Ім’я вітру

Розділ сімдесят четвертий Путь-камінь

Хоча ми з Денною загалом утомилися, ми видерлися на північний пагорб швидко — сонце саме почало сідати за горами. Пагорб звідусіль оточували дерева, але вершечок у нього був лисий, як голова священика. Від нічим не обмеженого краєвиду довкола запирало дух. Я шкодував лише про те, що, доки ми йшли, з’явилися хмари, через які небо стало пласким і сірим, як шифер.

На півдні було видно кілька невеличких ферм. Між деревами звивалося кілька струмків й вузьких доріг. Гори на заході скидалися на віддалену стіну. На південному сході я побачив дим, який здіймався в небо, та низенькі брунатні будівлі Требона.

Повернувшись на північ, я побачив, що свинопас сказав правду. У тому напрямку не було видно жодних ознак проживання людей. Жодних доріг, жодних ферм, жодного диму з коминів — тільки земля, дедалі нерівніша, голий камінь і дерева, що вчепились у кручі.

На вершині пагорба не було нічого, крім кількох сірокаменів. Три масивні камені було складено у величезну арку, схожу на велетенські двері. Два інших лежали на боці, неначе відпочиваючи в густій траві. Їхня присутність втішила мене так, ніби я несподівано зустрів давніх друзів.

Денна сіла на один із лежачих сірокаменів, тим часом як я стоячи оглядав сільську місцевість. Відчувши легеньке поколювання дощу на обличчі, я вилаявся собі під ніс і хутко підняв каптур плаща.

— Це ненадовго, — сказала Денна. — Так було останніх кілька ночей. З’являються хмари, десь із півгодини дощить, а тоді все вщухає.

— Добре, — відповів я. — Ненавиджу спати під дощем.

Я поставив дорожню торбу з завітряного боку одного з сірокаменів, і ми вдвох почали облаштовувати табір. Ми обоє займалися своїми справами так, ніби робили це вже сто разів. Денна розчистила місце для багаття й набрала каміння. Я приніс оберемок хмизу й швидко запалив вогонь. Під час наступного походу я набрав кропу та викопав кілька диких цибулин, які помітив, видираючись на пагорб.

Уперіщив дощ. Відтак, коли я взявся готувати вечерю, він поступово вщух. Я приготував у своєму маленькому казанку печеню зі свинини, що лишилася від обіду, моркви та картоплі, а також знайденої цибулі. Приправив я її сіллю, перцем і кропом, а тоді розігрів один корж біля багаття й розрізав воскову оболонку на сирі. Насамкінець я прилаштував два яблука між розпеченим камінням довкола багаття. Вони мали спектися саме тоді, як настане час для десерту.

Поки вечеря готувалася, Денна назбирала невеличку гірку хмизу. Я розклав ковдру, щоб їй було де сісти, а вона схвально поохала над їжею, коли ми заходилися їсти.

— До такого ставлення можна й звикнути, — зауважила Денна, коли ми закінчили. Вона задоволено відкинулася на один із сірокаменів. — Якби в тебе при собі була лютня, ти міг би заколисати мене співом, і все було б ідеально.

— Я сьогодні вранці зустрів на дорозі мідника, і він спробував продати мені пляшку фруктового вина, — сказав я. — Треба було пристати на його пропозицію.

— Обожнюю фруктове вино, — промовила вона. — Воно було полуничне?

— Здається, так, — зізнався я.

— Бачиш, що буває, коли не слухають мідника на дорозі, — насварилася вона з сонними очима. — Такий розумник, як ти, чув достатньо історій, щоб про це знати… — Вона раптом сіла й показала кудись за моє плече. — Поглянь!

Я повернувся.

— Чого мені шукати? — запитав я. Небо й досі було затягнуте хмарами, тож сільська місцевість довкола була просто морем чорноти.

— Просто дивись далі. Може, це… Ось!

Я це побачив. Десь на віддалі зблиснуло синє світло. Я здійнявся на ноги й став перед вогнем, щоб він не світив мені в очі. Денна стала біля мене, і ми почекали якусь мить, затамувавши подих. Синє світло спалахнуло знову, тепер уже сильніше.

