Ім’я вітру

Розділ шістдесят сьомий Проблема в руках

Після обіду в Анкера я вирішив повернутися до Промислу й подивитись, якої шкоди йому було завдано. Оповідки, які я підслухав, вказували на те, що вогонь приборкали доволі швидко. Якщо це було правдою, я, можливо, навіть зумію закінчити роботу над своїми синіми випромінювачами. Якщо ні, то мені, може, принаймні вдасться повернути собі зниклий плащ.

Як не дивно, більшій частині Промислу пожежа не завдала жодної шкоди, але північно-східна частина майстерні була практично зруйнована. Там залишилася тільки купа потрісканого каміння, скла й попелу. На розбитих стільницях і подекуди на підлозі, там, де жар вогню розтопив різні метали, сяяли мідні та срібні плями.

Ще більше за руйнацію бентежило те, що в майстерні нікого не було. Я ще ніколи не бачив це місце порожнім. Я постукав у двері Кілвінового кабінету, а тоді зазирнув усередину. Порожньо. Це було доволі логічно. Без Кілвіна нікому було організувати прибирання.

Випромінювачі я закінчував на кілька годин довше, ніж очікував. Травми мені заважали, а через забинтований великий палець одна моя рука стала трохи незграбною. Як і більша частина рукотворства, ця робота вимагала наявності двох вправних рук. Навіть пов’язка, що майже не заважала, створювала серйозні незручності.

Однак я завершив роботу без пригод і вже почав готуватися до випробувань випромінювачів, аж тут почув, як у коридорі лається сіаруською Кілвін. Глянувши за плече, я побачив, як він тупає крізь двері до свого кабінету, а за ним іде один із ґілерів майстра Арвіла.

Я закрив витяжний ковпак і пішов до Кілвінового кабінету, дивлячись, куди ставлю босі ноги. У вікно я бачив, як Кілвін махає руками, наче фермер, який відганяє ворон. Руки в нього були закутані в білі бинти майже по лікоть.

— Досить, — сказав він. — Я сам про них подбаю.

Кілвінів співрозмовник упіймав його за руку й поправив бинти. Кілвін відсмикнув руки й високо підняв їх у повітря, так, щоб той не дотягнувся.

— Льїнсатва. Чого досить, того досить. — Ґілер сказав щось так тихо, що я не розчув, але Кілвін і далі хитав головою. — Ні. І не треба більше твоїх ліків. Я вже досить довго проспав.

Кілвін жестом запросив мене всередину.

— Е’ліре Квоуте. Мені треба з тобою поговорити.

Не знаючи, чого очікувати, я зайшов у його кабінет. Кілвін похмуро глянув на мене.

— Бачиш, що я знайшов, після того як пожежу загасили? — спитав він, показавши рукою на купу темного ганчір’я на своєму особистому робочому столі. Кілвін обережно підняв один її кут перев’язаною рукою, і я впізнав обгорілі рештки свого плаща. Кілвін різко трусонув ними один раз, і з них вивалилася моя переносна лампа, яка незграбно покотилася столом.

— Ми говорили про твою злодійську лампу щонайбільше два дні тому. Однак сьогодні я бачу, що вона лежить там, де її може привласнити будь-яка сумнівна особа. — Він насупився на мене. — Що ти можеш сказати на свій захист?

Я роззявив рота з подиву.

— Вибачте, майстре Кілвін. Я був… Мене забрали…

Він, іще суплячись, поглянув на мої ноги.

— А чому ти не взутий? Навіть е’лірові має вистачати здорового глузду, щоб не вештатися босоніж у такому місці. Останнім часом ти поводишся геть необачно. Я у відчаї.

Поки я силкувався вигадати якесь пояснення, Кілвінове похмуре обличчя раптом розпливлося в усмішці.

— Я, звісно, жартую, — лагідно сказав він. — Я мушу щиро тобі подякувати за те, що ти сьогодні витягнув з вогню ре’лара Фелу. — Він простягнув руку, щоб погладити мене по плечу, а тоді згадав про бинти в себе на долоні й передумав.

Я відчув, як моє тіло обм’якло від полегшення. Підняв лампу й покрутив її в руках. Здавалося, її не пошкодив вогонь і не роз’їв кістяний дьоготь.

Кілвін дістав невеличку торбинку й теж поклав її на стіл.

