Ім’я вітру

Розділ п’ятдесят сьомий Інтерлюдія: Те, з чого ми складаємося

Баст неквапливо потягнувся та оглянув залу. Нарешті короткий запал його терпіння перегорів.

— Реші.

— Гм-м-м? — підняв на нього очі Квоут.

— А тоді що, Реші? Ви з нею поговорили?

— Звісно, я з нею поговорив. Якби цього не сталося, не було б історії. Про це розповісти легко. Але спершу я маю її описати. Я не знаю точно, як це зробити.

Баст засовався.

Квоут розсміявся; роздратування на його обличчі змінилося виразом ніжності.

— Отже, тобі здається, що описати гарну жінку так само легко, як і дивитися на неї?

Баст опустив погляд і зашарівся, а Квоут, усміхаючись, лагідно поклав долоню йому на руку.

— Моя біда, Басте, у тому, що вона дуже важлива. Важлива для історії. Я й уявити собі не можу, як описати її, не применшивши дійсності.

— Я… здається, я розумію, Реші, — примирливим тоном відповів Баст. — Я теж її бачив. Одного разу.

Квоут, здивувавшись, знову сів на стілець.

— Бачив? А я вже й забув. — Він притиснув руки до губ. — То як би ти її описав?

Діставши таку можливість, Баст просяяв. Випрямившись у кріслі, він ніби замислився на мить, а тоді сказав:

— Вона мала ідеальні вуха. — Він зробив елегантний жест руками. — Ідеальні маленькі вушка, неначе вирізьблені з… чогось.

Хроніст розсміявся, а тоді ніби відчув легкий шок — наче він здивував самого себе.

— Її вуха? — перепитав він так, ніби не був упевненим, що розчув правильно.

— Ви ж знаєте, як важко знайти гарненьку дівчину з такими вухами, як треба, — спокійнісінько заявив Баст.

Хроніст розсміявся знову; вдруге це йому, вочевидь, далося легше.

— Ні, — сказав він. — Ні, точно не знаю.

Баст кинув на збирача історій погляд, сповнений глибокого жалю.

— Ну, тоді вам просто доведеться повірити мені на слово. Вони були винятково гарними.

— На мою думку, ти досить добре передав це, Басте, — втішено заявив Квоут. Він замовк на мить, а далі заговорив повільно. — Біда в тому, що вона не схожа на жодну людину, яку я коли-небудь знав. У ній було щось невловиме. Щось непереборно привабливе, як тепло від багаття. У ній була якась грація, якась іскра…

— Вона мала кривий ніс, Реші, — втрутився Баст у задуму свого господаря.

Квоут поглянув на нього, і на чолі в нього з’явилася зморшка роздратування.

— Що?

Баст, захищаючись, підняв руки.

— Я просто це помітив, Реші. Усі жінки у вашій оповіді прекрасні. Не можу суперечити вам у цілому, позаяк ніколи не бачив жодної з них. Але цю я таки бачив. Вона мала кривуватий ніс. А якщо бути чесними, то обличчя в неї, на мій смак, було трохи завузьке. Вона аж ніяк не була бездоганною красунею, Реші. Кому, як не мені, знати? Я чимало це все вивчав.

Квоут довго й пильно дивився на свого учня з сумовитим виразом обличчя.

— Ми — більше, ніж те, з чого ми складаємося, Басте, — сказав він із ноткою докору в голосі.

— Я не кажу, що вона не була вродливою, Реші, — швидко промовив Баст. — Вона мені всміхнулася. Це було… у цьому було щось… ця усмішка проникала просто в душу, якщо ви розумієте, про що я.

— Я розумію, Басте. Але знов-таки, я з нею зустрічався. — Квоут поглянув на Хроніста. — Розумієте, проблема тут у порівняннях. Якщо я скажу «вона була темноволосою», ви, можливо, подумаєте: «Знав я темноволосих жінок, деякі з них були вродливі». Але ви були б дуже далекі від істини, тому що в жодної з цих жінок насправді не було б нічого спільного з нею. В інших жінок не було б її кмітливості, її чару. Вона не була схожою геть ні на кого з тих, з ким я зустрічався…

Квоут поступово замовк та опустив погляд на складені руки. Він мовчав так довго, що Баст почав соватися, тривожно роззираючись довкола.

— Гадаю, турбуватися тут безглуздо, — нарешті промовив Квоут, підняв очі й показав на Хроніста. — Якщо я й тут напартачу, то у світовому масштабі це буде дрібницею.

Хроніст підняв перо, а Квоут почав говорити, перш ніж той устиг вмочити перо в чорнило.

