Хто боїться смерті

Розділ 26

Я мало не провалилася під землю, відчуваючи біль від каміння і гнів через те, чого ще не зробила. Перший напад болю я відчула, коли ми вийшли за межі Джвагіра. З собою ми несли тільки великі клунки на спинах і думки в головах.

«Йдіть просто на захід», — наказали Аро і Сола. Невдовзі перед нами відкрилася земля — дюни, на яких де-не-де купчилися пальми і росла суха трава.

— Отже, нам просто йти туди? — запитала Бінта, мружачись на ходу.

Вона була надзвичайно безтурботна як на дівчину, яка всього кілька годин тому отруїла рідного батька. Вона нікому, крім мене, не розповіла, як підмішала батькові в ранковий чай екстракт серцевого кореня, який діє повільно. Подивилася, як він випив напій, а тоді чкурнула з дому, не лишивши навіть записки. Він мав померти до настання ночі. «Сам нарвався, — прошепотіла вона мені, всміхаючись на весь рот. — Тільки іншим не кажи». Я поглянула на неї, вражена її відвагою, і подумала: «Можливо, вона по-справжньому готова до цієї подорожі».

— Так, на захід, — підтвердила Лую, перекочуючи в роті свій талембе етану. — Йти туди десь… скільки? Чотири місяці, п’ять?

— Залежить від обставин, — сказала я, потираючи вилиці.

— Ну, хоч скільки часу на це піде, але ми туди дійдемо, — сказала Бінта.

— Верблюдами було б у тисячу разів швидше, — вкотре зауважила Лую.

Я закотила очі й озирнулася. За кілька футів позаду чимчикували Мвіта і Фанасі, мовчазні й задумливі.

— Я з кожним кроком опиняюся як ніколи далеко від дому, — промовила Бінта. Розсміялася й побігла вперед, витягнувши руки так, наче норовила злетіти, а на спині в неї застрибав клунок.

— Ну, хоч одна з нас розпочинає цю подорож щасливою, — пробурчала я.

Всім іншим піти було складно. Як виявилося, батько Фанасі таки був тим хлібником, який накричав на мене та мою матір в наш перший день у Джвагірі. Він і мати Фанасі примчали до хатини Аро, де ми зібралися перед виходом. Щоправда, вони не пройшли у ворота Аро. Фанасі та Діті довелося до них вийти.

Мати Фанасі заходилася лунко голосити:

— Мого сина забирає відьма!

Його батько спробував зупинити сина залякуваннями, пригрозив, що назавжди вижене його з дому і, можливо, поб’є. Коли Фанасі та Діті повернулися, Фанасі був такий смутний, що пішов побути на самоті. Діті заридала. Вона вже пройшла через це того ж дня з власними батьками.

Батьки Лую теж погрожували їй вигнанням. Проте, погрожуючи Лую, можна було добитися лиш одного: вона зробить саме те, чого від неї не хотіли. Лую завжди була готова до бою. Але, пішовши, вона теж затихла.

Коли Мвіті довелося прощатися з Аро, я побачила його з нового боку. Щойно ми попростували в пустелю, він закляк. Без слів, без жодного виразу на обличчі.

— Давай, — сказала я, взяла його за руку і спробувала потягнути за собою. Він не ворухнувся.

— Мвіто, — сказала я.

— Йди вперед, — попросив Аро. — Дай мені поговорити з моїм хлопчиком.

Ми пройшли милю без Мвіти. Я не стала озиратися, виглядаючи його. Невдовзі почула ззаду недалекі кроки. Вони все наближалися й наближалися, аж поки він не опинився біля мене. Очі в нього були червоні. Я знала, що слід тимчасово дати йому спокій.

Мені йти з дому було особливо нестерпно. До того це було неминуче. Мене підводили до цієї подорожі всі події мого життя. Просто на захід, жодних поворотів, жодних гаків, навпростець. Я не мала прожити все життя мешканкою Джвагіра. Але кинути матір я теж не була готова. Допиваючи разом міцний чай, ми поговорили. Обнялися. Я спустилася сходами. А тоді повернулася, швидко піднялася назад і кинулася їй в обійми. Вона пригорнула мене до себе, спокійна й мовчазна.

— Я не можу залишити тебе саму, — сказала я.

— Залишиш, — прошепотіла вона й відсторонилася від мене. — Не думай, що я якась слабачка. Тепер ти зайшла надто далеко. Доведи це до кінця. А коли знайдеш… — Вона вишкірилася. — Якщо в тебе більше немає причин іти, то йди з цієї. Через те, що він зі мною зробив. — Вона не говорила про це прямо, відколи мені було одинадцять. — Ти і я, — сказала вона. — Ми — єдине ціле. Хоч як далеко ти підеш, ти завжди йтимеш туди.

