Ім’я вітру

Розділ дев’яностий Напівзведені будинки

Я щоночі ходив досліджувати підземелля разом з Арі. Там я побачив багато цікавого. Про дещо з цього можна розповісти згодом, але поки що достатньо сказати, що вона показала мені всі незліченні та розмаїті куточки Піднизу. Вона провела мене до Дновини, Скакалок, Лісів, Нірниці, Цвіркунчика, Десятин, Свічконоса…

Імена, які вона їм дала, попервах здавалися безглуздими, але коли я нарешті бачив те, що вони позначали, виявлялися ідеальними. Ліси були геть не схожі на ліс. Це були просто кілька напіврозвалених коридорів і кімнат, стелі в яких підпирали грубі дерев’яні балки. Однією стіною Цвіркунчика стікала крихітна цівочка прісної води. Ця волога приваблювала цвіркунів, які наповнювали довгу залу з низькою стелею своїми писклявими пісеньками. Скакалки були вузьким коридором із трьома глибокими тріщинами на підлозі. Я зрозумів, звідки взялася ця назва, лише побачивши, як Арі дісталася на інший кінець приміщення, швидко перескочивши всі три тріщини одну за одною.

За кілька днів Арі привела мене до Підвалів, лабіринту з тунелів, які перетиналися між собою. Хоча ми перебували на глибині щонайменше в сотні футів під землею, вони були повні ненастанного швидкого вітру, що пахнув пилом і шкірою.

Саме вітер і став для мене підказкою. Він показав мені, що я невдовзі зможу знайти те, по що сюди прийшов. Однак мене бентежило, що я не розумію, звідки взялася назва цього місця. Я знав, що точно щось упустив.

— Чому ти називаєш це місце Підвалами? — запитав я в Арі.

— Це його ім’я, — невимушено заявила вона. Через вітер її тонке волосся тягнулося за нею, наче прапорець із тонкої тканини. — Речі називають їхніми іменами. Для цього імена й потрібні.

Я мимохіть усміхнувся.

— Чому в нього таке ім’я? Хіба тут не все — «підвал»?

Вона повернулася до мене, схиливши голову на один бік. Їй в обличчя полізло волосся, і вона прибрала його обома руками.

— Не підвали, — промовила вона. — Підвали.

Я не розчув, у чому різниця.

— Піддувала? — перепитав я й надув щоки, ніби дмухаючи.

Арі радісно засміялася.

— Трохи є. — Вона всміхнулася на весь рот. — Спробуй щось більше.

Я спробував зрозуміти, що ще тут підходить.

— Піддавала? — Я замахав обома руками так, ніби працюю з ковальськими міхами, піддаючи повітря.

Арі на мить замислилася, підняла очі й захитала головою туди-сюди.

— Не зовсім. Тут же тихо. — Вона витягнула маленьку ручку й узялася за край мого плаща, витягуючи його вбік. Тут його підхопив неквапливий вітер і надув, як вітрило.

Арі глянула на мене, усміхаючись так, ніби їй щойно вдався якийсь фокус.

Підвівала. Ну звісно. Я теж усміхнувся, а тоді засміявся.

Далі, коли цю невеличку таємницю було розгадано, ми з Арі почали ретельно досліджувати Підвівала. За кілька годин я почав відчувати це місце, розуміти, куди мені слід йти. Залишалося тільки знайти тунель, який туди вів.

Це бісило. Тунелі вигиналися й вели далекими непотрібними кружними шляхами. У тих рідкісних випадках, коли я знаходив тунель, який не йшов манівцями, шлях було закрито. Кілька проходів звертали просто вгору чи просто донизу, тож я не міг рухатися ними далі. В одному проході шлях загороджували товсті залізні прути, глибоко ввігнані в камінь довкола. Інший невпинно вужчав, і врешті-решт у ньому від стіни до стіни лишилося не більше п’яді. Ще один закінчувався обвалом — безладною купою дерева й ґрунту.

