Ім’я вітру

Розділ п’ятий Записки

Коли Коут повернувся до Крайсвіту, закинувши на порізані плечі безвільне тіло Хроніста, уже давно минула північ. У будинках і крамницях міста було темно й тихо, але «Путь-камінь» був залитий світлом.

У дверях стояв Баст, який мало не танцював від роздратування. Розгледівши постать, що наближалася, він помчав вулицею, гнівно розмахуючи папірцем.

— Записка? Ви крадькома тікаєте й лишаєте мені записку? — Він гнівно засичав. — Я вам що, якась портова повія?

Коут розвернувся та скинув безвільне Хроністове тіло Бастові на руки.

— Я знав, що ти зі мною просто сперечатимешся, Басте.

Баст, не напружуючись, тримав Хроніста перед собою.

— Записка навіть не була добре написана. «Якщо ти це читаєш, я, напевне, мертвий». Що це за записка така?

— Ти мав знайти її лише вранці, — стомлено відповів Коут, коли вони пішли назад до шинку.

Баст опустив очі на чоловіка, якого ніс, неначе вперше його помітивши.

— Хто це? — потрусив його трохи, оглянув із цікавістю, а тоді легко закинув його на одне плече, як полотняний мішок.

— Якийсь горопашний п’яниця, що опинився на дорозі, коли не слід, — зневажливо пояснив Коут. — Не труси його надто сильно. Можливо, у нього не все гаразд із головою.

— Та від чого ви, в біса, крилися? — поцікавився Баст, коли вони ввійшли в шинок. — Якщо вже лишати записку, вона має принаймні пояснювати мені, що… — Бастові очі збільшилися: він побачив Коута у світлі шинку, блідого й перемазаного кров’ю та грязюкою.

— Можеш іти далі та хвилюватись, якщо хочеш, — сухо промовив Коут. — Усе настільки ж погано, як здається.

— Ви пішли на них полювати, так? — просичав Баст, а тоді в нього округлились очі. — Ні. Ви зберегли шматочок від того, якого вбив Фурман. Не можу вам повірити. Ви мені збрехали. Мені!

Коут зітхнув і посунув нагору сходами.

— Тебе засмучує брехня чи те, що ти не спіймав мене на гарячому? — спитав він, розпочавши підйом.

Баст плюнув.

— Мене засмучує те, що ви думали, ніби не можете мені довіряти.

Вони перестали розмовляти, відчинили двері до однієї з численних порожніх кімнат на другому поверсі, роздягнули Хроніста й зручно вклали його в ліжко. Його сумку й дорожню торбу Коут поклав на підлозі неподалік.

Зачинивши за собою двері до кімнати, Коут сказав:

— Я довіряю тобі, Басте, але я хотів тебе вберегти. Я знав, що можу з цим упоратись.

— Я міг би вам допомогти, Реші, — у Бастовому голосі вчувалася образа. — Ви ж знаєте, що я б допоміг.

— Ти ще можеш допомогти, Басте, — сказав Коут, пройшовши до своєї кімнати й важко сівши на край вузького ліжка. — Мені треба дещо зашити. — Він почав розстібати сорочку. — Я б і сам міг це зробити. Але до верху плечей і до спини дотягнутися важко.

— Дурниці, Реші. Я про це подбаю.

Коут показав на двері.

— Усе потрібне я зберігаю в підвалі.

Баст зневажливо пирхнув.

— Дуже дякую, але я скористаюся власними голками. Зі старої доброї кістки. Не треба мені вашої зазубленої залізної гидоти, що коле, як ненависть. — Він затремтів. — Потік і камінь, людська примітивність — це щось страшне. — Баст вилетів з кімнати, не зачинивши за собою дверей.

Коут повільно зняв із себе сорочку, кривлячись і важко дихаючи крізь зуби; засохла кров липнула й тягнула за рани. Коли Баст повернувся до кімнати з тазом води й заходився його відмивати, його обличчя знову стало мужнім.

Коли засохлу кров було змито, відкрилося безліч довгих прямих порізів. Вони яскраво червоніли на тлі шинкаревої світлої шкіри, неначе він порізався цирульниковою бритвою чи шматком битого скла. Усього порізів було, мабуть, із десяток, більшість із них на плечах, а кілька перетинали спину й тягнулися вздовж рук. Один поріз у нього на голові починався на маківці й закінчувався за вухом.

— Я гадав, що з вас не має точитися кров, Реші, — сказав Баст. — Ви ж Безкровний і все таке.

— Не вір усьому, що чуєш в оповідках, Басте. Вони брешуть.

— Ну, вам і близько не так кепсько, як я думав, — промовив Баст, витерши руки. — Хоча ви, взагалі-то, мали б позбутися шматка вуха. Вони були поранені, як той, що напав на Фурмана?

— Я такого не помітив, — відповів Коут.

— Скільки їх було?

— П’ятеро.

— П’ятеро? — повторив нажаханий Баст. — Скількох убив інший хлопака?

— Він тимчасово відвернув увагу одного з них, — великодушно заявив Коут.

— Анпауен, Реші, — промовив Баст, хитнувши головою, та засилив у кістяну голку щось тонше й ніжніше за кишку. — Ви б мали померти. Ви б мали двічі померти.

Коут знизав плечима.

— Це не перший раз, коли я мав би померти, Басте. Я добре вмію від цього рятуватися.

Баст схилився над своєю роботою.

— Зараз трохи пощипає, — попередив він, орудуючи руками з дивовижною ніжністю. — Правду кажучи, Реші, я не можу зрозуміти, як ви зуміли так довго протриматися в живих.

Коут знизав плечима знову й заплющив очі.

— Я теж, Басте, — озвався він. Його голос був стомленим і сірим.

Кілька годин по тому двері до Коутової кімнати прочинилися й Баст зазирнув усередину. Не почувши нічого, крім повільного розміреного дихання, молодик тихцем підійшов до ліжка, зупинився та схилився над сплячим. Баст подивився, якого кольору в нього щоки, понюхав його дихання та злегка торкнувся його чола, зап’ястка і ямки на шиї над серцем.

Потім Баст підсунув до ліжка крісло й сів, спостерігаючи за господарем і слухаючи його дихання. За мить він потягнувся та по-материнськи прибрав з його обличчя неслухняне руде пасмо. Тоді неголосно заспівав — мелодія була ніжною і дивною, дуже схожою на колискову:

Бастів голос поступово затих, і врешті-решт він застиг і просидів довгі передсвітанкові години нерухомо, дивлячись, як груди його господаря здіймаються та опускаються від тихих подихів.