Ім’я вітру

Розділ сімдесят сьомий Кручі

Я прокинувся, не пам’ятаючи, коли заснув. Денна злегка мене трусила.

— Не рухайся надто швидко, — сказала вона. — Звідси високо падати.

Я повільно розправився, і майже всі м’язи в моєму тілі почали скаржитися на те, як з ними вчора поводилися. Мої стегна й гомілки перетворилися на тугі, тверді вузли болю.

Лише тоді я зрозумів, що я знов у плащі.

— Я тебе розбудив? — запитав я Денну. — Я не пам’ятаю…

— У певному розумінні — так, — сказала вона. — Ти закуняв і повалився просто на мене. Коли я тебе обматюкала, ти й вухом не повів… — Дивлячись, як я повільно спинаюся на ноги, Денна поступово замовкла. — Господи, ти ніби замучений артритом дідусь.

— Ти ж сама знаєш, — відповів я. — Після пробудження вставати завжди найважче.

Вона всміхнулася.

— У нас, жінок, такої проблеми зазвичай немає, — дивлячись на мене, вона посерйознішала. — Ти ж зараз без жартів, так?

— Я вчора, перш ніж зустрітися з тобою, проїхав верхи миль із шістдесят, — розповів я. — Я зовсім до такого не звик. А стрибнувши вчора вночі, я добряче вдарився об камінь.

— Тобі болить?

— Звісно, — відповів я. — Особливо все.

— Ох, — видихнула вона, прикривши руками рота. — Твої прекрасні руки!

Я опустив погляд і зрозумів, що вона має на увазі. Я, певно, добряче їх подряпав минулої ночі, коли знавісніло дерся на сірокамінь. Кінчики пальців майже вберегли мозолі від занять музикою, але кісточки на пальцях були сильно подряпані, і на них запеклася кров. Інші частини мого тіла боліли так жахливо, що я цього й не помітив.

Від погляду на кісточки пальців мені стало зле, але стиснувши й розтиснувши кулаки, я зрозумів, що просто сильно їх обдер, а не серйозно пошкодив. Будучи музикантом, я завжди побоювався, що з моїми руками щось станеться, а через роботу рукотворцем ця тривога посилилася вдвоє.

— З ними все не так страшно, як здається, — запевнив я й спитав: — Коли пішов дракус?

— Щонайменше кілька годин тому. Десь після сходу сонця.

Я поглянув униз із високої арки з сірокаменів. Минулого вечора вершина пагорба була рівномірно вкрита зеленою травою. Цього ранку вона скидалася на поле бою. Подекуди трава була потовчена, а подекуди — спалена дощенту. Там, де ящірка покачалася чи протягнула свою важку тушу ґрунтом, у землі лишилися глибокі борозни.

Злізти з сірокаменя було важче, ніж видертися на нього. Вершина арки була футів за дванадцять над землею — зависоко для спокійного стрибка. За звичайних обставин я б цим не переймався, але тепер, затерплий і пом’ятий, боявся незграбно приземлитися й підвернути ногу.

Врешті-решт ми спромоглися злізти, скориставшись ремінцем моєї дорожньої торби як мотузкою. Поки Денна, впершись, тримала один його кінець, я опустився. Торба, звісно, порвалася, і з неї посипалися мої речі, але я досяг землі й не постраждав — хіба що трохи вимазався травою.

Тоді Денна звісилася з краю каменя, а я схопив її за ноги та допоміг їй повільно ковзнути вниз. Хоча все моє тіло спереду було вкрите синцями, це значно покращило мені настрій.

Я зібрав свої речі і, взявшись за голку з ниткою, сів зашивати торбу. За мить Денна повернулася з коротенької мандрівки до дерев, ненадовго зупинившись, щоб підняти ковдру, яку ми залишили внизу. На ковдрі залишилося кілька великих слідів від кігтів дракуса, який по ній потоптався.

— Ти таке коли-небудь бачила? — запитав я, витягнувши руку.

Вона глянула на мене, піднявши брову.

— Скільки разів я таке вже чула?

Широко всміхнувшись, я передав їй шмат чорного заліза, який дістав у мідника. Вона з цікавістю його оглянула.

— Це приваб-камінь?

— Мене дивує, що ти його впізнала.

— Я знала одного хлопця, який притискав таким папери. — Вона несхвально зітхнула. — Він особливо підкреслював, що цей камінь такий цінний і страшенно рідкісний, а він притискає ним папери. — Вона пирхнула. — Він був занудою. У тебе є залізо?

— Пошукай там. — Я показав на безладну купу своїх пожитків. — Там неодмінно має щось бути.

Денна сіла на один із низьких сірокаменів і почала гратися з приваб-каменем і частиною зламаної залізної пряжки. Я без поспіху зашив свою торбу, а тоді заново причепив до неї ремінець, пришивши його кілька разів, щоб не відірвався.

Денна була відверто зачарована приваб-каменем.

— Як він діє? — запитала вона, відірвавши пряжку й відпустивши її назад. — Звідки береться тяга?

— Це своєрідна гальванічна сила, — пояснив я, а тоді завагався. — Це красивий спосіб сказати, що я поняття зеленого не маю.

— Цікаво: може, він любить залізо лише тому, що складається з заліза? — замислилася вона, марно торкнувшись його своїм срібним перснем. — Якби хтось знайшов приваб-камінь із латуні, цей камінь любив би іншу латунь?

— Можливо, він любив би мідь і цинк, — відповів я. — Латунь складається з них. — Я вивернув торбу назад і почав збирати речі. Денна повернула мені приваб-камінь і відійшла до залишків знищеного кострища.

