Хто боїться смерті

Частина II Учениця Розділ 18

Перш ніж я зважилася піти до його хатини, минуло двадцять вісім днів. Мені було надто лячно.

У ці дні я не могла нормально спати. Я прокидалася в темряві, впевнена, що в кімнаті, крім мене, ще хтось є, і це не тато й не його перша дружина, Нджері, любителька перегонів на верблюдах. Я б дуже зраділа їм обом. Це було або червоне око, яке готувалося мене вбити, або Аро, який готувався мені помститися. Однак, як і обіцяв Аро, по мене не прийшла ніяка юрба. На десятий день я навіть повернулася до школи.

У своїй духівниці тато відписав кузню моїй матері та наказав Джі, своєму учневі, який тепер здобув звання майстра, керувати нею. Прибутки вони мали розділити: вісімдесят відсотків моїй матері, двадцять відсотків Джі. Це було добрим варіантом для обох, особливо для Джі, який походив з бідної родини, а тепер носив титул «коваля, що навчався у видатного Фаділя Оґундіму». До того ж у матері ще були кактусові десерти та інша городина. Також до неї в гості щодня приходили Ада, Нана Мудра та двоє подруг. У моєї матері все було гаразд.

Лую, Діті й Бінта жодного разу до мене не прийшли, і я заприсяглася ніколи їм цього не пробачити. Мвіта теж не приходив. Але його я розуміла. Він чекав, коли я прийду до нього, до хатини Аро. Тож ці чотири тижні я провела сам-на-сам зі своїм страхом і своєю втратою. До школи я повернулася, бо мені треба було відволіктися.

Зі мною поводилися як із людиною, хворою на щось дуже заразне. На шкільному подвір’ї від мене трималися подалі. Мені нічого не казали, ні злого, ні приємного. Що такого зробив Аро, щоб не дати людям розірвати мене на шматки? Хоч що це було, це не позначилося на моїй славі злої дівчини-еву. Бінта, Лую й Діті мене уникали. Вони старалися не дивитися мені в очі, відсуваючись від мене. Не реагували на мої привітання. Це страшенно мене злило.

За кілька днів такого життя настав час зіткнення. Я побачила, що вони стоять там, де й завжди, біля шкільної стіни. Сміливо підійшла ближче. Діті зиркнула на мої ноги, Лую поглянула вбік, а Бінта витріщилася на мене. Моя впевненість похитнулася. Я гостро усвідомила яскравість своєї шкіри, помітність свого ластовиння, особливо на щоках, пісочний відтінок кіс, які доходили мені до пояса.

Лую подивилася на Бінту і вдарила її по плечу. Бінта негайно відвела погляд. Я не здалася. Мені хотілося бодай посваритися. Бінта заплакала. Діті роздратовано ляснула рукою по мусі. Лую подивилася мені просто в обличчя так напружено, що мені здалося, ніби вона мене вдарить.

— Ходімо, — сказала вона, швидко оглянувши шкільне подвір’я. Взяла мене за руку. — Досить цього.

Ми швидко пішли дорогою, а Діті й Бінта рушили просто за нами. Ми сіли на узбіччі, Лую — по один бік від мене, Бінта — по інший, а Діті — біля Лую. Якийсь час ми проводжали поглядом людей і верблюдів, що минали нас.

— Чому ти це зробила? — раптом запитала Діті.

— Стули пельку, Діті, — наказала Лую.

— Що хочу, те й питаю! — обурилася Діті.

— Тоді питай як годиться, — відповіла Лую. — Ми її скривдили. Ми не маємо…

Діті енергійно захитала головою.

— Моя мати казала…

— Ти хоч спробувала її провідати? — запитала Лую. Вона повернулася до мене у сльозах. — Оньєсонву, що сталося? Я пам’ятаю… коли нам було одинадцять, але… Я не…

— Це твій батько змусив тебе не водитися зі мною? — зашипіла я на Лую. — Він що, вже не хоче, щоб його прекрасну доньку бачили з її потворною лихою подружкою?

Лую відсахнулася від мене. Я поцілила в яблучко.

— Вибач, — швидко промовила я і зітхнула.

— Це щось лихе? — спитала Діті. — Хіба ти не можеш піти до жриці Ані й…

— Я не лиха! — заволала я, махаючи кулаками в повітрі. — Зрозумійте це бодай заради мене! — Я скреготнула зубами і вдарила себе кулаком у груди, як часто робив у гніві Мвіта. — Я така, яка є, але я не ЛИХА!

