Розділ двадцять другий Час демонів

У ті перші місяці в Тарбієні я багато чого дізнався.

Я дізнався, в яких шинках і ресторанах викидають найкращу їжу і наскільки їжа має прогнити, щоб від неї стало зле.

Я дізнався, що обнесений стіною комплекс будівель біля доків — це Храм Тейлу. Тейлінці часом роздавали хліб, змушуючи нас проказувати молитви, а вже потім дозволяючи взяти собі буханець. Я не заперечував. Це було легше, ніж жебракувати. Часом священики в сірих одіннях намагалися заманити мене проказати молитви до церкви, але до мене доходили чутки, і я завжди тікав від таких прохань, незалежно від того, узяв я вже буханець чи ні.

Я дізнався, як треба ховатися. У мене було таємне місце на старій дубильні, де змикалися три дахи, утворюючи прихисток від вітру й дощу. Бенову книжку я заховав під кроквами, загорнувши в полотно. Брався я за неї дуже рідко, як за святу реліквію. Це була остання значна частина мого минулого, і я вживав усіх заходів, щоб тільки вберегти її.

Я дізнався, що Тарбієн не має кінця-краю. Якщо ви не бачили його на власні очі, вам не зрозуміти. Це як з океаном. Я можу розповісти вам про його хвилі й воду, але ви й гадки не матимете про його розмір, поки не опинитеся на березі. Зрозуміти океан по-справжньому можна, лише опинившись посеред нього, коли навколо тільки океан, який нескінченно тягнеться на всі боки. Лише тоді стає зрозуміло, які ви маленькі, які безсилі.

Почасти Тарбієн такий величезний через те, що він поділяється на тисячу невеличких частинок, кожна з яких має власний характер. Були там Низовини, Гуртоправська площа, Мийниця, Середмістя, Жировик, Бочки, Доки, Смоляний шлях, Шовний провулок… Можна було все життя прожити в Тарбієні й так і не вивчити всі його частини.

Але з практичної точки зору Тарбієн зазвичай поділявся на дві частини — Надбережжя та Узвишшя. Надбережжя — це там, де люди бідні. Тому вони — жебраки, злодії та повії. Узвишшя — це там, де люди багаті. Тому вони — повірені, політики та куртизанки.

Провівши в Тарбієні два місяці, я вперше замислився про те, чи не спробувати пожебракувати на Узвишші. Зима міцно вчепилась у місто, а через Маскарад Середзим’я на вулицях стало небезпечніше, ніж зазвичай.

Це мене вразило. Усе моє молоде життя наша трупа щозими організовувала Маскарад Середзим’я для якого-небудь містечка. Надягнувши маски демонів, ми тероризували місцевих сім днів Високої Жалоби, що неабияк усіх радувало. Мій батько грав Енканіса так переконливо, що можна було подумати, ніби ми його прикликали. А найважливішим було те, що він міг бути страхітливим та обачним водночас. Коли всім заправляла наша трупа, ніхто жодного разу не постраждав.

Але в Тарбієні все було інакше. О, складники маскараду були такі ж самі. Люди в кричущо розмальованих масках демонів усе одно вешталися містом, лізучи в шкоду. Був там і Енканіс у традиційній чорній масці, який завдавав серйозніших клопотів. І хоча я його не бачив, я не сумнівався, що кращими районами крокував Тейлу в срібній масці, який грав свою роль. Як я вже сказав, складники карнавалу були такі ж самі.

Але спрацьовували вони інакше. По-перше, Тарбієн був надто великий, щоб одна трупа забезпечила йому достатньо демонів. Тут би не вистачило б і сотні труп. Отож, замість оплачувати послуги професіоналів, що було б розважливо й безпечно, церкви Тарбієна йшли більш прибутковим шляхом продажу масок демонів.

Через це в перший день Високої Жалоби в місті вирвалися на свободу десять тисяч демонів. Десять тисяч демонів-аматорів, яким було дозволено робити будь-які капості, які спадуть на думку.

