці.

— Прошу?

Вона знизала плечима.

— Якщо ти не хочеш мені казати, то нічого страшного. Але не вигадуй якусь історію з недоречного бажання заспокоїти мене чи справити на мене враження.

Я глибоко вдихнув, завагався й повільно видихнув.

— Я не хочу брехати тобі про те, чому прибув сюди, — сказав я. — Але мене бентежить те, що ти можеш подумати, якщо я скажу тобі правду.

Деннині очі були темні, задумливі й нічого не виказували.

— Згодна, — нарешті промовила вона, ледь помітно кивнувши. — Я цьому вірю.

Вона надкусила своє яблуко і, жуючи, обдарувала мене довгим поглядом просто у вічі. Її губи були вологі й червоніші за яблуко.

— До мене дійшли певні чутки, — нарешті заговорив я. — І я хочу знати, що тут сталося. У принципі, ось і все. Я просто…

— Послухай, Квоуте, вибач. — Денна зітхнула і провела рукою крізь волосся. — Я не мала на тебе тиснути. Це ж насправді не моє діло. Я знаю, як воно — мати таємниці.

Тоді я мало не розповів їй усе. Всю історію про своїх батьків, чандріян, чоловіка з чорними очима й кошмарною усмішкою. Але я побоювався, що це скидатиметься на відчайдушне красномовство дитини, спійманої на брехні. Тож замість цього я повівся як боягуз і змовчав.

— Так ти ніколи не знайдеш справжнього кохання, — сказала Денна.

Я різко вийшов із задуми й спантеличився.

— Вибач, але що?

— Ти їси серцевинку свого яблука, — весело пояснила вона. — Обгризаєш її звідусіль, а тоді їси знизу догори. Я ще ніколи такого не бачила.

— Давня звичка, — байдужо сказав я, не бажаючи розповідати правду. Був у моєму житті такий час, коли я міг знайти хіба що серцевинку від яблука й радів цьому. — А що ти мала на увазі перед цим?

— Ти що, ніколи не грав у цю гру? — Вона продемонструвала недогризок власного яблука й узялася двома пальцями за хвостик. — Загадуєш літеру й крутиш. Якщо хвостик тримається, загадуєш іншу літеру й знову крутиш. Коли хвостик відламується… — хвостик відламався, — ти дізнаєшся першу літеру імені людини, в яку закохаєшся.

Я поглянув на стриганчик яблука, який у мене залишився. Там нічого було брати й крутити. Я відкусив останній шматочок яблука й викинув хвостик.

— Либонь, така моя доля — жити без кохання.

— І знову в тебе вийшло сім слів, — промовила вона, усміхаючись. — Ти ж знаєш, що в тебе постійно так виходить?

Лише за хвилину до мене дійшло, що вона має на увазі, але Денна заговорила далі, перш ніж я встиг відповісти.

— Я чула, насіння яблука шкідливе, — сказала вона. — У ньому є миш’як.

— То просто вигадка, — запевнив я. Це було одне з десяти тисяч запитань, які я поставив Бену, коли він подорожував разом з трупою. — Там не миш’як. Там ціанід, і його замало, щоб нашкодити людині, якщо тільки не їсти його відрами.

— Ой. — Денна задумливо оглянула залишки свого яблука, а тоді заходилася гризти їх знизу вгору.

— Перш ніж я грубо тебе урвав, ти розповідала мені, що сталося з паном Ясенем, — якомога лагідніше нагадав я.

Денна знизала плечима.

— Розповідати вже майже нічого. Я побачила вогонь, підійшла ближче, почула ще крики й шум…

— А вогонь?

Вона завагалася.

— Синій.

Я відчув, як у мені здіймається щось схоже на похмуре сподівання. Радість від того, що я нарешті наблизився до відповідей на запитання про чандріян, страх від думки про близькість до них.

— Який вигляд мали ті, хто на тебе напав? Як ти врятувалася?