— Перш ніж піти, він з’їв усе дерево, — зауважила вона.

Я теж пішов глянути на це. Довкола кострища все було перевернуто. Ним наче проїхав цілий легіон кавалеристів. Я потицяв носаком черевика в шмат вивернутого дерну, а тоді нагнувся, щоб підняти одну річ.

— Глянь-но на це.

Денна підійшла ближче, і я продемонстрував їй знахідку. Це була одна лусочка дракуса, гладенька й чорна, завбільшки приблизно з мою долоню. Вона мала форму краплі. Посередині вона була завтовшки чверть дюйма, а ближче до країв тоншала.

Я простягнув її Денні.

— Це вам, пані. На добру пам’ять.

Вона оцінила її вагу однією рукою.

— Важка, — сказала Денна. — Піду знайду таку тобі… — Вона відскочила назад, до залишків кострища, і заходилася в ньому порпатися. — Здається, він разом із деревом з’їв трохи каміння. Я знаю, що вчора ввечері зібрала на кострище більше.

— Ящірки постійно їдять каміння, — пояснив я. — Вони так перетравлюють їжу. Каміння розмелює їжу в них у кишках. — Денна скептично поглянула на мене. — Це правда. Кури теж так роблять.

Вона хитнула головою й відвернулася, порпаючись у розритій землі.

— Знаєш, попервах я трохи сподівалася, що ти вигадаєш пісню про цю зустріч. Але що більше ти про це говориш, то більше я сумніваюся. Корови й кури. Де твоя схильність до драматизму?

— Тут не треба ніяких перебільшень, — відповів я. — Якщо я не помиляюся, ця лусочка головно складається з заліза. Куди вже більше драматизму?

Вона взяла лусочку й ретельно її оглянула.

— Ти жартуєш.

Я всміхнувся їй на весь рот.

— У тутешньому камінні повно заліза, — сказав я. — Дракус їсть каміння, і воно мало-помалу розмелюється в його другому шлунку. Метал потроху проникає в кістки та луску. — Я взяв лусочку й підійшов до одного з сірокаменів. — Він з року в рік скидає шкіру, а тоді з’їдає її, і залізо лишається в його організмі. За двісті років… — Я постукав лусочкою по каменю. Вона видала різкий, дзвінкий звук — щось середнє між дзеленчанням дзвона та полив’яного черепка.

Я повернув її Денні.

— До появи сучасної гірської справи люди, мабуть, полювали на них заради заліза. Гадаю, навіть у наш час алхіміки готові добре платити за їхню луску чи кістки. Органічне залізо — справжня рідкість. З ним, певно, можна робити що завгодно.

Денна опустила погляд на лусочку, яку тримала в руці.

— Ти переміг. Ти можеш написати про це пісню. — Її очі спалахнули від раптового осяяння. — Дай-но мені глянути на приваб-камінь.

Я витягнув його з торбинки й передав їй. Вона піднесла до нього лусочку, і вони прилипли одне до одного, знову дивно задзвенівши, як череп’я. Вона широко всміхнулася, повернулася до кострища й заходилася розгрібати його залишки приваб-каменем у пошуках інших лусочок.

Я поглянув на північні кручі.

— Мені б дуже не хотілося повідомляти погані новини, — промовив я й показав на розмиту смужку диму, що здіймалася з-поміж дерев. — Але там щось тліє. Кілки, які я поставив як орієнтир, зникли, але мені здається, що саме там ми вчора ввечері бачили синій вогонь.

Денна поводила приваб-каменем над рештками кострища.

— Дракус не може бути винним у тому, що сталося на фермі Мотенів. — Вона показала на розриту землю й дерн. — Там такого розгардіяшу не було.

— Я думаю не про ферму, — відповів я. — Я думаю про те, що чийсь покровитель минулої ночі, можливо, сидів просто неба біля невеличкої веселої ватри…

У Денни витягнулось обличчя.

— І дракус її побачив.

— Я б не став бентежитися, — швидко промовив я. — Якщо він такий розумний, як ти про нього кажеш, він, напевно, у безпеці — все одно що в хаті.

— Покажи мені хату, якій не може нашкодити ця тварюка, — похмуро відповіла вона й повернула мені мій приваб-камінь. — Ходімо подивимося.

До того місця, де з лісу здіймався ледь помітний димок, було лише кілька миль, але йшли ми повільно. Ми були змучені та втомлені, і жоден з нас не плекав особливих надій на те, що ми знайдемо, досягши мети.

Ми на ходу з’їли разом моє останнє яблуко та половину мого останнього коржа. Я відрізав кілька смужок березової кори, і ми з Денною їх пощипали та пожували. Десь за годину м’язи в моїх ногах розслабилися настільки, що кроки перестали спричиняти біль.

Чим ближче ми підходили, тим більше сповільнювалися. На зміну положистим пагорбам прийшли круті скелі та всіяні камінцями схили. Нам доводилося дертися чи йти кружно, часом петляючи в пошуках шляху.

А ще нам було чим зайнятися. Ми натрапили на зарості стиглої горобини й затрималися біля них майже на цілу годину. Невдовзі після цього ми знайшли струмок і зупинилися попити, відпочити й помитися. Мої сподівання на казкову любовну пригоду знову були зруйновані — тепер через те, що струмок був усього дюймів із шість завглибшки. Неідеальне місце для того, щоб як слід покупатися.