Я залишила матір. Ну, вона залишила мене перша. Просто повернулася, зайшла до хати й зачинила двері. Коли хвилин за десять вона їх так і не відчинила, я пішла до Аро, де збиралися інші.

Дорогою я терла скроні, у яких пульсував біль, а потім — потилицю. Головні болі, так скоро після виходу з Джвагіра… це був аж надто недобрий знак. Два дні по тому біль розігрався на повну силу. Нам довелося зупинитися на два дні, а першого дня я навіть не усвідомлювала, що ми зупинилися. Все, що я знаю про той, перший день, розповіли мені інші. Поки я у своєму наметі корчилася від болю і кричала на примар, інші нервували. Бінта, Лую й Діті сиділи зі мною й намагалися мене заспокоїти. Мвіта багато часу проводив з Фанасі.

— З нею таке вже бувало, — пояснив він Фанасі, коли вони сиділи коло багаття біля мого намету. Мвіта розпалив кам’яне багаття — купу нагрітого каміння. Це просте джуджу. Він казав, що Фанасі був так цим зачарований, що аж ненароком обпікся, спробувавши помацати тепло, яким пашіло від оточеної м’яким світлом купи каменів.

— Як нам здійснити таку подорож, якщо вона така хвора? — запитав Фанасі.

— Вона не хвора, — заперечив Мвіта. Він знав, що мої головні болі пов’язані з моєю смертю, але подробиць я йому не розповідала.

— Ти ж можеш її вилікувати, так? — запитав Фанасі.

— Я зроблю все, що можу.

До наступного дня мій головний біль ослабнув. Я не їла нічого, відколи ми зупинилися. Голод забезпечив моєму мозкові дивовижну ясність.

— Ти встала, — сказала Бінта, зайшовши до мого намету з тарілкою копченого м’яса і хліба. Вона широко всміхнулася. — Виглядаєш набагато краще!

— Мені ще болить, але біль вертає туди, звідки прийшов.

— Поїж, — сказала Бінта. — Я розкажу іншим.

Коли вона вискочила назовні з радісними криками, я всміхнулася. Тоді оглянула себе. Мені треба було помитися. Я майже бачила, як від мого немитого тіла йде запах. Завдяки ясності, яку я відчувала, світ здавався надзвичайно свіжим і прозорим. Кожен звук надворі ніби лунав біля самого мого вуха. Я чула дзявкотіння пустельної лисиці неподалік і крики яструба. Мало не почула думки Мвіти, коли він зайшов усередину.

— Оньєсонву, — промовив він. Його веснянкуваті щоки розчервонілись, а карі очі помітили й оцінили кожну деталь моєї зовнішності. — Тобі стало краще.

Він поцілував мене.

— Ми продовжимо післязавтра, — сказала я.

— Ти впевнена? — запитав він. — Я ж тебе знаю. Тобі досі болить голова.

— Поки ми приготуємося піти, я встигну це прогнати.

— Що прогнати, Оньєсонву?

Наші очі зустрілися.

— Мвіто, у нас попереду довгий шлях, — сказала я. — Це не важливо.

Тієї ночі я встала і вийшла подихати свіжим повітрям. Перед цим з’їла лише трохи хліба й попила води, бажаючи зберегти дивовижну ясність трохи довше. Я побачила, що Мвіта сидить на землі за нашим наметом, повернувшись обличчям до пустелі та схрестивши ноги. Підійшла до нього й зупинилася. Вирішила піти назад до нашого намету й повернулася.

— Ні, — сказав він, так і не обернувшись до мене. — Сідай. Ти мені завадила, просто підійшовши близько.

Я всміхнулася.

— Вибач. — Сіла. — У тебе почало добре виходити.

— Еге ж. Тобі краще?

— Набагато, — відповіла я.

Він повернувся до мене, впинаючись поглядом у мій одяг.

— Не тут, — сказала я.

— Чому?

— Я досі навчаюся, — пояснила я.

— Ти навчатимешся завжди. А ми опинилися на краю світу.

Він потягнувся й заходився розв’язувати мою рапу. Я зупинила його руку.

— Мвіто, — сказала я. — Ми не можемо.

Він м’яко взяв мене за руки і прибрав їх. Я дозволила йому розв’язати мою рапу. Відчувати дотик прохолодного пустельного повітря на шкірі було чудово. Я озирнулася, пересвідчуючись, що всі ще лишаються у своїх наметах. Ми сиділи за кілька футів від них, на невеличкому схилі, і до того ж усе поглинала темрява, але ризик усе одно був. Я ж готова була на нього піти. Я дозволила собі провалитись у чисте, абсолютне задоволення доторку його губ до моєї шиї, сосків, живота. Коли спробувала зняти з нього одяг, він засміявся.