Здавалося, я кричу всьому Джвагіру. Подумалося: «Тато ніколи не вважав мене лихою». Знову гостро відчувши його втрату, я захлипала. Бінта обняла мене за плечі однією рукою і притиснула до себе.

— Добре, — прошепотіла Бінта мені на вухо.

— Добре, — повторила Лую.

— Гаразд, — сказала Діті.

Ось так і зникла напруга між моїми подругами та мною. Так просто. Я відчула це вже тоді. Тягар зменшився. Це, напевно, відчули всі ми.

Але я все одно мусила дати раду своєму страхові. І зробити це могла, лише поглянувши йому в обличчя. Я пішла тиждень по тому, у День відпочинку. Рано встала, прийняла душ, приготувала сніданок, одяглась у свою улюблену блакитну сукню й закутала голову в щільне жовте покривало.

— Мамо, — промовила я, зазирнувши у кімнату батьків. Вона лежала розпластана на ліжку, нарешті міцно заснувши. Мені стало шкода її будити.

— Що? — вимовила вона. Очі в неї були ясні. Вона не плакала вночі.

— Я приготувала тобі на сніданок трохи рагу зі смаженим ямсом і яйцями й заварила чаю.

Вона сіла й потягнулася.

— Ти куди?

— До хатини Аро, мамо.

Вона знову лягла.

— Добре, — сказала мама. — Твій батько був би радий.

— Думаєш? — запитала я, підходячи до ліжка, щоби краще чути матір.

— Твій тато захоплювався Аро. Захоплювався всім загадковим. Тобою і мною теж… а от Дім Осуґбо йому не дуже подобався. — Ми засміялися. — Оньєсонву, твій батько тебе любив. І хоча він не був так певен у цьому, як я, він знав, що ти особлива.

— Я… я мала розповісти тобі й татові про свою ворожнечу з Аро, — визнала я.

— Можливо. Та ми все одно не могли б нічого вдіяти.

Я не стала поспішати. Ранок був прохолодний. Люди тільки починали братися до своїх вранішніх справ. Дорогою зі мною ніхто не вітався. Я подумала про тата, і мені заболіло серце. Останні кілька днів моя скорбота була такою сильною, що я відчувала, як світ довкола мене пульсує, — так само, як на його похороні. Те, що сталося на похороні, могло статися знову. Почасти саме тому я врешті-решт пішла до Аро. Не хотілося нашкодити ще комусь.

Мвіта зустрів мене біля кактусових воріт. Не встигла я заговорити, як він згріб мене в обійми.

— Вітаю, — сказав він.

Він обіймав мене, доки я не розслабилась і не обійняла його у відповідь.

— Бачите? — промовив голос позаду нас.

Ми відскочили одне від одного. За кактусовими воротами стояв Аро, схрестивши руки на грудях. Він був одягнений у довгий чорний кафтан з легкої матерії. Одежина тріпотіла на прохолодному вранішньому вітерці довкола його босих ніг.

— Ось чому ти не можеш тут жити.

— Вибачте, — промовив Мвіта.

— За що ти вибачаєшся? Ти — чоловік, а ця жінка — твоя.

— Вибачте, — сказала я, дивлячись на власні ноги й розуміючи, що він очікував саме цього.

— Правильно вибачаєшся, — відповів він. — Після того, як ми почнемо, тобі доведеться не допускати його до себе. Завагітнівши до кінця навчання, ти можеш вбити всіх нас.

— Так, оґо, — промовила я.

— Як я розумію, ти добре витримуєш біль, — сказав Аро.

Я кивнула.

— Це вже добре, — продовжив він. — Заходь у ворота.

Коли я проходила всередину, один кактус дряпнув мені ногу. Я роздратовано зашипіла й відскочила. Аро захихотів. Мвіта зайшов за мною недоторканим і попрямував до своєї хатини. Я ж пішла за Аро до його хатини. Всередині був стілець і килимок із рафії, для спання. Крім маленького подряпаного планшета для обчислень і письма та ящірки на стіні, там не було більше нічого. Ми вийшли крізь задні двері, і перед нами відкрилася пустеля.

— Сядь, — наказав він, показавши жестом на килимки з рафії на землі, і сів сам.

Якусь мить ми сиділи там, дивлячись одне на одного.

