Ім’я вітру

Розділ вісімдесят восьмий Інтерлюдія: Пошук

Звук важких чобіт, які ступали дерев’яним настилом, сполохав тих, хто сидів у шинку «Путь-камінь». Квоут посеред речення підскочив на ноги та вже опинився на півдорозі до шинквасу, аж тут відчинилися парадні двері, і всередину зайшов перший із відвідувачів, які заходили сюди ввечері повалка.

— У тебе тут люди голодні, Коуте! — гукнув Коб, відчинивши двері. За ним усередину пройшли Шеп, Джейк і Ґрем.

— Можливо, у нас у підсобці дещо є, — відповів Коут. — Я міг би побігти по це одразу, якщо ви спершу не хочете випити. — Чоловіки влаштувалися на табуретах біля шинквасу й привітно висловили одностайну згоду. Розмова видавалася звичною, зручною, як старе взуття.

Хроніст витріщився на рудого чоловіка за шинквасом. У ньому не лишилося нічого від Квоута. Це був просто шинкар: привітний, догідливий і страшенно скромний — майже невидимий.

Джейк зробив добрячий ковток, а тоді помітив, що у віддаленому кінці зали сидить Хроніст.

— Ти ба, Коуте! Новий клієнт. Холера, та нам узагалі пощастило десь сісти.

Шеп захихотів. Коб розвернув табурет і пильно поглянув туди, де біля Баста сидів Хроніст, досі тримаючи перо над папером.

— Він писар чи шо?

— Писар, — швидко підтвердив Коут. — Прибув до міста вчора вночі.

Коб примружено глянув на них.

— Шо він пише?

Коут трохи стишив голос, відвертаючи увагу клієнтів від гостя й знову привертаючи її до свого боку шинквасу.

— Пам’ятаєте, як Баст їздив до Бедна? — Вони ствердно закивали. — Ну, виявляється, він перелякався через віспу й відтоді почувається підстаркуватим. Подумав, що краще написати духівницю, поки є можливість.

— Ниньки такі часи, що так і треба, — похмуро сказав Шеп. Він допив пиво й перевернув порожній кухоль. — Я б випив іще.

— Усі свої заощадження в грошовій формі на момент смерті відписую вдові Сейдж, — голосно проказав Баст на іншому боці зали. — На виховання та посаг її трьох доньок, які невдовзі досягнуть шлюбувального віку. — Він збентежено поглянув на Хроніста. — Є таке слово — «шлюбувальний»?

— Мала Кейті незле виросла за останній рік, еге ж? — замислився Ґрем. Інші ствердно закивали.

— Своєму наймачеві відписую свою найкращу пару чобіт, — великодушно продовжив Баст. — І будь-які штани, які підійдуть йому розміром.

— А в цього хлопаки таки добрі чоботи, — сказав Коб Коутові. — Я завжди так думав.

— Патерові Леодену заповідаю розподілити решту моєї власності серед парафіян, оскільки вона більше не знадобиться моїй розтлінній душі.

— Ви хочете сказати «нетлінній», так? — невпевнено запитав Хроніст.

Баст знизав плечима.

— Поки що більш нічого на думку не спадає.

Хроніст кивнув і квапливо прибрав папір, пера й чорнило у свою пласку шкіряну сумку.

— Тоді ходи сюди, — гукнув йому Коб. — Шо ти як чужий?

Хроніст застиг на місці, а тоді повільно пішов до шинквасу.

— Як тебе звати, хлопче?

— Деван, — сказав він, а тоді прокашлявся, явно перелякавшись. — Вибачте, Карверсон. Деван Карверсон.

Коб відрекомендував усіх, а тоді знову повернувся до новоприбулого.

— Ти звідкіля, Деване? — запитав він.

— З-за Абатового Броду.

— Є звідтіль якісь новини?

Хроніст нервово засовався на табуреті, тим часом як Коут похмуро дивився на нього з-за шинквасу.

— Ну… дороги досить кепські…

Це спровокувало хор звичних скарг, і Хроніст розслабився. Поки вони ще бурчали, двері відчинились і зайшов ковальчук, схожий на хлопчиська й широкоплечий, із пропахлим вугільним димом волоссям. Поклавши на плече довгий залізний прут, він потримав двері для Фурмана.

— Ти на дурня схожий, хлопче, — буркнув Фурман, повільно пройшовши у двері. Він ішов із напруженою обережністю людини, що нещодавно травмувалася. — Як будеш і далі тягати цю штуку з собою, люди почнуть тебе сприймати як Вар’ята Мартіна. І будеш ти отим божевільним хлопчиськом із Ранніша. Хочеш чути це наступні п’ятдесят років?

Ковальчук присоромлено пересунув руку, якою тримав залізний прут.

— Хай балакають, — промимрив він із ноткою непокори в голосі. — Той павук мені сниться, відколи я пішов і подбав про Неллі. — Він хитнув головою. — Холера, як на мене, ти мав би нести по такому в кожній руці. Та тварюка могла тебе вбити.

Фурман проігнорував його і з напруженим обличчям сторожко пішов до шинквасу.

— Приємно бачити, що ти на ногах, Фурмане, — гукнув Шеп, піднявши кухоль. — Я гадав, що ти ще день-два полежиш у ліжку.

— Кількома стібками мене не зупинити, — відповів Фурман.

Баст демонстративно запропонував свій табурет постраждалому, а тоді тихцем сів якнайдалі від ковальчука. Усі тепло, неголосно привіталися.

Шинкар зник у підсобці й повернувся кілька хвилин по тому з тацею, навантаженою гарячим хлібом і мисками печені, що аж парували.

