Хто боїться смерті

Розділ 5

Ніхто з них нікому нічого не розповів. Це було першою ознакою істинності зв’язку, який між нами встановив Одинадцятий ритуал. А тому, коли я тиждень по тому повернулася до школи, мені ніхто не дошкуляв. Усі знали, що тепер я — і доросла, і дитина. Я — ана м-бобі. Мене мусили шанувати принаймні за це. Звісно, ми також жодним словом не прохопилися про сексуальне насильство над Бінтою. Згодом вона сказала нам, що наступного дня після ритуалу її батькові довелося зустрітися зі старійшинами Осуґбо.

— Коли він після цього прийшов додому, він здавався… зламаним, — сказала Бінта. — Гадаю, його відшмагали.

Треба було зробити ще більше. Я вже тоді так вважала. До старійшин викликали й Бінтину матір. Обом її батькам, а також самій Бінті, її братам і сестрам, наказали три роки відвідувати консультації Ади.

Моя дружба з Бінтою, Лую та Діті розквітала, і почалося дещо інше. Опосередковано це почалося наступного дня після мого повернення до школи. Я притулилася до будівлі школи, тим часом як учні довкола мене грали у футбол і спілкувалися. Мені досі боліло, але рана швидко гоїлася.

— Оньєсонву! — гукнув хтось. Я підскочила й нервово роззирнулася довкола, негайно уявивши собі те червоне око. Лую розсміялася, повільно наближаючись до мене разом із Бінтою. На одну коротку мить ми витріщились одна на одну. У цій миті було дуже багато: оцінка, страх, невпевненість.

— Доброго ранку, — нарешті сказала я.

— Доброго ранку, — відповіла Бінта і, вийшовши вперед, потиснула мені руку й відпустила її, клацнувши нашими пальцями.

— Ти сьогодні тільки повернулася? Ми — так.

— Ні, — сказала я. — Я повернулася вчора.

— Маєш гарний вигляд, — промовила Лую і теж по-дружньому потиснула мені руку.

— Ти теж, — відповіла я.

Запала ніякова тиша. Потім Бінта сказала:

— Всі знають.

— Що? — надміру гучно перепитала я. — Знають? Що знають?

— Що ми — ана м-бобі, — з гордістю пояснила Лую. — А ще — що жодна з нас не закричала.

— А, — розслабилася я. — Де Діті?

— Не встає з ліжка від тієї ночі, — засміялася Лую. — Така слабачка.

— Ні, вона просто користується можливістю пропускати школу, — сказала Бінта. — Діті знає: вона все одно така гарненька, що школа їй ні до чого.

— Їй, певно, добре, — буркнула я, хоч і не любила пропускати школу.

— Ой! — вигукнула Лую, витріщивши очі. — Ти чула про нового хлопчика?

Я хитнула головою. Лую з Бінтою перезирнулись і засміялися.

— Що таке? — спитала я. — Хіба ви не повернулися тільки сьогодні?

— Новини ширяться швидко, — сказала Бінта.

— Принаймні серед деяких з нас, — самовдоволено докинула Лую.

— Просто скажіть, що зібралися сказати, — роздратувалась я.

— Його звати Мвіта, — із захватом почала Лую. — Він прийшов сюди, поки нас не було. Ніхто не знає, де він живе та чи є у нього взагалі батьки. Він, схоже, дуже розумний, але до школи йти відмовляється. Чотири дні тому він прийшов сюди на один день і посміявся з учителів — сказав, що сам може їх навчати! Не найкращий спосіб справити добре перше враження.

Я знизала плечима.

— Чому це має мене обходити?

Лую всміхнулася, схилила голову набік і сказала:

— Тому що я чула, що він — еву!

Решта того дня минула наче в тумані. На уроках я шукала обличчя кольору верблюжої шкури з ластовинням, схожим на брунатний перець, і з очима, не властивими ноа. Під час денної перерви я шукала його на шкільному подвір’ї. Після школи, йдучи додому з Бінтою та Лую, я ще роззиралася довкола. Мені хотілося розповісти про нього матері, прийшовши додому, але я вирішила цього не робити. Чи справді їй варто було знати про ще одне породження насильства?

Наступний день був таким самим. Я шукала його без упину. Два дні по тому до школи повернулася Діті.

— Мати нарешті випхала мене з ліжка, — зізналася Діті. Вона зобразила суворість у голосі: — «Ти не перша, хто це проходить!» А ще вона знала, що всі ви повернулися до школи.

Вона позирнула на мене, а тоді відвела погляд, і я негайно зрозуміла, що її батькам не подобається те, що я пройшла ритуал в одному гурті з їхньою донькою. Наче мені не байдуже, що думають її батьки.

Хай там як, тепер нас однозначно було четверо. Друзі, які були в Лую, Бінти та Діті раніше, втратили своє значення. Я ж не мала друзів, яких могла кинути. Більшість дівчаток, які проходили Одинадцятий ритуал разом, хоч і були «пов’язані», не зберігали цього зв’язку опісля. Але для нас ця зміна була природна. Ми вже мали таємниці. І це був тільки початок.

«Лідерки» серед нас не було, але Лую подобалося верховодити. Вона була швидка й нахабна. Як виявилося, вона мала близькість іще з двома хлопцями. «Та хто така Ада? — плюнула Лую. — Я не мусила розповідати їй усього».

