Ім’я вітру

Розділ шістдесят восьмий Вічно мінливий вітер

Наступний день я перебув босоніж, без плаща та з похмурими думами про своє життя. Новизна героїзму швидко втратила блиск у світлі мого становища. Я мав один пошарпаний комплект одягу. Мої теплові опіки були несильними, але постійно боліли. Я не мав грошей ані на знеболювальні, ані на новий одяг. Я жував гірку вербову кору, і настрій у мене теж був гіркий.

Бідність висіла в мене на шиї важким каменем. Я ще ніколи не усвідомлював так чітко різниці між собою та іншими студентами. Усі, хто навчався в Університеті, могли покластися на якусь фінансову підтримку. Сімові батьки були з атурської шляхти. Віл був із заможної купецької родини з Шалду. Якщо в них наставали скрутні часи, вони могли взяти позику на ім’я рідних або написати додому.

Я ж не міг дозволити собі взуття. У мене була всього одна сорочка. Як я міг сподіватися провчитися в Університеті кілька років, щоб стати повноправним арканістом? Як я міг сподіватися на підвищення у званні без доступу до Архівів?

Ще до полудня я довів себе до такого похмурого настрою, що нагарчав на Сіма під час обіду, а тоді ми погиркались, як старе подружжя. Вілем не став висловлювати свою думку й старанно не відривав очей від своєї їжі. Врешті-решт, явно намагаючись розвіяти моє роздратування, вони запросили мене за річку на «Три гроші за бажання» наступного вечора. Я погодився піти, бо чув, що там демонструють оригінал Фелтемі, а не якусь цензуровану версію п’єси. Вона добре пасувала під мій настрій — у ній було вдосталь похмурого гумору, трагізму й зрад.

Після обіду я довідався, що Кілвін уже продав половину моїх випромінювачів. Оскільки було ясно, що після них синіх випромінювачів якийсь час не робитимуть, ціна була високою, і моя частка склала трохи більше ніж півтора таланта. Я здогадувався, що Кілвін міг трохи накрутити ціну, що злегка ранило мою гордість, але я не мав права дивитися дарованому коневі в зуби.

Але мій настрій не покращило навіть це. Тепер я міг дозволити собі взуття й ношений плащ. Гаруючи, як віл, до кінця семестру, я, можливо, зумів би заробити досить, щоб мені сяк-так вистачило й на відсотки для Деві, і на навчання. Ця думка не принесла мені радості. Я як ніколи чітко усвідомлював ненадійність свого становища. Я був за крок від катастрофи.

Мій настрій стрімко погіршився, і я вирішив пропустити вищу симпатію, щоб піти за річку, в Імрі. Трохи покращити мій настрій могла лише думка про зустріч із Денною. Я ще мусив пояснити їй, чому не прийшов на наше обіднє побачення.

Дорогою до «Еоліяна» я купив пару невисоких черевиків, зручних для ходіння й досить теплих для майбутніх зимових місяців. Після цього мій гаманець знову майже спорожнів. Вийшовши від шевця, я понуро підрахував свої гроші: три йоти та один драб. У мене й на вулицях Тарбієна бувало більше грошей…

— Ти сьогодні вчасно прийшов, — сказав Деох, коли я наблизився до «Еоліяна». — У нас тут на тебе дехто чекає.

Я відчув, як по моєму обличчю розповзається дурнувата усмішка, і плеснув його по плечу, попрямувавши всередину.

Замість Денни я побачив Фелу, яка сиділа сама за столиком. Неподалік стояв Станчіон і теревенив з нею. Побачивши, що я наближаюся, він покликав мене жестом і неквапом повернувся до свого звичного місця біля шинквасу, дорогою лагідно поплескавши мене по плечу.

Побачивши мене, Фела здійнялася на ноги й помчала до мене. Мені на мить подумалося, що вона зараз кинеться мені в обійми, неначе ми граємо ролі закоханих, що возз’єдналися, в якійсь атурській трагедії. Але вона різко зупинилася переді мною, і її темне волосся загойдалося. Вона була, як завжди, гарна, але на одній високій вилиці в неї темнів чималий синець, який уже почав багровіти.

— О ні, — промовив я, мимоволі відчувши її біль і піднісши руку до обличчя. — Це я тебе так упустив? Дуже прошу, вибач.

