Ім’я вітру

Розділ сорок перший Кров друга

Наступного ранку я рано прокинувся, помився й трохи поїв у Їдальні. Потім, оскільки мені було нічого робити до свого шмагання опівдні, безцільно прогулявся Університетом. Вештаючись, я обійшов кілька аптек і винних крамничок, помилувався доглянутими газонами й садами.

Врешті-решт я зупинився відпочити на кам’яній лаві на широкому подвір’ї. Надто збентежений, щоб додуматися до якоїсь корисної справи, я просто сидів і насолоджувався погодою, дивлячись, як вітер жене бруківкою кілька обривків зужитого паперу.

Невдовзі спокійно підійшов Вілем і без запрошення сів біля мене. Через характерне для шалдійців темне волосся та очі він здавався старшим за Сіммона й мене, але все одно видавався дещо незграбним, як хлопчисько, який ще зовсім не звик до того, що виріс.

— Нервуєш? — запитав він із грубою хрипкуватістю, якої надає голосу сіаруський акцент.

— Насправді намагаюся про це не думати, — відповів я.

Вілем гмикнув. Якусь хвилю ми обидва мовчали, дивлячись, як повз нас проходять студенти. Кілька з них перестали розмовляти, щоб показати на мене.

Я швидко стомився від їхньої уваги.

— Зайнятий зараз чимось?

— Сидінням, — просто сказав він. — Диханням.

— Дотепно. Розумію, чому ти в Арканумі. Будеш зайнятий десь наступну годину?

Він знизав плечима й вичікувально поглянув на мене.

— Ти б не показав мені, де майстер Арвіл? Він сказав мені зайти до нього… опісля.

— Звісно, — сказав він і показав на один з виходів із подвір’я. — Медика по інший бік від Архівів.

Ми обійшли масивну цеглину без вікон, якою були Архіви. Вілем показав рукою.

— Медика там.

Це була велика будівля дивної форми. Вона скидалася на вищу й не таку безладну версію Основи.

— Більша, ніж я думав, — замислився я. — І там викладають лише медицину?

Він хитнув головою.

— Вони доглядають хворих. Нікому й ніколи не відмовляють через нездатність заплатити.

— Справді? — Я знову поглянув на Медику, думаючи про майстра Арвіла. — Це дивує.

— Платити наперед не потрібно, — роз’яснив він. — Це після одужання, — він замовк, і я почув явний підтекст: «якщо одужаєш», — треба розраховуватись. Якщо не маєш грошей, то працюєш, поки твій борг не… — Він зупинився. — Як сказати «шеєм»? — запитав він, витягнувши руки долонями догори й рухаючи ними вгору й вниз, зображаючи шальки терезів.

— Зважать? — припустив я.

Він хитнув головою.

— Ні. Шеєм. — Він зробив наголос на слові й зупинив руки на одній висоті.

— О. — Я повторив жест. — Сплачено.

Він кивнув.

— Працюєш, доки твій борг перед Медикою не виявляється сплаченим. Мало хто йде, не погасивши боргів.

Я похмуро засміявся.

— Це не дуже-то й дивує. Який сенс бігти від арканіста, що має кілька краплинок твоєї крові?

Нарешті ми дісталися іншого подвір’я. Посередині на ньому стояв флагшток, а під ним — кам’яна лава. Мені не потрібно було роздумувати, кого до нього прив’яжуть десь за годину. Довкола походжало душ сто студентів, через що атмосфера дивувала урочистістю.

— Зазвичай такого розголосу не буває, — винувато пояснив Вілем. — Але кілька майстрів скасували заняття.

— Гадаю, Гемм і Брандер.

Вілем кивнув.

— Гемм завзято тримається за образи. — Він помовчав, щоб підкреслити, наскільки м’яко висловився. — Він прийде сюди з усією своєю компанією. — Останнє слово він вимовив повільно. — Це ж правильне слово? «Компанія»?

Я кивнув, і на Вілемовому обличчі з’явилося щось схоже на самовдоволення. Тоді він насупився.

— Мені зараз спало на думку дещо дивне у вашій мові. Люди постійно цікавляться в мене дорогою до Тінуе. Без кінця питають: «як дорога до Тінуе?» Що це означає?

Я всміхнувся.

— Це ідіоматичний вираз. Це означає…

— Я знаю, що таке ідіома, — втрутився Вілем. — Що означає цей вираз?