Вона гірко розсміялася.

— Ніхто на мене не нападав. Я побачила силуети на тлі вогню й дала драпака. — Вона підняла забинтовану руку й торкнулася скроні. — Певно, врізалася головою в дерево й знепритомніла. Оклигала в містечку сьогодні зранку.

— Ось і друга причина, з якої я мусила повернутися, — додала вона. — Я не знаю, чи буде ще там пан Ясен. Я не чула, щоб хтось у містечку казав, ніби знайшов ще одне тіло, але я не могла про це спитати, не викликавши в усіх підозру…

— І йому б це не сподобалося, — докинув я.

Денна кивнула.

— Не сумніваюся, що він перетворить це на ще одне випробування — подивиться, наскільки добре я можу тримати рот на замку. — Вона багатозначно поглянула на мене. — До речі…

— Я спеціально страшенно дивуватимусь, якщо ми когось знайдемо, — відповів я. — Не турбуйся.

Вона нервово всміхнулася.

— Дякую. Я просто сподіваюся, що він живий. Я витратила цілих два витки на спроби його зачарувати. — Вона востаннє надпила з моєї пляшки з водою й повернула її мені. — Ходімо роздивимося, де тут що.

Денна непевно зіп’ялася на ноги, а я запхав свою пляшку з водою назад у торбу, краєчком ока стежачи за Денною. Я понад півроку пропрацював у Медиці. Денна досить сильно вдарилася лівою скронею, щоб набити собі синець під оком, а також за вухом — аж до волосся. Права рука в неї була забинтована, а з її поведінки я здогадувався, що в неї було кілька серйозних синців, а може, й кілька зламаних ребер на лівому боці.

Якщо вона врізалася в дерево, це дерево, напевно, мало дивну форму.

Та я все ж не став загострювати на цьому увагу. Не став на неї тиснути.

Як я міг це робити? Я теж знав, як воно — мати таємниці.

Ферма й близько не була такою страшною, якою могла би бути. Від повітки залишилася тільки купка попелу й дощок. З одного боку біля обгорілого вітряка стояло корито для води. Вітер норовив покрутити колесо вітряка, але на ньому зосталося всього три лопаті, і воно просто гойдалося вперед-назад, уперед-назад.

Тіл не було. Лише глибокі колії, що зосталися в торфі від коліс фургонів, коли по тіла приїхали.

— Скільки людей було на весіллі? — запитав я.

— Разом із нареченою й нареченим — двадцять шестеро. — Денна знічев’я копнула обгорілу колоду, наполовину заховану в попелі біля решток повітки. — Добре, що тут вечорами зазвичай іде дощ, бо інакше цей бік гори зараз уже був би охоплений полум’ям…

— Тут, бува, ніхто ні з ким не ворогує? — поцікавився я. — Якісь родини-суперниці? Інший залицяльник, спраглий помсти?

— Ну звісне діло, — легко відповіла Денна. — У такому малому містечку саме це й зберігає спокійну обстановку. Цей люд готовий п’ятдесят років тримати зло за те, що їхній Том сказав про нашу Карі. — Вона хитнула головою. — Але жодних убивств. Це були нормальні люди.

Нормальні, але заможні, мовчки подумав я, ідучи до фермерського будинку. Цей будинок був з таких, які може собі дозволити лише заможна родина. Фундамент і нижня частина стін у нього були з суцільного сірого каменю. Горішній поверх складався з колод, на яких де-не-де виднілася штукатурка, а його кутки були зміцнені камінням.

Але стіни все одно похилилися всередину, готові щомиті обвалитися. За порожніми вікнами та дверима й довкола них темніла кіптява. Я зазирнув у дверний проріз і побачив, що сірий камінь стін обгорів до чорноти. Серед залишків меблів та обгорілих мостин були розкидані черепки від посуду.