Може здатися, ніби це — ідеальна ситуація для юного злодюжки, якою той може скористатись, але насправді все було зовсім навпаки. Демонів завжди було найбільше в Надбережжі. І хоча переважна більшість демонів поводилась як годиться, тікала, почувши ім’я Тейлу, і тримала свою чортівню в розумних межах, чимало з них були не такі. У перші кілька днів Високої Жалоби було небезпечно, і я здебільшого коротав час, просто переховуючись від гріха подалі.

Але з наближенням Середзим’я все вляглося. Кількість демонів стабільно зменшувалася: люди губили маски або втомлювалися від цієї гри. Тейлу, безсумнівно, теж знищив чимало — от тільки срібна маска срібною маскою, а він був один. Він навряд чи міг обійти весь Тарбієн усього за сім днів.

Для мандрівки на Узвишшя я обрав останній день Жалоби. У день Середзим’я настрій у всіх завжди гарний, а гарний настрій — це успіх у жебракуванні. Найкращим же було те, що лави демонів помітно порідшали, а це означало, що ходити вулицями знову стало більш-менш безпечно.

Я вийшов невдовзі після полудня, зголоднілий, тому що не зумів знайти, де вкрасти хліба. Пам’ятаю, що, попрямувавши до Узвишшя, я відчував легке збудження. Можливо, якась частина мене згадала, яким було Середзим’я в колі родини: тепла їжа, а потім — теплі ліжка. Можливо, мене заразили пахощі вічнозелених гілок, які збирали на купи та підпалювали на честь торжества Тейлу.

Того дня я дізнався дві речі. Я дізнався, чому жебраки тримаються Надбережжя, а ще дізнався, що, хоч що вам там казатимуть церковники, Середзим’я — це час демонів.


Я вийшов із провулка, і мене негайно вразила несхожість атмосфери в цій частині міста й там, звідки я прибув.

У Надбережжі купці підлизувалися й підлещувалися до покупців, сподіваючись заманити їх до своїх крамниць. Якщо в них не виходило, вони не соромилися нападів войовничості — кляли чи навіть відверто залякували покупців.

Тут крамарі нервово заламували руки. Вони кланялися, розшаркувалися й були бездоганно ввічливими. Ніхто ніколи не підвищував голосу. Після жорстокої реальності життя в Надбережжі мені здавалося, ніби я випадково потрапив на офіційний бал. Усі були одягнені в нове вбрання. Усі були чисті, і всі, здавалося, брали участь у якомусь заплутаному соціальному танці.

Але були тут і тіні. Оглядаючи вулицю, я помітив двох чоловіків, які переховувались у провулку навпроти мене. Маски в них були непогані, криваво-червоні й люті. В одного була роззявлена паща, а в другого скалилися гострі білі зуби. Обидва були в традиційному чорному одязі з каптурами, і я це схвалював. Дуже багато демонів у Надбережжі не переймалися правильними костюмами.

Двоє тих демонів вислизнули з провулка й подалися за гарно вбраною молодою парою, яка спокійно прогулювалася вулицею попід руку. Демони обережно пройшли за ними назирці майже сотню футів, а тоді один з них схопив капелюх молодика і шпурнув його в сніговий замет неподалік. Другий схопив жінку в грубі обійми та підняв її над землею. Вона зарепетувала, тим часом як чоловік, явно розгубившись через те, що так сталося, почав виривати в демона свій ціпок.

На щастя, його дама не розгубилася.

— Тегус! Тегус! — закричала вона. — Тегус антауса ега!

Почувши ім’я Тейлу, дві постаті з червоними масками зіщулились, а тоді розвернулися й побігли вулицею геть.

Усі радо загукали. Один із крамарів допоміг молодикові повернути собі капелюх. Мене доволі сильно здивувало, як чемно все відбулося. Вочевидь, у гарній частині міста ввічливими були навіть демони.

