Хто боїться смерті

Розділ 47

Зранку на десятий день Мвіті довелося мене будити. Я спромоглася заснути лише за годину до цього. Я досі не могла їсти й була надто голодна, щоб поспати. Мвіта з усієї сили постарався мене виснажити. Навіть у цьому стані його дотик заспокоював мене більше, ніж їжа чи вода. Однак я все одно постійно думала про те, скільки людей загине, якщо я завагітнію. А ще не могла забути про те, що під час мого усамітнення станеться щось погане.

— Я чую їхній спів, — промовив Мвіта. — Вони вже зібралися.

— М-м-м, — озвалася я, не розплющуючи очей. Я слухала їх уже більше години. Їхня пісня нагадувала мені про матір. Вона часто співала її, хоч і відмовлялася ходити на Розмову з жінками Джвагіра. — Вона не ходила від самого мого зачаття, — пробурмотіла я й розплющила очі. — Нащо мені взагалі йти?

— Вставай, — тихо сказав Мвіта й поцілував мене в голе плече.

Він підвівся, пов’язав на талії свою зелену рапу і вийшов надвір. Повернувся з чашкою води. Сягнув у купу мого одягу й витяг блакитну кофтину.

— Вдягни це, — сказав він. — І… — Знайшов блакитну рапу. — І це.

Я піднялась, і з мене спало простирадло. Коли мого тіла торкнулося холодне повітря, мене накрила чутливість. Захотілося схлипнути. Я загорнулась у блакитну рапу. Він передав мені воду і сказав:

— Будь сильною. Вставай.

Вийшовши, я з величезним подивом побачила, що Діті, Лую та Фанасі сидять надворі повністю вдягнені та їдять свіжий хліб. Від запаху хліба в мене забурчало в животі.

— Ми вже запідозрили, що ви надто… виснажені, щоб піти, — сказала Лую, підморгнувши.

— Тобто ви були в таборі й усе почули? — запитала я.

Фанасі гірко розсміявся. Діті відвела погляд.

— Я спізнилась, але так, — усміхнулася на весь рот Лую.

Коли я помилася й одяглася, гурт жінок уже виходив. Ішли вони повільно. Наздогнати їх було легко. Мвіта й Фанасі, єдині чоловіки в групі, здавалося, нікого не бентежили. Була там і Тінґ.

— Я представлятиму Ссайку, — пояснила вона.

Я помітила, як вони із Мвітою швидко обмінялися поглядами.

Дорога до краю пилової бурі на західному боці була недалека — милі з півтори. Але ми йшли так повільно, що шлях розтягнувся майже на годину. Ми співали пісні для Ані; деякі з них я знала, але чимало — ні. Коли всі зупинилися, мені вже голова йшла обертом від голоду, і я була рада сісти. Було вітряно, шумно і трохи лячно. За кілька ярдів вітер просто перед очима перетворювався на бурю.

— Відпусти її волосся, — сказала Мвіті Тінґ.

Він витягнув з мого волосся відрізок пальмового волокна, і воно затріпотіло на вітрі. Тепер усі вже затихли. Молилися. Багато хто став на коліна, опустивши голову на пісок. Діті, Лую та Фанасі стояли й далі, дивлячись на пилову бурю. Лую й Діті були з родин, у яких до Ані рідко зверталися з молитвами. Їхні матері ніколи не ходили в усамітнення, і самі вони теж. Мені не йшла з голови мати і те, як із нею все це сталося: коли приїхали скутери, вона молилася так само, як ці жінки. За мною була Тінґ. Я відчула, що вона робить щось із моєю шиєю. Зупинити її мені бракувало сил.

— Що ти робиш? — запитала я.

Вона нахилилася до мого вуха.

— Це суміш пальмової олії, сліз старої на смертному одрі, сліз немовляти, менструальної крові, чоловічого молока, шкіри з лапи черепахи та піску.

Я здригнулася з огиди.

— Ти не знаєш нсібіді, — продовжила вона. — Це — письмове джуджу. Позначити ним щось означає здійснити якусь зміну, воно звертається до духу напряму. Я позначила тебе символом перехрестя, на якому зустрінуться всі твої «я». Стань на коліна. Попроси Ані про це. Вона дасть це тобі.