Вона здивовано глянула на мене, а тоді вибухнула сміхом.

— Ти вибачаєшся за те, що витягнув мене з вогняного пекла?

— Лише за той момент, коли я знепритомнів і впустив тебе. Це була звичайна дурість. Я забув затримати дихання й ковтнув трохи забрудненого повітря. У тебе більш нічого не постраждало?

— Нічого з того, що я можу показати тобі на людях, — сказала вона, трохи скрививши личко й ворухнувши стегнами так, що я добряче збентежився.

— Сподіваюся, там нічого страшного.

Вона скорчила сердиту гримасу.

— Ну, так. Я сподіваюся, що наступного разу ти впораєшся краще. Коли дівчині рятують життя, вона очікує, що з нею загалом будуть поводитися ніжніше.

— І правильно, — відповів я, розслабившись. — Будемо вважати це тренуванням.

На мить між нами запала тиша, і Фелина усмішка трохи пригасла. Вона наполовину простягнула до мене одну руку, а тоді завагалася й безвільно опустила її.

— Серйозно, Квоуте. Я… це була найгірша мить усього мого життя. Повсюди був вогонь…

Вона закліпала та опустила погляд.

— Я знала, що помру. Справді знала. Але я просто стояла там, наче… наче якась перелякана кролиця. — Вона підняла очі, кліпнула, позбуваючись сліз, і на її обличчі знову розквітла усмішка, як завжди осяйна. — А тоді з’явився ти — ти біг крізь вогонь. Це було найчудовіше, що я коли-небудь бачила. Я наче… бачив коли-небудь «Деоніку»?

Я кивнув і всміхнувся.

— Я наче побачила, як Тарсус виривається з пекла. Ти пройшов крізь вогонь, і я зрозуміла, що все буде гаразд. — Вона наблизилася до мене на півкроку й поклала долоню мені на руку. Я відчув її тепло крізь сорочку. — Я мала там загинути… — Вона знічено замовкла. — Тепер я просто повторююся.

Я хитнув головою.

— Це не так. Я тебе бачив. Ти шукала вихід.

— Ні. Я просто стояла там. Як дурна дівчина в одній із тих казок, які мені читала мати. Я завжди їх ненавиділа. Я питала: «Чому вона не випихає відьму з вікна? Чому вона не підмішує отруту огрові в їжу?» — Тепер Фела дивилася на власні ноги, а її обличчя сховалося за волоссям. Її голос поступово затихав, доки не став ледь гучнішим за зітхання. — «Чому вона просто сидить і чекає, коли її врятують? Чому вона не рятує себе сама?»

Я поклав руку на її долоню, сподіваючись її втішити. При цьому я дещо помітив. Її рука була не такою тендітною й слабкою, як я очікував. Вона була сильною й мозолистою — рукою скульптора, що знала тривалу важку роботу молотком і різцем.

— Це не дівоча рука, — сказав я.

Вона підняла на мене очі, що вже сяяли першими сльозами. У неї вирвався спантеличений смішок, змішаний зі схлипом.

— Я… що?

Зрозумівши, що я сказав, я зашарівся від зніяковіння, але впевнено повів далі.

— Це рука не якоїсь немічної принцеси, яка сидить собі, плете мереживо й чекає, коли її врятує якийсь там принц. Це рука жінки, яка б вибралася на свободу по мотузці з власного волосся або вбила огра, який її полонив, уві сні. — Я зазирнув їй у вічі. — А ще це рука жінки, яка б вийшла з вогню самотужки, якби мене там не було. Може, обпеклася б, але вижила б.

Я підніс її руку до губ і поцілував. Здавалося, що так і треба.

— Та я все одно радий, що зміг допомогти. — Я всміхнувся. — Отже… як Тарсус?

Вона знову засліпила мене усмішкою.

— Як Тарсус, відважний принц і Орен Велсітер в одному флаконі, — зі сміхом промовила вона. Вона схопила мене за руку. — Ходімо. У мене для тебе дещо є.

Фела притягнула мене до столика, за яким сиділа, і передала мені згорток із тканини.

— Я спитала Віла й Сіма, що тобі можна подарувати, і це чомусь видалося доречним… — Вона замовкла, несподівано знітившись.

