Ім’я вітру

Розділ шістдесят п’ятий Іскра

Я заманив Віла з Сімом до «Еоліяна», пообіцявши їм безкоштовну випивку — єдиний прояв щедрості, який міг собі дозволити.

Розумієте, хоча втручання Емброуза й позбавило мене можливості знайти собі покровителя серед заможної шляхти, все одно залишалося вдосталь пересічних любителів музики, які замовляли мені більше випивки, ніж я міг спокійно спожити особисто.

Ця проблема мала два простих рішення. Я міг стати п’яницею або скористатися домовленістю, яка існує, відколи на світі є корчми та музиканти. Стежте за мною — зараз я відхилю завісу й покажу один давній менестрельський секрет…

Припустімо, що ви прийшли до шинку. Слухаєте, як я граю. Ви смієтеся, плачете й узагалі чудуєтеся моїй майстерності. Опісля ви хочете показати своє схвалення, але не маєте можливості подарувати мені чималу суму, як який-небудь заможний купець або шляхтич. Тож ви пропонуєте замовити мені випивку.

Однак я вже випив. Один раз або кілька разів. А може, я стараюся зберегти ясну голову. Чи відхилю я вашу пропозицію? Звісно, що ні. Так я просто змарнував би цінну можливість, а вам би, скоріше за все, здалося, що вами згордували.

Замість цього я люб’язно погоджуюсь і прошу в шинкаря ґрейсдельський мед. Або саунтен. Або біле вино певного врожаю.

Важлива тут не назва напою. Важливо, що цей напій насправді не існує. Шинкар подає мені воду.

Ви оплачуєте випивку, я люб’язно вам дякую, і всі розходяться щасливими. Згодом шинкар, корчма та музикант ділять ваші гроші натроє.

Буває навіть краще: у деяких вишуканих закладах дозволяють залишати випивку як своєрідний кредит на майбутнє. «Еоліян» був саме таким закладом.

Ось так мені, попри злиденне становище, вдалося принести до столика, за яким чекали Віл і Сім, цілу темну пляшку скатену.

Віл зі вдячністю оглянув її, тим часом як я сів.

— З якого це особливого приводу?

— Кілвін схвалив мою симпатичну лампу. Зараз ви бачите перед собою нового молодшого рукотворця Аркануму, — не без самовдоволення сказав я. Більшість студентів ходить в учнях щонайменше три-чотири семестри. Про те, що мій успіх із лампою був половинчастим, я змовчав.

— Ну, нарешті, — саркастично промовив Віл. — Скільки на це пішло часу — майже три місяці? Люди вже почали говорити, що ти втратив спритність.

— Я гадав, що ви будете більш задоволені, — відповів я, знявши віск, яким була запечатана пляшка. — Можливо, дні моєї скнарості добігають кінця.

Сім зневажливо пирхнув.

— Та ти зовсім не скупишся на випивку, — зауважив він.

— П’ю за те, щоб тобі й далі щастило в рукотворстві, — промовив Віл і підсунув свою склянку до мене. — Бо знаю, що це принесе нову випивку в прийдешньому.

— До того ж, — зауважив я, остаточно здерши віск, — завжди є шанс, що, якщо я достатньо тебе напою, ти коли-небудь пропустиш мене до Архівів, як сидітимеш там на вході, — старанно зберігаючи веселість у голосі, я позирнув на нього, щоб оцінити його реакцію.

Віл повільно надпив, не дивлячись мені у вічі.

— Я не можу.

У мене всередині похмуро залягло розчарування. Я зневажливо махнув рукою, ніби мені не вірилося, що він сприйняв мій жарт всерйоз.

— Ой, та я знаю…

— Я про це думав, — перебив мене Вілем. — Зважаючи на те, що ти не заслужив на покарання, яке дістав, а я знаю, як сильно це тебе турбувало. — Віл трохи випив. — Лоррен час від часу виганяє студентів тимчасово. На кілька днів за надто гучні розмови в Склепі. На кілька витків у разі необережного поводження з книжкою. Але заборона доступу — це дещо інше. Такого не було вже багато років. Усі це знають. Якби хтось тебе побачив… — Він захитав головою. — Я втратив би місце канцеляра. Нас обох могли б відрахувати.