Осмілівши від побаченого, я оглянув натовп, думаючи, хто тут найперспективніший. Підійшов до однієї молодої жінки. Вона була в пудрово-блакитній сукні та білому хутряному палантині. Волосся в неї було довге й золотаве та обрамляло її обличчя вміло накрученими кучерями.

Коли я вийшов уперед, вона опустила на мене погляд і зупинилась. Я почув приголомшений вдих; вона піднесла одну руку до вуст.

— Дріб’язку не знайдеться, пані? — Я витягнув руку й змусив її трішечки задрижати. Голос у мене теж дрижав. — Прошу. — Я намагався видаватися таким само малим і безнадійним, як почувався. При цьому я переминався з ноги на ногу в неглибокому сірому сніжку.

— Біднятко, — зітхнула вона так тихо, що я ледве почув. Вона незграбно взялася за гаманець на поясі, не маючи чи то змоги, чи то бажання відвести від мене погляд. За мить вона зазирнула в гаманець і щось дістала. Огорнувши це пальцями, я відчув холодну, надійну вагу монети.

— Дякую, пані, — машинально сказав я. Опустив на мить очі та побачив, як між пальцями в мене виблискує срібло. Розкривши руку, я побачив срібний гріш. Цілий срібний гріш.

Мені відвисла щелепа. Срібний гріш дорівнював десятьом мідним грошам або ж п’ятдесятьом залізним. Ба більше, він дорівнював ситому череву щовечора впродовж половини місяця. За один залізний гріш я міг поспати одну ніч на підлозі в «Червоному оці», за два — поспати біля каміна, неподалік від жаринок, що залишилися від вечірнього вогню. Я міг купити ганчір’яну ковдру, яку сховав би на дахах, і вона зігрівала б мене всю зиму.

Я підняв очі на жінку, яка й досі дивилася на мене знизу вгору з жалем у погляді. Вона не могла знати, що це означає.

— Дякую, пані. — У мене затремтів голос. Я згадав один вираз, який ми вживали ще тоді, як я жив у трупі. — Хай усі ваші історії будуть радісними, а дороги — рівними й короткими.

Вона усміхнулася мені та, мабуть, приготувалася щось сказати, але в мене виникло дивне відчуття біля карку. За мною хтось стежив. На вулиці або стаєш чутливим до певних речей, або живеш нещасливо й недовго.

Я роззирнувся довкола й побачив, як один крамар розмовляє з констеблем і показує в мій бік. Це був не якийсь там надбережний констебль. Він був ретельно поголений і мав рівну поставу. Він був одягнений у чорну шкіряну куртку з металевими заклепками й ніс окутий латунню кийок завдовжки з власну руку. До мене долинула дещиця з крамаревих слів.

— …покупців. Хто купуватиме шоколад, коли… — він знову змахнув рукою в мій бік і сказав щось, чого я не розібрав. — …тобі платить? Отож-бо. Може, мені варто згадати…

Констебль повернув голову в мій бік. Я зустрівся з ним поглядом. Повернувся й побіг.

Я взяв курс на перший провулок, який побачив; мої тонкі черевики ковзали по тонкому шару снігу, що вкривав землю. Звернувши в другий провулок, який відходив від першого, я почув, як у мене за спиною гупають його важкі чоботи.

Я шукав, куди піти, де сховатись, а груди мені горіли від власного дихання. Але цієї частини міста я не знав. Тут не було жодних куп сміття, в які можна було б пробратися, жодних згорілих будівель, якими можна було б пролізти. Я відчув, як тоненьку підошву одного мого черевика прорізають гострі замерзлі камінці. Я змусив себе не припиняти бігу, і мою стопу пройняв лютий біль.

Після третього повороту я опинився в глухому куті. Видершись на одну стіну до половини, я відчув, як чиясь рука хапає мою щиколотку й стягує мене на землю.

