Розділ п’ятнадцятий Розваги та прощання

Те містечко називалося Геллофелл. Ми зупинилися на кілька днів, оскільки там був добрий стельмах, а майже всі наші фургони потребували якогось обслуговування чи ремонту. Поки ми чекали, Бен одержав пропозицію, від якої не міг відмовитися.

Вона була вдовою, доволі заможною, доволі молодою, а моїм недосвідченим очам здавалася доволі привабливою. За офіційною версією вона потребувала вчителя для свого маленького сина. Однак усякий, хто бачив, як вони ходять разом, здогадувався, яку правду приховує ця версія.

Вона була дружиною броваря, але бровар потонув за два роки до цього. Вона як могла старалася керувати броварнею, але насправді не мала знань, потрібних для того, щоб добре це робити…

Як ви бачите, я вважаю, що вигадати кращу пастку на Бена було б неможливо.


Плани змінились, і трупа залишилась у Геллофеллі ще на кілька днів. Мій дванадцятий день народження перенесли на день урочистого прощання з Беном.

Щоб дійсно зрозуміти, як це було, потрібно усвідомити, що на світі немає нічого величнішого за артистів у трупі, що хизуються одне перед одним. Добрі артисти стараються, щоб кожна вистава здавалась особливою, але не треба забувати, що ту виставу, яку вони показують для вас, вони вже сотні разів показали іншим глядачам. Навіть найпрацьовитіші трупи вряди-годи виступають мляво, особливо тоді, коли знають, що їм за це нічого не буде.

Маленькі містечка, сільські шинки — там не вміють відрізняти добрі розваги від поганих. Зате вміють ваші товариші за сценою.

Тоді подумайте: як розважити людей, які вже тисячу разів бачили ваш номер? Згадуйте колишні трюки. Випробовуйте нові. Сподівайтеся на найкраще. А великі провали, звісно, розважають так само, як і блискучі успіхи.

Той вечір запам’ятався мені прекрасною мішаниною теплих почуттів з гірким присмаком. Скрипки, лютні, барабани, усі грали, танцювали й співали як хотіли. Насмілюся сказати, що в нас було не гірше, ніж на будь-якому гулянні фей, яке можна собі уявити.

Мені дісталися подарунки. Тріп подарував мені ножа зі шкіряним чохлом для носіння на поясі, заявивши, що всім хлопчакам потрібен якийсь предмет, яким можна собі нашкодити. Шанді подарувала мені гарний плащ, який зшила сама, всіяний кишеньками для хлопчачих скарбів. Батьки подарували мені прекрасну лютню з гладенького темного дерева. Звісно, я мусив зіграти якусь пісню, а Бен заспівав зі мною. На струнах незнайомого інструмента в мене трохи ковзали пальці, а Бен раз чи два збився з нот, але вийшло незле.

Бен відкрив невеличке барильце меду, яке беріг «якраз на такий випадок». Пам’ятаю, що його смак, солодкий, гіркий і похмурий, відповідав моїм почуттям.

Кілька людей разом попрацювали над створенням «Балади про Бена, незрівнянного броваря». Мій батько зачитав її з такою серйозністю, наче це був модеґанський королівський родовід, акомпануючи собі на напіварфі. Усі сміялися до кольок, а Бен — удвічі сильніше за всіх інших.

Якось тієї ночі мати підхопила мене й закружляла у величезному колі танцю. Вона мелодійно сміялася — наче то вітер доносив якусь музику. Вона кружляла, а її волосся та спідниця крутилися довкола мене. Пахла вона втішно, так, як пахнуть тільки матері. Цей запах, а також те, що вона швидко поцілувала мене, сміючись, утамувало тупий біль від прощання з Беном більшою мірою, ніж усі розваги разом узяті.

Шанді запропонувала виконати особливий танок для Бена, але тільки за умови, що він для цього прийде до її намету. До цього я ще ніколи не бачив, щоб Бен шарівся, але зашарівся він гарно. Він завагався, а коли відмовився, було очевидно: йому чи не легше було б вирвати з себе душу. Шанді запротестувала й гарненько набурмосилася, сказавши, що довго його репетирувала. Нарешті вона затягнула його в намет; коли вони зникли, уся трупа підбадьорливо загукала.