За кілька днів пошуків ми таки знайшли стародавні запліснявілі двері. Коли я спробував їх відчинити, їхнє вологе дерево розпалося на шматки.

Арі наморщила носик і хитнула головою.

— Я собі коліна обдеру.

Посвітивши своєю симпатичною лампою на той бік знищених дверей, я побачив, що вона має на увазі. У кімнаті за ними стеля поступово нижчала і врешті-решт зупинялася всього за три фути від підлоги.

— Зачекаєш на мене? — спитав я її, знявши плащ і засукавши рукави сорочки. — Не знаю, чи зможу вибратися нагору без тебе.

Арі кивнула з тривогою на обличчі.

— Зайти легше, ніж вийти, сам знаєш. Там буває вузько. Можна застрягнути.

Я постарався про це не думати.

— Я просто піду подивлюся. За півгодини знову буду тут.

Вона схилила голову набік.

— А якщо не будеш?

Я всміхнувся.

— Доведеться тобі прийти й врятувати мене.

Вона кивнула, спохмурнівши, як серйозна дитина.

Я взяв симпатичну лампу до рота й освітив непроглядну чорноту перед собою. Тоді став накарачки й поліз уперед, совгаючи коліньми об грубий камінь підлоги.

За кілька поворотів стеля стала ще нижчою — настільки, що накарачках уже було й не пролізти. Зосередившись, я опустився на живіт і завзято посунув уперед, штовхаючи лампу перед собою. Вигинаючи тіло, я щоразу тягнув ряди швів по всій своїй спині.

Якщо ви ніколи не бували глибоко під землею, я сумніваюся, що ви можете зрозуміти, як воно. Темрява там непроглядна, майже відчутна на дотик. Вона переховується за межами світла, чекаючи на можливість политися стрімким раптовим потоком. Повітря нерухоме й сперте. Жодних звуків, окрім тих, які видаєте ви самі. Стає добре чутно власне дихання. Серце гупає. І все це постійно супроводжується гнітючим усвідомленням того, що над вами осідають тисячі тонн ґрунту й каменю.

Однак я не припиняв повзти вперед, долаючи дюйм за дюймом. Руки в мене забруднились, а в очі затікав піт. Лаз ставав дедалі вужчим, а я здуру не помітив, як одну мою руку притиснуло до мого боку. Я запанікував, і моє тіло облилося холодним потом. Я заборсався, намагаючись витягнути її перед собою…

За кілька страхітливих хвилин я спромігся звільнити цю руку. Відтак, полежавши якусь хвильку на місці й потремтівши в темряві, посунув уперед.

І знайшов те, чого шукав…

Вийшовши з Піднизу, я обережно пробрався крізь вікно та замкнені двері до жіночого крила Гнізд. Тихенько постукав у двері до Фели, не бажаючи ненароком когось розбудити. Чоловіки не допускалися до жіночого крила Гнізд без супроводу, особливо посеред ночі.

Я тричі постукав, а тоді почув, як у її кімнаті щось злегка заворушилося. За мить Фела відчинила двері. Її довге волосся було страшенно скуйовджене. Вона зі спантеличеним виразом обличчя вдивилась у коридор напівзаплющеними ще очима. Побачивши, що там стою я, вона кліпнула так, ніби нікого насправді не чекала.

Вона явно була гола й загорнулась у простирадло. Зізнаюся: мить, коли я побачив перед собою напівоголеною прекрасну пишногруду Фелу, була чи не найдивовижнішим еротичним моментом мого молодого життя.

— Квоуте, — промовила вона, зберігаючи надзвичайний спокій. Вона спробувала прикритися краще й досягла половинчастого успіху: підтягнула простирадло до шиї, при цьому непристойно сильно виставивши напоказ довгі, пропорційні ноги. — Котра зараз година? Як ти сюди потрапив?

— Ти казала, що, як мені раптом щось знадобиться, я можу звернутися до тебе по допомогу, — наполегливо заговорив я. — Ти справді так думала?