— Якщо твої речі були тут, — сказав я Денні, — вважай, що вони пропали. Я міг би зайти й подивитися…

— Не будь дурнем, — відповіла вона. — Це все ось-ось завалиться. — Вона постукала кісточкою пальця по одвірку. Він озвався глухим відлунням.

Зацікавившись цим дивним звуком, я підійшов глянути, що там таке. Поколупав одвірок нігтем, і від нього майже без спротиву відстав довгий уламок завбільшки з мою долоню.

— Це більше схоже на плавник, ніж на колоди, — сказав я. — Навіщо, витративши стільки грошей, заощаджувати на одвірку?

Денна знизала плечима.

— Може, то його вогонь так нагрів?

Я відсторонено кивнув і продовжив бродити туди-сюди та все оглядати. Нагнувся, підняв уламок обгорілого ґонту й пробурмотів собі під носа зв’язування. У мене ненадовго замерзли руки, і на нерівному краї дерева замерехтіло полум’я.

— Небуденне видовище, — сказала Денна. Голос у неї був спокійний, але цей спокій був натужним: вона наче відчайдушно намагалася говорити байдуже.

До мене не одразу дійшло, що вона має на увазі. Проста симпатія такого штибу була настільки поширеною в Університеті, що я навіть не подумав, як її сприйме хтось інший.

— Просто трохи зносин із темними силами, які краще не чіпати, — безтурботно відповів я, продемонструвавши запалений ґонт. — Вогонь минулої ночі був синій?

Вона кивнула.

— Як полум’я від копального газу. Як лампи, які є в Аніліні.

Ґонт палав звичайним, веселим жовтогарячим полум’ям. Від синяви в ньому й сліду не було, але минулої ночі воно могло би бути синім. Я кинув ґонт і розчавив його черевиком.

Я знову обійшов будинок. Мене щось бентежило, але що саме, я не розумів. Мені хотілося зайти всередину та все оглянути.

— Вогонь насправді був не такий уже й страшний, — гукнув я Денні. — Що ти залишила всередині?

— Не такий уже й страшний? — недовірливо перепитала вона, завернувши за ріг. — Тут же всередині все згоріло.

Я показав пальцем.

— Дах прогорів наскрізь лише біля самого комина. Отже, є ймовірність, що вогонь не дуже сильно нашкодив другому поверху. Що там було з твоїх речей?

— Трохи одягу й ліра, яку мені купив пан Ясен.

— Ти граєш на лірі? — Я здивувався. — А скільки в неї струн?

— Сім. Я лише навчаюся. — Вона коротко, невесело засміялася. — Навчалася. Мені вистачає вміння на сільське весілля, та й усе.

— Не марнуй сили на ліру, — відповів я. — Це застарілий інструмент, непристосований до тонкощів. Я не хочу принизити твій вибір інструмента, — швидко додав я. — Просто твій голос заслуговує на кращий акомпанемент, аніж той, який може забезпечити ліра. Якщо тобі потрібен інструмент із прямими струнами, який можна носити з собою, бери напіварфу.

— Ти милий, — заявила вона. — Але її обрала не я. Обрав пан Ясен. Наступного разу я випрошу в нього арфу. — Вона безцільно роззирнулася довкола й зітхнула. — Якщо він ще живий.

Я зазирнув в одне з порожніх вікон для огляду, але, коли я сперся, у мене в руках опинився уламок підвіконня.

— Це теж прогнило, — зауважив я, кришачи його руками.

— Точно. — Денна взяла мене за руку й відтягнула мене від вікна. — Тут усе готове звалитися людині на голову. Заходити всередину не варто. Як ти вже сказав, це всього-на-всього ліра.

Я дозволив відвести себе геть.

— Можливо, там лежить тіло твого покровителя.

Денна хитнула головою.

— Він не з тих, хто біжить у підпалену будівлю та опиняється в пастці. — Вона суворо на мене глянула. — Та й що ти там сподіваєшся знайти?