— Не картай себе, — попросив я. — Уже само по собі те, що ти про це замислився, означає…

— Щось ми трохи розклеїлися, — втрутився Сім, стукнувши своїм келихом по столу. — Відкоркуй пляшку — і ми вип’ємо за те, щоб Кілвін вразився настільки, щоб поговорити з Лорреном і вмовити його знову пустити тебе до Архівів.

Я всміхнувся й почав вкручувати штопор у корок.

— У мене кращий план, — зізнався я. — Голосую за те, щоб випити за вічне заплутання й збентегу такого собі Емброуза Оссела.

— Гадаю, ми всі можемо на це пристати, — озвався Віл і підняв свій келих.

— Боже великий, — притишеним голосом промовив Сіммон. — Погляньте, що знайшов Деох.

— Що таке? — поцікавився я, зосередившись на корку, який хотів дістати весь і одразу.

— Йому знову вдалося причарувати найкрасивішу жінку в цьому закладі. — Сімове бурчання звучало незвично сердито. — Його можна зненавидіти вже за це.

— Сіме, твої вподобання в жінках у найкращому разі сумнівні. — Корок звільнився з приємним звуком, і я переможно продемонстрував його співрозмовникам. Жоден з них не звернув на мене уваги: їхні погляди були прикуті до дверей.

Я повернувся й собі. На мить замовк.

— Це ж Денна.

Сім повернувся до мене.

— Денна?

Я насупився.

— Даянн. Денна. Це про неї я вам раніше розповідав. Це вона співала зі мною. Вона послуговується безліччю різних імен. Чому, я не знаю.

Вілем отетеріло подивився на мене.

— Ото твоя дівчина? — перепитав він з очевидною недовірою в голосі.

— Деохова дівчина, — лагідно виправив його Сіммон.

Скидалося на те, що він мав рацію. Гарний, м’язистий Деох розмовляв з нею зі своєю звичною невимушеністю. Денна засміялася та спокійно обняла його. Дивлячись, як вони розмовляють, я відчув, як у моїх грудях заліг важкий тягар.

Тоді Деох повернувся й тицьнув пальцем. Вона простежила за його жестом, зазирнула мені в очі й посвітлішала, всміхнувшись мені. Я абсолютно мимовільно всміхнувся їй у відповідь. Моє серце знову забилося. Я підкликав її до себе жестом. Швидко сказавши щось Деохові, вона пішла крізь натовп до нас.

Я швидко випив трохи скатену, тим часом як Сіммон повернувся до мене з майже шанобливим подивом в очах.

Досі я бачив Денну лише в дорожньому одязі. Але сьогодні вона була в темно-зеленій сукні, яка відкривала її руки та плечі. Вона засліплювала. Вона це знала. Вона всміхнулася.

Коли вона підійшла ближче, ми підвелися.

— Я сподівалася знайти тебе тут, — сказала вона.

Я злегка вклонився.

— Я сподівався, що ти мене знайдеш. Це двоє моїх найкращих друзів. Сіммон. — Сім сонячно всміхнувся й прибрав волосся з очей. — І Вілем. — Віл кивнув. — Це Даянн.

Вона легко опустилася на стілець.

— Що привело таку компанію гарних молодиків сьогодні до міста?

— Ми плануємо знищення наших ворогів, — відповів Сіммон.

— І святкуємо, — поспіхом додав я.

Вілем підняв келих для тосту.

— Спантеличення ворогові.

Ми з Сіммоном повторили за ним, але я зупинився, згадавши, що в Денни келиха немає.

— Вибач, — промовив я. — Можна замовити тобі щось випити?

