Ім’я вітру

Розділ вісімдесят шостий Сам вогонь

— Шість батогів і відрахування, — важко проказав Ректор.

«Відрахування, — байдуже подумав я, так, наче ще ніколи не чув цього слова. — Відраховувати — рахуючи, відділяти, відокремлювати частину кого-, чого-небудь». Я відчував, як Емброуз аж світиться від задоволення. На мить мені стало лячно, що мені там-таки, привселюдно стане страшенно зле.

— Чи виступає хтось із майстрів проти цього заходу? — за традицією запитав Ректор, тим часом як я дивився на свої ноги.

— Я виступаю, — цей захопливий голос міг належати тільки Елодіну.

— Усі за затримання відрахування?

Я знову підняв очі й побачив руку Елодіна. Елкси Дала. Кілвіна, Лоррена, Ректора. Усі руки, крім Геммової. Я мало не розсміявся від шоку та звичайної несподіванки. Елодін ще раз обдарував мене своєю хлоп’ячою усмішкою.

— Відрахування скасовано, — твердо оголосив Ректор, і я відчув, як біля мене зблиснула й згасла втіха Емброуза. — Чи є ще якісь запитання? — у Ректоровому голосі я помітив якусь дивну нотку. Він чогось очікував.

Заговорив Елодін.

— Пропоную підвищити Квоута у званні до ре’лара.

— Усі за? — усі, крім Гемма, одночасно підняли руки. — П’ятого підпарня Квоута підвищено до ре’лара. Поручитель — Елодін. Засідання закрито. — Він підвівся, відштовхнувшись від столу, і рушив до дверей.

— Що?! — заволав Емброуз, роззираючись навкруги так, ніби не міг визначитися, кого питає. Врешті-решт він кинувся слідом за Геммом, який хутенько виходив за Ректором і більшістю інших майстрів. Я помітив, що тепер він кульгав значно менше, ніж перед початком суду.

Зачудувавшись, я стояв там, як дурний, поки Елодін не підійшов до мене й не потис мені безвільну руку.

— Заплутався? — спитав він. — Ходи-но зі мною. Я все поясню.

Після тінистої прохолоди Порожнини яскраве денне світло шокувало. Елодін незграбно натягнув собі на голову мантію майстра. Під нею в нього була проста біла сорочка й досить сумнівні на вигляд штани, підперезані обтріпаною мотузкою. Я вперше побачив, що він босий. Його стопи згори відзначалися такою ж здоровою засмагою, як і руки та обличчя.

— Знаєш, що означає слово «ре’лар»? — невимушено спитав він мене.

— Воно перекладається як «мовець», — відповів я.

— Ти знаєш, що воно означає? — Він зробив наголос на останньому слові.

— Та ні, — зізнався я.

Елодін глибоко вдихнув.

— Колись давно був собі Університет. Він був побудований на мертвих руїнах давнішого Університету. Він був не дуже великий, там було всього людей із п’ятдесят. Але це був найкращий Університет на багато миль довкола, тож туди приходили люди, навчалися і йшли. Там зібралася одна невелика група людей. Тих, чиї знання не обмежувалися математикою, граматикою та риторикою.

Вони заснували ще меншу групу в межах Університету. Її назвали Арканумом, і вона була дуже маленька й дуже таємна. В Арканумі діяла внутрішня система звань, і у званні підвищували за майстерність і тільки за майстерність. До цієї групи вступали, довівши своє вміння бачити речі такими, якими вони є насправді. Новачок ставав е’ліром, тобто прозорливцем. А як, на твою думку, ставали ре’ларами? — Він вичікувально поглянув на мене.

— Промовляючи.

Він засміявся.

— Правильно! — Він зупинився й повернувся до мене. — Але промовляючи що? — Його очі дивилися ясно й проникливо.

— Слова?

— Імена, — захоплено сказав він. — Імена — це форма світу, а той, хто здатен їх промовляти, — на шляху до влади. Тоді, на початку, Арканум був невеличким зібранням тих, хто розумів речі. Тих, хто знав потужні імена. Вони навчали нечисленних студентів, неспішно, обережно підштовхуючи їх до влади та мудрості. А також магії. Справжньої магії. — Він оглянув будівлі та юрби студентів. — У ті часи Арканум був міцним бренді. Зараз він — добряче розведене вино.

