Ім’я вітру

Розділ чотирнадцятий Ім’я вітру

Для мандрівної трупи зима тягнеться повільно, але Абенті правильно нею скористався й нарешті заходився навчати мене симпатії всерйоз. Однак, як це часто буває, особливо в дітей, очікування виявилося незмірно захопливішим за реальність.

Було б неправильно сказати, що симпатія мене розчарувала. Але я, якщо чесно, таки був розчарований. Я не очікував, що магія буде такою.

Вона була корисною. Це було незаперечно. За допомогою симпатії Бен забезпечував освітлення для наших вистав. Симпатією можна було запалити вогонь без кресала чи підняти щось важке без громіздких канатів і блоків.

Але коли я побачив Бена вперше, він якимось робом прикликав вітер. Це була не проста симпатія. Це була магія, така, як у книжках казок. Цю таємницю я хотів розгадати найбільше.

Відлига вже давно минула, і трупа їхала лісами й полями західного Союзу. Я, як це зазвичай і бувало, їхав на передку Бенового фургона. Літо тільки лаштувалося заявити про себе знов, і все зеленіло й росло.

Десь із годину було тихо. Бен дрімав, неміцно тримаючи віжки однією рукою, аж тут фургон наскочив на камінь і грубо висмикнув нас обох із мрій.

Бен випрямився й звернувся до мене тоном, який я подумки називав «у мене є для тебе головоломка».

— Як би ти довів до кипіння казан із водою?

Роззирнувшись навкруги, я побачив край дороги велику брилу. Показав на неї.

— Цей камінь, певно, нагрівся, лежачи на сонці. Я прив’язав би його до води в казані, а теплом каменя довів би воду до кипіння.

— Зв’язок каменю з водою не надто дієвий, — закинув мені Бен. — На нагрівання води піде лише близько однієї п’ятнадцятої тепла.

— Це спрацювало б.

— Тут я погоджуся. Але це неохайно. Ти здатен на більше, Е’ліре.

Далі він нагримав на Альфу з Бетою; це свідчило про те, що він у справді гарному настрої. Вони ж сприйняли це, як завжди, спокійно, попри те, що він звинуватив їх у такому, до чого б, я певен, не вдався з власної волі жоден віслюк, а тим паче Бета, яка відзначалася бездоганною мораллю.

Зупинившись посеред тиради, він спитав:

— Як би ти збив того птаха? — Він показав на яструба, що летів над пшеничним полем обіч дороги.

— Мабуть, ніяк. Він мені нічого не зробив.

— Гіпотетично.

— То я й кажу: гіпотетично я б цього не робив.

Бен захихотів.

— Гарно сказано, Е’ліре. Як саме ти б цього не робив? Будь ласка, детальніше.

— Я попросив би Терена його застрелити.

Він задумливо кивнув.

— Добре, добре. Однак це ваша особиста справа — твоя і птаха. Цей яструб, — він обурено змахнув рукою, — сказав дещо нечемне про твою матір.

— А. Тоді честь вимагає від мене особисто захистити її добре ім’я.

— Так, справді.

— Чи є в мене пір’їна?

— Ні.

— Хай Тейлу милує і… — помітивши його несхвальний погляд, я притримав при собі решту того, що збирався сказати. — Ти постійно все ускладнюєш.

— Це неприємна звичка, якої я навчився від одного учня, що був надто розумним для власного добра. — Він усміхнувся. — Що ти міг би зробити, навіть маючи пір’їну?

— Я прив’язав би її до птаха й намилив би лужним милом.

Бен наморщив безброве чоло.

— Яким зв’язуванням?

— Хімічним. Мабуть, другим каталітичним.

Задумлива пауза.

— Другим каталітичним… — Він почухав підборіддя. — Щоб розчинити жир, завдяки якому пір’я стає гладеньким?

Я кивнув.

Він глянув на птаха.

— Я ніколи про це не думав, — зізнався він зі своєрідною негласною пошаною в голосі. Я сприйняв це як комплімент.

— Однак, — він знову глянув на мене, — пір’їни в тебе немає. Як ти його зіб’єш?

Я думав кілька хвилин, але нічого не зміг придумати. Я вирішив спробувати змінити тему уроку.

— Я просто, — невимушено промовив я, — прикликав би вітер і примусив би його збити птаха з неба.