Ми дісталися джерела диму лише після полудня, і знайшли ми там аж ніяк не те, чого очікували.

Це була ізольована долина, схована між кручами. Я кажу «долина», але насправді вона більше скидалася на величезний прискалок серед передгір’їв. З одного боку височіла темна прямовисна скеля, а з другого було круте провалля. Ми з Денною, перш ніж знайти туди вхід, спробували проникнути до неї з двох різних неприступних місць. На щастя, вітру того дня не було, і дим здіймався в ясне блакитне небо прямо, як стріла. Якби не цей орієнтир, ми б, мабуть, так і не знайшли це місце.

Колись там, певно, був милий лісок, але тепер ця місцина мала такий вигляд, наче нею пройшло торнадо. Дерева були поламані, викорчувані, обгорілі та потрощені. Повсюди виднілися величезні борозни з вивернутої землі й каміння, неначе якийсь велетень-фермер оскаженів, орючи своє поле.

Два дні тому я не зміг би здогадатися, що може спричинити таку руйнацію. Але після того, що я побачив минулої ночі…

— Ти ж наче казав, що вони нешкідливі, — сказала Денна, повернувшись до мене. — Він тут сказився.

Ми з Денною почали пробиратися крізь цей розгардіяш. Білий дим здіймався з глибокої ями, що лишилася від великого поваленого клена. Від багаття там зоставалося хіба що кілька вуглинок, які тліли на дні ями — там, де колись було коріння.

Я знічев’я штовхнув у яму носаком черевика ще кілька грудок землі.

— Ну, одне втішає: твого покровителя тут нема. А погано тут те… — Я замовк і набрав повітря в груди. — Відчуваєш цей запах?

Денна глибоко вдихнула й кивнула, зморщивши носика.

Я виліз на повалений клен і роззирнувся навкруги. Вітер змінив напрям, і запах став сильнішим; то відгонило чимсь мертвотним і гнілим.

— Ти ж наче казав, що вони не їдять м’яса, — промовила Денна, нервово роззираючись довкола.

Я зіскочив з дерева й повернувся до прямовисної скелі. Біля неї була маленька брусована хатинка, розтрощена на друзки. Запах гниття посилився.

— Гаразд, — вимовила Денна, оглядаючи руїни. — Це вже зовсім не видається нешкідливим.

— Ми не знаємо, чи винен у цьому дракус, — зауважив я. — Якщо на це місце напали чандріяни, дракус міг прийти на вогонь і потрощити все, гасячи його.

— Гадаєш, це зробили чандріяни? — спитала вона. — Це суперечить усьому, що я коли-небудь про них чула. Вони мають блискавично нападати, а тоді зникати. Не буває так, що вони приходять, запалюють вогонь, а згодом повертаються, щоб виконати кілька справ.

— Я не знаю, що й думати. Але дві зруйновані хати… — Я заходився прочісувати руїни. — Логічно подумати, що вони якось пов’язані між собою.

Денна різко вдихнула. Я простежив за її поглядом і побачив руку, яка стирчала з-під кількох важких колод.

Я підійшов ближче. Задзижчали мухи, і я трохи прикрив рота, марно намагаючись уберегтися від запаху.

— Він загинув витки зо два тому. — Я нагнувся й підняв купку потрощеного дерева й металу. — Глянь-но на це.

— Принеси це сюди — я й погляну.

Я приніс знахідку до того місця, де стояла Денна. Предмет був поламаний майже до невпізнанності.

— Арбалет.

— Нічого він йому не дав, — зауважила вона.

— Питання ось у чому: звідки в нього взагалі був арбалет? — Я поглянув на його товсту дугу, виготовлену з воронованої сталі. — Це був не якийсь там мисливський лук. Цим убивають людину в броні, перебуваючи на іншому кінці поля. Вони заборонені законом.

Денна пирхнула.

— Такі закони тут не виконуються. Ти ж знаєш.

Я знизав плечима.

— Все одно це був дорогий пристрій. Звідки в людини, що живе в крихітній хатинці з земляною долівкою, арбалет, який коштує десять талантів?

— Може, він знав про дракуса, — припустила Денна, збентежено роззираючись довкола. — Я б зараз була не проти мати арбалет.

Я хитнув головою.

— Дракуси сором’язливі. Вони уникають людей.

Денна відверто поглянула на мене й насмішкувато показала рукою на руїни хати.

— Згадай усіх диких тварин у лісі, — сказав я. — Усі дикі тварини уникають контакту з людьми. Ти вже казала, що взагалі не чула про дракусів. І це не просто так.

— Може, він скажений?

Тут я зупинився.

— Страшно подумати. — Я оглянув сплюндрований пейзаж. — Як узагалі вколошкати таку істоту? І чи може ящірка взагалі сказитися?

Денна почала збентежено переминатися з ноги на ногу, нервово роззираючись довкола.

— Хочеш іще на щось тут подивитися? Бо з мене цього місця досить. Я не хочу бути тут, коли ця істота повернеться.

— Мені здається, що нам треба поховати цього хлопаку по-людськи…

Денна хитнула головою.

— Я не буду залишатися тут так довго. Ми можемо розповісти про це комусь у місті — може, та людина про це подбає. Він може повернутися щохвилі.

— Але чому? — запитав я. — Чому він повертається сюди? — Я показав рукою. — Це дерево мертве вже цілий виток, але оте вирвали з землі всього дні зо два тому…

— Чому це тебе цікавить? — запитала Денна.

— Чандріяни, — твердо сказав я. — Я хочу знати, чому вони сюди прийшли. Чи керують вони дракусом?