— Не знаю, — визнав я. — Але якщо я не зайду всередину, то не знаю, де ще шукати підказок стосовно того, що сталося тут насправді.

— А які чутки до тебе взагалі дійшли? — поцікавилася Денна.

— Не бозна-які, — визнав я, згадавши, що казав чолов’яга з човна. — На весіллі вбили кількох людей. Усі загинули, були роздерті, як ганчір’яні ляльки. Синій вогонь.

— Вони насправді не були роздерті, — зауважила Денна. — Судячи з того, що я чула в містечку, тут добряче помахали ножами й мечами.

З моменту прибуття до містечка я не бачив ні в кого навіть ножа на поясі. Максимум — фермерів із серпами й косами на полях. Я озирнувся на готовий завалитися фермерський дім, не сумніваючись, що я чогось не помітив…

— То що, на твою думку, тут сталося? — запитала вона.

— Не знаю, — сказав я. — Я був готовий до того, що нічого не знайду. Ти ж знаєш, як роздувають чутки. — Я роззирнувся довкола. — Я й синій вогонь списав би на чутки, якби ти не підтвердила, що він був.

— Його вчора вночі бачили інші, — зауважила вона. — Коли вони прийшли по тіла й знайшли мене, дещо ще тліло.

Роздратувавшись, я роззирнувся довкола. Мені досі здавалося, ніби я чогось не помітив, але навіть не уявляв собі, що це може бути.

— Що думають у містечку? — запитав я.

— Біля мене люди говорили небагато, — саркастично промовила вона. — Але я трохи підслухала розмову констебля з бургомістром. Люди шепочуться про демонів. Це через синє полум’я. Дехто говорив про блукальців. Гадаю, цього року свято врожаю тут буде традиційнішим, ніж зазвичай. Із купою полум’я, сидру й солом’яних опудал…

Я знову роззирнувся довкола. Руїни повітки, вітряк із трьома лопатями та вигорілий дощенту будинок. Я роздратовано провів руками крізь волосся, досі не сумніваючись, що чогось не помітив. Я сподівався знайти… щось. Що-небудь.

Стоячи там, я раптово зрозумів, яка це дурна надія. Що я сподівався знайти? Слід? Клаптик тканини з чийогось плаща? Якусь зім’яту записку з надзвичайно важливими відомостями, розписаними наче саме для мене? Таке буває тільки в казках.

Я дістав пляшку з водою й допив її.

— Ну, мені тут більше нічого робити, — сказав я, підійшовши до корита для води. — А ти що робитимеш?

— Мені треба трохи пошукати, — відповіла вона. — Є ймовірність, що мій шляхетний друг десь тут і він постраждав.

Я глянув на положисті пагорби, що золотилися осіннім листям і пшеничними полями, зеленіли пасовиськами та гайками, сосновими та ялиновими. Повсюди виднілися темні шрами круч і оголеного каміння.

— Чимало тобі доведеться пройти… — сказав я.

Вона кивнула зі смиренним виразом обличчя.

— Треба принаймні постаратися.

— Може, тобі допомогти? — запитав я. — Я трохи знаюся на лісі…

— Від товариства я б точно не відмовилася, — сказала вона. — Особливо зважаючи на те, що тут може вештатися банда демонів-мародерів. До того ж ти вже зголосився приготувати мені сьогодні вечерю.

— Було таке. — Я пройшов повз обгорілий млин до залізного ручного насоса. Узявся за ручку, наліг на неї й хитнувся: вона відламалася біля основи.

Я витріщився на зламану ручку від насоса. Вона наскрізь проіржавіла й розліталася брудними клаптями червоної іржі.

Раптом я згадав той вечір багато років тому, коли я повернувся до своєї трупи й побачив, що її перебили. Згадав, як витягнув руку, щоб не впасти, і виявив, що міцні залізні обручі на колесі фургона проіржавіли. Згадав, як від мого дотику розвалився грубий шмат дерева.