Усі слухали Хроніста.

— …якщо я нічого не плутаю, Квоут, коли це сталося, був у Северені. Він ішов додому…

— Северен тут ні до чого, — заперечив Старий Коб. — Це було біля Університету.

— Може, й так, — погодився Хроніст. — Хай там як, він ішов додому пізно ввечері, а на нього в провулку наскочили якісь бандити.

— Це було серед білого дня, — роздратовано зауважив Коб. — Посеред міста. Там була купа всякого люду, який усе бачив.

Хроніст уперто захитав головою.

— Я пам’ятаю, що то був провулок. Хай там як, бандити заскочили Квоута зненацька. Хотіли відібрати в нього коня. — Він зупинився й потер собі лоба кінчиками пальців. — Заждіть, це не так. Він не міг бути з конем у провулку. Може, він прямував до Северена.

— Я ж тобі казав: Северен тут ні до чого! — енергійно промовив Коб і, явно роздратувавшись, ляснув рукою по шинквасу. — Тейлу з тобою, просто стули писок. Ти все переплутав.

Хроніст ніяково зашарівся.

— Я про це чув тільки один раз, багато років тому.

Кинувши похмурий погляд на Хроніста, Коут грюкнув тацею об шинквас, і про історію негайно забули. Старий Коб узявся за їжу так швидко, що мало не вдавився, а запив її добрячим ковтком пива.

— Раз ти ше працюєш над вечерею, — сказав він Хроністові з певною напругою в голосі, витерши рота рукавом, — ти не був би проти, якби я продовжив історію? Ну, хай уже хлопчисько її почує.

— Якщо ви так уже впевнені, що її знаєте… — невпевнено промовив Хроніст.

— Звісно, я її знаю, — відповів Коб, розвернувши табурет так, щоб бачити більше слухачів. — Гаразд. Колись давно Квоут, як був ще зовсім шмаркачем, пішов до Університету. Але розумієте, в самому Університеті він не жив, бо був із простих. Він не міг собі дозволити тамтешні розкоші.

— Як це так? — запитав ковальчук. — Ти ж уже казав, що Квоут був такий розумний, що йому заплатили за навчання, хоч йому й було всього десять років. Йому дали й повний гаманець золота, і діамант завбільшки з суглоб його великого пальця, і зовсім молодого коня з новим сідлом і збруєю, і нові черевики, і повний мішок вівса, і ще купу всякого.

Коб замирливо кивнув.

— Так, це справді так. Але це було за рік чи два після того, як Квоут усе це отримав. І розумієш, він же віддав купу того золота якимось бідарям, у яких згоріли дощенту хати.

— Згоріли під час весілля, — втрутився Ґрем.

Коб кивнув.

— А Квоутові ж треба було їсти, винаймати кімнату й купувати ще вівса своєму коневі. Тому золото він до того вже геть-чисто проциндрив. Тож він…

— А як же діамант? — не вгавав хлопчисько.

Старий Коб ледь помітно насупився.

— Шоб ти знав, він віддав той діамант своєму особливому другові. Особливій подружці. Але це зовсім інша історія, і вона не стосується тієї, яку я зараз розповідаю. — Він сердито зиркнув на хлопчину, який присоромлено опустив очі та напхав рота печенею.

Коб повів далі:

— Квоут не міг собі дозволити університетські розкоші й тому жив у містечку неподалік, яке звалось Амарі. — Він недвозначно позирнув на Хроніста. — Квоут мав кімнату в шинку, в якій міг жити безкоштовно, бо він сподобався вдові, яка володіла тим закладом, і відробляв своє утримання різною роботою.

— А ще він там музикував, — докинув Джейк. — Він дуже вправно грав на лютні.

— Жери свою вечерю й дай мені договорити, Джейкобе, — гарикнув Старий Коб. — Усі знають, шо Квоут вправно грав на лютні. Саме тому він так сподобався тій удові, а музикування щовечора було одним з його обов’язків.

Коб швидко випив і продовжив.

— Тож якось Квоут пішов зробити дещицю для вдови, аж тут якийсь хлопака дістає ніж і каже Квоутові: хай, мовляв, віддає вдовині грошики, бо інакше він випустить Квоутові кишки й розкидає по всій вулиці. — Коб наставив на хлопчиська уявний ніж і загрозливо поглянув на нього. — А ви ж не забувайте: це було ше тоді, як Квоут був зовсім шмаркачем. Меча він не мав, а якшо й мав, то ще не навчився від адемів биться як треба.

— То що ж зробив Квоут? — запитав ковальчук.

— Ну. — Коб відкинувся назад. — Це було посеред дня, а стояли вони просто посередині міської площі Амарі. Квоут уже надумав покликати констебля, але ж він завше був насторожі. А тому він помітив, що в того хлопа білі-пребілі зуби…

У хлопчини округлились очі.

— Він був солодкожером?

Коб кивнув.

— Навіть гірше — той хлоп уже почав пітніти, як загнаний кінь, очі в нього були дикі, а руки… — Коб сам вирячив очі й витягнув руки, а тоді зобразив дрож у них. — Тому Квоут зрозумів, шо той хлопака збіса голодний, а це означало, шо він би й рідну мамцю за гнутий гріш зарізав. — Коб зробив ще один добрий ковток, посилюючи напругу.

— І що ж він тоді зробив? — стривожено бовкнув Баст за віддаленим кінцем шинквасу, театрально заламуючи руки. Шинкар зиркнув на свого учня.