Я вдарився головою об бруківку, і світ запаморочливо закрутився довкола мене — констебль підняв мене з землі, схопивши за один зап’ясток і за волосся.

— А ти розумний хлопчик, еге ж? — засапано вимовив він, жарко дихаючи мені в обличчя. Від нього несло вичиненою шкірою й потом. — Ти ж уже дорослий, ти вже маєш знати, що бігти не треба. — Він розгнівано трусонув мене й скрутив мені волосся. Я скрикнув; провулок довкола мене нахилився.

Він грубо притиснув мене до стіни.

— А ще ти маєш розуміти, що не треба йти на Узвишшя. — Він трусонув мене. — Чи ти дурний, хлопче?

— Ні, — ошелешено промовив я, намацуючи холодну стіну вільною рукою. — Ні.

Здається, моя відповідь його розлютила.

— Ні? — слово різко зірвалося з його вуст. — Хлопче, я через тебе вскочив у халепу. На мене, може, заяву напишуть. Якщо ти не дурний, то тебе, певно, треба провчити. — Він крутнув мною й кинув мене. Я впав у брудний сніг провулка. Вдарився ліктем об землю, і в мене заніміла рука. Долоня, що стискала місячний запас харчів, теплих ковдр і сухих черевиків, розкрилася. Щось дорогоцінне вилетіло і впало, навіть не дзенькнувши з доторком до землі.

Я цього практично не помітив. Повітря загуділо, і кийок констебля врізався мені в ногу. Він вишкірився на мене:

— Не ходи на Узвишшя, ясно?! — Кийок влучив по мені знову, цього разу — між лопаток. — Далі Буланої вулиці вам, малим скурвим синам, зась. Ясно? — Він ударив мене по обличчю тильним боком долоні, і я відчув смак крові, а моя голова відскочила від засипаної снігом бруківки.

Я скрутився клубочком, а він засичав на мене.

— А я працюю на Млиновій вулиці та Млиновому ринку, тож ніколи. Більше. Туди. Не. Вертайся. — Кожне слово він супроводжував ударом кийка. — Ясно?

Я лежав там, трусячись, у збуреному снігу і сподівався, що це скінчилося. Сподівався, що він просто піде.

— Ясно? — Він копнув мене в живіт, і я відчув, як у мене всередині щось порвалося.

Я закричав і, напевно, щось пробелькотів. Коли я не встав, він копнув мене знову, а тоді пішов геть.

Здається, я чи то знепритомнів, чи то лежав у заціпенінні. Коли я нарешті очутився, вже сутеніло. Я захолов до самісінького нутра кісток. Я поповзав у брудному снігу та вологому смітті, шукаючи срібний гріш пальцями, які так закоцюбли від холоду, що ледве ворушилися.

Одне око в мене було закрите набряком, і я відчував смак крові, але я шукав, поки не зник останній промінчик вечірнього повітря. Навіть після того, як у провулку стало зовсім темно, я не припиняв просіювати сніг руками, хоч і знав у глибині душі, що пальці в мене надто заніміли, щоб намацати монету, навіть якщо я на неї натраплю.

Спираючись на стіну, я зіп’явся на ноги й пішов. Через поранену стопу я просувався повільно. З кожним кроком мою ногу пронизував біль, і я намагався користуватися стіною як костуром, аби дещо розвантажити кінцівку.

Я перейшов до Надбережжя, найріднішої мені частини міста. Стопа в мене заніміла й задерев’яніла від холоду, і хоча це турбувало розважливу частину мого «я», мій практичний бік просто радів, що мені боліло на одну частину тіла менше.

До мого таємного місця була ще не одна миля, а накульгував я повільно. Якоїсь миті я, напевно, впав. Я цього не пам’ятаю, зате пам’ятаю, як лежав у снігу й розумів, наскільки там чудово й затишно. Я відчув, як мене огортає сон, схожий на товсту ковдру, схожий на смерть.