Бен зміряв мене розважливим поглядом, який показав мені: він чудово розуміє, куди я хилю.

— А як би ти це зробив, Е’ліре?

Я відчув, що зараз, можливо, настав час нарешті розкрити для мене таємницю, яку він беріг усі зимові місяці. Водночас мене раптово осінило.

Я глибоко вдихнув і вимовив слова, потрібні для того, щоб прив’язати повітря в моїх легенях до повітря назовні. Твердо закріпив алар у голові, приклав до стиснених губ великий і вказівний пальці та подув між ними.

Мені в спину повіяв легкий вітерець, який скуйовдив мені волосся й напнув на мить брезент, яким був накритий фургон.

Можливо, це був звичайнісінький збіг, але я все ж відчув, як моє обличчя розтягується в тріумфальній усмішці. Якусь мить я тільки шкірився, мов божевільний, на Бена, який спохмурнів від недовіри.

Тоді я відчув, як щось стиснуло мені груди, неначе я був глибоко під водою.

Я спробував вдихнути, але не зміг. Трохи спантеличений, я пробував знову й знову. Я неначе щойно впав на спину так, що мені вибило дух.

Раптом я усвідомив, що накоїв. Моє тіло вкрилося холодним потом, і я знавісніло схопився за Бенову сорочку, показуючи на свої груди, свою шию, свої розтулені вуста.

Бен подивився на мене, і його вражене обличчя аж побіліло.

Я зрозумів, як довкола спокійно. Не ворушилася жодна травинка. Навіть звук фургона здавався притишеним, неначе він долинав десь іздалеку.

Усі мої думки заглушив панічний жах. Я задряпав собі горло, розірвав на собі сорочку. Серце в мене гупало так, що було чутно крізь дзвін у вухах. Я силкувався вдихнути повітря, а мої напружені груди пройняв різкий біль.

Рухаючись так швидко, як він іще не рухався на моїй пам’яті, Бен схопив мене за розідрану сорочку та зіскочив зі свого місця у фургоні. Приземлившись у траві обіч дороги, він жбурнув мене на землю з такою силою, що, якби в моїх легенях було хоч трохи повітря, воно б вилетіло з мене.

Я метався наосліп, а по моєму обличчю текли сльози. Я знав, що скоро помру. Очі в мене запалали й почервоніли. Я шалено грібся в землі руками, які заніміли й були холодними як лід.

Я чув, як хтось кричить, але здавалося, що це десь дуже далеко. Бен став навколішки наді мною, але небо в нього за спиною тьмяніло. Він, здавалося, майже не зважав на мене, неначе прислухався до чогось нечутного мені.

Тоді він подивився на мене; з тієї миті я запам’ятав лише його очі — вони здавалися далекими й сповненими грізної сили, байдужої й холодної.

Він подивився на мене. Його вуста заворушилися. Він покликав вітер.

Я затрусився, наче листочок у світлі блискавки. Пролунав грім, і все почорніло.

Далі я пам’ятаю, як Бен допоміг мені зіп’ятися на ноги. Я неясно усвідомлював, що інші фургони зупиняються, а на нас дивляться зацікавлені обличчя. Моя мати відійшла від нашого фургона, а Бен перехопив її на півдорозі, захихотів і сказав щось підбадьорливе. Слів я розібрати не міг, оскільки зосередився на глибокому диханні: вдих — видих.

Інші фургони посунули далі, і я мовчки пішов з Беном назад до його фургона. Він демонстративно заходився вовтузитися, перевіряючи шнури, які підтримували натяг брезенту. Я оговтався та взявся допомагати як міг, аж тут нас проминув останній фургон трупи.

Піднявши очі, я побачив лютий погляд Бена.

— Що ти собі думав? — прошипів він. — Ну? Що? Що ти собі думав?

Я ще ніколи не бачив його таким: усе його тіло обернулося на тугий вузол гніву. Він аж трусився від нього. Він заніс руку, щоб мене вдарити… а тоді зупинився. За мить рука безвільно опустилася.

Він методичними рухами перевірив останню пару канатів і заліз назад у фургон. Не знаючи, що ще робити, я поліз за ним.

Бен смикнув за віжки, й Альфа з Бетою потягнули фургон уперед. Тепер ми були останніми у валці. Бен дивився просто вперед. Я обмацував розірваний перед сорочки. Запала напружена тиша.

