Ім’я вітру

Розділ двадцятий На руках — кров, кулаки пече

Десь опівдні віз звернув на іншу дорогу, тепер уже широку, мов річка, і вимощену бруківкою. Попервах там було зовсім трохи подорожніх й один-два фургони, але мені після такої тривалої самотності це здавалося величезним натовпом.

Ми заглибились у місто, і низькі будівлі поступилися місцем вищим крамницям і шинкам. На зміну деревам і садкам прийшли провулки та продавці з возиками. На величезній річці-дорозі ставало чимраз тісніше від усякої всячини, яку несло її течією, — сотень возів і пішоходів, десятків фур і фургонів, а також поодиноких вершників.

Було чути стукіт кінських копит і людські крики, одгонило пивом, потом, сміттям і дьогтем. Я замислився, що це за місто та чи не був я тут раніше, перш…

Я зціпив зуби й змусив себе думати про інше.

— Майже приїхали, — перекричав гамір Сет. Врешті-решт дорога вийшла на ринок. Фургони котилися бруківкою, видаючи звук, схожий на віддалений грім. Торгувалися та сварилися чиїсь голоси. Десь удалині пронизливим високим голосом плакала дитина. Ми поїздили трохи туди-сюди, поки він не знайшов вільний куток перед книгарнею.

Сет зупинив воза, і я вистрибнув, тим часом як вони розтягувалися, засидівшись у дорозі. Далі я за своєрідною мовчазною домовленістю допоміг їм зняти з задньої частини воза ґулясті мішки та скласти їх з одного боку.

Півгодини по тому ми вже спочивали посеред куп мішків. Сет поглянув на мене, прикривши очі рукою.

— Шо будеш сьогодні робить у городі, хлопче?

— Мені потрібні струни для лютні, — сказав я. Лише тоді до мене дійшло, що я не знаю, де батькова лютня. Я дико роззирнувся навкруги. Вона не була у возі там, де я її залишив, не тулилася до стіни й не лежала на купах гарбузів. У мене всередині все аж стиснулося, поки я не помітив її серед розкритих полотняних мішків. Підійшов до неї та взяв тремтливими руками.

Старший фермер усміхнувся мені й простягнув пару вузлуватих гарбузів, які ми перед цим вивантажували.

— Що подумала б твоя матуся, якби ти приніс додому парочку найчудовіших жовтогарячих масляних гарбузів по цей бік Елду?

— Ні, я не можу, — затинаючись, відмовився я і водночас відігнав від себе спогад про роздерті пальці, що риються в землі, та запах горілого волосся. — Т… тобто ви вже… — Я поступово замовк, ще дужче притиснувши лютню до грудей і відійшовши на пару кроків.

Він придивився до мене так, наче бачив уперше. Раптом знітившись, я уявив, який вигляд, напевне, маю — обідраний і замучений голодом. Я обняв лютню й відступився ще далі. Фермер опустив руки, а його усмішка згасла.

— Ех, хлопче, — тихо промовив він.

Він поклав гарбуз, а тоді знову повернувся до мене й заговорив з лагідною серйозністю:

— Ми з Джейком тут торгуватимемо десь до смеркання. Як знайдеш до того часу те, що шукаєш, можеш їхати з нами на ферму. Бувають дні, коли нам із жінкою точно не завадить підмога. Ми будемо тобі дуже раді. Так, Джейку?

Джейк теж дивився на мене; його чесне обличчя виражало жаль.

— Та звісно, тату. Вона ж так сказала тоді, як ми їхали.

Старий фермер не зводив з мене серйозних очей.

— Це — Приморська площа, — сказав він, показавши на свої ступні. — Ми тут будемо дотемна, може, ще трохи побудемо, як стемніє. Як хочеш проїхацця, вертайся. — Його погляд став збентеженим. — Чуєш? Можеш поїхати з нами.