— Рано, — сказав він і взяв мене за руки.

— О, то ти просто хочеш, щоб я була роздягнена, — відповіла я.

— Можливо. Я хочу поговорити з тобою. Найкраще ти слухаєш у розслабленому стані.

— Я аж ніяк не розслаблена, — заперечила я.

Він усміхнувся на весь рот.

— Знаю. Сам винен.

Він знову пов’язав на мені рапу, і я сіла. Ми без жодного слова повернулися до пустелі й дозволили собі поринути в медитацію. Коли моє тіло перестало жадати Мвіту, у мене заспокоїлася кров, вирівнялося серцебиття, охолонула шкіра. Я втихомирилася. Мені здавалося, що я можу зробити, побачити, зволити що завгодно, якщо не ворухнуся. Мвітин голос нагадував легкі брижі на тихих-претихих водах.

— Оньєсонву, не хвилюйся про те, що станеться, коли ми повернемося до намету.

Я засвоїла цю інформацію і просто кивнула.

— Це не закінчується тим, чого тебе навчив Аро, — промовив він.

— Знаю.

— Тоді перестань так боятися.

— Аро розповідав, що буває, коли жінки-чаклуни вагітніють до завершення навчання.

Мвіта тихцем розсміявся й хитнув головою.

— Ти вже знаєш, як це скінчиться. Ти мені про це зовсім не розповідала, але я чомусь сумніваюся, що твоє повне лоно знищить ціле місто, як в історії з Санчі.

— Це її так звали?

— Мій перший учитель, Даїб, теж розповідав мені про неї.

— І ти не боїшся, що таке станеться зі мною.

— Як я вже казав, ти знаєш, що це скінчиться інакше. До того ж у тебе значно більший хист, ніж у Санчі. Тобі двадцять років, а ти вже можеш воскрешати померлих.

— Не весь час і не без наслідків.

— Усе має свої наслідки.

— І саме тому я вважаю, що нам слід уникати близькості.

— Але ми не будемо цього робити.

Я перевела погляд із чорноти пустелі на Мвіту. У тьмяному світлі, яке випромінювало кам’яне багаття посеред наших наметів, Мвітине жовте обличчя сяяло, а його вовчі очі виблискували.

— Ти коли-небудь замислювався… який вигляд мала б наша дитина? — запитала я.

— Вона мала б такий вигляд, як ми, — сказав він.

— І ким вона тоді була б?

— Еву, — сказав він.

Ми кілька хвилин помовчали, і спокій загладив усе знову.

— Не опускай запону в наметі — я зайду, — попросила я.

Ми взялися за руки й відсунули їх на кілька дюймів, а тоді гучно ляснули пальцями одне одного у дружньому рукостисканні. Я встала, розгорнула свою рапу й кинула її на землю, опустивши погляд на нього. За багато років я оберталася на тварин кількох видів, але моїм улюбленцем завжди буде гриф.

— Зараз ніч, — зауважив Мвіта. — Повітря буде не таке спокійне.

Мій сміх загубився: моє горло здушилося, звузилося, а зі шкіри виросло пір’я. Оберталася я добре, але щоразу неодмінно мусила докладати до цього зусиль. Це не просто допускають. Тіло знає, як це робити, але це все одно треба робити. Однак, як зазвичай буває, коли людині щось добре дається, я раділа цим зусиллям, оскільки вони здебільшого не потребували зусиль. Я розправила крила і здійнялася в небо. Впродовж години мене було не видно і не чутно.

Я влетіла до нашого намету й зупинилася на мить, розправивши крила. Мвіта саме плів кошик при свічці. Він завжди плів, коли бентежився.

— Лую тебе шукала, — сказав він і відклав кошик. Щойно я обернулася назад, кинув мені мою рапу.

— Що? Чому? Зараз же пізно.

— Здається, вона просто хоче поговорити, — відповів він. — Вона читала Велику Книгу.

— Вони всі читали.

— Але вона починає розуміти більше.

Я знову кивнула. Добре.

— Я завтра поговорю з нею.

Я сіла на наш килимок для спання поруч із ним.

— Хочеш, я спершу піду помиюся? — запитала я.

— Ні.

— Якщо я завагітнію, ми всі…

— Оньєсонву, бувають моменти, коли треба брати те, що тобі пропонують, — сказав він. — Ми завжди будемо ризикувати. Ти — це ризик.

Я нахилилася вперед і поцілувала його. Тоді поцілувала ще раз. А опісля нас уже не могло б зупинити нічого. Навіть кінець світу.