— Ну, так. Звісно, — підтвердила вона. — Господи, вигляд у тебе страхітливий. Що з тобою сталося?

Я поглянув на самого себе й лише тоді усвідомив власний стан. Я був забрьоханий: моє тіло спереду вимазалось у грязюці, поки я ковзав по підлозі. Штани в мене порвалися на одному коліні, а під ними з мене, здавалося, сочилася кров. Я настільки захопився, що навіть не помітив цього й не подумав перевдягтись у чисте, перш ніж зайти.

Фела відступила на півкроку й відчинила двері ширше, пропускаючи мене всередину. Відчиняючись, двері здійняли ледь помітний вітерець, який притиснув простирадло до її тіла, на мить окресливши в профіль її досконалу голизну.

— Тобі конче треба зайти?

— Я не можу лишатися тут, — бездумно відповів я, борючись із сильним бажанням відкрито витріщитися на неї. — Мені потрібно, щоб ти завтра ввечері зустрілася в Архівах з одним моїм другом. Після п’ятого дзвону, біля дверей із чотирма пластинами. Можеш це зробити?

— У мене заняття, — промовила вона. — Але якщо це важливо, я можу його пропустити.

— Дякую, — тихо сказав я й позадкував геть.

Про те, що я знайшов у тунелях під Університетом, дуже багато говорить те, що я лише на півдорозі до своєї кімнатки в Анкера усвідомив, що відхилив запрошення напівголої Фели зайти до неї в кімнату.

Наступного дня Фела пропустила лекцію з вищих геометрій і подалася до Архівів. Вона подолала кілька сходових маршів і лабіринт із коридорів та полиць у пошуках єдиної ділянки кам’яної стіни в усій будівлі, що не була заставлена книжками. Там стояли двері з чотирма пластинами, мовчазні й нерухомі, як гора: «Валарітас».

Фела нервово роззирнула довкола, переминаючись із ноги на ногу.

За якийсь час із темряви в червонясте світло її ручної лампи вийшла постать у каптурі.

Вона тривожно всміхнулася.

— Привіт, — тихо сказала вона. — Мене один друг попросив… — Вона замовкнула й трохи нахилила голову, намагаючись хоч мигцем розгледіти обличчя в тіні каптура.

Те, кого вона побачила, вас, мабуть, не здивує.

— Квоут? — ошелешено промовила вона й роззирнулася довкола в раптовому жаху. — Боже мій, що ти тут робиш?

— Порушую заборону, — безтурботно відповів я.

Вона схопила мене й потягнула мене лабіринтом полиць, доки ми не опинилися біля однієї з читальних комірок, розкиданих по всіх Архівах. Вона запхала мене всередину, надійно зачинила двері за нами й притулилася до них.

— Як ти сюди потрапив? Лоррена ж грець ухопить! Хочеш, щоб нас обох відрахували?

— Тебе б не відрахували, — безжурно відповів я. — Ти винна щонайбільше в добровільному спільництві. За це відрахувати не можуть. Ти б, мабуть, відбулася штрафом, оскільки жінок не шмагають. — Я трохи поворушив плечима, відчуваючи, як мені злегка потягує шви на спині. — Як на мене, це дещо несправедливо.

— Як ти сюди потрапив? — повторила вона. — Прошмигнув повз стіл?

— Тобі краще не знати, — ухилився я.

Звісно, я прийшов через Підвівала. Щойно до мене принесло вітром запахи старої шкіри та пилу, я зрозумів, що вже близько. У лабіринті тунелів були заховані двері, що вели просто до найнижчого рівня Сховища. Вони забезпечували канцелярам легкий доступ до вентиляційної системи. Двері, звісно, були замкнені, але замкнені двері ніколи не були для мене великою перешкодою. На жаль.