— Як ти думаєш, що то таке? — запитав я.

— Я цілком упевнена, що всі залізні копальні десь на заході, — замислилася Денна. — Вони тут точно ні до чого.

Ще один спалах. Він, здавалося, виник на кручах, а отже, якщо це було полум’я, то воно було великим. Принаймні в кілька разів більшим за наше багаття.

— Ти казала, що твій покровитель подає тобі певні сигнали, — проказав я. — Не хочу бути надміру цікавим, але чи…

— Ні. Синій вогонь там ні до чого, — сказала вона й притишено засміялася, побачивши, як я розгубився. — Це було б надто зловісно навіть для нього.

Ми поспостерігали ще трохи, але цього більше не сталося. Я взяв гілку завтовшки приблизно з мій великий палець, розламав її надвоє, а тоді вбив обидві половинки каменем у землю, як кілки для намету. Денна запитливо підняла брову.

— Вони показують у той бік, де ми побачили світло, — пояснив я. — У цій темряві мені не видно жодних орієнтирів, але вранці ми завдяки цьому побачимо, з якого боку воно було.

Ми повернулися туди, де сиділи, і я підкинув хмизу в багаття, так, що в повітря злетіли яскраві іскри.

— Комусь із нас, мабуть, доведеться пильнувати вогонь, — сказав я. — На той випадок, якщо хтось прийде.

— Я зазвичай усе одно не сплю до ранку, — промовила Денна. — Тож із цим проблем не має бути.

— У тебе порушення сну?

— У мене сни, — відповіла вона таким тоном, що було очевидно: більш нічого вона на цю тему не скаже.

Я здер бурошип, який причепився до краю мого плаща, і кинув його в багаття.

— Здається, у мене є версія стосовно того, що сталося на фермі Мотенів.

Вона пожвавішала.

— Ану розказуй.

— Питання от у чому: навіщо чандріянам було нападати саме там і саме в той час?

— Звісно, річ у весіллі.

— Але чому саме на це весілля? Чому цієї ночі?

— Може, просто скажеш мені? — промовила Денна, потираючи собі чоло. — Не намагайся витягнути з мене раптове осяяння, наче шкільний учитель.

Я знову відчув, що взявся краскою сорому.

— Вибач.

— Не вибачайся. За звичайних обставин мені дуже подобається обмінюватися з тобою дотепами, але я довго була на ногах і мені болить голова. Просто переходь одразу до кінця…

— Річ у тому, що знайшов Мотен, розкопуючи стару фортецю на пагорбі в пошуках каміння, — сказав я. — Він викопав щось у руїнах і місяцями розпускав про це плітки. Чандріяни почули й прийшли це вкрасти, — дещо пафосно завершив я.

Денна насупилася.

— Щось не сходиться. Якби вони хотіли тільки забрати ту річ, вони могли б зачекати до кінця весілля й просто вбити молодят. Це значно простіше.

Це мене дещо спантеличило.

— Ти маєш рацію.

— Це було б логічніше, якби вони насправді хотіли позбутися всіх знань про цю річ. Як старий король Селон, коли він вирішив, що його регент викриє його зраду. Перебив усю його родину й спалив її маєток, щоб звістка про це не поширилась і ніхто не зміг знайти жодних доказів.

Денна показала на південь.

— Оскільки всі, хто знав цю таємницю, мали бути на весіллі, чандріяни можуть прийти, перебити всіх, хто щось знає, і або знищити це, або викрасти. — Вона змахнула долонею. — Усе чисто.

Я сидів і чудувався. Не стільки тим, що сказала Денна, хоча це, звісно, було краще за мою власну здогадку. Я згадував, що спіткало мою трупу. «Чиїсь батьки співали дуже поганих пісень». Але вони не просто вбили моїх батьків. Вони перебили всіх, хто був досить близько, щоб почути бодай частину пісні.

Денна закуталася в мою ковдру й скрутилася калачиком, повернувшись спиною до вогню.