Це був плащ. Він був темного трав’янисто-зеленого кольору, з розкішної тканини, чудово скроєний. І він не був куплений в якогось лахмітника. Я й мріяти не міг про те, щоб купити собі такий одяг самотужки.

— Я попросила кравця вшити в нього кілька кишеньок, — знервовано пояснила вона. — І Віл, і Сім згадували, що це дуже важливо.

— Він прекрасний, — сказав я.

Вона знову сяйнула усмішкою.

— Мірки довелося вгадувати, — зізналася вона. — Подивімося, чи підходить він тобі.

Вона взяла плащ у мене з рук і підійшла до мене, а тоді накинула його мені на плечі, огорнувши руками в чомусь дуже схожому на обійми.

Я стояв на місці, цитуючи Фелу, наче якийсь переляканий кролик. Вона була так близько, що я відчував її тепло, а нахилившись, щоб поправити плащ у мене на плечах, вона торкнулася одним персом моєї руки. Я застиг, як статуя. Дивлячись за Фелине плече, я бачив широку усмішку Деоха, який визирав із дверей на протилежному боці зали.

Фела відступила, оглянула мене критичним оком, а тоді знову наблизилася й трохи поправила застібку плаща в мене на грудях.

— Тобі личить, — сказала вона. — Колір підкреслює твої очі. Утім, їх і підкреслювати не треба. Сьогодні я не бачила нічого зеленішого за них. Вони — наче шматочок весни.

Коли Фела відступила, щоб помилуватися творінням своїх рук, я помітив, як із парадних дверей «Еоліяна» вийшла знайома постать. Денна. Я ледве помітив її профіль, але впізнав її з такою певністю, з якою впізнав би власні долоні. Я міг лише здогадуватися, що вона побачила і які висновки з цього зробила.

Найперше мені закортіло вилетіти з дверей за нею. Пояснити, чому я не прийшов на наше побачення два дні тому. Вибачитися. Роз’яснити, що жінка, яка обіймала мене, просто дарувала мені подарунок, та й усе.

Фела пригладила плащ у мене на плечі та поглянула на мене очима, які всього кілька секунд тому починали сяяти від сліз.

— Сидить ідеально, — повідомив я, узяв тканину двома пальцями й розгорнув її збоку. — Я на такий добрий зовсім не заслуговую, а тобі не варто було перейматись, але дякую тобі.

— Я хотіла показати тобі, як високо ціную те, що ти зробив. — Вона знову потягнулася до моєї руки. — Насправді це дрібниця. Якщо я взагалі щось можу для тебе зробити. Будь-яка послуга. Заходь до… — Замовкши, вона запитливо подивилася на мене. — Ти в порядку?

Я позирнув за її спину, на двері. Денна вже могла бути де завгодно. Я ніколи не зможу її наздогнати.

— У мене все гаразд, — збрехав я.

Фела замовила мені випивку, і ми трохи потеревенили про всілякі дрібниці. Я з подивом дізнався, що останні кілька місяців вона працювала з Елодіном. Вона ліпила для нього дещицю, а він натомість вряди-годи намагався її вчити. Вона закотила очі. Він будив її посеред ночі й вів до покинутої каменоломні на північ від міста. Клав їй у черевики мокру глину та змушував ходити в них цілий день. Він навіть… вона зашарілася й захитала головою, урвавши свою оповідь. Зацікавившись, але не бажаючи її збентежити, я не став розпитувати її далі, і ми досягли висновку, що він більш ніж напівбожевільний.

Увесь цей час я сидів обличчям до дверей, сподіваючись, що Денна повернеться і я зможу пояснити їй, як усе було насправді.

Нарешті Фела попрямувала назад до Університету, на абстрактну математику. Я залишився в «Еоліяні», тримаючи в руках напій і намагаючись зрозуміти, як владнати стосунки з Денною. Я був би радий добряче напитися з горя, та не міг цього собі дозволити, тож неквапливо пошкутильгав у призахідному сонці назад, за річку.

Лише розпочавши приготування до звичної вилазки на дах Основи, я усвідомив значущість того, що сказав мені Кілвін. Якщо більша частина кістяного дьогтю витекла за решітки…

Арі. Вона жила в тунелях під Університетом. Я прожогом кинувся до Медики, рухаючись якомога швидше попри втому та хворі ноги. На півдорозі мені пощастило: я побачив, як двором проходить Мола. Я закричав і замахав рукою, щоб привернути її увагу.