— Ой, — промовив я, дещо знітившись. — Це просто вітання. Це приблизно все одно, що спитати: «як минає день?» чи «як ідуть справи?»

— Це теж ідіома, — забурчав Вілем. — У вашій мові повно нісенітниць. Як ви тільки розумієте одне одного? «Як ідуть справи?» Куди вони йдуть? — Він захитав головою.

— Певно, до Тінуе. — Я всміхнувся йому на весь рот. — Туан волґен окет ама, — промовив я, вживши одну зі своїх улюблених сіаруських ідіом. Вона означала «не бери це близько до серця», але буквально перекладалася як: «не тицяй собі через це ложкою в око».

Ми відвернулися від подвір’я й трохи потинялись Університетом. Вілем показав ще кілька значущих будівель, у тому числі кілька добрих корчем, алхімічний комплекс, шалдійську пральню, а також борделі — санкціоновані й несанкціоновані.

Ми неквапом проминули безликі кам’яні стіни Архівів, бондарню, палітурну майстерню, аптеку…

У мене з’явилася думка.

— Ти добре розумієшся на травництві?

Він хитнув головою.

— Здебільшого на хімії, але часом трохи переймаюся в Архівах із Маріонеткою.

— Займаюся, — промовив я, зробивши для нього наголос на префіксі.— «Переймаюся» — це інше. Що то за Маріонетка?

Віл помовчав.

— Важко пояснити. — Він змахнув рукою, щоб закрити питання. — Познайомлю тебе згодом. Що тобі треба знати про трави?

— Та, у принципі, нічого. Ти не міг би зробити мені послугу? — Він кивнув, і я показав на аптеку неподалік. — Піди-но купи мені два скрупули налруту. — Я дістав два залізні драби. — Цього має вистачити.

— Чому я? — насторожено спитав він.

— Тому що я не хочу, аби хлопака, який там торгує, дивився на мене поглядом «ти страх який молодий». — Я насупився. — Не хочу, щоб мені сьогодні довелося з цим стикнутися.

Коли Вілем повернувся, я вже мало не танцював від тривоги.

— Він був зайнятий, — пояснив Вілем, коли помітив нетерплячий вираз мого обличчя. Передав мені паперовий пакетик і решту, яка трохи задзвеніла. — Нащо це?

— Це — щоб утихомирити мій шлунок, — заявив я. — Сніданку щось не дуже добре сидиться, а я б не хотів блювати посеред шмагання.

У корчмі неподалік я купив нам сидру й запив своєю порцією налрут, намагаючись не скривитися від його гіркого крейдяного смаку. Невдовзі ми почули, як на дзвіниці вибили полудень.

— Здається, мені треба на заняття. — Віл постарався сказати це невимушено, але вийшло в нього мало не здушено. Він поглянув на мене, знічений і трохи зблідлий попри смаглявість. — Я не люблю крові. — Він невпевнено посміхнувся. — Власної крові… крові друга…

— Я не планую сильно стікати кров’ю, — запевнив я. — Але не хвилюйся. Ти допоміг мені пережити найважче — очікування. Дякую.

Ми розійшлися, і я поборов у собі хвилю почуття провини. Віл і три дні не був зі мною знайомий, а вже зробив усе, що міг, аби мені допомогти. Він міг би піти легким шляхом та обуритися моїм швидким прийняттям до Аркануму, як багато інших людей. Натомість він виконав дружній обов’язок, допомігши мені перебути важкий час, а я відплатив йому брехнею.

Прямуючи до флагштока, я відчував на собі важкі погляди юрби. Скільки ж там було людей? Двісті? Триста? На певному етапі цифри втрачають значення й залишається тільки безлика маса юрби.

Завдяки сценічній підготовці я твердо тримався під її поглядами. Упевнено пройшов до флагштока посеред моря гучного бурмотіння. Тримався я без гонору, бо знав, що це може налаштувати присутніх проти мене. А ще я не каявся. Я тримався добре, як навчив мене батько, не показуючи обличчям ані страху, ані жалю.

