Хто боїться смерті

Розділ 15

Три дні по тому я пішла до Дому Осуґбо, щоб побачитися з Наною Мудрою. Залишалось або навчатися в неї, або піти з Джвагіра. Що завгодно, аби не сидіти на місці, чекаючи чергової спроби мого біологічного батька мене вбити. Оскільки Дім Осуґбо було збудовано за допомогою джуджу, він умів впливати на ситуацію. А ще там зустрічались і працювали ті, хто правив Джвагіром, і серед них Нана Мудра. Спробувати було варто.

Я пішла вранці, вирішивши не заходити до школи. Провину через це я відчувала, але слабенько. Дім Осуґбо, зведений з важкого жовтого каменю, був найвищою та найширшою будівлею Джвагіра. Його стіни були прохолодні на дотик навіть під сонцем. Тепер я знала, що кожна кам’яна плита прикрашена символами з письма нсібіді. Мвіта сказав мені, що нсібіді — не просто стародавня писемність. Це стародавня магічна писемність.

— Знаючи нсібіді, можна стерти предків людини, просто написавши дещо на піску, — сказав Мвіта. Але більше він не знав про це нічого. Тож я могла прочитати лише напис над кожним із чотирьох входів:

ДІМ ОСУҐБО

Я підходила ближче, а тим часом люди обходили та проминали Дім, навіть не глянувши на нього. Жодна людина не заходила всередину. Він неначе був невидимий. «Дивно», — подумала я. Вздовж стежини до кожного входу росли невеликі квітучі кактуси, що нагадали мені про хатину Аро. Дверей на входах не було. Я вийшла на одну з чотирьох стежин і спокійно підійшла до самої будівлі. Я не сумнівалася, що мене хтось зупинить, спитає, що я роблю, і заверне назад. Замість цього я спокійно попрямувала всередину і ввійшла до довгого коридору, освітленого ніжно-рожевими лампами.

Всередині було прохолодно. Звідкись долинала музика — грайливі звуки гітари та барабанів. Мої сандалі хрускотіли на кам’яній підлозі піском, який я і занесла. Цей звук відлунював від голих стін. Я торкнулася стіни зліва від себе, зверненої всередину будівлі.

— Це правда, — прошепотіла я, тримаючи руку на вузлуватій брунатній поверхні. Дім Осуґбо було зведено довкола дуже товстого баобаба. «Він, певно, дуже старий», — подумала я і здригнулася. Поки я стояла там, тримаючи руку на масивному стовбурі, пролунав сміх. Я підскочила й пішла далі. Попереду мене за ріг завернули двоє старезних чоловіків. Вони були вбрані в довгі кафтани: один — у темно-червоний, а інший — у світло-брунатний. Коли вони побачили мене, їхні усмішки дещо стухли.

— Доброго ранку, оґо. Доброго ранку, оґо, — привіталася я.

— Ти знаєш, де ти, дівчино-еву? — запитав старий у червоному.

Мені повсякчас неодмінно нагадували, хто я така.

— Мене звати Оньєсонву.

— Тобі сюди не можна, — сказав він. — Це місце тільки для старих. Якщо ти не ходиш в учнях, а тобі такого не бачити.

Я не без зусиль притримала язика.

— Чому ти тут, Оньєсонву? — запитав уже добрішим голосом старий у світло-брунатному. — Знаєш, Ефу має рацію. Це більше для того, щоб уберегти тебе, а не образити.

— Я просто хочу поговорити з Наною Мудрою.

— Ми можемо передати їй твоє повідомлення, — сказав чоловік у світло-брунатному.

Я замислилася над цим. У повітрі з’явився горіховий запах плодів баобаба, і мені почало здаватися, ніби Дім за мною стежить. Це лякало.

— Ну, — заговорила я, — чи можете ви?..

— А взагалі-то, — з усміхом промовив чоловік у червоному, який звався Ефу, — сьогодні вранці вона, як завжди, має бути у своїх покоях. Думаю, це нічого, якщо ти підеш просто до неї.

Двоє чоловіків перезирнулися. Чоловік у світло-брунатному явно зніяковів і відвів погляд.

— Як хочеш.

Я знервовано позирнула далі в коридор.

— Куди мені йти?

Після повороту мені треба було до половини пройти коридор, звернути направо, потім наліво й піднятися сходами. Так мені сказав Ефу. При цьому він мало не сміявся. У Домі Осуґбо неможливо обрати для себе напрямок чи заняття. Їх обирає Дім. Я дізналася це за кілька хвилин.

Я пішла так, як вони сказали, але не знайшла сходів. Зовні Дім здавався великим, але і близько не таким великим, яким був усередині. Я проходила коридорами та кімнатами. Я не знала, що у Джвагірі стільки старих. Я почула кілька діалектів мови океке. В деяких кімнатах було повно книжок, але здебільшого скрізь стояли залізні стільці, що старі їх позаймали.