Коб продовжив:

— Ну, він спершу вагається, а той чолов’яга підходить із ножем усе ближче, і Квоут розуміє, шо цей хлопака двічі не питатиме. Тож Квоут вдається до темної магії, яку знайшов схованою в таємній книзі в Університеті. Він промовляє три страшних таємних слова й викликає демона…

— Демона? — мало не запищав ковальчук. — Такого, як той…

Коб повільно захитав головою.

— Е, ні, цей взагалі не був схожий на павука. Він був страшніший. Цей повністю складався з тіней, а опустившись на того хлопа, вкусив його за груди, просто над серцем, а тоді випив з нього всю кров, як людина висмоктує сік зі сливи.

— Почорнілі руки, Кобе, — промовив Фурман з явним докором у голосі. — У хлопчини від твоєї оповідки будуть кошмари. Він рік проходить із цим клятим залізним дрючком, бо голова в нього буде забита твоєю маячнею.

— А я чув дещо інше, — повільно зауважив Ґрем. — Я чув, що горів якийсь будинок, там застрягла жінка, а Квоут викликав демона, щоб той захистив його від вогню. Тоді він забіг усередину, витягнув ту дамочку з вогню, і вона зовсім не обгоріла.

— Послухайте самі себе, — з відразою промовив Джейк. — Ви наче діти на Середзим’я. «Демони вкрали мою ляльку». «Демони розлили молоко». Квоут із демонами не знався. Він же вивчав в Університеті всякі імена, так? Той хлопака пішов на нього з ножем, а він прикликав вогонь і блискавку, достоту як Таборлін Великий.

— Це був демон, Джейку, — сердито відказав Коб. — Інакше це була б не історія, а казна-шо. Він викликав саме демона, а той випив у хлопаки всю кров, і всі, хто це бачив, перелякалися до холери. Хтось розповів про це священикові, тоді священики пішли до констебля, а констебль того вечора пішов і витурив його з удовиного шинку. Потім його запроторили до буцегарні за спілкування з темними силами й таке інше.

— Люди, мабуть, просто побачили вогонь і подумали, що то демон, — не здавався Джейк. — Ти ж знаєш, як люди мислять.

— Ні, не знаю, Джейкобе, — різко відповів Коб, схрестив руки на грудях і відкинувся на шинквас. — Чом би тобі не розказати мені, як люди мислять? Чом би тобі не взяти й не розповісти цю кляту історію повністю, доки…

Коб зупинився, почувши тупіт важких чобіт по дерев’яному настилу надворі. Ненадовго запала тиша, а тоді хтось почав вовтузитися з клямкою на дверях.

Усі, зацікавившись, розвернулися, щоб поглянути на двері, позаяк усі постійні клієнти вже були всередині.

— Два нових обличчя за один день, — м’яко промовив Ґрем, знаючи, що він зачіпає делікатну тему. — Може, застій у твоєму закладі скінчився, Коуте.

— То, певно, на дорогах стає краще, — промовив Шеп, не відриваючись від кухля, з ноткою полегшення в голосі. — Нам уже має хоч якось поталанити.

Ручка клацнула, і двері повільно розчахнулись, описавши неспішну дугу до стіни. Надворі у темряві стояв якийсь чоловік, що наче думав, заходити йому чи ні.

— Ласкаво просимо до «Путь-каменя», — гукнув шинкар із-за шинквасу. — Чим вам можна допомогти?

Чолов’яга вийшов на світло, і захват фермерів зів’янув: вони побачили шкіряний обладунок та важкий меч, по яких легко було впізнати найманця. Поодинокі найманці ніколи не були втішним видовищем, навіть за найкращих часів. Усі знали: різниця між безробітним найманцем і розбійником має передусім часовий характер.

Ба більше, було очевидно, що цей найманець переживає скрутні часи. Холоші його штанів біля щиколоток і груба шкіра шнурків на його черевиках були вкриті бурошипом. Сорочка в нього була з тонкого полотна, пофарбованого в темну королівську синь, але заляпана брудом і роздерта в чагарниках. Волосся він мав масне й закудлане. Очі в нього були темні й запалі, ніби він не спав кілька днів. Він зробив ще кілька кроків усередину шинку, не зачинивши за собою двері.

— Здається, ви чимало часу провели в дорозі, — весело промовив Квоут. — Не хочете випити чи повечеряти?

Найманець не відповів, і він додав:

— Утім, ніхто з нас би не образився, якби ви спершу трохи поспали. Здається, вам останні кілька днів було непереливки. — Квоут позирнув на Баста, який плавно встав із табурета й пішов зачинити парадні двері шинку.

Повільно оглянувши всіх, хто сидів за шинквасом, найманець пішов до порожнього місця між Хроністом і Старим Кобом. Квоут усміхнувся своєю найкращою шинкарською усмішкою, тим часом як найманець важко схилився до шинквасу й щось промимрив.

На іншому кінці зали застигнув Баст, який тримав руку на дверній ручці.

— Прошу? — перепитав Квоут, нахилившись уперед.

Піднявши очі, найманець зустрівся поглядом із Квоутом, а тоді оглянув простір за шинквасом. Очі в нього рухалися мляво, ніби на нього згубно подіяв удар по голові.

— Аетін тсе ктистой сктайвен вей.

Квоут нахилився вперед:

— Перепрошую, та чи не могли б ви повторити? — коли найманець не сказав більше нічого, він поглянув на інших людей біля шинквасу. — Хтось це розібрав?

Хроніст саме оглядав найманця — роздивлявся його обладунок, порожній сагайдак, сорочку з тонкого синього полотна. Погляд у писаря був напружений, але найманець, здавалося, цього не помітив.

— Це сіаруська, — упевнено промовив Коб. — Кумедно. Зовні він на шима не схожий.