Я зачекав, доки не позбувся сумнівів у тому, що він закінчив.

— Майстре Елодін, що сталося вчора? — Я затамував подих і всупереч усьому почав сподіватися на зв’язну відповідь.

Він насмішкувато поглянув на мене.

— Ти вигукнув ім’я вітру, — промовив він так, ніби відповідь була очевидною.

— Але що це означає? І що ви маєте на увазі під словом «ім’я»? Це просто ім’я, як «Квоут» або «Елодін»? Чи ближче до «Таборлін знав імена багатьох речей»?

— Схоже й на те, і на те, — заявив він і помахав гарненькій дівчині, що висунулася з вікна на другому поверсі.

— Але як ім’я може спричинитися до чогось такого? «Квоут» і «Елодін» — це лише звуки, які ми видаємо; вони не мають жодної влади самі по собі.

Тут Елодін здійняв брови.

— Справді? Дивись.

Він глянув уздовж вулиці.

— Нейтане! — крикнув він. Один хлопчина, повернувшись, глянув у нашому напрямку. Я впізнав у ньому одного з Джемісонових попихачів. — Нейтане, ходи сюди!

Хлопчина потрюхикав до нас і глянув на Елодіна.

— Так, пане.

Елодін передав хлопчині свою мантію майстра.

— Нейтане, віднеси-но це, будь ласка, до моїх кімнат.

— Звісно, пане, — хлопчина взяв мантію й побіг геть.

Елодін подивився на мене.

— Бачиш? Імена, якими ми звемо одне одного, — не Імена. Але вони все ж мають певну владу.

— Це не магія, — заперечив я. — Він мусив вас послухатися. Ви ж майстер.

— А ти — ре’лар, — суворо відказав він. — Ти покликав вітер, і вітер послухався.

Мені було важко осягнути цю ідею.

— Ви маєте на увазі, що вітер живий?

Він незрозуміло змахнув рукою.

— У певному розумінні. Більшість речей так чи інакше живі.

Я вирішив піти іншим шляхом.

— Як я прикликав вітер, якщо не вмів цього робити?

Елодін різко плеснув у долоні.

— Оце вже чудове запитання! Відповідь така: кожен з нас має два розуми — розум наяву й розум уві сні. Розум наяву думає, говорить і міркує. Але розум уві сні могутніший. Він зазирає в саму суть речей. Це та наша частина, яка снить. Він усе пам’ятає. Він дає нам інтуїцію. Розум наяву не розуміє природи імен. Зате її розуміє розум уві сні. Він уже знає чимало такого, чого не знає розум наяву.

Елодін поглянув на мене.

— Пам’ятаєш, як ти почувався після того, як вигукнув ім’я вітру?

Я кивнув. Згадувати про це мені було неприємно.

— Коли Емброуз розбив твою лютню, прокинувся твій розум уві сні. Наче величезний ведмідь, якого під час сплячки штрикнули підпаленим дрючком, він став дибки й проревів ім’я вітру. — Він дико замахав руками, привертаючи до себе дивні погляди прохожих студентів. — Опісля твій розум наяву не знав, що робити. Він залишився сам на сам із розлюченим ведмедем.

— Що ви зробили? Я не можу згадати, що ви мені прошепотіли.

— Це було ім’я. Це було ім’я, що заспокоїло розлюченого ведмедя, вклало його спати знову. Але тепер він спить не так міцно. Нам слід повільно його розбудити й підпорядкувати тобі.

— Тому ви й виступили за затримання мого відрахування?

Він зневажливо махнув рукою.

— Відрахування тобі насправді не загрожувало. Ти не перший студент, який у гніві вигукнув ім’я вітру, хоча останні кілька років такого справді не було. Зазвичай розум уві сні вперше пробуджує якесь сильне почуття. — Він усміхнувся. — Ім’я вітру прийшло до мене, коли я сперечався з Елксою Далом. Коли я його вигукнув, Далові жаровні вибухнули вогненною хмарою золи й попелу. — Він захихотів.