— Я сподівалася, що ти замовиш мені вечерю, — заявила вона. — Але я почувалася б винною через те, що вкрала тебе в друзів.

Я гарячково замислився, як тут можна тактовно виплутатися.

— Ти вважаєш, ніби він нам тут потрібен, — сказав із серйозним обличчям Вілем. — Але ти зробила б нам ласку, якби забрала його.

Денна напружено схилилася вперед; рожевих кутиків її рота злегка торкнулася усмішка.

— Справді?

Вілем серйозно кивнув.

— Він п’є навіть більше, ніж говорить.

Вона кинула на мене насмішкуватий погляд.

— Невже так багато?

— До того ж, — безневинно докинув Сіммон, — він би дувся не один день, якби згаяв можливість побути з тобою. Якщо ти залишиш його тут, нам з нього не буде жодної користі.

У мене запалало обличчя й раптом з’явилося сильне бажання задушити Сіма. Денна мило розсміялася.

— Тоді, гадаю, мені варто його забрати. — Вона підвелася з грацією вербової лозини, що гнеться на вітрі, і простягнула мені руку. Я її взяв. — Вілеме, Сіммоне, сподіваюся побачити вас знову.

Вони помахали нам, і ми попрямували до дверей.

— Вони мені подобаються, — зізналася вона. — Вілем — камінь у глибокій воді. Сіммон — наче хлопчисько, який хлюпається в струмочку.

Почувши її зауваження, я мимоволі засміявся.

— Я не міг би сказати краще. Ти щось говорила про вечерю?

— Я збрехала, — відповіла вона зі спокійним задоволенням. — Але була б рада випивці, яку ти мені запропонував.

— Як щодо «Кранів»?

Вона наморщила носика.

— Забагато стариганів, замало дерев. Сьогодні такий вечір, коли добре бути надворі.

Я показав рукою на двері.

— Веди мене.

Вона повела. Я купався в її відбитому світлі та пильних поглядах заздрісників. Коли ми виходили з «Еоліяна», здавалося, ніби трохи приревнував навіть Деох. Але минаючи його, я помітив у його очах проблиск чогось іншого. Смутку? Жалю?

Я не став витрачати на це час. Я був із Денною.

Ми купили буханець темного хліба й пляшку авеннського полуничного вина. Тоді знайшли усамітнене місце в одному з численних громадських садів, розкиданих по всьому Імрі. На вулицях танцювало поряд з нами перше опале листя осені. Денна зняла черевики й легко затанцювала між тінями, насолоджуючись травою під ногами.

Ми зупинилися на лаві під великою розложистою вербою, а тоді покинули її та влаштувалися зручніше на землі під деревом. Хліб був щільний і темний, і ми зайняли руки, відриваючи від нього шматки. Вино було солодке й легке, а Денна, зовсім трохи надпивши з пляшки, зволожила собі вуста на годину.

У цій ночі відчувався відчай останньої теплої ночі літа. Ми говорили про все та ні про що, а я весь цей час ледве дихав через те, що вона була так близько, через те, як вона рухалася, через те, як звучав її голос, виходячи в осіннє повітря.

— Тієї миті ти дивився кудись далеко, — сказала вона. — Про що ти думав?

Я знизав плечима, щоб виграти секунду на роздуми. Я не міг сказати їй правду. Я розумів, що всі чоловіки, напевно, роблять їй компліменти, завалюють її лестощами, задушливішими за троянди. Я пішов хитрішим шляхом.

— Один із майстрів в Університеті якось сказав мені, що існують сім слів, за допомогою яких можна закохати жінку в себе. — Я з демонстративною невимушеністю знизав плечима. — Я просто думав, що то за слова.

— Це тому ти так багато розмовляєш? Сподіваєшся випадково на них натрапити?

Я відкрив рота для ущипливої відповіді. А тоді, побачивши, як бігають її очі, міцно стиснув губи й спробував перебороти ніяковий рум’янець. Вона поклала долоню мені на руку.

