Розділ тридцятий Зламана палітурка

На вивісці над одвірком був напис: «ЗЛАМАНА ПАЛІТУРКА». Я вирішив, що це пророчий знак, і зайшов усередину.

За письмовим столом сидів якийсь чоловік. Я вирішив, що то власник закладу. Він був високий, худорлявий і лисуватий. Він підняв погляд від облікової книги з дещо роздратованим виразом обличчя.

Вирішивши звести люб’язності до мінімуму, я підійшов до його столу й передав йому книжку.

— Скільки б ви дали мені за це?

Він зі знанням справи погортав її, обмацуючи папір пальцями й перевіривши палітурку. Знизав плечима.

— Два йоти.

— Вона варта більшого! — обурено промовив я.

— Вона варта стільки, скільки ти можеш за неї отримати, — спокійно відповів він. — Я дам тобі півтора.

— Два таланти — і в мене буде можливість викупити її протягом місяця.

Він коротко, грубо розсміявся.

— Це не ломбард. — Він пересунув книжку однією рукою на інший кінець столу, до мене, другою водночас узявшись за перо.

— Двадцять днів?

Він завагався, а тоді ще раз побіжно оглянув книжку й дістав гаманець. Витягнув два важкі срібні таланти. Я вже дуже, дуже давно не бачив у одному місці стільки грошей.

Він пересунув їх на інший кінець столу. Я придушив у собі бажання негайно їх схопити і сказав:

— Мені знадобиться розписка.

Цього разу він так довго й суворо дивився на мене, що я почав трохи нервувати. Лише тоді до мене дійшло, який вигляд я, напевно, маю: весь забрьохався за рік у вуличній грязюці й намагаюсь отримати розписку на книжку, яку явно вкрав.

Врешті-решт він ще раз сумирно знизав плечима і нашкрябав на аркушику паперу записку. Внизу накреслив риску і зробив розчерк пером.

— Підпишися тут.

Я поглянув на папірець. Там був такий напис:


Цим я, підписавшись нижче, засвідчую, що не можу ні читати, ні писати.


Я поглянув на власника закладу. Його обличчя лишалося незворушним. Я вмочив перо в чорнило та обережно накреслив літери «К К», наче то були ініціали.

Він висушив чорнило й відсунув мою «розписку» на інший кінець стола, до мене.

— Що означає «К»? — запитав він, майже непомітно всміхаючись.

— Канцелювання, — пояснив я. — Це коли щось визнають недійсним, зазвичай контракт. Друга «К» означає «кремація». Це коли когось кидають у вогнище. — Він глянув на мене порожніми очима. — Кремацією карають за підробку в Юнпуї. Гадаю, фальшиві розписки належать до цієї категорії.

Я навіть не спробував торкнутися грошей чи розписки. Запала напружена тиша.

— Тут не Юнпуй, — сказав він, ретельно зберігаючи спокійний вираз обличчя.

— А й справді, — визнав я. — Ви гостро відчуваєте крутійство. Можливо, мені слід дописати третю літеру «К».

Він знову різко, грубо розсміявся й усміхнувся.

— Ви мене переконали, молодий пане. — Він дістав чистий папірець і поклав його переді мною. — Напишіть мені розписку, а я її підпишу.

Я взяв перо і написав. «Я, нижчепідписаний, погоджуюся повернути примірник книжки «Риторика і логіка» з написом «Квоутові» пред’явникові цього документа в обмін на два срібні гроші за умови пред’явлення цієї розписки до такої дати…»

Я підвів очі.

— Який сьогодні день?

— Шуден. Тридцять п’яте.

Я вже позбувся звички стежити за датою. На вулицях дні мало чим відрізняються один від одного — хіба що в гептен люди трохи п’яніші, а в жалобок — трохи щедріші.

Але якщо вже настало тридцять п’яте, то в мене лишалося всього п’ять днів на дорогу до Університету. Я знав від Бена, що прийом триває тільки до запалка. Якщо я його пропущу, мені доведеться чекати два місяці до початку нового семестру.

Я записав дату на розписці та провів риску для підпису книготорговця. Коли я підсунув папірець до нього, він, здавалося, був трохи спантеличений. Ба більше, він не помітив, що в розписці написано не «таланти», а «гроші». Таланти мали значно вищу цінність. Це означало, що він щойно погодився віддати мені книжку за меншу суму, ніж та, за яку він її купив.

Моє вдоволення згасло саме собою, коли я зрозумів, яка все це дурість. Хоч із грошами, хоч із талантами мені все одно забракне коштів викупити книжку за два витки. Якщо все піде як слід, то наступного дня мене взагалі не буде в Тарбієні.

Ця розписка, хоч і була непотрібною, дещо притлумила біль від розлуки з останньою річчю, що залишилася мені від дитинства. Я подмухав на папір, обережно згорнув його й поклав у кишеню, а тоді забрав свої два срібні таланти. Коли чолов’яга простягнув мені руку, я здивувався.

Той винувато всміхнувся.

— Вибач за розписку. Але твій вигляд вказував на те, що ти вже не повернешся. — Він злегка знизав плечима. — Ось. — Він втиснув мені в долоню мідний йот.

Я вирішив, що він — хлоп не зовсім поганий. Я всміхнувся йому у відповідь, і на мить мені мало не стало соромно через те, як я написав розписку.

Ще мені було соромно через три пера, які я вкрав, але лише якусь мить. А оскільки зручного способу повернути їх не було, я, перш ніж піти, поцупив пляшечку чорнила.

Загрузка...