— Квоуте. — Деннине обличчя біля мене виражало тривогу. — У тебе все гаразд? Ради Тейлу, сядь, поки не впав. Тобі боляче?

Я спробував сісти на краєчок корита, але товсті дошки розкришилися під моєю вагою, наче трухлявий пень. Довірившись гравітації, я сів на траву.

Я продемонстрував Денні проіржавілу ручку насоса. Вона насупилася.

— Насос був новий. Батько нареченої похвалявся, як дорого було викопати колодязь тут, на вершині пагорба. Усе повторював, що жодна його донька не муситиме тричі на день носити відра під гору.

— Як гадаєш, що тут сталося? — запитав я. — Тільки чесно.

Вона роззирнулася довкола; синець на її вилиці при цьому різко виділявся на тлі блідої шкіри.

— Гадаю, коли я закінчу шукати свого майбутнього покровителя, я забуду це місце й більше ніколи не згадуватиму.

— Це не відповідь, — зауважив я. — Як ти гадаєш, що тут сталося?

Вона довго на мене дивилася, а тоді відповіла.

— Щось лихе. Я ніколи не бачила демона й сподіваюся, що ніколи не побачу. Але вінтського короля я теж не бачила…

— Знаєш оту дитячу пісеньку?

Денна спантеличено поглянула на мене, тож я заспівав:

Усвідомивши, що я маю на увазі, Денна зблідла ще більше. Вона кивнула й тихенько наспівала приспів:

Ми з Денною сиділи в мережаному затінку осінніх дерев, так, що нам не було видно зруйновану ферму. «Чандріяни. Чандріяни справді тут були». Я й досі намагався зібратися з думками, коли вона заговорила.

— Оце ти й сподівався знайти? — спитала вона.

— Я цього шукав, — відповів я.

«Чандріяни були тут менш ніж добу тому».

— Але я на це не сподівався. Ну, тобто, коли в дитинстві розкопуєш заритий скарб, то не сподіваєшся його знайти. Ідеш до лісу шукати денерлінґів і фей, але не знаходиш.

«Вони перебили мою трупу й перебили гостей на цьому весіллі».

— Трясця, та я ж постійно ходжу до Імрі тебе шукати, але насправді не сподіваюся тебе знайти… — Я замовк, усвідомивши, що верзу казна-що.

Денна засміялась і трохи розслабилася. В її сміху не було насмішки — лише втіха.

— То я — загублений скарб чи фейрик?

— І те, й інше. Схована, цінна, тебе щиро жадають, але рідко знаходять. — Я поглянув на неї, ледве усвідомлюючи власні слова. — А ще в тобі є чимало від фейрі.

«Вони справді існують. Чандріяни справді існували».

— Тебе ніколи не буває там, де я тебе шукаю, а потім ти з’являєшся, зовсім неждана. Як веселка.

Останній рік я ховав у глибині свого серця мовчазний страх. Часом я побоювався, що спогад про загибель моєї трупи та чандріян був просто дивним скорботним сном, який виснував мій розум, щоб допомогти мені пережити втрату всього свого світу. Але тепер у мене було щось схоже на доказ. Вони справді існують. Мій спогад реальний. Я не божевільний.

— У дитинстві я якось увечері цілу годину ганявся за веселкою. Загубився в лісі. Мої батьки були самі не свої. Я гадав, що зможу її наздогнати. Я бачив, де вона має торкатися землі. Ось яка ти…

Денна торкнулася моєї руки. Я відчув крізь сорочку раптове тепло її долоні. Глибоко вдихнув і відчув запах її нагрітого сонцем волосся, запах зеленої трави, її чистого поту, її дихання та яблук. У деревах зітхнув вітер і здійняв її волосся, яке залоскотало мені обличчя.