Я пошукала той особливий бронзовий стіл, який багато років тому виготовив для Дому мій батько. Усвідомивши, що батько під час роботи над ним, мабуть, найбільше спілкувався з Аро, я насупилася. Столу я ніде не бачила. Але підозрювала, що всі стільці вийшли з-під батькової руки. Лише він міг надати залізу подоби мережива. Поки я проходила, мене стали помічати. Хтось при цьому сердито пирхав.

Я знайшла тунель, утворений корінням дерева. Роздратувавшись, сперлася на один із коренів. Вилаялася й ляснула по ньому долонею.

— Це місце — якийсь чудний лабіринт, — пробурчала я.

Поки я думала, як знайти вихід, до мене підійшли двоє молодиків із довгими чорними бородами, заплетеними в коси.

— Ось вона, Коно, — сказав один з них. Він тримав пакетик фініків і закинув один фінік собі до рота. Інший засміявся і сперся на корінь біля мене. Їм обом було, мабуть, років по двадцять з гаком, хоча через свої бороди вони здавалися старшими.

— Що ти тут робиш, Оньєсонву? — запитав чоловік із фініками. Простягнув мені фініка, і я його взяла. Я вмирала з голоду.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — запитала я.

— Відповідати на запитання запитаннями можна тільки Коні, — сказав він. — Я — Тіті. Учень Діки Провидця. Кона — учень Ойо Мислителя. А ти загубилася. — Він дав мені ще одного фініка. Не рушаючи з місця, вони дивилися, як я його їла.

— Він має рацію, — сказав до Кони Тіті. Кона кивнув.

— Як давно, на твою думку? — запитав Кона.

— Мені ще бракує вміння це побачити, — заявив Тіті. — Запитаю в оґу Діки.

— А хіба на неї не розсердиться ще й Мвіта? — запитав, розсміявшись, Кона.

Я підняла очі, зацікавившись.

— Що?

— Нічого, про що ти не дізнаєшся, — відповів Тіті.

— Мвіта тут? — запитала я.

— А ти його тут бачиш? — запитав мене Кона.

— Ні, — сказав Тіті. — Сьогодні його тут немає. Піди знайди Нану Мудру.

Він дав мені ще одного фініка.

— Можете показати мені, де вона? — запитала я.

— Ні, — відповів Тіті.

— Ти впевнена, що прийшла сюди заради цього? — спитав Кона.

— Нам треба йти, — промовив Тіті. — Не турбуйся, красуне-еву, ти не загубишся тут навіки. — Він передав мені свій пакетик із фініками.

— Тобі тут раді, — додав Кона. Так він уперше звернувся до мене не з питанням.

А тоді вони швидко, так само, як і прийшли, пішли своєю дорогою по тунелю з коріння. Я з’їла кілька фініків і попрямувала далі. Годину по тому я ще блукала. Пропленталася коридором з вікнами, надто високими, щоб я могла з них визирнути. Зовні вікон я, здається, не бачила. Я дійшла до сходів. Вони закручувалися вгору кам’яною спіраллю.

— Нарешті! — вигукнула я вголос. Сходи були дуже вузькі, і я, підіймаючись, сподівалася, що нікого не зустріну. Нарахувала вже п’ятдесят дві сходинки, а до другого поверху ще не дійшла. Там було душно і спекотно. Зі стіни світило тьмяно-помаранчеве світло. За десять сходинок я почула кроки та голоси. Поглянула вниз. Повертатися було безглуздо.

Голоси погучнішали. Я побачила тіні їхніх власників і затамувала подих. А тоді зіткнулася ніс до носа з Аро. Охнула й опустила погляд, щільно притиснувшись до стіни. Просуваючись повз мене, він не сказав нічого. Його тіло мимохіть притиснулося до мого. Від нього пахло димом і квітами. Проходячи, він наступив мені на ногу. За ним ішло троє чоловіків. Жоден з них не перепросив. Коли вони зникли, я сіла на сходи й заридала. Кона помилився. Мені тут аж ніяк не були раді — якщо під радістю не розуміти пошиття в дурні. Я обтерла руки об сукню, зіп’ялася на ноги й попрямувала далі.

Врешті-решт сходи закінчилися на початку іншого коридору. Перша кімната, до якої я зазирнула, належала Нані Мудрій.

— Доброго… ой, добрий день, — сказала я.

— Добрий день, — озвалася вона, відкинувшись назад у плетеному кріслі з чашкою чаю в руці.

Я насторожено відступила на крок назад, але наштовхнулася п’ятою точкою на зачинені двері. Спантеличено роззирнулася довкола. Коли я встигла зайти до кімнати?