— Очі вона мала темні. Темні, як шоколад, темні, як кава, темні, як полірована деревина лютні мого батька. Обрамляло їх прекрасне обличчя овальної форми. Схоже на краплю.

Квоут несподівано зупинився, неначе в нього закінчилися слова. Тиша була такою раптовою й глибокою, що Хроніст ненадовго підняв очі від сторінки, а цього він ще жодного разу не робив. Але щойно Хроніст підняв очі, з Квоута знову щедро полилися слова.

— Її невимушена усмішка могла зупинити чоловіче серце. Губи вона мала червоні. Не того фарбованого крикливого червоного кольору, який, на думку безлічі жінок, робить їх бажаними. Її губи були червоними завжди, уранці та ввечері. Неначе вона за кілька хвилин до того, як ви її побачили, їла солодкі ягоди чи пила кров із чийогось серця.

— Хоч де вона стояла, вона завжди була в центрі приміщення. — Квоут насупився. — Не зрозумійте мене неправильно. Вона не була ні галасливою, ні марнославною. Ми довго дивимося на вогонь, тому що він мерехтить, тому що він сяє. Наше око приваблює світло, але хилиться людина до вогню аж ніяк не через його яскравість. До вогню приваблює тепло, яке людина відчуває, наближаючись до нього. Те ж саме стосувалося й Денни.

Поки Квоут говорив, його обличчя скривилося так, ніби кожне його слово завдавало йому дедалі більшого болю. І його слова були чітко зрозумілі, але пасували до виразу його обличчя, неначе кожне з них, перш ніж зійти з його вуст, хтось обробляв рашпілем.

— Вона… — Квоут схилив голову так низько, що здавалося, ніби він звертається до власних рук, які лежали в нього на колінах. — Що я роблю? — ледь чутно промовив він, наче його рот був повен сірого попелу. — Що з цього може бути доброго? Як мені пояснити її вам, якщо я сам ніколи її не розумів, навіть трішечки?

Хроніст уже записав більшу частину цих слів, аж раптом до нього дійшло: можливо, Квоут не хотів, щоб він це робив. Він зовсім ненадовго застиг, а тоді дошкрябав до кінця речення. Потім зачекав одну довгу мовчазну мить, а тоді позирнув угору, на Квоута.

Квоут пильно поглянув на нього. Хроніст уже бачив його очі такими темними. Наче в розгніваного Бога. На мить Хроністові страшенно закортіло відскочити від столу. Запала крижана тиша.

Квоут підвівся й вказав на папір, який лежав перед Хроністом.

— Викресліть це, — процідив він.

Хроніст пополотнів, і його обличчя набуло такого ошелешеного виразу, наче його штрикнули ножем.

Не дочекавшись від нього жодного поруху, Квоут сягнув униз і спокійно прибрав наполовину списаний аркуш із-під Хроністового пера.

— Якщо ви не маєте бажання викреслювати… — Квоут повільно, обережно розірвав списаний до половини аркуш зі звуком, від якого Хроніст геть пополотнів.

Квоут із жахливою рішучістю взяв чистий аркуш та обережно поклав його перед ошелешеним писарем. Один довгий палець тицьнув на розірваний аркуш, розмазавши ще не висохле чорнило.

— Перепишіть до цього місця, — сказав він холодним і нерухомим, мов залізо, голосом. Залізо було і в його очах, тверде й темне.

Сперечатися було безглуздо. Хроніст тихо переписав усе до того місця, в якому Квоутів палець прип’яв папір до столу.

Щойно Хроніст завершив, Квоут заговорив — рішучо й чітко, наче потроху кусаючи лід.

— Якою саме була її врода? Я розумію, що не можу сказати достатньо. Отже. Якщо я не можу сказати достатньо, я принаймні не скажу забагато.

Скажу от що: вона була темноволосою. Ось. Її волосся було довгим і прямим. Вона була темноокою та світлолицьою. Ось. Обличчя вона мала овальне, а підборіддя — рішуче й тендітне. Скажу, що вона була врівноваженою й граційною. Ось.

Перш ніж продовжити, Квоут вдихнув.

— Нарешті скажу, що вона була прекрасною. Ось і все, що можна сказати до пуття. Що вона була прекрасною, до нутра кісток, попри будь-які ґанджі чи недоліки. Вона була прекрасною, принаймні на думку Квоута. Принаймні? Для Квоута вона була надзвичайно прекрасною. — Квоут на мить напружився, наче готовий підскочити та відібрати в Хроніста й цей аркуш.

Тоді він розслабився, наче вітрило, яке покинув вітер.

— Але якщо бути чесним, необхідно сказати, що іншим вона теж видавалася прекрасною…