Я заплющив очі. Пам’ятаю глибоку тишу безлюдної вулиці довкола себе. Я надто задубів і втомився, щоб боятись. У своєму маренні я уявив смерть у вигляді великого птаха з крилами з вогню й тіні. Він завис вгорі, терпляче спостерігаючи, очікуючи на мене…

Я спав, а великий птах накрив мене палаючими крилами. Я уявив собі солодке тепло. Потім він вгородив у мене кігті, роздираючи мене…

Ні, це мені просто заболіли потрощені ребра — хтось перекотив мене на спину.

Я розплющив одне око й нечітко побачив, що наді мною стоїть демон. Тоді я був збитий з пантелику й довірливий, а тому, побачивши людину в масці демона, прокинувся від переляку; звабливе тепло, що його я відчував за мить до того, зникло, а моє тіло залишилося слабким і свинцево-важким.

— Так. Я тобі казав. Тут малий у снігу лежить! — демон зіп’яв мене на ноги.

Уже прокинувшись, я помітив, що маска в нього була чисто чорною. Це був Енканіс, Володар Демонів. Він сяк-так поставив мене на ноги й заходився струшувати з мене сніг, яким я вкрився.

Здоровим оком я побачив, що неподалік стоїть постать у синювато-зеленій масці.

— Ну ж бо… — настирливо промовив інший демон, тобто демониця; її голос, який долинав із-за рядів гострих зубів, видавався лунким.

Енканіс на неї не зважав.

— Ти в порядку?

Я не знав, що відповісти, тож зосередився на тому, щоб не втратити рівноваги, тим часом як він продовжив зчищати сніг рукавом своєї темної одежі. Я почув, як на віддалі сурмлять у роги.

Демониця нервово глянула на дорогу.

— Якщо ми не залишимося попереду них, то нам буде непереливки, — нервово просичала вона.

Енканіс прибрав з мого волосся сніг пальцями в темних рукавичках, а тоді зупинився і нагнувся, щоб поглянути на моє обличчя. Позаяк бачив я нечітко, його темна маска якось дивно нависла наді мною.

— Тіло Господнє, Голлі, з цього малого хтось мало душу не вибив. Та ще й на Середзим’я.

— Констебль, — ледь проскреготів я. Вимовивши це слово, я відчув смак крові.

— Ти ось-ось замерзнеш, — сказав Енканіс і почав розтирати мені долонями руки й ноги, намагаючись знову запустити кровообіг у моєму тілі. — Доведеться тобі піти з нами.

Роги засурмили ще раз, уже ближче. Вони змішалися з нечітким гамором юрби.

— Не дуркуй, — промовила демониця. — Він не годен побігти містом.

— Йому нема чого залишатися тут, — різко відказав Енканіс. Він продовжив грубо масажувати мені руки й ноги. Вони поступово набували чутливості, передусім відчуваючи жалюче тепло, яке скидалося на болісну насмішку над заспокійливим теплом, яке я відчував хвилину тому, поступово засинаючи. Щоразу, коли він торкався синця, я відчував укол болю, але моє тіло було надто втомлене, щоб від нього сахатися.

Демониця в зеленій масці підійшла ближче та поклала руку другові на плече.

— Нам уже час іти, Ґерреку! Про нього подбає хтось інший. — Вона спробувала відтягнути друга й нічого не добилася. — Якщо нас знайдуть тут, з ним, то подумають, що це наша робота.

Чоловік у чорній масці вилаявся, а тоді кивнув і заходився щось шукати під своєю одіжжю.

— Більше не лягай, — наполіг він, звертаючись до мене. — І зайди кудись. Туди, де можна зігрітися. — Звуки юрби були достатньо близько, щоб я чув окремі голоси, змішані зі стукотом кінських копит і рипінням дерев’яних коліс. Чоловік у чорній масці простягнув руку.