— Я дозволю тобі подумати про мій видатний розум, поки я спатиму. Розбуди мене, як тобі знадобиться розгадати щось іще.

Я не дав собі заснути головно зусиллям волі. У мене був довгий, виснажливий день; я проїхав верхи шістдесят миль, а тоді пройшов пішки ще півдюжини. Але Денна постраждала, і їй сон був потрібніший. До того ж я хотів іще подивитися, чи не з’явиться на півночі синє світло.

Воно так і не з’явилося. Я додав хмизу до багаття й трохи задумався над тим, чи бентежить Віла з Сімом моє раптове зникнення з Університету. А що там Арвіл, Елкса Дал і Кілвін? Чи замислюються вони про те, що зі мною сталося? Я мусив лишити записку…

Я не мав змоги відстежувати час, оскільки зорі й досі закривали хмари. Але підкинувши хмизу до багаття щонайменше шість чи сім разів, я побачив, як Денна напружилася й раптом прокинулася. Вона не підскочила, але в неї зупинилося дихання, і я побачив, як її темні очі дико забігали з боку в бік, наче вона не знала, де перебуває.

— Вибач, — сказав я, передусім для того, щоб вона змогла зосередитися на чомусь знайомому. — Я тебе розбудив?

Вона розслабилась і сіла.

— Ні, я… ні. Аж ніяк. Тепер я якийсь час обійдуся без сну. Хочеш помінятися? — Вона потерла очі й поглянула на мене з-за багаття. — Дурне запитання. Вигляд у тебе страхітливий. — Вона почала знімати з себе ковдру. — Ось…

Я відмахнувся.

— Залиш собі. Мені й плаща вистачить. — Я підняв каптур і ліг на траву.

— Який ти джентльмен, — лагідно зіронізувала вона, накривши ковдрою плечі.

Я підклав собі під голову руку і, намагаючись вигадати якусь дотепну відповідь, заснув.

Я пробудився від неясного сну, в якому просувався велелюдною вулицею, і побачив над собою Деннине обличчя, рум’яне та з різкими тінями, які відкидало світло багаття. Загалом це пробудження було дуже приємним.

Я вже зібрався сказати щось подібне, аж тут вона приклала палець до моїх губ, відвернувши мою увагу приблизно вісімнадцятьма різними способами.

— Тихо, — неголосно попросила вона. — Послухай.

Я сів.

— Чуєш? — запитала вона за мить.

Я схилив голову набік.

— Тільки вітер…

Вона хитнула головою та урвала мої слова жестом.

— Ось!

Я таки почув. Попервах мені здавалося, що це котиться пагорбом якесь зрушене каміння, але ні, цей звук не зникав на віддалі, як мав би в такому разі. Це радше тягнули щось на пагорб.

Я зіп’явся на ноги та роззирнувся довкола. Поки я спав, хмари розвіялись, і тепер місяць заливав сільську місцевість довкола нас блідо-сріблястим світлом. Наше велике кострище було вщерть повне мерехтливих вуглинок.

Тієї ж миті десь поблизу вершини я почув… сказавши, що я почув тріск зламаної гілки, я ввів би вас в оману. Коли людина, що йде лісом, ламає гілку, вона коротко, різко тріщить. Річ у тому, що гілки, які люди ламають випадково, завжди невеличкі й швидко ламаються.

Я почув аж ніяк не тріск зламаної гілки. Я почув протяжну тріскотняву. Звук, який видає гілка завтовшки з ногу, коли її відламують від дерева: «хрусь-хр-р-русь-р-р-е-п-п».

Затим, повернувшись до Денни, я почув інший звук. Як же його описати?

Коли я був малий, мати повела мене до звіринця в Сенаріні. Це був єдиний раз у моєму житті, коли я побачив лева, і єдиний раз, коли я почув його рик. Інші діти, які там були, злякались, але я радісно засміявся. Цей звук був настільки глибоким і низьким, що я відчував його гуркіт у грудях. Це відчуття мені дуже сподобалось, і я пам’ятаю його досі.