Я крок за кроком задкував далі, не знаючи напевне, чому це роблю. Лише знаючи, що, поїхавши з ним, я буду змушений пояснювати, буду змушений згадувати. Що завгодно, аби не відчиняти ті двері…

— Ні. Ні, дякую, — затинаючись, відповів я. — Ви мені дуже допомогли. Я буду в порядку. — Мене штурхнув ззаду чоловік у шкіряному фартуху. Переполохавшись, я розвернувся й побіг.

Я чув, як один з них гукнув у мене за спиною, але їхні голоси заглушив натовп. Я побіг, а серце обтяжувало мені груди.

Тарбієн настільки великий, що пройти його з кінця в кінець за один день неможливо. Навіть якщо не губитись і до вас не чіплятимуться в заплутаному павутинні звивистих вулиць і глухих провулків.

Власне кажучи, він був надто великий. Він був величезний, безмежний. Людські моря, ліси з будівель, широкі, як річки, дороги. Він відгонив сечею, потом, вугільним димом і дьогтем. Якби я був при своєму розумі, то туди б не подався.

З часом я заблукав. Звернув чи то зарано, чи то запізно, а тоді спробував компенсувати це, пішовши навпростець провулком, який скидався на вузьке провалля між двома високими будівлями. Він звивався, наче яр, який залишився після річки, що перейшла до чистішого русла. Сміття злітало вгору уздовж стін і заповнювало щілини між будівлями й дверима в нішах. Після кількох поворотів я відчув згірклий запах мертвечини.

Я завернув за ріг і хитнувся до стіни, осліпнувши від зірочок болю в очах. Відчув, як мене хапають за зап’ястки якісь грубі руки.

Розплющивши очі, я побачив старшого за себе хлопчину. Він був удвічі більший за мене, мав темне волосся й дикі очі. Через розмазаний по обличчю бруд він здавався бородатим, тому його юне обличчя дивувало жорстокістю.

Ще двоє хлопчаків відірвали мене від стіни. Один з них скрутив мені руку, і я зойкнув. Старший хлопчина, почувши цей звук, усміхнувся й провів рукою крізь волосся.

— Шо ти тут робиш, Налте? Загубився? — Його усмішка стала ширшою.

Я спробував відсторонитись, але один із хлопців скрутив мені зап’ясток, і я охнув:

— Ні.

— Здається, він загубився, Піко, — сказав хлопчина праворуч від мене. Той, що був ліворуч, різко вдарив мене ліктем у скроню, і провулок шалено захитався довкола мене.

Піка засміявся.

— Я шукаю теслярню, — промимрив я, трохи приголомшений.

Обличчя Піки набуло кровожерливого виразу. Він схопив мене обома руками за плечі.

— Я тебе питав? — прокричав він. — Я казав, що тобі можна говорити? — Він буцнув мене лобом в обличчя, і я відчув, як щось різко тріснуло, а далі відчув вибух болю.

— Чуєш, Піко. — Голос, здавалося, долинав звідти, звідки долинати не міг. Чиясь нога потицяла в мій футляр із лютнею й перекинула його. — Чуєш, Піко, глянь-но на це.

Піка опустив погляд на лунке «гуп». То впав просто на землю футляр із лютнею.

— Що ти вкрав, Налте?

— Я це не крав.

Один із хлопчаків, які тримали мене за руки, засміявся.

— Атож, це тобі дядько дав, щоб ти це продав і купив ліків хворій бабці. — Він засміявся ще раз, тим часом як я намагався, кліпаючи, позбутися сліз на очах.

Я почув, як тричі клацнуло — то відмикали засуви. Далі пролунало характерне гармонійне бренькання — лютню дістали з футляра.

— Ох і сумно буде твоїй бабці, що ти це згубив, Налте. — Піка говорив тихо.

— Побий нас Тейлу! — вибухнув хлопчина праворуч від мене. — Піко, знаєш, кілько коштує така штука? Та за таку золотом платять, Піко!

— Не вимовляй отак ім’я Тейлу, — попросив хлопчина зліва від мене.

— Шо?

— «Не поминай Тейлу без наглої потреби, бо він усі думки й діяння судить із неба», — продекламував він.