— У твоєму плащі також були ці речі, — пояснив він. — Багато речей. Кишені в тебе були повні, як в’юк у мідника.

— Здається, ви в доброму настрої, майстре Кілвін, — обережно промовив я, думаючи, що за знеболювальне йому дали в Медиці.

— Так, — бадьоро сказав він. — Знаєш прислів’я: «Чан Ваен едан Коут»?

Я спробував його розшифрувати.

— Сім років… А що таке «Коут», я не знаю.

— «Чекай лиха раз на сім років», — пояснив він. — Це вислів старовинний і доволі правдивий. Це мало статися ще два роки тому. — Він показав забинтованою рукою на руїни своєї майстерні. — А тепер, коли це лихо настало, виявляється, що воно невелике. Мої лампи не постраждали. Ніхто не загинув. З усіх невеликих ушкоджень мої були найсерйознішими, як і має бути.

Я оглянув його пов’язки, і мені стиснувся шлунок від думки про якусь халепу з його вправними в рукотворстві руками.

— Як ви? — обережно запитав я.

— Опіки другого розряду, — сказав він, а тоді відмахнувся від мого стурбованого вигуку, перш ніж я встиг подати голос. — Просто пухирі. Болить, але нічого не згоріло, тривалої втрати рухливості немає. — Він стомлено зітхнув. — Однак наступні три витки мені буде збіса важко виконувати будь-яку роботу.

— Якщо вам потрібні лише руки, я міг би позичити їх вам, майстре Кілвін.

Він шанобливо кивнув.

— Щедра пропозиція, е’ліре. Якби проблема була тільки в руках, я б погодився. Але значна частина моєї роботи потребує сиґалдрії, з якою було б… — Він ненадовго замовк, ретельно добираючи наступне слово, — нерозважливо мати справу е’ліру.

— Тоді вам слід підвищити мене до ре’лара, майстре Кілвін, — з усмішкою сказав я. — Щоб я міг вам краще служити.

Він стишено захихотів.

— Може, я так і зроблю. Якщо ти й далі працюватимеш так добре.

Я вирішив не випробовувати долю, а змінити тему.

— Що трапилося з банкою?

— Надмірне охолодження, — відповів Кілвін. — Метал був лише оболонкою, захищав скляну ємність усередині й підтримував низьку температуру. Я гадаю, що в банці була пошкоджена сиґалдрія, через що вона ставала дедалі холоднішою. Коли реактив замерз…

Я кивнув: до мене нарешті дійшло.

— Від нього тріснула внутрішня скляна ємність. Як пляшка пива, що замерзає. А тоді він роз’їв метал банки.

Кілвін кивнув.

— Зараз я гніваюся на Джаксіма, — похмуро сказав він. — Він сказав мені, що ти вказав йому на це.

— Я був певен, що вся будівля згорить дощенту, — зізнався я. — Навіть не уявляю собі, як ви спромоглися так легко приборкати вогонь.

— Легко? — перепитав він із веселою ноткою в голосі. — Швидко — так. Але я й не знав, що це було легко.

— Як вам це вдалося?

Він усміхнувся мені.

— Добре запитання. А як ти думаєш?

— Ну, я чув, як один студент казав, ніби ви вийшли зі свого кабінету й вимовили ім’я вогню, достоту як Таборлін Великий. Ви сказали: «вогню, зупинись» — і вогонь послухався.

Кілвін від душі розсміявся.

— Мені подобається ця історія, — промовив він, широко всміхаючись за бородою. — Але в мене є до тебе запитання. Як ти прорвався крізь вогонь? Цей реактив горить дуже інтенсивно. Як так вийшло, що ти не обпікся?

— Я облився з поливалки, майстре Кілвін.

Кілвін неначе замислився.

— Джаксім бачив, як ти проскочив крізь вогонь усього за кілька секунд після розливу реактиву. Поливалки працюють швидко, але не настільки швидко.

— Боюся, я її розбив, майстре Кілвін. Здавалося, що іншого способу немає.

Кілвін примружено визирнув у вікно свого кабінету, спохмурнів, а тоді пішов на інший кінець майстерні, до розтрощеної поливалки. Опустившись на коліна, він підняв забинтованими пальцями зазублений шматок скла.