Лише за мить я зосередився на тому, що він тримав. Срібний талант, товщий і важчий за гріш, який я загубив. Таке багатство, що в мене в голові ледве вкладалося.

— Ну ж бо, бери.

Він був уособленням пітьми: чорний плащ із каптуром, чорна маска, чорні рукавички. Енканіс стояв переді мною, тримаючи в простягнутій руці яскравий шматочок срібла, від якого відбивалося місячне світло. Мені згадалася та сцена в «Деоніці», де Тарсус продає душу.

Талант я взяв, але рука в мене так заніміла, що я його не відчував. Мені довелось опустити погляд, щоб упевнитися в тому, що мої пальці його тримають. Я уявив собі, ніби відчуваю, як моєю рукою підіймаються промені тепла; відчув себе сильнішим. Широко всміхнувся чоловікові в чорній масці.

— І рукавички мої бери. — Він стягнув їх і притиснув до моїх грудей. Тоді жінка в зеленій масці демона потягнула мого благодійника геть, перш ніж я встиг якось йому подякувати. Я провів цю пару поглядом. На вугільно-сірому тлі залитих місяцем тарбієнських вулиць вони у своїй темній одежі скидалися на тіні, що відступають.

Не минуло й хвилини, коли я побачив, як світло маскарадних смолоскипів завертає за ріг і наближається до мене. Голоси сотні чоловіків і жінок, які співали й кричали, навалювалися на мене хвилями. Я відступив і зрештою відчув, як моя спина притиснулася до стіни, а тоді кволо поковзав убік, поки не знайшов якісь двері в заглибленні.

За маскарадом я спостерігав зі свого зручного сховку. Люди юрбою йшли повз мене з криками й сміхом. Тейлу гордо височів у задній частині фургона, який тягли четверо білих коней. Його срібна маска виблискувала у світлі смолоскипів. Його біле одіння було бездоганним, а манжети й комір були оздоблені хутром. Священики в сірому чимчикували поряд із фургоном, дзвонячи в дзвоники й співаючи. Багато хто з них був у важких залізних ланцюгах священиків-покаянників. Звуки голосів і дзвіночків, співів і ланцюгів змішувалися у своєрідну музику. Усі дивилися тільки на Тейлу. Ніхто не бачив, як я стою в затінку під дверима.

Поки всі вони пройшли, минуло майже десять хвилин; лише після цього я вийшов та обережно поплентався додому. Йшов я повільно, але почувався сильнішим завдяки монеті, яку тримав. Я поглядав на талант десь кожен десяток кроків, щоб упевнитися в тому, що моя заніміла рука й досі міцно тримає його. Мені хотілося вдягти подаровані рукавички, але я боявся впустити монету й загубити її в снігу.

Не знаю, як довго я вертався назад. Під час переходу я трохи зігрівся, хоча стопи все одно здавалися дерев’яними й занімілими. Озирнувшись за плече, я побачив у кожному другому своєму сліді криваву пляму. Це мене якось дивно підбадьорило. Краще нога, що кровоточить, аніж замерзла до невразливості.

Я зупинився біля «Веселуна», першого шинку, який я впізнав. Він був наповнений музикою, співами та святкуванням. Я оминув парадні двері та обійшов будівлю, попрямувавши на задвірок. Там теревенили у дверях кухні, ухиляючись від роботи, двійко молодих дівчат.

Я пошкутильгав до них, спершись на стіну, як на костур. Вони помітили мене аж тоді, коли я мало на них не наскочив. Молодша підняла на мене погляд і охнула.

Я підійшов ще на крок.

— Чи не могла б одна з вас принести мені поїсти й ковдру? Я можу заплатити. — Я витягнув руку і з жахом усвідомив, як сильно вона тремтить. Вона була вимазана кров’ю через те, що я торкнувся обличчя. Рот у мене був неначе роздертий ізсередини. Говорити було боляче. — Прошу.