Бінта постійно ходила, опустивши очі, та мало розмовляла перед іншими людьми. Насильство батька сильно її вразило. Але коли поруч були тільки ми, вона чимало говорила та сміялася. Сумніваюся, що Бінта б витримала батькове збочення, якби не була зроду так сповнена життя.

Діті була принцесою, любителькою весь день валятися в ліжку, поки слуги носили їй їсти. Пухкенька та гарненька дівчинка, якій зазвичай усе просто падало з неба. Коли вона була поруч, відбувалося щось чудове. Торгівець хлібом продавав нам його за півціни, бо поспішав додому. Або ми йшли, й до ніг Бінті з дерева падав кокос. Богиня Ані любила Діті. Як воно — користуватися любов’ю Ані? Я цього ще не знаю.

Після школи ми вчили уроки біля дерева іроко. Попервах це мене бентежило. Було страшно, що червоно-біле створіння, яке я побачила, якось пов’язане з історією з тим деревом. Здавалося, сидячи під ним, я мало не напрошувалася на новий напад ока. Згодом я трохи розслабилася, бо не сталося нічого. Часом навіть ходила туди сама, просто подумати.

Я трохи забігаю вперед. Дозволь мені дещо роз’яснити.

Інша подія сталася через одинадцять днів після мого Одинадцятого ритуалу, через чотири дні після мого повернення до школи, через три дні після того, як я усвідомила, що пов’язана з трьома своїми ровесницями, та наступного дня після повернення Діті до школи. Я повільно йшла додому. Моя рана пульсувала болем. Цей глибокий біль невідомо від чого з’являвся, мабуть, двічі на день.

— Вони все одно думатимуть, що ти лиха, — сказав хтось за моєю спиною.

— Га? Що? — перепитала я, повільно розвертаючись. І застигла на місці.

Це було все одно що дивитись у дзеркало, ще жодного разу не побачивши свого відображення. Я вперше зрозуміла, чому люди, помітивши мене, зупинялися, впускали свою ношу з рук і витріщалися. Він мав мій колір шкіри, мої веснянки, а його жорстке золотаве волосся було підстрижено так коротко, що скидалося на шар піску. Можливо, він був трішки вищий, може, на кілька років старший за мене. Якщо мої очі були золотаво-карі, як у пустельної кішки, то його очі були сірі, як у шакала.

Я негайно зрозуміла, хто він, хоча бачила його лише мить, бувши в нікчемному стані. Всупереч тому, що сказала мені Лую, він прожив у Джвагірі більше, ніж кілька днів. Це був той хлопчик, який побачив мене голою на дереві іроко. Він сказав мені стрибнути. Тоді йшов сильний дощ і він тримав над головою кошика, та я зрозуміла, що це він.

— Ти…

— І ти теж, — сказав він.

— Так. Я ніколи… Ну, тобто я чула про інших.

— Я бачив інших, — байдужо сказав він.

— Ти звідки? — одночасно спитали ми. Одночасно відповіли: — Із Заходу.

А тоді кивнули. Всі еву із Заходу.

— У тебе все гаразд? — запитав він.

— Що?

— Ти дивно ходиш, — пояснив він. Я відчула, як у мене запалало обличчя. Він знову всміхнувся й хитнув головою. — Мені не варто бути таким зухвалим. — Він помовчав. — Але повір мені: вони завжди бачитимуть нас лихими. Навіть якщо ти пройдеш… обрізання.

Я насупилася.

— Навіщо тобі до нього вдаватися? — спитав він. — Ти ж нетутешня.

— Але я тут живу, — оборонилася я.

— І?

— Ти хто такий? — роздратовано спитала я.

— Тебе звати Оньєсонву Убайд-Оґундіму. Ти — донька коваля.

Я закусила губу, намагаючись лишатися роздратованою. Але він назвав мене донькою, а не падчеркою коваля, і тому мені захотілося всміхнутися. Він усміхнувся на весь рот.

— А ще ти — та, хто опиняється на деревах голяка.

— Ти хто такий? — спитала я знову. Ми, певно, мали дуже дивний вигляд, коли стояли там, на узбіччі.

— Мвіта, — сказав він.

— А прізвище?

— У мене немає прізвища, — сказав він із холодком у голосі.

— О… ясно.

Я поглянула на його одяг. Він був у типовому хлопчачому вбранні — полинялих синіх штанях і зеленій сорочці. Сандалі в нього були ношені, зате шкіряні. Він ніс торбу зі старими підручниками.

— Ну… де ти живеш? — запитала я.

Холодок зник із його голосу.

— Не турбуйся про це.

— Чого це ти не ходиш до школи?

— Я навчаюсь у школі, — сказав він. — Вона краща за твою. — Він сягнув у кишеню й витягнув конверт. — Це для твого батька. Я йшов до тебе додому, але ти можеш передати це йому.

Це був конверт із пальмового волокна, позначений символом Осуґбо, ящіркою, що йде. Кожна її нога означала когось зі старійшин.

— Ти живеш далі по дорозі, за чорним деревом, так? — запитав він, дивлячись поза мене.

Я байдужо кивнула, не зводячи погляду з конверта.

— Добре, — сказав він. І пішов. Я ж стояла і проводжала його поглядом, практично не помічаючи, що біль у мене між ногами запульсував ще сильніше.