— Так влаштовано Дім, — сказала вона, дивлячись на мене єдиним здоровим оком.

— Здається, я ненавиджу це місце, — пробелькотіла я.

— Люди ненавидять те, чого не розуміють, — відповіла вона. — Я вже зібралася піти на ринок пообідати, аж тут учениця принесла мені це. — Вона підняла ємність із перцевим супом. Зняла кришку й поставила на плетений стіл біля себе. — Тому я тут. Я мала розуміти, що слід чекати на відвідувачку.

Вона жестом запросила мене сісти на підлогу, і якусь хвилину я просто дивилася, як вона їсть суп. Пах він чудово. У мене забурчав живіт.

— Як твої батьки? — запитала вона.

— Добре, — сказала я.

— Чому ти сюди прийшла?

— Х-хотіла спитати… — Я поступово замовкла.

Вона зачекала, продовжуючи їсти.

— Великі… Великі містичні аспекти, — нарешті вимовила я. — Прошу… ви ж пам’ятаєте, що сталося зі мною під час Одинадцятого ритуалу, ада-м. — Я вглядалася в її обличчя, та вона лише дивилася на мене, чекаючи, доки договорю. — Ви мудрі, — продовжила я. — Мудрі, як Аро, а може, ще мудріші.

— Не порівнюй нас, — серйозно попросила вона. — Ми обоє старі.

— Вибачте, — швидко сказала я. — Але ж ви так багато знаєте. Ви, напевно, знаєте, як потрібно мені навчитися Великих містичних аспектів.

— Діло безумців і безумиць, — плюнула вона.

— Що?

Вона виловила ложкою чималий шмат м’яса і з’їла його.

— Ні, Оньєсонву, це ваша з Аро справа.

— Але хіба ви не можете…

— Ні.

— Будь ласка, — заблагала я. — Будь ласка!

— Навіть знаючи Аспекти, я б не стала між двома такими душами, як ваші.

Я знов опустилася на підлогу.

— Послухай, дівчино-еву, — заговорила вона.

Я підняла очі.

— Будь ласка, ада-м, не називайте мене так.

— А чому? Хіба ти не така?

— Я ненавиджу це слово.

— «Еву» чи «дівчина»?

— Звичайно ж, «еву».

— А хіба ти не така?

— Ні, — відповіла я. — Не така, як це слово розуміють.

Вона поглянула на свою порожню миску і склала руки. Нігті в неї були короткі й тонкі, а кінчики вказівного та великого пальців — жовті. Нана Мудра палила.

— Ось тобі порада: благаю, дай Аро спокій. Він надто сильний для тебе, а ще він упертий.

Я стиснула губи. Впертий був не лише Аро.

— Може бути інший спосіб навчитися того, що ти шукаєш, — сказала вона. — У Домі повно книжок. Їх усі не прочитав ніхто, тож хто його знає, що в них може бути, еге ж?

— Але люди тут не…

— Ми старі та мудрі. А ще можемо бути дурними. Згадай слова Тіті. — Коли мої брови здивовано піднялися, вона додала: — Тут тонкі стіни. Сюди.

Кімната далі коридором була невелика, а її стіни були заставлені смердючими й потрісканими старими книжками.

— Можеш спокійно шукати тут або в інших кімнатах із книжками. Особисті кімнати мають лише старійшини Осуґбо. Решта Дому належить усім. Ти зможеш піти, як будеш до цього готова.

Вона погладила мене по голові й покинула. Я шукала дві години, переходячи з кімнати до кімнати. Там були книжки про птахів, що жили в місцях, яких не існувало, про секрети щасливого шлюбу з двома дружинами, які ненавидять одна одну, про спосіб життя самиць термітів, про біологію велетенських міфічних ящірок із крилами, які звуться кпоньюнґо, про трави, які слід їсти жінкам, щоб збільшувались груди, про застосування пальмової олії. Мій гнів, підсилюваний бурчанням у животі, зростав із кожною непотрібною книжкою. Від роздратованих і нерідко зляканих поглядів старійшин легше не ставало.

Дім знову з мене насміхався. Я майже чула, як він сміється, показуючи мені одну дурнувату книжку за іншою. Витягнувши одну таку, з безліччю голих жінок у провокативних позах, я кинула її на підлогу й пішла шукати вихід. Знайшла я його за годину. Двері, що вели назовні, були прості та вузькі, геть не схожі на розкішні входи, які я бачила знадвору. Я вивалилася на надвечірнє сонце й обернулася. Вхід виявився однією з тих величних дверей, які я бачила з шести років.

Я плюнула й насварилася кулаком на Дім Осуґбо, не дбаючи про те, хто це побачить.

— Противне, зачумлене, дурне, ідіотське, жахливе місце! — закричала я. — Ноги моєї в тобі більше не буде!