Вони на мить витріщилися на мене в приголомшеному мовчанні. Тоді перезирнулись, і старша змахнула рукою, наказуючи іншій іти всередину. Молодша дівчина зникла у дверях без жодного слова. Старша дівчина, якій було, мабуть, років шістнадцять, наблизилася до мене й витягнула руку.

Я передав їй монету й відчув, як моя рука важко опустилася. Вона поглянула на гроші і зникла всередині, кинувши на мене ще один довгий погляд.

Крізь відчинені двері я почув теплі жваві звуки, звичні для велелюдного шинку: притишене бурмотіння розмов, у яке час від часу втручався сміх, ясний дзенькіт пляшкового скла та глухий стукіт дерев’яних кухлів об стільниці.

А ще крізь усе це обережно пробиралися звуки лютні, на якій хтось грав на задньому плані. Чути було погано, музику майже заглушували інші звуки, але я почув її так, як мати може вловити плач своєї дитини, коли їх розділяє десяток кімнат. Музика була наче спогадом про родину, про дружбу й теплу близькість. Від неї мені скрутило нутрощі й заболіли зуби. На мить у руках зник біль від холоду, замість якого з’явилася жага того знайомого відчуття, коли ними проходить музика.

Я зробив один повільний крок, човгнувши ногою. Неквапом, ковзаючи вздовж стіни, відсунувся від дверей, так, щоб більше не чути музики. Тоді зробив ще один крок, а потім мені знову заболіли від холоду руки, а в грудях зостався біль лише від поламаних ребер. Ці болі були простішими, витерпіти їх було легше.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж дівчата повернулися. Молодша простягнула ковдру, в яку було щось загорнуто. Я притиснув її обома руками до зболілих грудей. Предмет видавався надміру важким як на свій розмір, але руки в мене тремтіли й самі по собі, тож сказати напевно було важко. Старша дівчина простягнула невеличкий, серйозний на вигляд гаманець. Я взяв і його, схопивши так міцно, що аж заболіли обморожені пальці.

Вона подивилася на мене.

— Якщо хочеш, можеш зайняти тут куток біля вогню.

Молодша дівчина швидко закивала.

— Нетті не заперечуватиме. — Вона зробила один крок і потягнулася до моєї руки.

Я відсахнувся від неї й мало не впав.

— Ні! — захотів крикнути я, але вийшов лише кволий скрегіт. — Не торкайся мене, — голос у мене тремтів, хоч я й не знав напевно, сердився я чи боявся. Я, хитаючись, відступив до стіни. Нечітко почув власний голос. — Зі мною нічого не станеться.

Молодша дівчина заплакала, безсило опустивши руки.

— Мені є куди піти. — У мене зірвався голос, і я відвернувся. Якнайшвидше кинувся геть. Я не знав точно, від чого тікаю — хіба що від людей. Ось іще один урок, який я, можливо, засвоїв надто добре: люди — це біль. Я почув за спиною кілька приглушених схлипів. До рогу я, здавалося, йшов довго.

Я дістався свого сховку, де торкались один одного дахи двох будинків, над якими нависав третій. Не знаю, як мені вдалося туди залізти.

У ковдрі була ціла фляга вина зі спеціями та буханець свіжого хліба, притулений до індичої грудки, більшої за обидва мої стиснені кулаки разом. Я закутався в ковдру та сховався від вітру, тим часом як сніг почав танути просто в повітрі. Цегла комина в мене за спиною була теплою і чудовою.

Перший ковток вина обпалив порізи в моєму роті вогнем. Але другий і близько так не пік. Хліб був м’який, а індичка — досі тепла.

Прокинувся я опівночі, коли задзвонили всі дзвони в місті. Люди на вулицях бігали та кричали. Ми пережили сім днів Великої Жалоби. Середзим’я було позаду. Розпочався новий рік.

Загрузка...