Лише тоді, коли на галявині запала раптова тиша, до мене дійшло, що я кілька хвилин безглуздо молов язиком. Я знічено зашарівся й роззирнувся довкола, раптом згадавши, де перебуваю.

— У тебе там був якийсь дикуватий погляд, — лагідно промовила вона. — Здається, я ще ніколи не бачила, щоб ти розклеївся.

Я ще раз повільно вдихнув.

— Я постійно розклеєний, — відповів я. — Просто не показую цього.

— Та я про це й кажу. — Вона відступила на крок; її долоня повільно ковзнула по моїй руці, а тоді впала. — То що тепер?

— Я… Поняття не маю. — Я безцільно роззирнувся довкола.

— Це теж на тебе не схоже, — зауважила вона.

— Мені б води попити, — сказав я, а тоді безпорадно всміхнувся: зрозумів, наскільки по-дитячому це прозвучало.

Вона всміхнулася мені у відповідь.

— Непоганий початок, — подражнилася вона. — А далі?

— Я хотів би дізнатися, чому чандріяни здійснили напад тут.

— «Що за план у чандріян», так? — Вона посерйознішала. — Важко з тобою знайти золоту середину, еге ж? Ти хочеш небагато — лише попити води й відповіді на питання, над яким люди роздумували, відколи… ну, відколи світ світом.

— Як гадаєш, що тут сталося? — запитав я. — Хто, на твою думку, убив цих людей?

Вона схрестила руки на грудях.

— Не знаю, — відповіла вона. — Це могло бути що… — Вона зупинилася, закусивши нижню губу. — Ні. Це не так, — нарешті сказала вона. — Це прозвучить дивно, але я вважаю, що це були вони. Це схоже на сцену з переказу, тому я не хочу в це вірити. Але вірю. — Вона збентежено поглянула на мене.

— Мені стало легше на душі. — Я підвівся. — Я гадав, що, можливо, трохи з’їхав з глузду.

— Це все одно можливо, — сказала вона. — Я — не бозна-яке мірило для твого здорового глузду.

— Ти почуваєшся божевільною?

Вона хитнула головою, скрививши кутик рота в напівусмішці.

— Ні. А ти?

— Не дуже.

— Це або добре, або погано — залежно від ситуації, — заявила вона. — Як нам, на твою думку, розгадати таємницю віків?

— Мені треба над цим подумати, — відповів я. — А поки що знайдімо твого таємничого пана Ясена. Я б залюбки розпитав його про побачене на фермі Мотенів.

Денна кивнула.

— Я думала, що повернуся туди, де він мене залишив, за ту кручу, а тоді пошукаю між тим місцем і фермою. — Вона знизала плечима. — Не бозна-який план…

— З нього можна почати, — сказав я. — Якби він повернувся й побачив, що тебе немає, він міг би залишити по собі слід, за яким ми могли б піти.

Денна повела мене лісом. Тут було тепліше. Дерева стримували вітер, але сонце все ж проникало крізь дерева, позаяк чимало з них були майже голі. Жодного листка ще не втратили тільки високі дуби, схожі на соромливих старих.

Доки ми йшли, я намагався зрозуміти, з якої причини чандріяни могли вбити цих людей. Чи було щось спільне в людей на цьому весіллі та моєї трупи?

«Чиїсь батьки співали дуже поганих пісень…»

— Що ти співала минулого вечора? — запитав я. — На весіллі.

— Те, що й завжди, — відповіла Денна, розкидаючи ногами купу листя. — Веселі пісні. «Свищик». «Піди скупайся в річці». «Горщик із мідним дном». — Вона захихотіла. — «Таз тітоньки Еммі»…

— Отакої, — вжахнувшись, промовив я. — На весіллі?

— Її попросив п’яний дід. — Вона знизала плечима, продираючись крізь густі зарості пожовклого банербіру. — Дехто здивувався, але таких було мало. Тут народ приземлений.