Шеп засміявся й хитнув головою.

— Та нє. Він п’яний. Мій дядько так говорив. — Він штурхнув Ґрема ліктем. — Пам’ятаєш мого дядька Тема? Господи, ніколи не бачив, щоб людина так пила.

Баст потай зробив гарячковий жест, не відходячи від дверей, але Квоут цього не помітив, бо намагався привернути увагу найманця.

— Говорите атурською? — повільно вимовив Квоут. — Чого ви хочете?

Найманець одразу перевів погляд на шинкаря.

— Авой… — розпочав він, а тоді заплющив очі й схилив голову набік, неначе прислухаючись до чогось. Розплющив очі. — Я… хочу… — заговорив він млявим і сонним голосом. — Я… шукаю… — Він поступово замовк, а його розфокусований погляд безцільно заблукав залою.

— Я його знаю, — промовив Хроніст.

Усі повернулися до писаря.

— Що? — перепитав Шеп.

На обличчі Хроніста відобразився гнів.

— Цей хлопака й четверо його приятелів пограбували мене днів зо п’ять тому. Я його спершу не впізнав. Тоді він був чисто поголений, але це він.

За спиною в новоприбулого Баст зробив ще настирливіший жест, намагаючись привернути до себе увагу свого пана, але Квоут зосередився на одурманеному чолов’язі.

— Ви впевнені?

Хроніст різко, безрадісно засміявся.

— На ньому моя сорочка. Він її ще й зіпсував. Вона мені в цілий талант обійшлася. Мені навіть не випало нагоди її вдягнути.

— Він і раніше такий був?

Хроніст хитнув головою.

— Аж ніяк. Як на бандита, він був майже ґречний. Я вирішив, що він раніше був невисоким офіцерським чином, а потім дезертирував.

Баст перестав подавати сигнали.

— Реші! — гукнув він із ноткою відчаю в голосі.

— Одну секунду, Басте, — відповів Квоут, намагаючись привернути увагу отетерілого найманця. Він помахав рукою в найманця перед обличчям, поклацав пальцями. — Агов!

Чолов’яга стежив очима за рухами Квоутової руки, але, здавалося, не усвідомлював нічого з того, що говорили довкола нього.

— Я… той… шукаю… — повільно вимовив він. — Я шукаю…

— Що? — роздратовано поцікавився Коб. — Що ви шукаєте?

— Шукаю… — загадково повторив найманець.

— Гадаю, він шукає мене, щоб повернути мені коня, — спокійно промовив Хроніст, наблизився до нього на півкроку й схопився за руків’я його меча. Різким рухом висмикнув його чи радше спробував це зробити. Замість того, щоб із легкістю вислизнути з піхов, він вийшов до половини й застряг.

— Ні! — скрикнув Баст на іншому кінці зали.

Найманець невиразно подивився на Хроніста, але навіть не спробував його зупинити. Незграбно стоячи й не відпускаючи руків’я його меча, писар потягнув сильніше, і меч повільно вийшов. Його широкий клинок був вкритий плямами засохлої крові та іржі.

Відступивши на крок, Хроніст заспокоївся й наставив меч на найманця.

— І мій кінь — це тільки початок. Потім він, гадаю, захоче повернути мені гроші й мило потеревенити з констеблем.

Найманець поглянув на вістря меча, що непевно гойдалося біля його грудей. Якийсь час його очі стежили за цим легким погойдуванням.

— Просто облиште його! — пронизливо закричав Баст. — Будь ласка!

Коб кивнув.

— Хлопчисько правий, Деване. У цього хлопа вавка в голові. Не наставляй на нього більше цю штуку. Він же може зомліти й нахромитися на нього.

Найманець із відсутнім виглядом підняв руку.

— Я шукаю… — промовив він, відмахнувшись від меча, як від гілки на своєму шляху. Хроніст шумно вдихнув і відсмикнув меч, коли найманець провів рукою по лезу клинка й поранився.

— Ти ба? — продовжив Старий Коб. — А шо я тобі казав? П’яний — сам собі ворог.

Голова найманця схилилася набік. Він підняв руку й оглянув її. Темна кров повільною цівкою стікала з його великого пальця, затримувалася на мить, а тоді капала на підлогу. Найманець глибоко вдихнув через ніс, і його осклілі запалі очі раптом різко сфокусувалися.

Він широко всміхнувся Хроністові, і його обличчя перестало бути невиразним.

— Те вараійн арой Сеаталой вей мела, — проказав він низьким голосом.

— Я… я вас не розумію, — збентежено промовив Хроніст.

Усмішка найманця зів’яла. Його очі стали холоднішими, у них з’явився гнів.

— Те-таурен скійрлоет? Амауен.

— Мені незрозуміло, що ви кажете, — відповів Хроніст. — Але ваш тон мені не подобається. — Він знову підняв меч, наставивши його на груди співрозмовника.

Найманець опустив погляд на важкий щербатий клинок, і його чоло спантеличено зморщилося. Тоді на його обличчі раптом відобразилося розуміння, і широка посмішка з’явилася знову. Він відкинув голову назад і розсміявся.

Цей сміх звучав не по-людськи. Він був диким і переможним, як пронизливий крик яструба.

Найманець підняв ушкоджену руку й узявся за кінець меча, рухаючись із такою раптовою швидкістю, що метал при цьому глухо задзвенів. Не перестаючи посміхатися, він посилив хватку й зігнув клинок. Кров з його руки потекла лезом меча й закрапала на підлогу.

Усі в залі отетеріло стежили за цим, не вірячи власним очам. Єдиним звуком було ледь чутне рипіння кісток пальців найманця об оголені краї клинка.