— Не замовкай через мене, Квоуте, — лагідно промовила вона. — Я б засумувала за звуками твого голосу.

Вона ковтнула вина.

— Хай там як, тобі не треба про це думати. Ти сказав їх мені, коли ми зустрілися вперше. Ти сказав: «Я просто думав, чому ти тут опинилася». — Вона легковажно змахнула рукою. — Відтоді я твоя.

Я блискавично згадав нашу першу зустріч у Рьонтовій валці. Я був приголомшений.

— Я не думав, що ти це запам’ятала.

Вона саме відривала шматочок темного хліба, але зупинилася й запитливо поглянула на мене.

— Що запам’ятала?

— Мене. Наше знайомство в Рьонтовій валці.

— Та ну тебе, — насмішкувато сказала вона. — Як я могла забути рудого хлопчину, який покинув мене заради Університету?

Я був надто ошелешений, щоб зауважити, що не покидав її. Аж ніяк.

— Ти жодного разу про це не казала.

— Ти теж не казав, — парирувала вона. — Може, я гадала, що ти мене забув.

— Забути тебе? Як це так?

Тут вона всміхнулася, але опустила погляд на руки.

— Якби ти дізнався, про що часом забувають чоловіки, ти б, мабуть, здивувався, — сказала вона й продовжила веселішим тоном: — Але знов-таки, можливо, це й не так. Я не сумніваюся, що ти дещо забував, — ти ж сам чоловік.

— Я пам’ятаю твоє ім’я, Денно, — називати його їй було приємно. — Чому ти взяла собі нове? Чи Денна — це був просто псевдонім, під яким ти прямувала до Аніліна?

— Денна, — тихо повторила вона. — Я її вже майже забула. Дурне було дівчисько.

— Вона була схожа на квітку, що розкривається.

— Я наче перестала бути Денною багато років тому. — Вона потерла оголені руки й роззирнулася довкола так, ніби їй раптом стало ніяково через те, що нас можуть тут знайти.

— То мені слід називати тебе Даянн? Тобі б так більше сподобалося?

Вітер заворушив обвислі гілки верби, а вона схилила голову набік і подивилася на мене. Її волосся рухалося так само, як і навколишні дерева.

— Ти добрий. Гадаю, мені найбільше подобається, коли ти називаєш мене Денною. Коли це ім’я вимовляєш ти, воно звучить інакше. Лагідно.

— Хай буде Денна, — твердо сказав я. — Та що ж трапилося в Аніліні?

Один листок плавно опустився їй на волосся. Вона байдуже змахнула його.

— Нічого приємного, — відповіла вона, намагаючись не дивитися мені в очі. — Але й нічого неочікуваного.

Я простягнув руку, і вона передала мені хлібину.

— Що ж, я радий, що ти повернулася, — сказав я. — Моя Алойн.

Вона відверто нежіночно пирхнула.

— Я тебе благаю, якщо хтось із нас — Сав’єн, то це я. Це ж я пішла тебе шукати, — відзначила вона. — Двічі.

— Я шукаю, — обурився я. — Просто в мене, вочевидь, немає дару тебе знаходити. — Вона театрально закотила очі. — Якби ти могла назвати мені якісь добрі час і місце для твоїх пошуків, це змінило б геть усе… — Я потихеньку замовк, так що вийшло запитання. — Може, завтра?

Денна, усміхаючись, скоса поглянула на мене.

— Ти завжди такий обачний, — промовила вона. — Я ніколи не бачила, щоб чоловік діяв так обережно. — Вона подивилася на моє обличчя так, ніби воно було головоломкою, яку вона могла розгадати. — Я сподіваюся, що добрим часом завтра буде полудень. У «Еоліяні».

Подумавши про нову зустріч з нею, я відчув приплив тепла.

— «Я просто думав, чому ти тут опинилася», — замислився я вголос, згадавши розмову, яка, здавалося, відбулася дуже давно. — А потім ти назвала мене брехуном.