Однак Фелі я нічого з цього не розповів. Я знав, що з мого таємного маршруту буде якась користь, тільки якщо він залишиться таємним. Розповідати про нього канцелярові, навіть такому, що мені завинив, просто було нерозважливо.

— Послухай, — швидко сказав я. — Це абсолютно безпечно. Я пробув тут не одну годину, і до мене ніхто навіть не наблизився. Усі ходять із власними ліхтарями, тож уникати людей легко.

— Ти просто мене здивував, — промовила Фела, відкинувши темне волосся на плечі. — Утім, ти маєш рацію: тут, мабуть, безпечніше. — Вона відчинила двері й визирнула назовні, впевнюючись у тому, що довкола все чисто. — Канцеляри періодично перевіряють окремі читальні комірки, щоб там ніхто не спав або не злягався.

— Що?

— Ти дуже багато не знаєш про Архіви. — Фела всміхнулася й відчинила двері навстіж.

— Тому мені й потрібна твоя допомога, — сказав я, коли ми вийшли до Сховища. — Я геть не можу тут зорієнтуватися.

— Що ти шукаєш? — запитала Фела.

— Десь із тисячу різних речей, — чесно зізнався я. — Але можна почати з історії амірів. Або будь-яких невигаданих повідомлень про чандріян. У принципі, що завгодно як про тих, так і про інших. Я не спромігся знайти геть нічого.

Я й не намагався приховати розпачу в голосі. Те, що я нарешті потрапив до Архівів і не міг знайти жодну з тих відповідей, які шукав, бісило.

— Я гадав, тут усе краще організовано, — буркнув я.

Фела притишено захихотіла.

— А як саме ти б це зробив? Ну, тобто організував усе.

— Я, власне, думав про це останніх кілька годин, — відповів я. — Найкраще було б організувати все тематично. Ну, ти зрозуміла: історичні тексти, спогади, граматики…

Фела зупинилась і тяжко зітхнула.

— Гадаю, з цим треба покінчити. — Вона навмання дістала одну книжку з полиці. — Яка тема цієї книжки?

Я розгорнув її й позирнув на сторінки. Вона була написана почерком старого писаря, неохайним і малочитомим.

— Схоже на спогади.

— Які саме спогади? Як би ти співвідніс її з іншими спогадами?

Ще не закінчивши гортати сторінки, я помітив ретельно накреслену карту.

— Власне кажучи, вона більше скидається на подорожні нотатки.

— Чудово, — погодилася вона. — Де б ти поставив її у відділі спогадів про подорожі?

— Я б упорядкував їх за географічним принципом, — заявив я, насолоджуючись цією грою. Перегорнув ще кілька сторінок. — Атур, Модеґ і… Вінт? — Я насупився й поглянув на корінець книжки. — Скільки їй років? Атурська імперія поглинула Вінт понад триста років тому.

— Понад чотириста років тому, — виправила вона. — То куди ставити подорожні нотатки про місце, якого вже не існує?

— Насправді це швидше був би історичний текст, — відповів я вже повільніше.

— А якщо він неточний? — не вгавала Фела. — Написаний на основі чуток, а не особистого досвіду? Що, як він суто художній? Романи у формі подорожніх нотаток були доволі модними в Модеґу кілька століть тому.

Я згорнув книжку і, не кваплячись, повернув її на полицю.

— Я починаю розуміти, в чому проблема, — задумливо сказав я.

— Ні, не починаєш, — відверто заперечила Фела. — Ти просто трішечки здогадуєшся про проблему. — Вона обвела жестом Сховище. — Припустімо, ти завтра станеш Майстром-Архівістом. Скільки часу тобі знадобилося б на те, щоб це все впорядкувати?

Я поглянув на незліченні полиці довкола себе, що тягнулися вдалину, зникаючи в темряві.

— На це знадобилося б ціле життя.

— Є докази на користь того, що на це потрібне більш ніж одне життя, — сухо відказала Фела. — Тут понад три чверті мільйона томів, і це навіть без урахування глиняних табличок, сувоїв або фрагментів із Калуптени.