— Я не думаю, що вони тут були, — відповіла Денна. — На фермі Мотенів — можливо. Але це лише робота скаженої коровоящірки. — Вона пильно вдивилася в моє обличчя. — Я не знаю, по що ти сюди прийшов. Але не думаю, що ти це знайдеш.

Я хитнув головою й роззирнувся навкруги.

— Мені здається, що це має бути якось пов’язано з фермою.

— На мою думку, ти хочеш, щоб тут був якийсь зв’язок, — м’яко промовила вона. — Але цей хлопака загинув уже давно. Ти сам так сказав. А пам’ятаєш одвірок і корито для води на фермі? — Вона нагнулася й постукала кісточкою одного пальця по одній з колод зруйнованої хатини. Звук вийшов глухим. — І поглянь на арбалет — метал не проіржавів. Їх тут не було.

Я відчув, як у мене обірвалося серце. Я знав, що вона має рацію. У глибині душі я розумів, що хапався за соломинки. Однак я відчував, що здаватися, не спробувавши все можливе, неправильно.

Денна взяла мене за руку.

— Ну ж бо. Ходімо. — Вона всміхнулася й потягнула мене. Її рука була прохолодною й гладенькою. — Є цікавіші заняття, ніж полювання на…

Десь серед дерев пролунав гучний тріск: «хр-рясь-хр-хр-рясь». Денна відпустила мою руку й повернулася в той бік, звідки ми прийшли.

— Ні… — промовила вона. — Ні, ні, ні…

Завдяки раптовій загрозі дракуса я знову зосередився.

— Ми в безпеці, — сказав я, роззирнувшись навкруги. — Він не може вилізти. Заважкий для цього.

— На що вилізти? На дерево? Та він валив їх знічев’я!

— На кручі. — Я показав на прямовисну скелю на краю лісочка. — Уперед…

Ми незграбно побігли до підніжжя скелі, ледь долаючи борозни та перестрибуючи повалені дерева. За нами я почув низький, схожий на грім рев. Я позирнув за плече, але дракус і досі був десь посеред дерев.

Ми дісталися підніжжя скелі, і я заходився шукати таку ділянку, якою могли видертися ми обоє. За довгу гарячкову хвилину ми, вилізши з густих заростів сумаху, знайшли ділянку, на якій земля була сильно перерита. Тут покопався дракус.

— Поглянь! — Денна показала на розлом у скелі, глибоку розколину зо два фути завширшки. Крізь неї могла протиснутися людина, але для величезної ящірки вона була завузькою. Прямовисна скеля була подряпана гострими кігтями, а довкола розритої землі було розкидане потрощене каміння.

Ми з Денною протиснулись у вузьку розколину. Там було темно — єдиним джерелом світла була вузька смужка блакитного неба вгорі. Повзучи, я місцями був змушений повертатися боком, щоб не застрягнути. Коли я прибрав руки зі стін, виявилося, що мої долоні вкриті чорною сажею. Вочевидь, дракус, не маючи змоги прорити собі хід, дихнув вогнем у вузький прохід.

Всього за десяток футів щілина трохи поширшала.

— Тут є драбина, — сказала Денна. — Я полізу вгору. Якщо ця тварюка дихне на нас вогнем, він пройде тут, як дощова вода ринвою.

Вона вилізла, і я подався за нею. Драбина була неоковирна, але міцна, і за двадцять футів ми опинилися на рівній землі. Нас із трьох боків оточував темний камінь, але зруйновану хатину та повалені дерева внизу було чітко видно. Біля скелі стояв дерев’яний ящик.

— Бачиш, що там? — запитала Денна, вдивляючись униз.

— Скажи мені, що я недарма обдер собі коліна під час бігу.

Я почув глухий удар і відчув, як у мене за спиною здійнялася хвиля гарячого повітря. Дракус заревів ще раз, і вузькою щілиною внизу знову пройшов вогонь. Далі раптово пролунав лютий звук, схожий на шкрябання цвяхів по шиферу: дракус шалено задряпав підніжжя скелі.

Денна відверто поглянула на мене.

— Нешкідливий.

— Ми його не цікавимо, — відповів я. — Ти ж бачила. Він дряпав ту стіну ще задовго до того, як ми тут опинилися.

Денна сіла.

— Що це за місце?

— Якийсь оглядовий майданчик, — сказав я. — Звідси видно всю долину.

— Та ясно, що це — оглядовий майданчик, — зітхнула вона. — Я кажу про це місце загалом.

Я відкрив дерев’яний ящик, який стояв під скелею. Усередині лежали груба вовняна ковдра, повний бурдюк із водою, трохи сушеного м’яса та з десяток гострющих стріл для арбалета.

— Я теж не знаю, — зізнався я. — Може, той хлоп від чогось утік.

Шум унизу припинився. Ми з Денною визирнули на сплюндровану долину. Врешті-решт дракус відійшов від скелі. Рухався він повільно; його величезна туша залишала в землі нерівну колію.

— Він рухається не так швидко, як минулої ночі, — зауважив я. — Може, він і справді хворий.

— Може, він стомився, бо цілий день намагався нас відстежити й убити. — Вона глянула на мене. — Сядь. Ти дієш мені на нерви. Ми поки нікуди не підемо.

Я сів, а дракус на наших очах посунув до середини долини. Він підійшов до дерева футів із тридцять заввишки й повалив його без помітних зусиль.