Дивлячись Хроністові просто в обличчя, найманець різко крутнув рукою, і меч зламався, дзенькнувши, як розбитий дзвоник. Поки Хроніст тупо витріщався на знищену зброю, найманець виступив на крок уперед і легко поклав вільну руку писареві на плече.

Хроніст здавлено скрикнув і відсахнувся так, наче його штрикнули розпеченою кочергою. Він шалено змахнув зламаним мечем, відбив руку і вгородив його найманцеві в зап’ясток. Обличчя найманця не виражало ні болю, ні страху, ні навіть усвідомлення того, що його поранили.

Досі тримаючи в закривавленій руці відламаний кінець меча, найманець підійшов до Хроніста ще на крок.

Тут з’явився Баст. Він буцнув найманця одним плечем, ударивши його з такою силою, що його тіло врізалося в шинквас із червоного дерева, розтрощивши один важкий табурет. Баст блискавично схопив найманця за голову обома руками й стукнув нею об край шинквасу. Вишкірившись, Баст знову завзято грюкнув головою супротивника об червоне дерево: другий раз, третій…

Далі, неначе Бастові дії розбудили всіх, у залі запанував хаос. Старий Коб відштовхнувся від шинквасу й відступив, перекинувши свій табурет. Ґрем заходився кричати щось про констебля. Джейк спробував кинутися до дверей, перечепився об перекинутий Кобів табурет і незграбно розтягнувся на підлозі. Ковальчук схопився за свій залізний прут і зрештою кинув його на підлогу. Прут покотився, описавши широку дугу, і зупинився під одним зі столів.

Баст перелякано верескнув. Його жбурнуло на інший кінець зали, і він приземлився на один із важких дерев’яних столів. Стіл під його вагою зламався, і Баст незграбно розлігся серед уламків, безвільний, як ганчір’яна лялька. Найманець зіп’явся на ноги, лівий бік його обличчя заливала кров. Він без сліду тривоги знову повернувся до Хроніста, досі тримаючи в скривавленій руці кінець зламаного меча.

За ним Шеп підняв ніж, який лежав біля з’їденого наполовину кружала сиру. Це був звичайний кухонний ніж із лезом завдовжки близько п’яді. Фермер із похмурим обличчям наблизився до найманця ззаду й завзято штрикнув його, повністю вгородивши коротке лезо в найманцеве тіло, між плечем і шиєю.

Найманець не повалився, а розвернувся й рубонув Шепа по обличчю зазубленим лезом меча. Бризнула кров, і Шеп затулив обличчя руками. Тоді найманець дуже швидко, наче ледве сіпнувшись, змахнув шматком металу й вгородив його фермерові в груди. Шеп, позадкувавши, наскочив на шинквас, а тоді звалився на підлогу. Між ребер у нього досі стирчав відламаний кінець меча.

Найманець підняв руку і з цікавістю торкнувся руків’я ножа, що стирчав із шиї в нього самого. Потягнув за нього, швидше спантеличившись, аніж розгнівавшись. Коли ніж не піддався, він іще раз дико, по-пташиному реготнув.

Фермер лежав на підлозі, задихаючись і стікаючи кров’ю, а найманець, здавалося, розгубився, неначе забув, що робить. Його очі повільно оглядали залу, ліниво минаючи поламані столи, чорний кам’яний камін, величезні дубові бочки. Нарешті погляд найманця зупинився на рудому чоловікові за шинквасом. Коли найманець зосередив на ньому увагу, Квоут не збліднув і не відступив. Їхні погляди зустрілися.

Найманцеві очі знову сфокусувалися, зосередившись на Квоутові. Знову з’явилася широка похмура посмішка, яка видавалася моторошною через кров, що заливала йому обличчя.

— Те айтійн Сеаталой? — поцікавився він. — Те Рінтае?

Квоут майже невимушено підхопив зі стільниці темну пляшку й жбурнув її за шинквас. Вона вдарила найманця по губах і розбилася. Повітря наповнилося різким запахом бузини, а вміст пляшки залив найманцеві лице, з якого досі не зник вискал, і плечі.

Витягнувши одну руку, Квоут умочив палець у бризки напою на шинквасі. Пробурмотів щось собі під носа, зосереджено наморщивши чоло. Напружено вдивився в скривавленого чоловіка, що стояв по той бік шинквасу.

Нічого не відбулося.

Найманець сягнув рукою за шинквас і схопив Квоута за рукав. Шинкар не зрушив з місця, а його обличчя тієї миті не виражало ні страху, ні гніву, ні подиву. Він здавався лише стомленим, ошелешеним і розгубленим.

Найманець так і не встиг схопити Квоута за руку, бо заточився: на нього ззаду наскочив Баст. Бастові вдалося однією рукою обвити найманцеву шию, а другою — дряпнути йому обличчя. Найманець відпустив Квоута і схопився обома руками за ту руку, що обвилася довкола його шиї, намагаючись вирватися. Коли Баста торкнулися найманцеві руки, його обличчя обернулась на змучену маску болю. Вишкіривши зуби, він несамовито вчепився пальцями вільної руки найманцеві в очі.

Біля віддаленого кінця шинквасу ковальчук нарешті витягнув свій залізний прут із-під столу й випростався на весь зріст. Він посунув поваленими табуретами й розкиданими тілами на підлозі. Завивши, він високо заніс залізний прут над одним плечем.

Не відпускаючи найманця, Баст вирячив очі від раптового жаху — побачив наближення ковальчука. Він відпустив супротивника й позадкував; його ноги заплуталися в уламках розтрощеного табурета. Повалившись назад, він дременув від обох.