— У тебе тигрячі очі, — заявив він. — А тигри вже кілька десятиліть як вимерли.

— У вас старечі очі, — відповіла я. — А старим жити лишається недовго.

— Я дійсно старий, — погодився він і встав. Зайшов до своєї хатини й повернувся з кактусовою колючкою в зубах. Знову сів. А тоді відверто мене вразив.

— Оньєсонву, вибач.

Я кліпнула.

— Я був зарозумілим. Я був невпевненим у собі. Я був дурнем.

Я не сказала нічого. Я була абсолютно згодна.

— Мене вразило, що мені дана дівчина, жінка, — повів він далі. — Але ти станеш високою, тож як є, так є. Що ти знаєш про Великі містичні аспекти?

— Нічого, оґо, — відповіла я. — Мвіта не міг розповісти мені багато, тому що… ви його не навчали. — Я не приховувала гніву в голосі. Якщо вже він почав визнавати свої помилки, то я хотіла, щоб він визнав їх усі. Такі, як Аро, визнають свою провину лише один раз.

— Я не став навчати Мвіту, тому що він не пройшов ініціації, — твердо відказав Аро. — Так, він еву, і це викликало в мене огиду. Ви, еву, приходите в цей світ із заплямованими душами.

— Ні! — вигукнула я, тицьнувши пальцем у його лице. — Можете казати так про мене, але не кажіть так про нього. Хіба ви не завдали собі клопоту поцікавитися його життям? Його історією?

— Опусти палець, дитино, — промовив Аро, випрямившись і застигнувши. — Ти недисциплінована, це очевидно. Хочеш сьогодні навчитися дисципліни? Я добре її навчаю.

Я не без зусиль заспокоїлася.

— Я знаю його історію, — продовжив Аро.

— Тоді ви знаєте, що він народився з любові.

У Аро роздулися ніздрі.

— Хай там як, я не став зациклюватися на його… змішаній крові. Я дозволив йому спробувати сили на ініціації. Що сталося, можеш запитати його. Я скажу лиш одне: він, як і всі інші, провалився.

— Мвіта розповів, що ви не дозволили йому пройти ініціацію, — сказала я.

— Він збрехав, — відповів Аро. — Запитай його.

— Запитаю, — сказала я.

— У цих землях мало істинних чаклунів, — продовжив він. — І стають ними не з власного вибору. Саме тому нас переслідують смерть, біль і лють. Спершу приходить велика скорбота, а потім якась людина, що нас любить, вимагає, щоб ми стали тими, ким маємо стати. Тебе, гадаю, спрямувала на цей шлях мати. Вона дуже непроста, ша. — Він зупинився, наче обдумуючи сказане. — Вона, певно, попросила цього в день твого зачаття. Її вимоги, вочевидь, були нагальніші за вимоги твого батька. Якби ти була хлопцем, він мав би союзника, а не ворога.

Великі містичні аспекти — це засіб досягнення мети. Кожен чаклун має мету. Але я не зможу тебе навчати, якщо ти не пройдеш ініціації. Завтра. Жодна дитина, яка приходила до мене, її не пройшла. Вони повертаються додому побитими, зламаними, недужими, хворими.

— Що відбувається під час… ініціації? — запитала я.

— Випробовується саме твоє єство. Щоб вивчити Аспекти, потрібно бути відповідною людиною — ось і все, що я можу тобі сказати. Ти викинула той діамант?

— Так.

— Ти обрізана, — продовжив він. — Це може стати на заваді. Але тепер цьому не зарадити. — Він підвівся. — Після заходу сонця не їж і не пий нічого, крім води. Твій місячний цикл розпочнеться за два дні. Це теж може стати на заваді.

— Звідки ви знаєте, коли в мене… коли він починається?

Він тільки розсміявся.

— Цьому не можна зарадити. Помедитуй годину сьогодні перед сном. Після заходу сонця не розмовляй з матір’ю. Але з Фаділем, своїм батьком, розмовляти можеш. Приходь сюди о п’ятій ранку. Неодмінно добре скупайся і вберись у темний одяг.

Я витріщилася на нього. Як я мала запам’ятати всі ці вказівки?

— Піди поговори із Мвітою. Якщо тобі треба буде почути мої настанови знову, він зможе їх повторити.