Коли я підійшов ближче, Мола підозріло мене оглянула.

— Сподіваюся, ти не будеш співати мені серенаду.

Я присоромлено пересунув лютню й хитнув головою.

— Мені потрібна одна послуга, — сказав я. — У мене є друг, який міг постраждати.

Вона стомлено зітхнула.

— Тобі треба…

— Я не можу звернутися по допомогу до Медики, — у моєму голосі відобразилася тривога. — Будь ласка, Моло! Обіцяю, що це займе десь із півгодини, не більше, але нам треба йти зараз. Я побоююся, що, можливо, уже запізнився.

Щось у моєму тоні її переконало.

— А що таке з твоїм другом?

— Можливо, опіки, можливо, кислота, можливо, дим. Як у тих, хто вчора втрапив у пожежу в Промислі. Може, і гірше.

Мола пішла.

— Візьму свій набір у себе в кімнаті.

— Якщо ти не проти, я зачекаю тут. — Я сів на лаву, що стояла неподалік. — Тебе я просто затримаю.

Я сів і спробував не звертати уваги на свої різноманітні опіки й синці, а коли Мола повернулася, я повів її до південно-західного боку Основи, туди, де були три декоративні комини.

— Ними можна видертися на дах.

Вона кинула на мене дивний погляд, але поки що начебто цілком спокійно тримала свої запитання при собі.

Я повільно видерся комином, чіпляючись руками й ногами за бутові виступи. Це був чи не найпростіший шлях на дах Основи. Почасти я обрав його, тому що не був упевнений у Молиному вмінні лазити, а почасти — тому що сам через ушкодження почувався не в найкращій формі.

Мола вилізла на дах за мною. На ній і досі була темна форма з Медики, але у себе в кімнаті вона ще накинула сірий плащ. Я пішов кружним шляхом, щоб можна було не полишати відносно безпечних частин Основи. Ніч була безхмарна, і нам освітлював шлях вузенький кавалок місяця.

— Якби я була дурнішою, — сказала Мола, коли ми обійшли високий цегляний димар, — я б подумала, що ти заманюєш мене зі зловісною метою в якесь тихе місце.

— А чому ти вважаєш, що це не так? — невимушено запитав я.

— Здається, ти не такий, — заявила вона. — До того ж ти ледве ходиш. Якби ти спробував щось таке зробити, я просто зіпхнула б тебе з даху.

— Не шкодуй мої почуття, — відказав я зі смішком. — Ти б могла скинути мене з цього даху, навіть якби я не був наполовину скаліченим.

Я трохи зашпортався на непомітному гребені й мало не впав, оскільки моє побите тіло реагувало повільно. Я сів на дещо вищій за решту даху ділянці й зачекав, поки напад запаморочення мине.

— З тобою все гаразд? — запитала Мола.

— Мабуть, ні. — Я зіп’явся на ноги. — Це просто за наступним дахом, — сказав я. — Можливо, найкраще було б, якби ти постояла тихо трохи на віддалі. Про всякий випадок.

Я дістався краю даху. Поглянув униз, на живоплоти і яблуню. У вікнах було темно.

— Арі! — тихо покликав я. — Ти тут?

Я зачекав, із кожною секундою нервуючи все більше.

— Арі, тобі боляче?

Нічого. Я почав лаятися собі під ніс.

Мола схрестила руки на грудях.

— Ну, гадаю, я вже досить тут потерпіла. Може, скажеш мені, що відбувається?

— Іди за мною, і я поясню. — Я пішов до яблуні й почав обережно злазити донизу. Підійшов до залізної решітки, обігнувши живопліт. Від решітки здіймався аміачний запах кістяного дьогтю, слабкий, але настирливий. Я потягнув за решітку, і вона піднялася на кілька дюймів, а тоді за щось зачепилася.

— Кілька місяців тому в мене з’явився друг, — пояснив я, збентежено просунувши руку між пруттям. — Вона живе там, унизу. Я побоююся, що вона могла постраждати. З Промислу витекла в стоки величезна кількість реактиву.

Мола трохи помовчала.

— Ти серйозно? — Я обмацав решітку знизу в темряві, намагаючись зрозуміти, яким чином Арі не дає її відкрити. — Що за людина стала б там жити?