— Та хай Тейлу з його великою блискучою цюцюркою мене обісцить, якщо ця штука не коштує двадцять талантів. Отже, ми можемо отримати в Дайкена принаймні шість. Знаєш, що можна зробити з такою силою грошей?

— Тобі взагалі не випаде нагода щось із ними зробити, якщо ти не перестанеш так говорити. Тейлу нас глядить, але він мстивий. — Другий хлопчина говорив поштиво й боязко.

— Ти, певно, знову спав у церкві? Релігія до тебе чіпляється, як до мене блохи.

— Я тобі руки у вузол зав’яжу.

— Твоя мамця — курва, віддається за гріш.

— Не говори про мою маму, Ліне.

— Залізний гріш.

На той час я вже зумів, покліпавши, прибрати з очей сльози, і побачив, що Піка сидить у провулку навпочіпки. Здавалося, моя лютня, моя прекрасна лютня, його зачарувала. Він тримав її з замріяними очима, знов і знов обертаючи її брудними руками. Крізь імлу страху та болю до мене неквапом приходив жах.

Коли два голоси в мене за спиною стали гучнішими, я почав відчувати всередині палкий гнів. Я напружився. Битися з ними я не міг, але знав: якщо заволодію своєю лютнею та вирвуся в натовп, я зможу від них відірватись і знову опинитись у безпеці.

— …та вона все одно трахалася далі. Тільки тепер їй давали всього по півгроша за раз. Тим-то в тебе така м’яка голова. Тобі пощастило, що вм’ятини немає. Тож не журися — ось чому тебе так тягне на релігію, — переможно закінчив перший хлопчина.

Я відчув лише якесь напруження праворуч від себе. Напружився й сам, готовий до стрибка.

— Але дякую, що попередив. Я чув, що Тейлу любить ховатися за великими купами кінського лайна і щ…

Раптом обидві мої руки звільнились: один хлопчина втиснув іншого в стіну.

Я притьмом подолав три кроки до Піки, схопив лютню за гриф і потягнув.

Але Піка був чи то прудкішим, ніж я очікував, чи то сильнішим. Лютня не пішла мені до рук. Мене різко зупинили, а Піку — зіп’яли на ноги.

Наді мною взяли гору роздратування й гнів. Я відпустив лютню й кинувся на Піку. Скажено задряпав йому обличчя й шию, але він пережив надто багато вуличних бійок, щоб дозволити мені наблизитися до чогось життєво важливого. Одним нігтем я провів по його обличчю криваву риску від вуха до підборіддя. Тоді він кинувся на мене, відтісняючи, поки я не врізався в стіну провулка.

Я вдарився головою об цеглу й не впав лише завдяки тому, що Піка заходився гамселити мною об благеньку стіну. Я судомно вдихнув і лише тоді зрозумів: увесь цей час я репетував.

Від нього відгонило задавненим потом і згірклою олією. Його долоні прип’яли мої руки до боків, і він ще сильніше втиснув мене в стіну. Я нечітко усвідомлював, що він, напевно, впустив мою лютню.

Я знову судомно вдихнув і заходився гамселити наосліп, а тоді ще раз ударився головою об стіну. Зрозумів, що моє обличчя втиснулося йому в плече, і добряче гризонув. Відчув, як його шкіра рветься під моїми зубами, а тоді з’явився смак крові.

Піка закричав і відсахнувся від мене. Я вдихнув і скривився від надривного болю в грудях.

Не встиг я ворухнутися чи подумати, як Піка знову за мене схопився. Він гепнув мною об стіну раз, потім іще раз. Моя голова гойдалася вперед-назад, відскакуючи від стіни. Потім він схопив мене за горло, крутнув мною й кинув на землю.

Саме тоді я почув шум, і все неначе зупинилося.

Після того як мою трупу перебили, бувало так, що мені снилися батьки; вони були живі й співали. У моєму сні їхня смерть була помилкою, непорозумінням, новою п’єсою, яку вони репетирували. А я кілька секунд відпочивав від величезної скорботи, що огортала мене й невпинно чавила. Я обнімав їх, і ми сміялися з моєї дурнуватої тривоги. Я співав з ними, і якусь мить усе було чудово. Чудово.