— Я не вірю в Ані, — відповіла я.

— Все одно ставай на коліна й молися, — сказала вона й підштовхнула мене вперед.

Я притиснула чоло до піску, чуючи шум вітру у вухах. Минали хвилини. «Я страшенно зголодніла», — думалося мені. Я почала відчувати, що мене щось стримує. Повернула голову та вдивилась у небо. Побачила, як сонце сіло, знову зійшло, а тоді знову сіло. Минуло багато часу, а все інше не має значення.

Раптом я впала в пісок. Він проковтнув мене, як звіряча паща. Останнє, що мені запам’яталося, перш ніж світ вибухнув, — це слова якоїсь дівчини:

— То нічого, Мвіто. Вона відпускає. Ми на це чекали, відколи вона сюди потрапила.

Кожна частина мене, що була мною. Моє довге тіло еву. Моє коротке терпіння. Мій імпульсивний розум. Мої спогади. Моє минуле. Моє майбутнє. Моя смерть. Моє життя. Мій дух. Моя доля. Мій провал. Я була повністю знищена. Я була мертва, зламана, розсіяна й поглинута. Мені було в тисячу разів гірше, ніж тоді, коли я вперше обернулася на птаха. Я нічого не запам’ятала, тому що була нічим.

А тоді стала чимось.

Я це відчувала. Хтось потроху збирав мене докупи. Хто саме? Ні, не Ані. Це була не богиня. Це було щось холодне, якщо воно взагалі могло бути холодним. І безжальне, якщо воно могло бути безжальним. Логічне. Стримане. Може, сказати, що це був Творець? Той, Кого Неможливо Торкнутися? Той, хто не бажає, щоб його торкалися? Четвертий аспект, про який не міг замислитися жоден чаклун? Ні, я не можу такого говорити, тому що це — найстрашніше богохульство. Принаймні так сказав би Аро.

Проте мої дух і тіло було остаточно, повністю стерто… хіба не це, на думку Аро, відбувається з будь-якою істотою, що зустрічає Творця? Збираючи мене заново, Він склав мене по-новому. Так, як було логічніше. Я пам’ятаю ту мить, коли повернувся на місце останній шматочок мене.

— Ох-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х-х, — видихнула я.

Найперше я відчула полегшення. Мені знову згадалося, як я сиділа на дереві іроко. Моя голова тоді була як будинок. Тоді здавалося, ніби в цьому будинку злегка прочиняються деякі двері — двері зі сталі, дерева, каменю. Цього ж разу всі двері та вікна рознесло на друзки.

Я знову полетіла вниз. Важко гепнула на землю. Моєї шкіри торкнувся вітер. Я замерзала. Я була мокра. «Хто я?» — питала я себе. Очей не розплющила — не могла згадати, як це робиться. Щось ударило мене по голові. А тоді щось іще. Я несвідомо розплющила очі. Я була в наметі.

— Як вона може бути мертва?! — кричала Діті. — Що сталося?

Тут я негайно все збагнула. Хто я така, чому, яка саме і коли. Знову заплющила очі.

— Не торкайтеся її, — промовив Ссайку. — Мвіто, звернися до неї. Вона повертається. Допоможи їй завершити подорож.

Пауза.

— Оньєсонву, — його голос звучав дивно. — Повернись. Тебе не було сім днів. А тоді ти впала з неба, як зниклі діти Ані у Великій Книзі. Якщо ти повернулася до життя, жінко, розплющ очі.

Я розплющила очі. Я лежала на спині. Мені боліло все тіло. Він узяв мене за руку. Я схопилася за його руку. Тієї миті до мене прийшло ще дещо. Певна частина мого нового «я». Я всміхнулась, а тоді розсміялась.

Це була мить безумства і зухвалості, в яких я не можу звинувачувати лише саму себе. Сила та обдарування, які я тепер знайшла в собі, просто приголомшували. Я ніколи не думала, що можу бути такою сильною та впевненою. І, ледве повернувшись, я знову зникла. Перед цим я не їла сім днів. Мій розум був ясний. Я була дуже сильна. Замислилася, куди хочу податися. Подалася туди. За мить я полишила килимок у наметі й полетіла у власній подобі, у подобі власного блакитного духа.