— Налякана людина, — відповів я. — Людина, що боїться гучних звуків, людей і відкритого неба. Я майже місяць виманював її з тунелів і ще довше підманював до себе, щоб поговорити.

Мола зітхнула.

— Якщо ти не проти, я сяду. — Вона пішла до лави. — Я весь день пробула на ногах.

Я не переставав обмацувати решітку знизу, але ніде не міг знайти замок. Дратуючись дедалі сильніше, я схопився за решітку й завзято потягнув за неї, а тоді ще раз і ще. Вона лунко, металево гупнула кілька разів, але не піддалася.

— Квоуте!

Я поглянув на край даху та побачив, що там стоїть Арі; її постать виділялася на тлі нічного неба, а тоненьке волосся обрамляло її голову хмаринкою.

— Арі! — напруга вилилася з мене, і я відчув, як ослабнув та обм’якнув. — Де ти була?

— Були хмари, — просто сказала вона, пройшовши краєм даху в бік яблуні. — Тож я пішла шукати тебе згори. Але місяць скоро вийде, тому я повернулася.

Арі хутко полізла деревом униз, а тоді різко зупинилася, побачивши на лаві Молину постать у плащі.

— Я привів із собою друга, Арі, — сказав я якнайніжнішим голосом. — Сподіваюся, ти не проти.

Тривала пауза.

— Він хороший?

— Це вона. І так, вона хороша.

Арі трохи розслабилася й наблизилася до мене на кілька кроків.

— Я принесла тобі пір’їнку, в якій затримався весняний вітер, але оскільки ти запізнився… — Вона серйозно на мене подивилася, — …замість неї ти отримаєш монету, — Вона показала монету, витягнувши руку й затиснувши її між великим і вказівним пальцями. — Вона оберігатиме тебе вночі. Ну, принаймні не гірше за будь-що інше.

Монета мала форму атурського покаянного знака, але виблискувала сріблом у місячному світлі. Я ще ніколи не бачив такої.

Опустившись на коліна, я відкрив свій футляр із лютнею й дістав невеличкий вузлик.

— У мене тут трішки помідорів, квасоля й дещо особливе. — Я простягнув торбинку, на яку два дні тому, ще до початку всіх своїх бід, витратив більшість своїх грошей. — Морська сіль.

Арі взяла маленьку шкіряну торбинку й зазирнула всередину.

— Ох, та це ж чудово, Квоуте. Що живе в солі?

«Мікроелементи, — подумав я. — Хром, басал, малій, йод… усе, чого твій організм потребує, але, мабуть, не може отримати з яблук, хліба й усього того, що тобі вдається роздобути, коли я не можу тебе знайти».

— Сни риб, — відповів я. — І моряцькі пісні.

Арі вдоволено кивнула й сіла, зі звичною дбайливістю розгорнувши невеличку шматину й розклавши їжу. Я стежив за нею, а вона тим часом заходилася їсти, вмочаючи зелену квасолину в сіль, перш ніж її куснути. Вона наче й не постраждала, але визначити це у блідому місячному світлі було важко. Я мусив знати напевне.

— У тебе все гаразд, Арі?

Вона зацікавлено подивилася на мене, схиливши голову набік.

— Був великий вогонь. Дуже багато його проникло вниз, за решітку. Бачила?

— Святий Боже, так, — відповіла вона з круглими очима. — Він був повсюди, і всі землерийки з єнотами бігли хто куди, намагаючись вибратися.

— Тебе щось зачепило? — спитав я. — Ти обпеклася?

Вона з хитрим дитячим усміхом хитнула головою.

— Ой, ні. Воно не могло мене зачепити.

— Ти була недалеко від вогню? — запитав я. — Вдихнула хоч трохи диму?

— Нащо мені вдихати дим? — Арі подивилася на мене, як на простачка. — Весь Підниз зараз пахне котячою сечею. — Вона наморщила носик. — Тільки біля Низинки та в Підвалах не пахне.

Я трохи розслабився, але помітив, що на лаві засовалася Мола.

— Арі, мій друг може підійти?

Арі завмерла, тримаючи квасолину на півдорозі до рота, а тоді розслабилася й кивнула один раз — так завзято, що довкола неї закрутилося тонке волосся.