Вона зневажливо махнула рукою.

— Отже, ти витрачаєш багато років на розробку ідеальної організаційної системи, в якій навіть є зручне місце для твоїх історико-художніх спогадів про подорожі. Ти разом із канцелярами десятиліттями ідентифікуєш, сортуєш і заново впорядковуєш десятки тисяч книжок. — Вона зазирнула мені в очі. — А потім ти вмираєш. Що відбувається тоді?

Я почав розуміти, куди вона хилить.

— Ну, в ідеальному світі наступний Майстер-Архівіст узявся б за діло там, де я закінчив, — відповів я.

— Хай живе ідеальний світ, — саркастично промовила Фела, а тоді повернулась і знову повела мене між полицями.

— Я так розумію, нові Майстри-Архівісти зазвичай мають власні уявлення про належну організацію?

— Не зазвичай, — визнала Фела. — Інколи над однією й тією ж системою працює кілька майстрів поспіль. Але рано чи пізно з’являється людина, упевнена в тому, що вона вміє краще, і все знову починається з нуля.

— Скільки різних систем тут було? — Я помітив, як серед полиць удалині колишеться тьмяне червоне світло, і вказав на нього.

Фела змінила напрям, пішовши геть від світла та від того, хто його ніс.

— Залежить від того, як їх рахувати, — тихо сказала вона. — За останні триста років — щонайменше дев’ять. Найгірше було років із п’ятдесят тому, коли четверо Майстрів-Архівістів поспіль пропрацювали не більше п’яти років. У результаті серед канцелярів з’явилися три різні партії, кожна з яких використовувала свою систему каталогізації, і кожна була щиро переконана, що її система — найкраща.

— Це якась громадянська війна, — зауважив я.

— Священна війна, — виправила Фела. — Дуже тиха, обережна військова кампанія, кожна сторона якої була певна, що захищає безсмертну душу Архівів. Канцеляри крали одне в одного книжки, уже каталогізовані в їхніх системах. Вони ховали книжки один від одного або перемішували їх на полицях.

— Як довго це тривало?

— Майже п’ятнадцять років, — сказала Фела. — Це б могло тривати й досі, якби канцеляри майстра Толема врешті-решт не спромоглися вкрасти облікові книги ларкінців і спалити їх. Ларкінці після цього здалися.

— А мораль цієї історії — у тому, що серед книжок люди стають запальними? — доброзичливо пожартував я. — Звідси й необхідність вибірково перевіряти читальні комірки?

Фела показала язика.

— Мораль цієї історії в тому, що тут панує безлад. Коли Толем спалив ларкінські облікові книги, ми фактично «втратили» майже двісті тисяч книжок. То були єдині документи, де було зазначено місцезнаходження цих книжок. Потім, п’ять років по тому, Толем помирає. Здогадуєшся, що відбувається далі?

— Новий Майстер-Архівіст прагне розпочати все наново?

— Це схоже на нескінченну вервечку напівзведених будинків, — стомлено промовила вона. — У старій системі знаходити книжки легко, тож так і створюється нова система. Той, хто працює над новим будинком, постійно краде деревину з уже зведених будівель. Окремі розрізнені залишки старих систем існують і досі. Ми досі знаходимо партії книжок, які канцеляри ховали одне від одного багато років тому.

— Як я здогадуюся, це твоє болюче місце, — з усмішкою сказав я.

Ми дійшли до сходів, і Фела повернулася до мене.

— Це болюче місце кожного канцеляра, який витримує більше двох днів на роботі в Архівах, — відповіла вона. — Ті, хто працює у Фоліантах, скаржаться, коли ми приносимо їм те, чого вони хочуть, аж за годину. Вони не розуміють, що це складніше, ніж піти до полиці «Історія амірів» і дістати книжку.

Вона повернулася й пішла сходами. Я мовчки рушив за нею, радий, що побачив ситуацію під новим кутом.