Вона нахилилася вперед і торкнулася моєї руки, наче втішаючи. Від неї пахло полуницями, а її губи навіть у місячному світлі були небезпечно червоними.

— Я вже тоді чудово тебе знала.

Ми проговорили не одну довгу годину, аж до кінця ночі. Я обережно уникав згадок про свої почуття, не бажаючи проявляти надмірну сміливість.

Мені думалося, що вона, можливо, робить те ж саме, та аж ніяк не міг бути впевненим. Ми неначе танцювали один із тих хитромудрих модеґанських придворних танців, у яких партнери стоять усього за кілька дюймів одне від одного, але, якщо вони вправні, зовсім не торкаються одне одного.

Ось якою була наша розмова. Але нам відмовило не лише чуття дотику — ми неначе були дивовижно глухими. Тож ми танцювали дуже обережно, не впевнені в тому, яку музику слухає інший партнер, може, навіть сумніваючись у тому, чи танцює він узагалі.

Деох, як завжди, стояв на сторожі біля дверей. Побачивши мене, він помахав рукою.

— Пане Квоуте. Боюся, ви розминулися з друзями.

— Я так і думав. Чи давно вони пішли?

— Лише годину тому. — Він витягнув руки над головою і скривився. Тоді опустив їх, стомлено зітхнувши.

— Чи здавалися вони засмученими через те, що я їх покинув?

Він широко всміхнувся.

— Не надто сильно. Вони й собі знайшли парочку красунь. Звісно, не таких красивих, як ваша. — Він на мить неначе знітився, а тоді заговорив повільно, ніби вкрай ретельно добираючи слова. — Послухайте, п… Квоуте. Я знаю, що це не моє діло, і сподіваюся, що ти не зрозумієш це неправильно. — Він роззирнувся довкола й раптом сплюнув. — Трясця. Не мастак я в цьому ділі.

Він знову поглянув на мене й невизначено змахнув руками.

— Розумієш, жінки — вони як вогонь, як полум’я. Деякі жінки — як свічки, яскраві та привітні. Деякі — як окремі іскри, вуглинки чи світлячки, за якими можна ганятися літніми ночами. Деякі — як ватри, обдаровують світлом і теплом уночі, а потім хочуть, щоб їх облишили. Деякі жінки — як вогонь у каміні: помилуватися нічим, але всередині в них повно теплого червоного вугілля, що горить дуже-дуже довго.

А от Даянн… Даянн — як водоспад іскор, який злітає від гострого залізного леза, яким Бог торкається гострильного каменя. Очей від нього не відірвеш, ним так і хочеться заволодіти. Можна навіть на секунду простягнути до нього руку. Але взятися за нього не можна. Вона розіб’є тобі серце…

Вечір був надто свіжий у моїй пам’яті, щоб я прислухався до Деохового попередження. Я всміхнувся.

— Деоху, серце в мене не скляне. Торкнувшись його, вона дізнається, що воно міцне, як окута залізом латунь або суміш золота й адаманту. Не думай, ніби я нічого не розумію й завмер, наче олень, заворожений звуками мисливських рогів. Це їй слід берегтися, бо, коли вона торкнеться мого серця, воно видасть такий прекрасний і дзвінкий звук, що вона мимоволі повернеться до мене окриленою.

Почувши мої слова, Деох задумливо розсміявся.

— Боже, оце ти сміливець, — захитав він головою. — Та ще й молодий. Якби ж то я був такий сміливий і молодий, як ти. — Ще всміхаючись, він повернувся до входу в «Еоліян». — Тоді добраніч.

— Добраніч.

Деох хотів би бути більш схожим на мене? Я ще ніколи не чув на свою адресу такої великої похвали.

Але ще кращим було те, що мої багатоденні марні пошуки Денни завершилися. Завтра опівдні в «Еоліяні» — як вона висловилася, «пообідаємо, поговоримо й погуляємо». Від думки про це мені замакітрилося в голові від захвату.

Який же я був юний. Який дурний. Який мудрий.