Тоді він заходився його їсти, почавши з листя. Далі він захрумкав гілками завтовшки з мій зап’ясток із такою легкістю, з якою вівця розжовує траву. Коли стовбур нарешті залишився голим, я вирішив, що йому доведеться зупинитися. Та він просто вхопився величезним пласким ротом за один кінець стовбура й крутнув масивною шиєю. Стовбур тріснув і зламався так, що в дракуса в роті залишився чималий, але стравний шматок, який він проковтнув практично цілком.

Ми з Денною скористалися можливістю пообідати й собі. На обід було лише трохи коржа, ковбаса та залишки моєї моркви.

Довіритися їжі з ящика я побоювався, позаяк той, хто тут жив, цілком міг бути якимось божевільним.

— Я й досі дивуюся, що його тут жодного разу ніхто не бачив, — сказала Денна.

— Його, мабуть, бачили мигцем, — відповів я. — Свинопас казав, що всі знають: у цих лісах є щось небезпечне. Мабуть, вони просто гадали, що це демон чи ще якась маячня в цьому дусі.

Денна з веселим усміхом позирнула на мене знову.

— І це каже хлопець, який прийшов до міста в пошуках чандріян.

— Це інше, — з жаром заперечив я. — Я не розповідаю казочки про фей і не торкаюся заліза на кожному кроці. Я прийшов сюди, щоб дізнатися правду. Щоб здобути інформацію з джерела, надійнішого за історії з третіх вуст.

— Я не хотіла тебе образити, — вражено проказала Денна. Вона знову поглянула вниз. — Це справді неймовірна тварина.

— Коли я про нього прочитав, я й не повірив у вогонь, — зізнався я. — Це здавалося мені дещо надуманим.

— Більш надуманим за існування ящірки завбільшки з гужовий віз?

— Тут річ лише в розмірі. Але вогонь — це неприродньо. Зрештою, де він зберігає вогонь? Він же, ясна річ, не горить усередині.

— А хіба в тій книжці, яку ти читав, пояснення не було? — запитала Денна.

— В автора були певні здогади, та й усе. Спіймати дракуса для розтину йому не вдалося.

— Воно й не дивно, — відповіла Денна, дивлячись, як дракус спокійно перекидає ще одне дерево й починає його їсти. — Яка сітка чи клітка б його втримала?

— Утім, у нього було кілька цікавих теорій, — зауважив я. — Ти знаєш, що з коров’ячого гною виходить займистий газ?

Денна повернулася до мене й засміялася.

— Ні. Що, справді?

Я кивнув, широко всміхнувшись.

— Діти на фермах викрешують іскри на свіжий коров’ячий послід і дивляться, як він горить. Саме тому фермери мусять зберігати гній обережно. Газ може накопичитись і вибухнути.

— Я ж міська, — хихочучи, нагадала вона. — У нас у таке не грали.

— Багато втратили, — зауважив я. — Автор припускав, що дракус просто зберігає цей газ в якомусь міхурі. Насправді питання в тому, як він запалює газ. У автора є цікава ідея, пов’язана з миш’яком. З погляду хімії вона логічна. Миш’як і копальний газ вибухають від зіткнення. Так і з’являються мандрівні вогники на болотах. Але я вважаю, що це трохи нелогічно. Якби в його організмі було стільки миш’яку, він би отруївся.

— Гммм-гмм, — відповіла Денна, ще спостерігаючи за драконом унизу.

— Але якщо подумати, йому, щоб запалити газ, потрібна лише крихітна іскорка, — промовив я. — До того ж існує чимало тварин, здатних створювати гальванічну силу, якої достатньо для іскри. Наприклад, електричні вугрі можуть породжувати стільки цієї сили, що нею можна вбити людину, а вони ж усього кілька футів завдовжки. — Я показав на дракуса. — У такої великої істоти її б точно могло вистачити на іскру.

Я сподівався, що моя винахідливість вразить Денну, але її увагою, вочевидь, заволоділа сцена внизу.

— Ти ж мене насправді не слухаєш, так?

— Та не дуже, — зізналася вона, повернулася до мене й всміхнулася. — Ну, тобто для мене це цілком логічно. Він їсть дерево. Дерево горить. Чому б йому не дихати вогнем?

Поки я намагався вигадати якусь відповідь, вона показала на долину.

— Поглянь на дерева отам. Вони не здаються тобі дивними?

— Крім того, що вони знищені й майже повністю об’їдені? — запитав я. — Не дуже.

— Поглянь, як вони розташовані. Це важко помітити, бо там справжнісінький безлад, але вони, здається, росли рядами. Наче їх хтось посадив.

Тепер, коли вона на це вказала, справді здавалося, ніби значна частина дерев до приходу дракуса росла рядами. Був десяток рядів по двадцять дерев. Тепер від більшості з них зоставалися самі пеньки чи ями.

— Навіщо висаджувати дерева посеред лісу? — замислилася вона. — Це ж не садок… Ти не бачив фруктів?

Я хитнув головою.

— А інших дерев дракус не їв, — продовжила вона. — Он посередині порожньо. Інші він валить, але ці він валить і їсть. — Вона примружилася. — Яке дерево він їсть зараз?

— Мені звідси не видно, — сказав я. — Клен? Його що, на солодке тягне?

Ми подивилися ще трохи, а тоді Денна звелася на ноги.

— Ну, важливо тут те, що він не побіжить і не дихне вогнем нам у спину. Ходімо подивімося, що на другому кінці цієї вузької стежки. Мені здається, що це десь неподалік.