Тепер я розумію: те, що я зробив, було відвертою дурістю. Прив’язавши своє дихання до повітря назовні, я позбавив себе можливості дихати. Моїм легеням не ставало сил пересунути стільки повітря. Для цього мої груди мали б бути як залізні міхи. Я досяг би такого ж успіху, спробувавши випити річку чи підняти гору.

Години зо дві ми їхали в ніяковому мовчанні. Коли сонце злегка торкнулося вершечків дерев, Бен нарешті глибоко вдихнув й оглушливо зітхнув. Передав віжки мені.

Глянувши на нього, я вперше усвідомив, наскільки він старий. Я завжди знав, що йому вже майже шістдесят, але я ще ніколи не бачив, щоб він виглядав на цей вік.

— Там я збрехав твоїй матері, Квоуте. Вона бачила, як закінчилося те, що сталося, і хвилювалася за тебе. — Говорячи, він не зводив очей із фургона попереду нашого. — Я сказав їй, що ми працюємо над дечим для вистави. Вона — хороша жінка. Вона заслуговує на дещо краще за брехню.

Далі ми їхали в нескінченних муках мовчання, але ще за кілька годин до заходу сонця я почув на віддалі голоси, які гукали:

— Сірокамінь!

Наш фургон трусонуло від переходу на траву, і Бен різко вийшов зі своїх роздумів.

Він роззирнувся довкола й побачив, що сонце досі в небі.

— Чому ми так рано зупиняємося? Дерево поперек дороги?

— Сірокамінь. — Я показав уперед, на кам’яну брилу, яка височіла над дахами фургонів попереду нас.

— Що?

— Час від часу ми натрапляємо на такий край дороги. — Я знову показав на сірокамінь, який виглядав над вершечками невеликих дерев на узбіччі. Як і більшість сірокаменів, він був грубо обтесаним прямокутником десь із дюжину футів заввишки. Порівняно з масивним каменем, фургони, що скупчувалися довкола нього, здавалися доволі крихкими. — Я чув, як їх називали стоячими каменями, але бачив дуже багато таких, які не стояли, а тільки лежали на боці. Знайшовши один такий, ми не зупиняємося до кінця дня, хіба тільки тоді, коли страшенно поспішаємо.

Усвідомивши, що верзу казна-що, я зупинився.

— Я знав їх під іншою назвою. Путь-камені, — тихо промовив Бен. При цьому він здавався старим і втомленим. За мить він спитав: — Чому ви зупиняєтеся, знайшовши такий камінь?

— Ми просто завжди так робимо. Це перепочинок від дороги. — Я замислився на мить. — Гадаю, вони мають приносити удачу. — Я шкодував, що не можу сказати більш нічого, щоб підтримати розмову, бо він зацікавився, але мені більш нічого не спадало на думку.

— Гадаю, це можливо. — Бен відвів Альфу та Бету в місце з віддаленого боку каменя, на віддалі від більшості інших фургонів. — Повернися на вечерю або невдовзі після вечері. Нам треба поговорити. — Він повернувся, не глянувши на мене, і заходився розпрягати Альфу.

Я ще ніколи не бачив Бена в такому настрої. Побоюючись, що я зіпсував наші стосунки, я повернувся й побіг до батьківського фургона.

Я побачив, що моя мати сидить перед щойно розпаленим багаттям і неквапливо підкладає туди галузки. Батько сидів за нею й потирав їй шию та плечі. Почувши, як я біжу до них, вони обоє підняли очі.

— Можна я сьогодні їстиму з Беном?

Мати поглянула на батька, а тоді знову на мене.

— Не докучай йому, сонечко.

— Він мене запросив. Якщо я піду зараз, я зможу допомогти йому влаштуватися на ніч.

Вона знизала плечима, а батько знову почав їх терти. Вона всміхнулася мені.

— Добре, але не позбавляй його сну до світання. — Вона всміхнулася мені. — Поцілуй мене. — Мати витягнула руки, і я обняв і поцілував її.

Батько теж мене поцілував.

— Давай сюди свою сорочку. Так мені буде що робити, поки твоя мати дбатиме про вечерю. — Він здер з мене сорочку та обмацав рвані краї. — На ній купа дірок, більше, ніж має бути.

Я почав виправдовуватися, затинаючись, але він відмахнувся від цього.