Повернувшись, найманець побачив, що його атакує високий хлопець. Він усміхнувся й витягнув закривавлену руку. Цей порух вийшов граційним, майже лінивим.

Ковальчук відпихнув простягнуту руку. З ударом залізного прута з обличчя найманця зникла посмішка. Він схопився за руку, шиплячи й плюючись, як сердитий кіт.

Хлопчисько ще раз змахнув залізним прутом і вдарив найманця просто по ребрах. Сила удару відірвала його від шинквасу, і він упав накарачки, заверещавши, як різане ягня.

Ковальчук узявся за прут обома руками й опустив його найманцеві на спину, наче рубаючи дрова. Захрустіли кістки. Залізний прут стиха задзвенів, наче далекий дзвін у тумані.

Закривавлений чолов’яга попри зламану спину спробував поповзти до дверей шинку. Тепер його обличчя було порожнім: він роззявив рота в стишеному стогоні, безперервному й бездумному, як виття вітру між зимових дерев. Ковальчук бив знову й знову, легко розмахуючи важким залізним прутом, наче вербовою лозиною. Він залишив глибоку борозну в дерев’яній долівці, потім зламав одну ногу, одну руку, ще кілька ребер. Найманець усе одно продовжував рватися до дверей, репетуючи й стогнучи, швидше по-звірячому, ніж по-людськи.

Нарешті хлопчисько влучив у голову, і найманець обм’як. На мить запала цілковита тиша, а тоді найманець низько, мокро кашлянув і виблював огидною рідиною, густою, мов смола, і чорною, як чорнило.

Хлопчисько далеко не одразу перестав гамселити нерухомий труп, і навіть зупинившись, він заніс залізяку над плечем, важко, нерівно дихаючи й дико роззираючись навколо. Доки він мало-помалу відсапувався, з іншого боку зали долинали притишені молитви. То Старий Коб зігнувся біля чорного кам’яного каміна.

Кілька хвилин по тому закінчилися навіть молитви, і до шинку «Путь-камінь» повернулася тиша.

Наступні кілька годин «Путь-камінь» перебував у центрі уваги всього містечка. Загальна зала була заюрмлена, повна шепоту, стишених запитань і розпачливих схлипів. Люди менш допитливі або більш ґречні залишалися надворі, де зазирали в широкі вікна й пліткували про почуте.

Жодних історій поки що не було — тільки збурена маса чуток. Небіжчик був бандитом і прийшов пограбувати шинок. Він прийшов помститися Хроністові, який збезчестив його сестру в Абатовому Броді. Він був лісорубом і сказився. Він був давнім знайомим шинкаря й прийшов забрати борг. Він був колишнім солдатом, який збожеволів, б’ючись із повстанцями в Ресавеку.

Джейк і Фурман приділяли особливу увагу посмішці найманця, а хоча денерова залежність і була проблемою великих міст, тутешні все ж чули про солодкожерів. Трипалий Том знався на цьому, бо відбув солдатчину за старого короля, майже тридцять років тому. Він пояснив, що людині після чотирьох гранів денерового ґлею можна без жодного болю ампутувати стопу. Після восьми гранів людина розпиляє собі кістку сама. Після дванадцяти гранів вона потім ще й побіжить підтюпцем, сміючись і співаючи «Мідника-гарбаря».

Над Шеповим тілом, накритим ковдрою, помолився священик. Згодом його також оглянув констебль, але він явно не міг зрозуміти, що до чого, а огляд робив, бо вважав, що так треба, а не тому що знав, чого шукати.

Десь за годину юрба почала зменшуватися. Приїхали по Шепове тіло його брати з возом. Похмурі погляди їхніх червоних очей віднадили більшість із тих глядачів, які ще нипали довкола.

І все ж потрібно було зробити чимало. Констебль спробував відновити хід подій, спираючись на почуте від очевидців і найговіркіших сторонніх глядачів. За кілька годин міркувань нарешті почала складатись історія. Врешті-решт усі зійшлися на тому, що загиблий був залежним від денеру дезертиром, який прийшов до їхнього маленького містечка й раптово збожеволів.

Усім було ясно: ковальчук вчинив правильно, навіть сміливо. Однак залізний закон вимагав суду, тож суд мав відбутися наступного місяця, коли сюди нагодиться черговий місцевий суд.

Констебль пішов додому, до дружини й дітей. Священик забрав рештки найманця до церкви. Баст прибрав розтрощені меблі, склавши їх біля дверей кухні, щоб пустити на дрова. Шинкар сім разів протер паркет у шинку — поки вода у відрі не перестала набувати червоного відтінку після споліскування.

Врешті-решт зникли навіть найзатятіші роззяви. Залишилася звична для вечора повалка компанія — без однієї людини.

Джейк, Коб і всі інші невпевнено розмовляли між собою, обговорюючи все, крім того, що сталося, і відчайдушно намагаючись утішитися товариством один одного.

Виснаження вигнало їх одного за одним із «Путь-каменя». Врешті-решт залишився тільки ковальчук, що вдивлявся в кухоль, який тримав у руках. Залізний прут лежав на шинквасі з червоного дерева біля його ліктя.

Минуло майже півгодини без жодної репліки. Хроніст сидів за столом неподалік, удаючи, ніби доїдає миску печені. Квоут і Баст вешталися залою, намагаючись видатися заклопотаними. У залі зростала незрозуміла напруга, вони крадькома позирали один на одного, чекаючи, коли хлопчисько піде.

Шинкар неквапом підійшов до хлопчиська й витер руки об чисту полотняну ганчірку.