Те, що я почув на пагорбі під Требоном, не було лев’ячим риком, але я так само відчув цей звук у грудях. Це був рев, глибший за лев’ячий рик. Ближчий до гуркоту грому на віддалі.

Зламалася ще одна гілка, майже на гребені пагорба. Я поглянув у тому напрямку й побачив величезний силует, нечітко окреслений світлом вогню. Я відчув, як у мене під ногами трохи здригнулася земля. Денна повернулася до мене з величезними від жаху очима.

Я схопив її за руку й побіг на протилежний бік пагорба. Попервах Денна бігла за мною, а далі, побачивши, куди я прямую, заклякла на місці.

— Не дуркуй, — прошепотіла вона. — Ми собі шиї поламаємо, як побіжимо вниз у темряві. — Вона дико роззирнулася довкола, а тоді підняла очі на сірокамені, що стояли неподалік. — Допоможи мені туди вилізти, а я тебе витягну за собою.

Я переплів пальці, роблячи приступку. Вона поставила на неї ногу, і я наліг так сильно, що мало не підкинув її в повітря, щоб вона змогла дотягнутися до краю каменя. Я трохи зачекав, поки вона не закинула ногу, а тоді накинув дорожню торбу на плече й видерся на масивний камінь.

Скажу краще, що я поліз масивним каменем. Під тривалим впливом погоди він став гладеньким, і на ньому практично не було за що вчепитися. Я з’їхав на землю, марно дряпаючись руками.

Я кинувся до другого боку арки, заскочив на один із нижчих каменів і підскочив ще раз.

Я сильно вдарився об камінь усім тілом, так, що з мене аж дух вибило, та ще й стукнувся коліном. Схопився руками за верх арки, але не зумів знайти, за що зачепитись…

Денна мене спіймала. Якби це була якась героїчна балада, я розповів би вам, як вона міцно схопила мене за руку й витягла мене в безпечне місце. Але насправді вона однією рукою взялася за мою сорочку, а другою вчепилася мені у волосся. Вона з усієї сили потягнула, не даючи мені впасти достатньо довго, аби я знайшов, за що зачепитись, і видерся до неї, на камінь.

Лежачи там і задихаючись, ми глянули за край каменя. Унизу, на вершині пагорба, неясний силует почав наближатися до кола світла довкруж нашого багаття. Наполовину схований у тіні, він здавався більшим за будь-яку тварину, яку я коли-небудь бачив, завбільшки з навантажений віз. Він був чорний і мав масивне тіло, як у бика. Він підійшов ближче, рухаючись якось дивно й нетвердо, не по-бичачому й не по-кінському. Вітер роздмухав багаття, воно здійнялося вгору, і я побачив, що його вгодоване тіло стоїть невисоко над землею на розставлених навсібіч, як у ящірки, ногах.

Коли істота вийшла ще далі на світло, це порівняння стало очевидним. Це була величезна ящірка. Вона була не довга, як змія, а приземкувата, як шлакоблок, а її товста шия плавно переходила в голову, що мала форму величезного плаского клина.

Вона подолала половину відстані від гребеня пагорба до нашого багаття за один судомний кидок. Заревла ще раз, глибоким, наче гуркіт грому, голосом, і я відчув цей звук у грудях. Підійшовши ближче, вона минула інший сірокамінь, який лежав у траві, і я зрозумів, що очі мене не обманюють. Вона була більшою за сірокамінь. Шість футів заввишки в холці, п’ятнадцять футів завдовжки. Завбільшки з кінний повіз. Кремезна, як десяток зв’язаних разом волів.

Вона захитала товстою головою туди-сюди, роззявляючи та закриваючи широку пащу, щоби спробувати повітря на смак.

Тоді спалахнуло синє полум’я. Його раптове світло засліплювало, і я почув біля себе Деннин скрик. Я схилив голову й відчув, як нас накриває хвиля тепла.

Потерши очі, я знову глянув униз і побачив, як істота наближається до вогню. Вона була чорна, луската й кремезна. Вона ще раз громоподібно заревла, а тоді хитнула головою та знову добряче дихнула синім полум’ям.

Це був дракон.