Але я завжди прокидався сам у темряві біля лісового озерця. Що я тут роблю? Де мої батьки?

Тоді я згадував усе — наче відкривалася рана. Вони загинули, а я був страшенно самотній. А та величезна вага, що зникла всього на мить, знову навалювалася на мене, сильніше, ніж до цього, бо я не був до неї готовий. Тоді я лежав на спині, вдивляючись у пітьму з болем у грудях, ледве дихаючи; у глибині душі я розумів: усе вже ніколи не буде гаразд, ніколи.

Коли Піка кинув мене на землю, моє тіло вже заніміло настільки, що я ледве відчув, як піді мною ламається батькова лютня. Вона видала такий звук, наче то помирала мрія, і з ним до моїх грудей повернувся той-таки нездоровий біль, який спиняв дихання.

Я роззирнувся довкола й побачив, як Піка важко дихає й тримається за плече. Один з хлопчаків поставив коліна на груди іншому. Вони вже не борюкалися: обидва приголомшено дивилися в мій бік.

Я ошелешено витріщився на свої руки, закривавлені в тих місцях, де шкіру прокололи шматки дерева.

— Малий гівнюк мене вкусив, — тихо сказав Піка, ніби йому геть не вірилося в те, що сталося.

— Злізай з мене, — промовив хлопчисько, що лежав на спині.

— Я сказав, що так говорити не можна. І диви, що сталося.

Піка скривився й побагровів на виду.

— Вкусив! — скрикнув він і з усієї сили замахнувся на мою голову ногою.

Я спробував забратися геть, більше не нашкодивши лютні. Його копняк влучив мені в нирку, і я знову полетів на рештки інструмента, розтрощивши його ще більше.

— Бачиш, що буває, якщо насміхатися з імені Тейлу?

— Та облиш уже свого Тейлу. Злізай з мене й хапай оту штуку. Може, для Дайкена вона ще буде чогось варта.

— Диви, що ти наробив! — не припиняв вити наді мною Піка. Я дістав копняка в бік і перекотився на інший бік. Моє поле зору почало темніти по краях. Я мало не радів цьому — хоч якась можливість забутися. Проте глибший біль нікуди не дівався й залишився неторканим. Я стиснув закривавлені руки в кулаки, і їх аж запекло.

— Ці балабушки наче й досі нічого. Вони якісь сріблясті, б’юсь об заклад, що за них можна щось виручити.

Піка знову відвів ногу назад. Я спробував підняти долоні, щоб захиститися від неї, але мої руки лише засіпались, а Піка копнув мене в живіт.

— Хапай оту дрібничку…

— Піко. Піко!

Піка знову копнув мене в живіт, і я кволо виблював на бруківку.

— Ану стійте! Міська варта! — гукнув іще один голос. Мить тиші, а тоді — шаркання й миготіння швидких ніг. За мить важкі чоботи прогупали повз нас і затихли на віддалі.

Пам’ятаю, як мені боліло в грудях. Я знепритомнів.

Із пітьми мене витрусила якась людина, що вивертала мені кишені. Я марно спробував розплющити очі.

Почув, як якийсь голос бурмоче собі під носа:

— Оце й усе, що я маю за те, що врятував тобі життя? Мідяк і пару шимів? Випивку на вечір? Нікчемний малий негідник. — Він зайшовся глибоким грудним кашлем, і мене накрило перегаром. — Так волав. Якби не твій дівчачий голос, я б не біг аж сюди.

Я спробував щось сказати, але замість слів із мене вилився стогін.

— Ну, ти живий. Гадаю, це вже щось. — Я почув, як він, підводячись, рикнув, а потім важке гупання його чобіт розчинилося в тиші.

За якийсь час я зрозумів, що можу розплющити очі. У мене перед очима все розпливалось, а ніс видавався більшим за решту голови. Я обережно в нього потицяв. Зламаний. Згадавши Бенову науку, я поставив долоні обабіч носа та вправив його різким рухом. Я зціпив зуби, щоб не закричати від болю, а очі в мене наповнилися слізьми.