Я прямувала за своїм батьком.

Я легко пролетіла крізь піщану бурю. Відчула її пекучий дотик. Прорвалася крізь її стіну на палюче сонце. У ранок. У польоті я проминула багато миль піску, сіл, дюн, якесь містечко, сухі дерева, а тоді знову дюни. Проминула невеличке зелене поле, але не зацікавилася, бо була надто зосереджена. До Дурфи. Просто до великого будинку з блакитними дверима. За двері й нагору, до кімнати, в якій пахне квітами, ладаном і запиленими книжками.

Він сидів за письмовим столом спиною до мене. Я глибше занурилась у дичавину. Я вже вчинила так з Аро, коли він набрид мені відмовами. А ще вчинила так зі знахарем у Папа-Ші. Тепер я була ще сильніша. Я знала, що треба рвати, кусати і знищувати, коли необхідно атакувати. Я бачила його дух, який лежав кількома шарами на його незахищеній спині. Він був темно-блакитний, як і мій. Це здивувало мене на мить, але не зупинило.

Я кинулася так, як, певно, кидався на свою жертву колись давно голодний тигр. Я була надто завзятою, щоб усвідомити: він підставив мені спину, але не дух. Він чекав. Аро ніколи не розповідав, що відчув під час мого нападу. Знахар у Папа-Ші просто вмер, повалившись без жодних знаків на тілі. Тепер, сам на сам із батьком, я дізналася, що відчувають у таких випадках.

Такий біль не могла б зупинити навіть смерть. Батько атакував мене на повну силу. Співаючи, він роздирав, пожирав, колов і викручував такі частини мого єства, про які я й не здогадувалася. Він сидів за своїм письмовим столом спиною до мене. Співав він мовою нуру, але слів пісні я не чула. Я така ж, як моя матір, але не зовсім. Страждаючи, я нічого не чую й не запам’ятовую.

У мені дещо спрацювало. Інстинкт виживання, відповідальність і спогад. «Мій кінець не такий», — подумалося мені. Я негайно відтягнула геть те, що від мене лишилося. Коли відступила, батько встав і розвернувся. Зазирнув у те, що було моїми очима, й узяв мене за те, що було моїм передпліччям. Я спробувала звільнитися. Він був надто сильний. Він перевернув мою праву долоню, вгородив у неї ніготь великого пальця й накреслив на ній якийсь символ. Відпустив і сказав:

— Повертайся й помри в пісках, з яких постала.

Я, здавалося, летіла назад цілу вічність, схлипуючи, відчуваючи біль, згасаючи. Коли наблизилася до стіни пилу, світ заяснів духами і з пустелі виросли дивовижні барвисті дерева дичавини. Я остаточно згасла й більш нічого не запам’ятала.

Мвіта згодом розповів мені, що я померла вдруге. Що стала прозорою, а тоді повністю щезла. З’явившись у тому ж місці знову, я вже складалася з плоті, все моє тіло спливало кров’ю, якою вже був просякнутий одяг. Він не міг мене розбудити. У мене три хвилини не було пульсу. Він вдихнув повітря мені в груди і скористався добрим джуджу. Коли нічого з цього не спрацювало, він просто сів і став чекати.

На третю хвилину я почала дихати. Мвіта вигнав усіх із намету й попросив двох дівчат, які саме його минали, принести йому відро підігрітої води. Він обмив мене з голови до п’ят, змив кров, перев’язав рани, розтер затерплу плоть і навіяв мені добрі думки. «Нам треба поговорити, — казав він знов і знов. — Прокинься».

Я прокинулася два дні по тому й побачила, що Мвіта сидить біля мене, мугикаючи собі під носа й плетучи кошика. Я повільно сіла. Поглянула на Мвіту й не змогла пригадати, хто це. «Він мені подобається, — подумала я. — Хто він?» Мені боліло все тіло. Я застогнала. У мене забурчало в животі.

— Ти не їла, — сказав Мвіта і відклав свій кошик. — Але пила. Інакше ти б померла… знову.

«Я його знаю», — подумалося мені. А тоді я почула слово, яке він мені сказав, — так, ніби його прошепотіли вітри надворі: «Іфунанья».