Тріп і Терен поставили вдаваний двобій на мечах, який рівною мірою складався з приголомшливого фехтування, драматичного монологу (виголошеного Тереном) і буфонади, до якої Тріп, як я не сумніваюся, додумався експромтом. Двобій пройшов увесь табір. Під час двобою Тріп примудрився зламати собі меч, сховатися під сукнею однієї жіночки, пофехтувати ковбасою та показати таку фантастичну акробатику, що серйозних ушкоджень він уникнув лише дивом. Утім, у нього таки порвалися ззаду штани.

Дакс підпалив себе, намагаючись показати видовищний трюк із диханням вогнем, і його довелося гасити. Відбувся він дешево: у нього була трохи обпалена борода й дещо постраждала гордість. Він швидко відновився завдяки лагідній турботі Бена, кухлю меду та нагадуванню про те, що не всім на роду написано мати брови.

Мої батьки заспівали «Пісню про сера Сав’єна Траліярда». «Сера Сав’єна», як і більшість чудових пісень, написав Іллієн, і цю пісню зазвичай вважали його вершинним твором.

Це прекрасна пісня, а те, що я чув її до цього в батьковому виконанні всього кілька разів, робило її ще прекраснішою. Вона збіса складна, а з усієї трупи віддати їй належне, мабуть, міг тільки мій батько. Хоч він особливо цього не показував, я знав: навіть йому з нею важко. Моя мати тихим мелодійним голосом проспівала контр-гармонію. Коли вони зупинилися, щоб перепочити, здавалося, ніби навіть вогонь пригас. Я відчув, як на серці в мене полегшало, а тоді стало тяжко. Я рівною мірою ридав через розкіш двох голосів, які так досконало переплелись, і через трагізм пісні.

Так, наприкінці пісні я плакав. Плакав тоді й плакав відтоді щоразу. Мені на очі навертаються сльози, навіть якщо цю історію просто зачитують уголос. Як на мене, усякий, кого вона не зворушує, всередині не зовсім людина.

Після того як вони закінчили, на мить запала тиша, в якій усі витирали собі очі та сякалися. Потім, коли минув належний для відновлення час, хтось гукнув:

— Ланре! Ланре!

Крик підхопило ще кілька людей.

— Так, Ланре!

Батько сухо всміхнувся й хитнув головою. Він ніколи не виконував пісню частково, поки вона не була готова.

— Ну ж бо, Арле! — гукнула Шанді. — Вона вже давненько готується на твоїй творчій кухні. Принеси вже звідти дещицю.

Він знову захитав головою, досі усміхнений.

— Вона ще не готова. — Він нагнувся та обережно вклав лютню у футляр.

— Скуштуймо її, Арлідене, — це вже заговорив Терен.

— Так, заради Бена. Несправедливо, що він має так довго слухати, як ти щось про неї мимриш, і не почути…

— …думаю: що ж ти там робиш із дружиною у своєму фургоні, як не…

— Заспівай!

— Ланре!

Тріп хутко згуртував усю трупу, перетворивши її на величезний натовп, який скандував і ревів; батько витримав майже хвилину, а тоді нахилився та взяв лютню з футляра. Усі радо загукали.

Щойно він сів назад, юрба принишкла. Він настроїв одну чи дві струни, хоч і щойно поклав інструмент на місце. Розім’яв пальці та взяв кілька тихих нот на пробу, а тоді перейшов до пісні з такою обережністю, що я зрозумів, що слухаю її, ще навіть не усвідомивши, що вона почалася. Тоді під музику, яка здіймалась та опускалася, залунав голос мого батька.

— Послухайте, бо проспіваю я

Вам оповідку зі старих часів

Про чоловіка, що в часи ті жив.

Був Ланре гордий, сильний, як весна,

Мечем із легкістю він завжди бив.

Ось яким був кінець його борінь —

Упав він, як його накрила тінь.

Надміру батьківщину він любив

І жінку Ліру, за чиїм бажанням,

Із того світу, кажуть, він прийшов

І враз згадав її, свою любов.