Я позбувся їх, покліпавши, і мені відлягло від серця: я побачив вулицю без тієї болісної розмитості, яка була мить тому. Вміст моєї торбинки лежав біля мене на землі: півклубка шпагату, маленький тьмяний ножик, «Риторика і логіка» та ще залишок того шматка хліба, який дав мені на обід фермер. Здавалося, відтоді минула ціла вічність.

Фермер. Я подумав про Сета і Джейка. М’який хліб із маслом. Пісні під час їзди на возі. Вони запропонували мені безпечне місце, нову домівку…

За раптовим спогадом прийшов раптовий панічний жах, від якого стало зле. Я оглянув провулок; від раптового поруху мені заболіла голова. Перебираючи сміття руками, я знайшов кілька жахливо знайомих скалок дерева. Мовчки витріщився на них, і світ довкола мене непомітно потемнів. Я кинув погляд на тоненьку смужку неба, яку було видно над головою, і побачив, що вона багровіє: настають сутінки.

Котра зараз година? Я квапливо зібрав пожитки, повівшись із Беновою книжкою лагідніше, ніж з усім іншим, і пошкандибав, як я сподівався, у напрямку Приморської площі.

Доки я знайшов площу, на небі остаточно згасли сутінки. Між нечисленними пізніми покупцями ліниво котилося кілька фургонів. Я дико шкандибав від одного кута площі до іншого, знавісніло розшукуючи старого фермера, який мене підвіз. Намагаючись знайти якийсь із тих потворних вузлуватих гарбузів.

Коли я нарешті знайшов книгарню, біля якої зупинився Сет, я задихався й хитався. Сета і його воза не було видно ніде. Я опустився на порожнє місце, що лишилося від його з сином воза, і відчув біль від десятка ушкоджень, який примусив себе ігнорувати.

Я обмацав їх одне за одним. Мені боліли кілька ребер, хоч я й не міг зрозуміти, чи це вони зламані, чи це порвався хрящ. Надто швидко ворухнувши головою, я відчув запаморочення й нудоту — мабуть, через струс мозку. У мене був зламаний ніс, а свої синці та подряпини я взагалі не міг спокійно підрахувати. До того ж я був голодний.

Оскільки я міг щось вдіяти лише з останнім, то взяв залишок отриманого раніше шматка хліба та з’їв його. Цього було недостатньо, але це було краще, ніж нічого. Я попив з корита для коней, а пити мені хотілося досить сильно, щоб не зважати на те, що вода солонувата й кисла.

Я подумав, чи мені, бува, не забратися геть, але в моєму нинішньому стані довелося б іти кілька годин. До того ж на околицях міста на мене не чекало нічого, крім багатьох миль фермерських угідь, на яких уже зібрали врожай. Жодних дерев, які захищали б від вітру. Жодного хмизу, щоб розвести багаття. Жодних кроликів, на яких можна ставити пастки. Жодних корінців, які можна викопувати. Жодного вересу, на якому можна влягтися.

Я був настільки голодний, що мій шлунок перетворився на тугий вузол. Тут я принаймні відчував запах курчати, якого десь готували. Я пішов би на цей запах, але мені паморочилось у голові, а ще боліли ребра. Можливо, завтра хтось дасть мені поїсти. Наразі я був надто втомлений. Найбільше мені хотілося спати.

З бруківки виходили останні залишки тепла від сонця, а вітер посилювався. Я повернувся до дверей книгарні, щоб сховатися від вітру. Я вже мало не заснув, аж тут власник крамниці відчинив двері та копнув мене, сказавши забиратися геть, бо інакше він покличе варту. Я якнайшвидше подався геть.

Опісля я знайшов у провулку кілька порожніх ящиків. Скрутився калачиком під ними, побитий і втомлений. Заплющив очі й постарався не згадувати, як воно — спати в теплі й ситості, серед людей, які тебе люблять.

Це була перша ніч із майже трьох років, які я провів у Тарбієні.