Ім’я вітру

Розділ п’ятдесят п’ятий Полум’я та грім

Я обмежив свою жалобу за Сав’єном та Алойн кількома секундами.

Знаючи, що я досі на видноті, я опанував себе й випрямився, не встаючи зі стільця, щоб поглянути на своїх слухачів. Своїх мовчазних слухачів.

Для свого виконавця музика звучить інакше. Таке вже прокляття музиканта. Поки я сидів, мій імпровізований фінал уже зникав з моєї пам’яті. Тоді прийшов сумнів. А що, як пісня вийшла не такою цілісною, як здавалося? Що, як мій фінал передав жахливий трагізм пісні лише мені самому? Що, як мої сльози видавалися лише ганебною реакцією дитини на власний провал?

Тоді я, чекаючи, почув, як з них ллється тиша. Слухачі сиділи тихо, напружившись і нічого не виражаючи, неначе пісня опалила їх сильніше за полум’я. Кожна людина тримала свої душевні рани при собі, тримаючись за свій біль, як за щось коштовне.

Далі неголосно залунали схлипи — довільні й мимовільні. Слізне зітхання. Шепіт тіл, які поволі починали рухатись.

А тоді — оплески. Вони заревли, як несамовите полум’я, як грім після блискавки.