Я жестом підкликав Молу, і вона неквапом пішла до нас. Мене дещо бентежило те, якою вийде їхня зустріч. Я понад місяць обережно виманював Арі з тунелів під Університетом, в яких вона жила. Я побоювався, що негативна реакція Моли може злякати її і змусити повернутися під землю, де я не матиму жодних шансів її знайти.

Я показав рукою на те місце, де стояла Мола.

— Це — мій друг, Мола.

— Привіт, Моло. — Арі подивилася й усміхнулася. — У тебе сонячне волосся, як і в мене. Хочеш яблуко?

Мола старанно не виказувала обличчям жодних емоцій.

— Дякую, Арі. Не відмовлюся.

Арі підстрибнула й побігла туди, де яблуня нависла над краєм даху. Тоді кинулася до нас, а її волосся замайоріло за нею прапором. Передала Молі яблуко.

— У цьому всередині є бажання, — буденним тоном повідомила вона. — Кусай лише тоді, як точно знатимеш, чого хочеш. — Тут вона знову сіла й з’їла ще одну квасолину, обережно жуючи.

Мола ретельно оглянула яблуко, а тоді надкусила його.

Після цього Арі швидко доїла вечерю й зав’язала торбинку з сіллю.

— А тепер грай! — захоплено вигукнула вона. — Грай!

Я, усміхаючись, дістав лютню й легко провів пальцями по струнах.

На щастя, великий палець я пошкодив на тій руці, якою виконував акорди, а там він мав бути відносно невеликою проблемою.

Настроюючи струни, я подивився на Молу.

— Можеш іти, якщо хочеш, — сказав я їй. — Я б не хотів ненароком зіграти тобі серенаду.

— Ой, будь ласочка, не йди. — Арі повернулася до Моли з відчайдушно серйозним виразом обличчя. — У нього голос як гроза, а руки знають усі таємниці, сховані глибоко під холодною темною землею.

Молині вуста скривилися в усмішці.

— Гадаю, заради цього я можу залишитися.

Тож я грав їм обом, тим часом як угорі не припиняли розміреного обертання зірки.

— Чому ти нікому не сказав? — запитала мене Мола, коли ми пройшли дахами.

— Здавалося, що це нікого не обходить, — пояснив я. — Якби вона хотіла, щоб люди знали, що вона там, вона б, гадаю, сказала їм про це сама.

— Ти знаєш, про що я, — роздратовано сказала Мола.

— Я знаю, про що ти, — зітхнув я. — Але що доброго з цього б вийшло? Вона задоволена своїм становищем.

— Задоволена? — судячи з голосу, Молі в це не вірилося. — Вона обірвана й напівжива від голоду. Вона потребує допомоги. Їжі та одягу.

— Я ношу їй їжу, — сказав я. — І одягу їй теж принесу, щойно… — Я завагався, не бажаючи зізнаватись у своїй крайній бідності, принаймні не так багатослівно. — Щойно зможу це організувати.

— Навіщо ж чекати? Якби ти просто сказав кому-небудь…

— Атож, — саркастично відказав я. — Я певен, що Джемісон вибіг би сюди з коробкою шоколадних цукерок і периною, якби знав, що під його Університетом живе виснажена напівбожевільна студентка. Її б запроторили до Черепниці, і ти це знаєш.

— Не обов’язково… — Вона навіть не стала закінчувати, бо знала, що я сказав правду.

— Моло, якщо люди прийдуть її шукати, вона просто чкурне вниз, у тунелі. Її відлякають, а я втрачу будь-яку можливість їй допомогти.

Мола поглянула на мене, схрестивши руки на грудях.

— Чудово. Поки що. Але тобі доведеться згодом привести мене сюди ще раз. Я принесу їй дещо зі свого одягу. Він точно буде для неї завеликий, але він кращий за те, що в неї є.

Я хитнув головою.

— Не спрацює. Пару витків тому я приніс їй ношену сукню. Вона каже, що носити чужий одяг — це брудно.

Мола, здається, спантеличилася.

— Вона не скидалася на шалдійку. Анітрішечки.

— Може, її просто так виховали.

— Тобі вже краще?

— Так, — збрехав я.

— Ти трусишся. — Вона витягнула руку. — Ось, зіпрись на мене.

Добре закутавшись у новенький плащ, я взяв її під руку й неквапом пішов до Анкера.