— Як тобі тільки вдалося розбити мою поливалку, е’ліре Квоуте?

У його голосі вчувалося таке спантеличення, що я аж розсміявся.

— Ну, майстре Кілвін, якщо вірити студентам, я пробив її одним-єдиним ударом своєї могутньої руки.

Кілвін ще раз широко всміхнувся.

— Ця історія мені теж до вподоби, але я їй не вірю.

— Поважніші джерела стверджують, що я скористався шматком пруткового заліза, який лежав на столі поблизу.

Кілвін хитнув головою.

— Ти чудовий хлопчина, але я виготовив це двічі зміцнене скло власноруч. Його не зміг розбити ковальським молотом плечистий Каммар. — Він випустив з руки шматок скла й зіп’явся на ноги. — Хай інші розповідають що завгодно, але нам із тобою слід ділитися секретами.

— Це не бозна-яка таємниця, — зізнався я. — Я знаю, яка сиґалдрія потрібна для двічі зміцненого скла. Якщо я можу щось зробити, я можу це знищити.

— Але де в тебе було джерело? — запитав Кілвін. — Ти не міг нічого приготувати так швидко… — Я підняв забинтований палець. — Кров, — із подивом вимовив він. — Використання тепла власної крові можна назвати необачним, е’ліре Квоуте. А як же озноб зв’язувача? А якби в тебе стався гіпотермічний шок?

— Вибору в мене було обмаль, майстре Кілвін, — сказав я.

Кілвін задумливо кивнув.

— Розв’язати те, що я створив, самою лише кров’ю? Це серйозно вражає. — Він спробував провести рукою крізь бороду, а тоді роздратовано насупився: цьому завадили пов’язки.

— А ви, майстре Кілвін? Як вам вдалося приборкати вогонь?

— Імені вогню я не вимовляв, — зізнався він. — Якби тут був Елодін, усе було б значно простіше. Та оскільки ім’я вогню мені невідоме, я міг покластися лише на самого себе.

Я сторожко глянув на нього, не знаючи, жартує він знову чи ні. Розпізнати сухий Кілвінів гумор часом бувало важко.

— Елодін знає ім’я вогню?

Кілвін кивнув.

— Можливо, у нас в Університеті його знає ще одна-дві людини, але Елодін володіє ним найкраще.

— Ім’я вогню, — повільно вимовив я. — І вони б могли його вимовити, а вогонь виконав би їхній наказ, як це було з Таборліном Великим?

Кілвін кивнув ще раз.

— Але ж це просто перекази, — зауважив я.

Він весело на мене глянув.

— А звідки, на твою думку, беруться перекази, е’ліре Квоуте? Кожна казка має десь на світі глибоке коріння.

— Що це за ім’я? Як воно працює?

Кілвін трохи завагався, а тоді знизав кремезними плечима.

— Це важко пояснити цією мовою. Будь-якою мовою. Запитай Елодіна — він постійно таке вивчає.

Я з власного досвіду знав, яка користь буде від Елодіна.

— То як ви зупинили вогонь?

— Ніякої таємниці в цьому немає, — відповів він. — Я був готовий до такого нещасного випадку, і в мене в кабінеті стояла невеличка пляшечка реактиву. Я скористався ним як зв’язком і позбавив розлив тепла. Реактив охолонув так, що втратив здатність кипіти, а залишки туману вигоріли. Левова частка реактиву витекла за решітку, тим часом як Джаксім та інші розкидали вапно й пісок, щоб приборкати те, що залишилося.

— Це ви зараз серйозно? — здивувався я. — Там же було як у пічці. Неможливо було перенести стільки тавмів тепла. Куди б ви його поділи?

— У мене саме на такий аварійний випадок був готовий порожній тепложер. Вогонь — це найпростіша з бід, до яких я підготувався.

Я відмахнувся від його пояснення.

— Все одно це неможливо. Там же, певно, було… — Я спробував підрахувати, скільки тепла йому б довелося пересунути, але розгубився, не знаючи, з чого починати.

— За моїми підрахунками, вісімсот п’ятдесят мільйонів тавмів, — сказав Кілвін. — Хоча, щоб дістати точнішу цифру, необхідно перевірити вловлювач.

Мені відібрало мову.

— Але… як?

— Швидко. — Він багатозначно змахнув перебинтованими руками, — але не легко.