Підійшовши до Мвітиної хатини, я відчула запах горілої шавлії. Мвіта тихо сидів на широкому килимку, спиною до мене, і медитував. Ставши у дверях, я роззирнулася довкола. То ось де він жив. На стінах висіли плетені вироби, які також лежали стосами по всій хатині. Кошики, килимки, тарілки й навіть наполовину сплетене крісло.

— Сядь, — попросив він, не обертаючись.

Я сіла на килимок біля нього, обличчям до входу хатини.

— Ти ніколи не казав мені, що вмієш плести, — зауважила я.

— Це не важливо, — сказав він.

— Я б захотіла цього навчитися, — промовила я.

Він підсунув коліна до грудей, але нічого не сказав.

— Ти не все мені розповів, — сказала я.

— А ти від мене цього чекаєш?

— Якщо це важливо.

— Важливо для кого?

Мвіта підвівся, потягнувся і притулився до стіни.

— Ти їла?

— Ні.

— Тобі слід добре поїсти перед заходом сонця.

— Що ти знаєш про цю ініціацію?

— Чому я маю розповідати тобі про найбільший провал у своєму житті?

— Так нечесно, — сказала я й підвелася. — Я ж не прошу тебе принижуватися. Ти мусив розповісти мені про те, що пережив.

— Чому? — не вгавав він. — Яка б тобі була від цього користь?

— Це не має значення! Ти мені збрехав. Між нами не може бути секретів.

Коли він поглянув на мене, я зрозуміла: Мвіта осмислює наші стосунки. Шукає правду про щось або якусь таємницю, якої міг би від мене вимагати. Він, певно, усвідомив, що я нічого від нього не приховую, бо далі сказав:

— Це тебе лише налякає.

Я хитнула головою.

— Я більше боюся того, чого не знаю.

— Гаразд. Я мало не помер. Ні, помер… ні, мало не помер. Що ближче людина підходить до завершення ініціації, то ближче вона підходить до смерті. Пройти ініціацію означає померти. Я підійшов… дуже близько.

— Що ста…

— В усіх це відбувається по-різному, — пояснив він. — Є біль, жах — абсолютний. Не знаю, чому Аро взагалі дозволяє комусь із місцевих хлопців пробувати. Це його злісний характер.

— Коли ти…

— Невдовзі після приходу сюди, — сказав він. Глибоко вдихнув, серйозно подивився на мене, а тоді хитнув головою. — Ні.

— Чому? Я маю пройти її завтра, я хочу знати!

— Ні, — сказав він, і на цьому все.

Мвіта міг проходити пальмовими фермами глупої ночі. Він уже робив так не раз, побувши зі мною кілька годин. Якось, коли ми сиділи в материному садку, до моєї ноги підповз тарантул. Мвіта розчавив його голою рукою.

Але тепер, згадавши про свою невдалу ініціацію, він мав відверто наляканий вигляд.

Перш ніж я пішла додому, Мвіта повторив разом зі мною вимоги до ініціації. Я роздратувалася й попросила його натомість записати їх.

Я стала на коліна біля матері. Вона була в садку — розпушувала руками землю довкола рослин.

— Як усе минуло? — запитала вона.

— Так добре, як можна очікувати від цього божевільного, — сказала я.

— Ви з Аро надто схожі, — промовила мати й зупинилася на мить. — Я сьогодні поговорила з Наною Мудрою. Вона казала про ініціацію… — Вона замовкнула, оглядаючи моє обличчя. Побачила те, що було їй потрібно. — Коли?

— Завтра вранці. — Я дістала список. — Ось усе, що я маю зробити, щоб підготуватися.

Вона прочитала його, а тоді сказала:

— Я приготую тобі велику ранню вечерю. Курку карі та кактусові десерти?

Я широко всміхнулася.

Прийнявши добру гарячу ванну, я на якийсь час заспокоїлась. Але з плином ночі до мене повернувся страх перед невідомим. Опівночі в моєму животі вже неприємно бурляли з’їдені смаколики. «Якщо я помру під час ініціації, мама залишиться сама, — подумала я. — Бідолашна мама».

Я не спала. Але вперше, відколи мені було одинадцять, не боялася побачити червоне око. Десь о третій ранку закукурікали півні. Я знову скупалася і вдягнулась у довгу темно-бордову сукню. Їсти мені не хотілось, а ще я відчула тупе болюче пульсування в черевній порожнині. І те, й інше свідчило про близький початок місячних. Я не будила матері, коли йшла. Вона напевно вже не спала.