— Знаю, знаю, це все було заради вищого блага. Постарайся бути обережнішим, бо інакше зашиватимеш її сам. У твоїй скрині є чиста. Заразом принеси мені, будь ласка, голку й нитку.

Я метнувся в задню частину фургона й натягнув на себе чисту сорочку. Порпаючись у пошуках голки з ниткою, я почув материн спів:

Мій батько відповів:

Коли я виліз із фургона, він цілував її, театрально нахиливши. Я поклав голку з ниткою біля своєї сорочки й зачекав. Поцілунок, здається, був добрий. Я спостерігав за ним оцінним поглядом, неясно усвідомлюючи, що колись, можливо, настане така мить, коли мені закортить поцілувати даму. Тоді ж мені хотілося впоратися з цим як слід.

За мить батько помітив мене й поставив матір на ноги.

— З вас півгріш за виставу, пане Підглядайку, — засміявся він. — Чому ти досі тут, хлопче? Ставлю той-таки півгріш на те, що тебе загальмувало якесь запитання.

— Чому ми зупиняємося біля сірокаменів?

— Така традиція, мій хлопчику, — пафосно сказав він, широко розкинувши руки. — І забобон. Утім, це — одне й те саме. Ми зупиняємося заради удачі, а ще — тому що неочікувані вихідні до вподоби всім.

Він ненадовго замовк.

— Колись я знав про них один віршик. Як же там було?..

Батько постояв мить чи дві, дивлячись кудись уперед і потягуючи нижню губу. Нарешті він хитнув головою.

— Ніяк не згадаю кінець того останнього рядка. Господи, страх як не люблю поезії. І як його запам’ятовувати слова, не покладені на музику? — Він вимовив ці слова про себе, самими губами, і його чоло зморщилося від зосередження.

— Що таке тягни-камінь? — запитав я.

— Це стара назва приваб-каменів, — пояснила мати. — Це шматки зоряного заліза, що притягують до себе все інше залізо. Я бачила один такий багато років тому в кабінеті див. — Вона поглянула на батька, який і досі мугикав собі під ніс. — Ми ж бачили приваб-камінь у Пелересіні, так?

— Гм-м-м… Що? — запитання висмикнуло його з мрій. — Так. У Пелересіні. — Він знову потягнув за губу та насупився. — Пам’ятай це, сину, навіть як забудеш усе інше. Поет — це музикант, який не вміє співати. Перш ніж торкнутися серця, слова мають дістатися розуму, а в деяких людей розум — це до прикрості маленька мішень. Музика безпосередньо торкається їхніх сердець, хоч який маленький чи впертий розум у того, хто її слухає.

Мати дещо нежіночно пирхнула.

— Сноб. Ти просто старієш. — Вона театрально зітхнула. — Справді, це ще трагічніше: другою людину полишає пам’ять.

Батько прибрав обурену позу, але мати проігнорувала його та сказала мені:

— До того ж єдина традиція, що затримує трупи біля сірокаменя — це лінь. Цей віршик має бути таким:

Батько зайшов їй за спину, похмуро виблискуючи очима.

— Я? Старію? — Він стишено заговорив, знову почавши терти їй плечі. — Жінко, я збираюся показати тобі, що ти помиляєшся.

Вона сухо всміхнулася.

— А я, шановний, збираюся дозволити це вам.

Я вирішив їх залишити — хай собі сперечаються — і дременув до Бенового фургона, аж раптом почув, як батько гукає в мене за спиною:

— Гами завтра після обіду? І другий акт «Тінбертіна»?

— Гаразд. — Я побіг підтюпцем.

Коли я повернувся до Бенового фургона, він уже розпріг Альфу з Бетою та чистив їх. Я заходився ладнати багаття, викладаючи довкола сухого листя піраміду з чимраз більших сучків і гілля. Закінчивши, я повернувся до того місця, де сидів Бен.

Знову мовчання. Коли він заговорив, я чудово відчув, як він добирає слова.

— Як багато тобі відомо про нову пісню твого батька?

— Ту, що про Ланре? — спитав я. — Небагато. Ти ж знаєш, що він за людина. Її ніхто не почує, поки вона не буде готова. Навіть я.

— Я не про саму пісню, — відповів Бен. — Я про історію в її основі. Історію Ланре.