Ми спустилися драбиною й неквапливо пішли звивистим дном вузької розколини. Вона крутилася й звивалася ще двадцять футів, а тоді привела в малесеньку ущелину з крутими стінами з усіх боків.

Виходу не було, але було очевидно, що нею якось користуються. Ущелину очистили від рослин, залишивши втоптану земляну долівку. Було викопано дві довгі ями для кострищ, а над ними лежали на цегляних платформах великі металеві ночви. Вони трохи скидалися на чани, в яких живодери топлять лій. Але ці були широкі, пласкі й мілкі, як дека для випікання величезних пирогів.

— Його справді тягне на солодке! — Денна засміялася. — Той хлопака виробляв тут кленові цукерки. Або сироп.

Я підійшов ближче, щоб подивитися. Довкола лежали відра, з тих, в які можна збирати кленовий сік для виварювання. Я відчинив двері крихітної благенької повітки й теж побачив відра, а також довгі дерев’яні лопати для мішання соку, скребки, якими можна діставати його з ночов…

Але щось у цьому явно було не так. У лісі було вдосталь кленів. Вирощувати їх було безглуздо. І навіщо обирати таке віддалене місце?

Може, він просто був не при своєму розумі. Я знічев’я взяв один скребок і поглянув на нього. Його край був перемазаний чимось темним, наче ним вишкрібали дьоготь…

— Фе! — скрикнула Денна за мною. — Гірке. Мабуть, спалили.

Я розвернувся й побачив, що Денна стоїть біля одного кострища. Вона відірвала від дна одних ночов велике кружало липкої речовини й надкусила його. Воно було чорне, а не темно-бурштинове, як кленові цукерки.

Раптом до мене дійшло, що відбувалося там насправді.

— Не їж!

Вона спантеличено поглянула на мене.

— Усе не так погано, — сказала вона — не надто розбірливо, позаяк рот у неї був повний і злипнувся. — Воно дивне, але, у принципі, не неприємне.

Підійшовши до неї, я вибив кружало в неї з руки. У відповідь її очі гнівно спалахнули.

— Виплюнь! — гарикнув я. — Негайно! Це отрута!

Гнів на її обличчі негайно обернувся жахом. Вона роззявила рота й випустила на землю грудку темної речовини. Тоді сплюнула густою чорною слиною. Я сунув їй у руки свою пляшку з водою.

— Прополощи рота, — сказав я. — Сполосни й виплюнь.

Вона взяла пляшку, а тоді я згадав, що вона порожня. Ми допили її під час обіду.

Я кинувся бігти й ледь подолав вузький прохід. Притьмом видерся по драбині, схопив бурдюк, а тоді спустився й повернувся до маленької ущелини.

Денна сиділа на дні ущелини мертвотно-бліда і з круглими очима. Я пхнув бурдюк їй у руки, і вона захлебтала так швидко, що аж захлинулась, а тоді сплюнула й трохи закашлялась.

Я сунув руку в кострище, глибоко занурив її в попіл і врешті-решт знайшов під ним вуглинки, які не згоріли. Дістав жменьку незгорілого деревного вугілля. Потрусивши рукою, майже позбувся попелу, а тоді сунув їй жменьку чорних вуглинок.

— З’їж оце, — наказав я.

Вона глянула на мене порожніми очима.

— З’їж! — Я потрусив жменею вугілля перед нею. — Якщо ти це не розжуєш і не проковтнеш, я виведу тебе з ладу й запхну його тобі в горлянку! — Я закинув трохи собі в рот. — Поглянь, тут нічого страшного немає. Просто зроби це. — Мій тон пом’якшився, став швидше благальним, аніж наказовим. — Денно, довірся мені.

Вона взяла трохи вугілля й поклала собі в рот. Бліда на виду, зі сльозами на очах, вона розжувала все і, скривившись, запила ковтком води.

— Тут збирають триклятий офалум, — пояснив я. — Який же я ідіот — не помітив цього швидше.

Денна почала щось говорити, але я урвав її.

— Не говори. Їж далі. Стільки, скільки зможеш.

Вона серйозно кивнула, вирячивши очі. Пожувала, трохи закашлялась, але проковтнула вугілля, знову набравши в рот води. Швидко з’їла дванадцять порцій, а тоді знову прополоскала рота.

— Що таке офалум? — тихо запитала вона.

— Наркотик. Це дерева денер. Ти щойно напхала собі повний рот денерового ґлею. — Я сів поруч з нею. У мене трусилися руки. Я поклав їх на ноги й міцно притиснув, аби це приховати.

Вона нічого не відповіла. Про денеровий ґлей знали всі. У Тарбієні закоцюблі трупи солодкожерів, які перестаралися з дозою в провулках і під дверима в Доках, доводилося збирати шкуродерам.

— Скільки ти проковтнула? — запитав я.

— Я просто його жувала, як іриску. — Вона знову зблідла на виду. — У мене ще трохи застрягло в зубах.

Я торкнувся бурдюка.

— Полощи далі.

Вона перекотила воду з однієї щоки до другої, виплюнула й повторила процедуру. Я спробував здогадатися, скільки наркотику потрапило в її організм, але на це впливало надто багато чинників. Я не знав, скільки вона проковтнула, наскільки рафінованим був той ґлей, чи намагалися ті, хто його виробляє, якось його фільтрувати чи очищувати.

Вона ворушила ротом, водночас облизуючи язиком зуби.

— Ну, добре, я чиста.

Я вимушено засміявся.

— Аж ніяк, — заперечив я. — У тебе рот весь чорний. Ти схожа на дитину, яка гралася у вугільній ямі.