Ми ще трохи пройшли мовчки. У високому гіллі над нами віяв різкий вітер, але там, де пленталися ми, він лише шепотів.

— Здається, я ще жодного разу не чув «Піди скупайся»…

— А я думала… — Денна глянула на мене через плече. — Ти намагаєшся вмовити мене заспівати для тебе?

— Звісно.

Вона повернулася й тепло всміхнулася мені; їй на обличчя при цьому впало волосся.

— Може, згодом. Заспіваю за вечерю. — Я обійшов слідом за нею високий оголений темний камінь. Тут, у затінку, було холодніше.

— Здається, він залишив мене тут, — сказала вона, невпевнено роззираючись навкруги. — Вдень усе має інакший вигляд.

— Хочеш обшукати дорогу назад, до ферми, чи піти звідси колом?

— Піду колами, — сказала вона. — Але тобі доведеться показати мені, що я маю шукати. Я ж міська.

Я швидко показав їй свої скромні знання про ліс. Показав їй, на якій поверхні від черевика залишається слід чи відбиток. Зауважив, як добре видно, що купу листя, якою вона пройшла, хтось розворушив, і що гілки банербіру там, де вона крізь них продерлася, поламані та обдерті.

Ми не відходили одне від одного, бо дві пари очей краще, ніж одна, та й нікому з нас не хотілося рушати самотою. Ми ходили туди-сюди дугою, чимраз далі відходячи від кручі.

За п’ять хвилин я збагнув, що це марна справа. Просто надто вже багато було лісу. Я здогадувався, що Денна швидко дійшла того ж висновку. Казкові знаки, які ми сподівалися знайти знову, так і не знайшлися. На гілках не висіли клапті тканини, не було жодних глибоких слідів від взуття чи покинутих таборів. Зате ми знайшли гриби, жолуді, комарів і єнотовий послід, вправно замаскований сосновими голками.

— Чуєш воду? — запитала Денна.

Я кивнув.

— Я був би дуже радий попити, — зізнався я. — І трохи скупатися.

Ми мовчки відійшли від пошуку: нікому з нас не хотілося визнавати, що ми б радо від нього відмовились, але ми обоє нутром відчували, наскільки він марний. Ми пішли на звук води, що текла зі схилу, і врешті-решт, подолавши густі соснові зарості, натрапили на чудовий глибокий струмок футів із двадцять завширшки.

Його вода не пахла стоками з ливарні, тож ми попили, а я ще й наповнив по вінця пляшку з водою.

Я знав, як воно буває в історіях. Коли молода пара приходить до річки, можна не сумніватися, що станеться далі. Денна купатиметься з другого боку ялини, що росте неподалік, сховавшись на піщаній ділянці берега. Я відійду на безпечну відстань — видно мене не буде, але зі мною легко можна буде поговорити. Тоді станеться… щось. Вона послизнеться й підверне собі ногу або поріже стопу об гострий камінь, і мені доведеться помчати до неї. А далі…

Але це була історія не про те, як двоє юних закоханих зустрілися біля річки. Тож я хлюпнув води собі на обличчя та перевдягнувся за деревом у чисту сорочку. Денна занурила голову у воду, щоб освіжитися. Її лискуче волосся було темним, як чорнило, поки вона не викрутила його руками.

Тоді ми посиділи на камені, відпочиваючи, бовтаючи ногами у воді й насолоджуючись товариством одне одного. З’їли разом яблуко, кусаючи його по черзі; для того, хто ще ніколи не цілувався, це майже поцілунок.

А далі, після нетривалого лагідного вмовляння, Денна заспівала для мене. Один куплет «Піди скупайся», такий, якого я ще ніколи не чув; на мою думку, вона вигадала його експромтом. Я не буду повторювати його тут, позаяк вона заспівала його мені, а не вам. А оскільки це історія не про те, як двоє юних закоханих зустрілися біля річки, він тут не надто доречний, і я залишу його при собі.