Я згадав десятки історій, які мій батько, як я чув, зібрав за останній рік, намагаючись знайти спільні мотиви.

— Ланре був князем, — заговорив я. — Чи королем. Кимось важливим. Він хотів бути могутнішим за всіх на світі. Він продав душу за владу, але потім щось пішло не так, а опісля він, здається, чи то з’їхав з глузду, чи то втратив здатність спати, чи то… — побачивши, як Бен хитає головою, я зупинився.

— Він не продавав душі, — заперечив Бен. — Це просто нісенітниця. — Він тяжко зітхнув і неначе здувся від цього зітхання. — Тут я дію зовсім не так, як треба. Забудьмо про пісню твого батька. Поговоримо про неї після того, як він її завершить. Знання історії Ланре могло б забезпечити тобі певний контекст.

Бен глибоко вдихнув і спробував ще раз.

— Уявімо собі, що з тобою — необачний шестирічний хлопчик. Якої шкоди він може наробити?

Я помовчав, не знаючи напевне, якої відповіді він хоче. Мабуть, найкраще буде відповісти прямо.

— Не надто великої.

— Уявімо собі, що йому двадцять, а він і досі необачний. Наскільки він небезпечний?

Я вирішив триматися очевидних відповідей.

— Усе одно не надто небезпечний, але значно небезпечніший, ніж раніше.

— А якщо дати йому меч?

До мене почало доходити, і я заплющив очі.

— Небезпечніший, значно небезпечніший. Я розумію, Бене. Справді розумію. Сила — це нормально, а дурість зазвичай нешкідлива. Поєднання сили з дурістю небезпечне.

— Я взагалі не говорив про дурість, — виправив мене Бен. — Ти розумний. Ми обидва це знаємо. Але ти буваєш необачним. Немає майже нічого страшнішого за розумну необачну людину. Що ще гірше, я навчав тебе дечого небезпечного.

Бен поглянув на багаття, яке я виклав, тоді підняв листочок, пробурмотів кілька слів і подивився, як посеред гілочок і хмизу спалахнув невеличкий вогник. Тоді повернувся до мене.

— Ти міг би вбитися, займаючись чимось настільки ж простим. — Він кволо всміхнувся. — Або шукаючи ім’я вітру.

Він почав вимовляти щось інше, а тоді зупинився й потер обличчя руками. Тяжко зітхнув і неначе здувся. Коли він прибрав руки, його обличчя було стомленим.

— Нагадай-но: скільки тобі років?

— Наступного місяця буде дванадцять.

Він хитнув головою.

— Це так легко забувається. Ти поводишся не на свій вік. — Він потицяв у багаття хворостиною. — Коли я вступив до Університету, мені було вісімнадцять, — розповів він. — Коли я знав стільки, скільки ти зараз, мені вже минуло двадцять. — Він витріщився на багаття. — Вибач, Квоуте. Мені сьогодні треба побути на самоті. Треба подумати.

Я мовчки кивнув. Пішов до його фургона, узяв триногу й казан, води та чаю. Приніс їх і тихенько поставив неподалік від Бена. Коли я відвернувся, він іще вдивлявся у вогонь.

Знаючи, що батьки не чекатимуть на мене ще доволі довго, я попрямував до лісу. Мені самому треба було подумати. Я мусив зробити для Бена бодай це. Було шкода, що я не міг зробити більше.

Бен повернувся до своєї звичної життєрадісності аж за виток. Але навіть тоді наші стосунки вже не були такими, як раніше. Наша дружба лишалася міцною, але між нами щось стояло, і я здогадувався, що він свідомо тримається на віддалі.

Уроки практично застрягли. Він припинив навчати мене алхімії, за яку я нещодавно взявся, натомість обмеживши мене хімією. Навчати мене сиґалдрії він узагалі відмовився, а на додачу до всього цього почав навчати мене симпатії лише потроху, у дозах, які вважав для мене безпечними.

Ці затримки були мені глибоко неприємні, але я зберігав спокій, бо вірив: якщо я продемонструю відповідальність і обережність навіть у дрібницях, він врешті-решт розслабиться, і все стане як зазвичай. Ми були рідні один одному, і я знав, що будь-які проблеми в наших стосунках рано чи пізно владнаються. Мені потрібен лише час.

Я й гадки не мав, що наш час швидко збігав.