Батько вдихнув і зупинився, не закриваючи рота — так, наче він був готовий продовжити. Тоді його обличчям розпливлася широка капосна посмішка, він нахилився та сховав лютню. Здійнявся галас, багато хто почав виражати незадоволення, проте всі знали, що почути навіть стільки — вже удача. Хтось інший заграв пісню до танців, і протести поступово вщухли.

Мої батьки танцювали разом; мати поклала голову батькові на груди. Обоє заплющили очі. Вони здавались абсолютно задоволеними. Якщо ви зможете знайти таку людину, яку можна обняти, заплющивши очі на весь світ разом з нею, то вам пощастило. Навіть якщо так триватиме лише хвилину або день. Навіть тепер, коли минуло стільки років, думаючи про кохання, я уявляю собі, як вони злегка погойдуються під музику.

Опісля з матір’ю потанцював Бен; його рухи були впевненими й величними. Мене вразило, який гарний вигляд вони мали разом. Бен, старий, сивий, підтоптаний, зі зморшкуватим обличчям і наполовину спаленими бровами. Моя мати, струнка, свіжа та яскрава, з блідою гладенькою шкірою у світлі вогню. Вони доповнювали одне одного завдяки контрасту. Від усвідомлення того, що я, можливо, більш ніколи не побачу їх разом, мені було боляче.

На той час небо на сході вже почало світлішати. Усі зібралися для остаточного прощання.

Не пам’ятаю, що я сказав йому, перш ніж ми пішли. Я знаю, що здавалося, ніби цього до болю мало, але я знав, що він усе розуміє. Він змусив мене пообіцяти не лізти ні в яку шкоду, граючись із тим, чого він мене навчив.

Він трохи зігнувся та обняв мене, а тоді скуйовдив мені волосся. Я навіть не заперечував. Ніби на знак помсти я спробував пригладити йому брови (мені завжди хотілося спробувати це зробити).

Бенове здивоване обличчя було просто чарівне. Він ще раз загріб мене в обійми. А тоді пішов геть.

Мої батьки пообіцяли повести трупу в бік містечка, коли ми знову опинимося в цій місцині. Усі артисти сказали, що їх і вести особливо не доведеться. Але я, попри свою юність, знав правду. Нагоди побачити його знову мені доведеться чекати ще дуже довго. Роками.

Я не пам’ятаю, як ми поїхали того ранку, але пам’ятаю, як намагався заснути й почувався зовсім самотнім — моїм єдиним супутником був тупий гірко-солодкий біль.


Прокинувшись згодом, по обіді, я побачив, що біля мене лежить пакунок. Він був загорнутий у мішковину та перев’язаний шпагатом, а вгорі до нього був прикріплений яскравий папірець з моїм іменем, який майорів на вітрі маленьким прапорцем.

Розгорнувши його, я побачив палітурку знайомої книжки. Це була «Риторика і логіка», книжка, за якою Бен навчав мене аргументації. Це була єдина книжка в його маленькій, на десяток книжок, бібліотеці, яку я не прочитав від початку до кінця. Я її ненавидів.

Я розгорнув її й помітив на форзаці якийсь напис. Ось що там було написано:


Квоуте!

Добре захищайся в Університеті. Зроби так, щоб я тобою пишався.

Пам’ятай батькову пісню. Стережися примх.

Твій друг

Абенті


Ми з Беном ніколи не обговорювали моє навчання в Університеті. Звісно, я мріяв коли-небудь туди вступити. Але розповісти про ці мрії своїм батькам я побоювався. Для того, щоб навчатися в Університеті, потрібно було залишити батьків, трупу, усіх і все, кого та що я коли-небудь знав.

Буду відвертим: ця думка мене жахала. Як це — осісти в одному місці, не всього на вечір чи на виток, а на кілька місяців? На кілька років? Більше не виступати? Не виконувати кульбітів разом із Тріпом і не грати вередливого шляхетського синка в «Трьох грошах за бажання»? Забути про фургони? Не мати з ким заспівати?

Я жодного разу не говорив про це вголос, але Бен, певно, здогадувався. Я перечитав його дедикацію, трохи поплакав і пообіцяв йому, що постараюся з усіх сил.

Загрузка...