— Ти від мене недалеко відбіг, — відповіла вона. — Ти схожий на сажотруса. — Вона потягнулася до мого оголеного плеча. Я, певно, порвав сорочку, зачепившись об каміння, коли мчав по бурдюк із водою. Вона кволо всміхнулась; усмішка зовсім не відобразилася в її переляканих очах. — Чому я напхалася вугілля?

— Деревне вугілля — як хімічна губка, — пояснив я. — Воно всотує наркотичні та отруйні речовини.

Вона трохи посвітлішала.

— Повністю?

Я замислився, чи мені не збрехати, але передумав.

— Здебільшого. Ти прийняла його досить швидко. Воно всотає більшу частину того, що ти проковтнула.

— Скільки?

— Близько шести десятих, — відповів я. — Сподіваюся, що трохи більше. Як ти почуваєшся?

— Я злякана, — зізналася вона. — Наполохана. Але поза тим — жодних змін. — Вона нервово посунулася на місці й поклала руку на липке кружало ґлею, яке я перед цим вибив з її рук. Вона змахнула його й нервово обтерла руку об штани. — Коли ми дізнаємося напевне?

— Я не знаю, наскільки він рафінований, — сказав я. — Якщо він досі сирий, він довше буде проникати у твій організм. Це добре, тому що його дія розтягнеться на триваліший час.

Я намацав пульс у неї на шиї. Він був дуже швидкий, а це мені ні про що не казало. У мене теж був дуже швидкий пульс.

— Поглянь сюди. — Я змахнув піднятою рукою й простежив за її очима. Її зіниці реагували на світло сповільнено. Я поклав руку їй на голову і, начебто зібравшись трохи підняти їй повіку, сильно притиснув палець до синця в неї на скроні. Вона не здригнулася й ніяк не показала, що їй боляче.

— Раніше я гадала, що це я сама вигадую, — промовила Денна, поглянувши на мене. — Але твої очі справді змінюють колір. Зазвичай вони яскраво-зелені, з золотим кільцем довкола серединки…

— Вони в мене від матері, — відповів я.

— Але я за ними стежила. Коли ти вчора зламав ручку насоса, вони стали тьмяно-зеленими, каламутними. А коли свинопас висловився про ру, вони всього на мить потемніли. Я думала, що це лише світло, але тепер бачу, що воно тут ні до чого.

— Я здивований, що ти помітила, — зауважив я. — За все моє життя це відзначив хіба один мій старий учитель. І він був арканістом, а це означає, що помічати — це, у принципі, його робота.

— Ну, помічати все, пов’язане з тобою, — моя робота. — Вона трохи схилила голову набік. — Мабуть, увагу людей відвертає твоє волосся. Воно таке яскраве. Неабияк… неабияк відвертає увагу. А лице в тебе дуже виразне. Ти постійно його контролюєш, навіть поведінку очей. Але не їхній колір. — Вона ледь помітно всміхнулася. — Тепер вони бліді. Як зелений іній. Ти, певно, страшенно боїшся.

— Мені здається, що це — давня добра хіть, — якомога грубішим тоном відповів я. — Нечасто гарна дівчина так близько підпускає мене до себе.

— Ти завжди чудово мені брешеш, — сказала вона та опустила погляд з мене на свої руки. — Я помру?

— Ні, — запевнив я. — Аж ніяк.

— Можеш… — Вона підняла на мене очі й знову всміхнулася; очі в неї були вологі, але сльози з них не текли. — Можеш просто сказати це мені вголос?

— Ти не помреш, — вимовив я та звівся на ноги. — Ходімо, подивімося, чи не пішла вже наша приятелька-ящірка.

Я хотів, аби вона постійно рухалася й перемикала свою увагу на щось інше, тож ми обоє випили ще трохи й повернулися на оглядовий майданчик. Дракус лежав на сонечку і спав.

Я скористався можливістю запхати до своєї дорожньої торби ковдру та сушене м’ясо.

— Раніше мені було соромно красти в мертвих, — зізнався я. — Але зараз…

— Принаймні тепер ми знаємо, чому він ховався в такій глушині з арбалетом, оглядовим майданчиком і взагалі, — промовила Денна. — Невелику таємницю розгадано.

Я почав зав’язувати свою торбу, але тоді, спохопившись, поклав до неї і стріли для арбалета.

— А це навіщо? — запитала вона.

— Вони коштують грошей, — сказав я. — Я заборгував одній небезпечній людині. Мені стане у пригоді кожен гріш… — замислившись, я поступово замовк.

Денна подивилася на мене, і я зрозумів, що вона дійшла того ж висновку.

— Знаєш, скільки коштувала б така кількість ґлею? — запитала вона.

— Та ні, — промовив я, думаючи про тридцять ночов, на кожних з яких лежить пластина з застиглого внизу чорного липкого ґлею завбільшки з обідню тарілку. — Гадаю, що дуже багато. Шалену суму.

Денна захиталася вперед-назад.

— Квоуте, я сама не знаю, як до цього ставлюся. Я бачила, як дівчата ставали залежними від цієї штуки. Мені потрібні гроші. — Вона гірко розсміялася. — Зараз у мене немає навіть другого комплекту одягу. — Вона явно була стурбована. — Але я не знаю, чи так уже він мені потрібен.

— Я думаю про аптекарів, — швидко сказав я. — Вони б рафінували його й зробили б з нього ліки. Це потужне знеболювальне. Заплатять нам далеко не так добре, як інші люди, але все ж півбуханця…

Денна широко всміхнулася.