Йдучи, я відчув, як мною починає міцно оволодівати налрут. Я відчував, що навіть не хочу спати, і водночас усе довкола мене стало майже до болю яскравим. Поки я наближався до середини подвір’я, час неначе сповільнювався. Коли мої ноги опускалися на бруківку, я дивився на невеличкі хмаринки пилу, які вони здіймали. Я відчув, як подих вітру підхопив полу мого плаща й забрався під нього, охолоджуючи піт між моїми лопатками. Якусь мить здавалося, що я за бажання міг би порахувати обличчя в натовпі довкола себе, наче квіти в полі.

Я не помітив у натовпі жодного з майстрів, окрім Гемма. Він стояв біля флагштока й своєю самовдоволеністю нагадував свиню.

Гемм склав руки на грудях так, що рукави його чорної мантії майстра вільно звисали обабіч нього. Він перехопив мій погляд, і його вуста скривились у м’якому посміху, що, як я знав, призначався мені.

Я вирішив, що краще відкушу собі язика, ніж порадую його наляканим чи навіть збентеженим виглядом. Натомість я широко, упевнено всміхнувся йому, а тоді глянув убік, ніби він анітрохи мене не турбував.

Далі я опинився біля флагштока. Знімаючи з себе плащ і вішаючи його на спинку кам’яної лави, що стояла біля підніжжя флагштока, я чув, як хтось щось читає, але ці слова для мене були просто незрозумілим гудінням. Тоді я заходився розстібати сорочку з такою невимушеністю, ніби готувався прийняти ванну.

Мене зупинила рука, що взяла мене за зап’ясток. Чоловік, який читав оголошення, усміхнувся мені, намагаючись утішити.

— Не треба йти без сорочки, — сказав він. — У ній тобі болітиме трохи менше.

— Я не буду псувати цілком добру сорочку, — заперечив я.

Він дивно на мене глянув, а тоді знизав плечима та просунув мотузку в залізне кільце в нас над головами.

— Мені знадобляться твої руки.

Я байдужо на нього глянув.

— Не турбуйся, я не втечу.

— Це щоб ти не перекинувся, якщо зомлієш.

Я суворо на нього подивився.

— Якщо я зомлію, можеш робити, що тільки забажаєш, — твердо промовив я. — А до цього я себе зв’язувати не дам.

У моєму голосі було щось таке, що він зупинився. Він не став зі мною сперечатися, коли я видерся на кам’яну лаву під флагштоком і потягнувся, щоб дістати до залізного кільця. Я міцно схопився за нього обома руками. Гладеньке й холодне, воно якимось дивним чином мене втішало. Я зосередився на ньому, впадаючи в Кам’яне Серце.

Я почув, як люди відступають від підніжжя флагштока. Тоді натовп затих, і не лишилося жодного звуку, крім тихого сичання й ляскання батога, який відпустили в мене за спиною. Коли я зрозумів, що мене шмагатимуть простим батогом, мені стало легше на серці. У Тарбієні я бачив, на яке жахливе криваве місиво може перетворити людську спину шестихвостий батіг.

Раптом усе принишкло. Тоді, перш ніж я встиг приготуватися, пролунав різкіший, ніж раніше, ляск. Я відчув, як моєю спиною пройшла лінія тьмяно-червоного вогню.

Я зціпив зуби. Але було не так погано, як я думав. Навіть попри всі заходи безпеки я очікував різкішого, лютішого болю.

Тоді надійшов другий удар. Цього разу ляск був гучнішим, а почув я його не вухами, а тілом. Я відчув якесь дивне ослаблення на спині. Затамував подих — зрозумів, що я пошматований і стікаю кров’ю. На мить усе почервоніло, і я притулився до грубої просмоленої деревини флагштока.

Третій удар надійшов, коли я ще не був до нього готовий. Він досяг мого лівого плеча, а тоді рвонув донизу, аж до лівого стегна. Я зціпив зуби, не бажаючи видавати ні звуку. Я не заплющував очей і помітив, як на мить моє поле зору почорніло по краях, а тоді все, що я бачив, знову стало чітким і яскравим.

Далі, не зважаючи на те, як мені пекло спину, я поставив ноги на лаву й випустив зі стиснених пальців залізне кільце. Якийсь молодик вискочив уперед, ніби очікував, що йому доведеться мене підхоплювати. Я кинув на нього нищівний погляд, і він позадкував. Я підібрав свою сорочку й плащ, обережно накинув їх на руку й пішов із подвір’я, не звертаючи уваги на мовчазний натовп довкола себе.