— Чим він вас так розлютив?

— Відмовився навчати мене вищих зв’язувань. Мені було лише чотирнадцять, і я був е’ліром. Він сказав мені, що мені доведеться зачекати, поки я не стану ре’ларом.

— Існують вищі зв’язування?

Він широко мені всміхнувся.

— Таємниці, ре’ларе Квоуте. Ось що найголовніше в тому, щоб бути арканістом. Тепер, ставши ре’ларом, ти маєш право на певні речі, які раніше були тобі недоступними. Вищі симпатичні зв’язування, природа імен. Трохи сумнівних рун, якщо Кілвін вирішить, що ти готовий.

У мене в грудях виросла надія.

— Чи означає це, що тепер я маю доступ до Архівів?

— А, — протягнув Елодін. — Ні. Аж ніяк. Розумієш, Архіви — це Лорренова вотчина, його королівство. Ці таємниці я розголошувати не можу.

Коли він згадав про таємниці, я зосередився на одній із них, яка бентежила мене вже кілька місяців. Таємниці в серці Архівів.

— А як щодо кам’яних дверей в Архівах? — запитав я. — Дверей із чотирма пластинами. Чи можете ви тепер, коли я ре’лар, сказати мені, що за ними?

Елодін розсміявся.

— О ні. Ні, ні. Ти не розмінюєшся на дрібні таємниці, еге ж? — Він плеснув мене по спині. Наче я щойно дуже вдало пожартував. — «Валарітас». Господи. Я й досі пам’ятаю, як воно було — стояти там, дивитися на ті двері й думати.

Він розсміявся знову.

— Тейлу милосердний, це ж мене мало не вбило. — Він хитнув головою. — Ні. За двері з чотирма пластинами зайти не можна. Але, — він по-змовницьки зиркнув на мене, — оскільки ти ре’лар… — Він роззирнувся навсібіч, ніби боячись, що хтось може нас підслухати. Я нахилився ближче. — Оскільки ти ре’лар, я визнаю, що вони існують. — Він невесело підморгнув мені.

Я мимоволі всміхнувся, хоч і був засмучений. Ми замовкли й мовчки проминули Основу та «В Анкера».

— Майстре Елодін.

— Так? — Він стежив очима за білкою, що перебігла дорогу й видерлася на дерево.

— Я досі не розумію сутності імен.

— Я тебе навчу, то ти й зрозумієш, — з легкістю промовив він. — Природу імен неможливо описати — її можна лише відчути та зрозуміти.

— Чому її не можна описати? — запитав я. — Те, що розуміють, можна й описати.

— Чи можеш ти описати все, що розумієш? — Він скоса глянув на мене.

— Звісно.

Елодін показав уперед.

— Якого кольору сорочка того хлопця?

— Блакитного.

— Якого це — блакитного? Опиши його.

Трохи помучившись, я так нічого й не вигадав.

— Отже, «блакитний» — це ім’я?

— Це слово. Слова — це бліді тіні забутих імен. Оскільки імена мають силу, слова теж мають силу. Слова можуть запалювати вогонь у людських душах. Слова можуть витискати сльози з найчерствіших сердець. Є сім слів, якими можна закохати в себе людину. Є десять слів, які зламають волю сильної людини. Але слово — це лише малюнок вогню. Ім’я ж — це сам вогонь.

Мені вже замакітрилося в голові.

— Я досі не розумію.

Він поклав руку мені на плече.

— Говорити про слова за допомогою слів — це все одно що олівцем малювати той-таки олівець на цьому ж олівці. Це неможливо. Це збиває з пантелику. Це дратує. — Він високо здійняв руки над головою, наче тягнучись до неба. — Але є й інші шляхи до розуміння! — вигукнув він і засміявся, як дитина. Він викинув обидві руки до безхмарної арки неба над нами, не припиняючи сміятися. — Дивись! — закричав він, відкинувши голову назад. — Блакитний! Блакитний! Блакитний!