— Що ж, хлопче, гадаю…

— Аарон, — урвав його ковальчук, не відриваючи очей від випивки. — Мене звати Аарон.

Квоут серйозно кивнув.

— Отже, Аароне. Гадаю, ти на це заслуговуєш.

— Я не думаю, що то був денер, — раптово промовив Аарон.

Квоут помовчав.

— Прошу?

— Я не думаю, що той хлопака був солодкожером.

— То ти згоден із Кобом? — запитав Квоут. — Гадаєш, він сказився?

— Я думаю, що в нього вселився демон, — відповів хлопчисько з обережною рішучістю, неначе довго обдумував ці слова. — Раніше я нічо не казав, бо не хотів, щоб люди подумали, ніби я геть здурів, як Вар’ят Мартін. — Він відірвав погляд від напою. — Але я все одно думаю, що в ньому сидів демон.

Квоут лагідно всміхнувся й показав на Баста з Хроністом.

— А ти хіба не боїшся, що ми подумаємо так само?

Аарон серйозно хитнув головою.

— Ви ж нетутешні. Ви багато де побували. Знаєте, що буває на світі. — Він відверто поглянув на Квоута. — Гадаю, ви теж знаєте, що це був демон.

Баст, який саме підмітав біля каміна, застиг на місці. Квоут зацікавлено схилив голову набік, не відводячи очей.

— Чому це ти так кажеш?

Ковальчук показав за шинквас.

— Я знаю, що в тебе там, під шинквасом, лежить замашний дубовий дрючок, яким можна почастувати п’яного. І, ну… — Він позирнув угору, на меч, який загрозливо висів за шинквасом. — Мені здається, що в тебе була тільки одна причина схопитися за пляшку, а не за це. Ти не намагався вибити зуби тому хлопові. Ти хтів його підпалити. От тільки сірників у тебе не було, і свічок поблизу теж не було.

— Мамця колись читала мені дещицю з «Книги Шляху», — повів він далі. — Там демонів вистачає. Деякі ховаються в людських тілах, як ми під овечими шкурами. Гадаю, він був просто звичайним собі хлопом, в якого вселився демон. Тим-то його ніщо й не брало. Для нього це було все одно що дірки в сорочці. Тим-то й не можна було допетрати, що він верзе. Він балакав по-демонячому.

Аарон знову опустив погляд на свій кухоль і кивнув самому собі.

— Чим більше я думаю, тим вірогіднішим це здається. Залізо й вогонь. Це проти демонів.

— Солодкожери сильніші, ніж ти думаєш, — промовив Баст на іншому кінці зали. — Я якось бачив…

— Ти маєш рацію, — відповів Квоут. — Це був демон.

Піднявши голову, Аарон поглянув Квоутові у вічі, а тоді кивнув і знову опустив погляд на свій кухоль.

— І ти нічого не сказав, бо ти в місті недавно, а справи в тебе йдуть кепсько.

Квоут кивнув.

— А як я комусь розкажу, нічого доброго не вийде, еге ж?

Квоут глибоко вдихнув, а тоді повільно видихнув.

— Мабуть, ні.

Аарон одним ковтком допив своє пиво й відсунув порожній кухоль на шинквасі.

— Гаразд. Мені просто треба було це почути. Треба було знати, що я не зовсім здурів.

Він зіп’явся на ноги й підняв важкий залізний прут однією рукою, а тоді, повернувшись до дверей, поклав його на плече. Він перетнув залу й вийшов, зачинивши за собою двері, а тим часом усі мовчали. Його важкі чоботи лунко ступали по дерев’яному настилу надворі, а потім усе затихло.

— Він не такий простий, як мені здавалося, — нарешті промовив Квоут.

— Він просто великий, — байдуже відповів Баст, переставши вдавати, ніби підмітає. — Вас, людей, легко збити з пантелику зовнішнім виглядом. Я вже давненько за ним стежив. Він розумніший, ніж усі вважають. Завжди на все дивиться й ставить запитання. — Баст переніс віник до шинквасу. — Він мене бентежить.

Квоут розвеселився.

— Бентежить? Тебе?

— Від цього хлопчиська відгонить залізом. Він увесь день із ним працює, розжарює його, вдихає дим від нього. А потім приходить сюди з розумними очима. — Бастів погляд сповнився глибокого осуду. — Це неприродно.

— Неприродно? — нарешті подав голос Хроніст. У його голосі було чути істеричні нотки. — Що ти знаєш про природність? Я щойно побачив, як демон убив людину. Хіба це природно?! — Хроніст повернувся до Квоута. — Що, в біса, взагалі робила тут ця тварюка? — запитав Хроніст.

— Певно, «шукала», — відповів Квоут. — Більш нічого я, у принципі, і не допетрав. А ти, Басте? Зміг його зрозуміти?

Баст хитнув головою.

— Я передусім упізнав звучання, Реші. Він говорив дуже старими, архаїчними фразами. Я геть нічого не міг розібрати.

— Чудово. Він шукав, — різко промовив Хроніст. — Чого шукав?

— Мабуть, мене, — похмуро відказав Квоут.

— Реші, — дорікнув йому Баст, — ви просто розклеїлися. Ви в цьому не винні.

Квоут нагородив свого учня довгим стомленим поглядом.

— Ти надто розумний, щоб так думати, Басте. Це все — моя провина. Скрелі, війна. В усьому винен я.

Баст неначе хотів заперечити, але не знайшов підхожих слів. За якийсь час він здався й відвів очі.

Квоут, зітхнувши, поставив лікті на шинквас.

— А що це, власне, було? Як ти гадаєш?

Баст хитнув головою.