— Я була б дуже рада мати півбуханця. Особливо зважаючи на те, що мій загадковий гад-покровитель, судячи з усього, зник.

Ми повернулися в ущелину. Цього разу я, вийшовши з вузького проходу, побачив випарювальні ночви в іншому світлі. Тепер кожні з них відповідали добрій сумі в моїй кишені. Плата за навчання в наступному семестрі, новий одяг, свобода від боргу перед Деві…

Я побачив, що Денна дивиться на ночви з таким само зачудуванням, хоча в неї очі оскліли дещо сильніше, ніж у мене.

— Я б могла рік спокійно жити на ці гроші, — сказала вона. — І ні перед ким не бути зобов’язаною.

Я пішов у повітку з інструментами й узяв по скребку для кожного з нас. Попрацювавши кілька хвилин, ми зібрали всі чорні липкі шматочки в одну грудку завбільшки з солодку диню.

Денна трохи здригнулася, а тоді з усмішкою поглянула на мене. Щоки в неї були рум’яні.

— Мені раптом стало дуже добре. — Вона схрестила руки на грудях і потерла себе руками вгору-вниз. — Дуже-дуже добре. Не думаю, що це я просто подумала про такі великі гроші.

— Це ґлей, — пояснив я. — Те, що він так повільно на тебе подіяв, добрий знак. Якби це сталося швидше, я б захвилювався. — Я серйозно поглянув на неї. — А тепер послухай. Якщо відчуєш якусь важкість у грудях або тобі стане важко дихати, неодмінно скажи мені. Якщо нічого з цього не буде, з тобою все має бути гаразд.

Денна кивнула, а тоді глибоко вдихнула й видихнула.

— Небесний ангелику Ордале, я почуваюся чудово. — Вона глянула на мене з тривогою, але все одно не змогла стримати широкої усмішки. — У мене від цього з’явиться залежність?

Я заперечно хитнув головою, і вона зітхнула з полегшенням.

— Знаєш, що тут найпаскудніше? Мені страшно стати залежною, але мені начхати, що мені страшно. Я ще ніколи так не почувалася. Не дивно, що наш великий лускатий друг постійно ходить сюди по нову порцію…

— Тейлу милосердний, — промовив я. — Я про це й не подумав. Ось чому він намагався продертися сюди. Він відчуває запах ґлею. Він два витки їв дерева, по три-чотири штуки на день.

— Найбільший солодкожер повертається по нову дозу. — Денна засміялася, а тоді на її обличчі відобразився жах. — Скільки дерев залишилося?

— Два чи три, — відповів я, згадуючи ряди порожніх ям і зламаних стовбурів. — Але відколи ми сюди повернулися, він міг з’їсти ще одне.

— Бачив коли-небудь солодкожера, на якого найшов голод? — сказала Денна з ошелешеним обличчям. — Вони ж казяться.

— Я знаю, — відповів я, згадуючи дівчину, яка танцювала голяка в снігу в Тарбієні.

— Як гадаєш, що він зробить, коли дерев не залишиться?

Я добряче замислився.

— Піде шукати нові. І впаде у відчай. А ще він знає, що в останньому місці, де він знайшов дерева, була маленька хатинка, від якої пахло людьми… Нам доведеться його вбити.

— Вбити? — Вона засміялася, а тоді знову притиснула руки до рота. — Не маючи нічого, крім мого гарного голосу та твоєї мужньої відваги? — Вона, хоч і тримала обидві руки біля рота, неконтрольовано захихотіла. — Господи, Квоуте, вибач. Як довго я такою буду?

— Не знаю. Офалум викликає ейфорію…

— Є. — Вона підморгнула мені з широкою усмішкою.

— Далі — маніакальний стан, за досить великої дози — нетривалий делірій, а тоді — виснаження.

— Може, я нарешті просплю всю ніч, — сказала вона. — Не можна всерйоз сподіватися вбити цю тварюку. Чим ти її вбиватимеш? Загостреним дрючком?

— Я не можу просто дозволити їй бігати на волі. До Требона звідси всього миль із п’ять. А ще ближче є невеличкі ферми. Уяви собі, якої шкоди він би завдав.

— Але як? — повторила вона. — Як убити таку істоту?

Я повернувся до крихітної повітки.

— Якщо нам пощастило, то цьому хлопцеві вистачило розуму купити запасний арбалет… — Я почав ритися, викидаючи з дверей різні речі. Лопатки для розмішування, відра, скребки, лопата, знову відра, бочка…

Бочка була десь завбільшки з невеличке барильце елю. Я виніс її з повітки й здер кришку. На дні лежав цератовий мішок із великою клейкою грудкою чорного денерового ґлею, щонайменше вчетверо більшою за ту, яку вже зліпили ми з Денною.

Я витягнув мішок і поклав його на землю, розкривши перед Денною. Вона зазирнула всередину, охнула, а тоді трохи пострибала.

— Тепер я зможу купити собі поні! — засміялася вона.

— Стосовно поні не знаю, — мовив я, зробивши певні підрахунки в голові. — Але гадаю, що, перш ніж ми поділимо гроші, тобі слід купити добру напіварфу. А не якусь там понуру ліру.

— Так! — вигукнула Денна й кинулася до мене з несамовитими радісними обіймами. — А тобі ми купимо… — Вона з цікавістю поглянула на мене; її замурзане обличчя при цьому відділяло від мого лише кілька дюймів. — Що ти хочеш?

Перш ніж я встиг щось сказати чи зробити, заревів дракус.