— Він скидався на когось із Магаел-урет, Реші. На шкуростриба. — Останнє він промовив геть невпевненим тоном і насупившись.

Квоут підняв брову.

— Хіба він не твого роду?

Бастове обличчя, зазвичай привітне, загострилося, виражаючи гнів.

— Він був не «мого роду», — обурено заперечив він. — У Мелу навіть спільного кордону з нами немає. Це чи не найвіддаленіші краї у Фею.

Квоут кивнув, наче вибачаючись.

— Я просто вирішив, що ти знаєш, хто це. Ти атакував його без вагань.

— Усі змії кусаються, Реші. Аби знати, що вони небезпечні, мені не потрібні їхні назви. Я здогадався, що він із Мелу. Цього було досить.

— То це, ймовірно, шкуростриб? — замислився Квоут. — А хіба ти не казав мені, що вони зникли вже дуже-дуже давно?

Баст кивнув.

— А ще він здавався якимось… тупим, і він не спробував утекти в нове тіло. — Баст знизав плечима. — До того ж ми всі залишилися живими. Можливо, це вказує на те, що він був кимось іншим.

Хроніст стежив за розмовою, не вірячи власним вухам.

— Тобто жоден з вас не знає, що це було? — Він поглянув на Квоута. — Ви ж сказали хлопчиськові, що це був демон!

— Для хлопчиська це — демон, — пояснив Квоут, — оскільки це йому зрозуміти найлегше й це досить близько до істини. — Він заходився потихеньку чистити шинквас. — Для всіх інших міщан це — солодкожер, оскільки так вони зможуть спати вночі.

— Ну, тоді це демон і для мене, — різко промовив Хроніст. — Тому що плече в мене там, де він мене торкнувся, наче крижане.

Баст поквапився до нього.

— Я забув, що він здійняв на вас руку. Дайте-но подивитися.

Квоут зачинив віконниці, тим часом як Хроніст зняв сорочку; його руки зі воротного боку, де його три ночі тому поранив скрель, були вкриті пов’язками.

Баст придивився до його плеча.

— Можете ним поворушити?

Хроніст кивнув і крутнув ним.

— Коли він мене торкнувся, болю було до дванадцяти холер, наче всередині там щось рвалося. — Почувши власні слова, він роздратовано хитнув головою. — Тепер воно просто якесь дивне. Заніміле. Ніби заснуло.

Баст потицяв пальцем йому в плече та з сумнівом його оглянув.

Хроніст перевів погляд на Квоута.

— Хлопчисько правильно сказав про вогонь, так? Поки він про це не згадав, я не розу… а-а-а-а-й-й-й-й-й-й-й! — Писар заволав і відсахнувся від Баста. — На Бога, що це було? — запитав він.

— Гадаю, ваше плечове нервове сплетіння, — сухо промовив Квоут.

— Мені треба було побачити глибину ушкодження, — незворушно пояснив Баст. — Реші, не принесете мені гусячого жиру, часнику, гірчиці… У нас є такі зелені штучки, які пахнуть цибулею, але не є цибулею?

Квоут кивнув.

— Кеверал? Гадаю, кілька штук ще є.

— Принесіть їх, і бинт теж. Мені тут потрібна мазь.

Квоут кивнув і пройшов у двері за шинквасом. Щойно він зник із поля зору, Баст нахилився до Хроністового вуха.

— Не питайте його про це, — наполегливо просичав він. — Не згадуйте про це взагалі.

Хроніст ніби спантеличився.

— Що ви маєте на увазі?

— Пляшку. Симпатію, до якої він спробував вдатися.

— То він справді намагався запалити ту штуку? Чому це не спрацювало? Що…

Баст посилив хватку, вгородивши великий палець Хроністові в ямку під ключицею. Писар ще раз злякано верескнув.

— Не говоріть про це, — прошипів Баст йому на вухо. — Не ставте запитань. — Тримаючи писаря за обидва плеча, Баст трусонув його один раз, як розгніваний батько чи мати вперту дитину.

— Господи милосердний, Басте. Мені аж тут чути, як він виє, — гукнув Квоут із кухні. Баст випростався й посадовив Хроніста прямо на стільці, тим часом як шинкар вийшов із дверей. — Тейлу з тобою, він же білий як простирадло. З ним усе буде гаразд?

— Це, мабуть, усе одно що обмороження, не серйозніше, — зневажливо відповів Баст. — Якщо він репетує, як маленька дівчинка, то я тут ні до чого.

— Що ж, будь обережний з ним, — наказав Квоут, а тоді поставив на стіл горщик із жиром і поклав жменьку зубчиків часнику. — Ця рука буде йому потрібна ще щонайменше кілька днів.

Квоут почистив і потовк часник. Баст змішав мазь і розмазав смердючий засіб у писаря на плечі, а тоді перев’язав його бинтом. Хроніст сидів нерухомо.

— Не хочете сьогодні пописати ще трохи? — запитав Квоут, коли писар уже вдягнувся в сорочку. — До якогось справжнього закінчення нам ще не один день, але я до кінця дня можу роз’яснити дещицю.

— Мене вистачить ще не на одну годину.

Хроніст квапливо виклав вміст своєї сумки, навіть не глянувши на Баста.

— Мене теж. — Баст із ясним і завзятим обличчям повернувся до Квоута. — Я хочу дізнатися, що ви знайшли під Університетом.

Квоут ледь помітно всміхнувся.

— Я так і думав, Басте. — Він підійшов до столу й сів. — Під Університетом я знайшов те, чого хотів найбільше, однак це було не те, чого я очікував. — Він жестом наказав Хроністові взятися за перо. — Так часто буває, коли людина здобуває те, чого бажало її серце.