— Мвіта? — здивувалася я.

— Єдиний і неповторний, — сказав він, підійшовши до мене. Я кинулася до нього з обіймами попри біль у тілі й попри те, що мене стримували пов’язки на ногах і тулубі.

— Бінта, — видихнула я Мвіті у плече. — Ох! Даїб! — Я вчепилась у Мвіту ще сильніше, міцно заплющивши очі.

— Ця людина — не людина! Він… — Мене накрило хвилею спогадів. Як я полетіла на Захід, побачила його обличчя, його дух. Той біль! Поразка. Мені обірвалося серце. Я схибила.

— Тс-с, — сказав він.

— Він мав мене вбити, — прошепотіла я. Мене заново створила Ані, та я все одно не могла його здолати.

— Ні, — заперечив Мвіта й обхопив моє лице долонями. Я спробувала прибрати своє нікчемне обличчя з його рук, але він утримав мене на місці. А тоді нагородив довгим і чуттєвим поцілунком. Голос у моїй голові, що кричав про провал і поразку, стихнув, хоч і не припинив своєї мантри. Мвіта відсторонився, і ми зазирнули одне одному в очі.

— Моя рука, — прошепотіла я й підняла її. Тим символом був черв’як, який скрутився в кільце. Чорний, укритий кіркою, він заболів, коли я спробувала стиснути руку в кулак. «Провал, — зашепотів голос у мене в голові. — Поразка. Смерть».

— Я цього не помітив, — сказав Мвіта й насупився, піднісши символ до свого обличчя. Торкнувшись його вказівним пальцем, засичав і відсмикнув руку.

— Що таке? — кволо запитала я.

— Він наче заряджений. Я наче пхаю палець у розетку, — пояснив він, тручи собі руку. — У мене рука заніміла.

— Це він його там накреслив, — сказала я.

— Даїб?

Я кивнула. Мвіта спохмурнів.

— А крім цього ти почуваєшся нормально?

— Подивись на мене, — відповіла я, хоч і взагалі не хотіла, щоб він на мене дивився. — Як я можу почуватися…

— Нащо ти це зробила? — спитав він, більше не здатний стримуватися.

— Тому що я…

— Ти навіть не раділа, що жива. Тобі навіть не полегшало на серці через те, що ти знову нас побачиш! Ох, тобі справді підходить твоє ім’я, о!

Що я могла на це відповісти? Я про це не подумала. Це вийшло інтуїтивно. «І все ж тобі не вдалося», — прошепотів голос у моїй голові.

Зайшов Ссайку. Він був одягнений у довгий кафтан і штани, повністю прикриті довгим халатом із товстої матерії, наче перед цим подорожував. Щойно він побачив, що я прокинулася, його похмуре обличчя потеплішало. Він пафосно розкинув руки.

— Оце та-а-а-а-ак, вона прокидається і являє нам свою велич. З поверненням. Ми за тобою скучили.

Я спробувала всміхнутися. Мвіта пирхнув.

— Мвіто, що там у неї? — запитав Ссайку. — Доповідай.

— Вона… серйозно побита. Більшість відкритих ран зцілила, але їй не вдасться зцілити все своїми здібностями ешу. Це, певно, якось пов’язано з тим, як їх було завдано. Дуже багато глибоких синців. Щось неначе подряпало їй груди. У неї є опіки на спині… принаймні проявляється це як опіки. У неї розтягнута щиколотка і зап’ясток. Переломів немає. Зважаючи на те, що вона мені розповіла, я підозрюю, що їй буде боляче дихати. І місячні, коли вони почнуться, теж будуть болючими.

Ссайку кивнув, і Мвіта повів далі.

— Я обробив усе трьома різними мазями. Їй треба буде кілька днів поберегти щиколотку та зап’ясток. З початком місячних тиждень їй доведеться харчуватися печінкою пустельних зайців, бо кровотеча буде дуже сильною. Місячні в неї почнуться сьогодні через травму. Я вже домовився з Тінґ, щоб вона попросила когось із жінок набрати печінки та приготувати печеню.

Я вперше помітила, який у Мвіти змучений вигляд.

— І ще одне, — сказав він, узяв мене за праву руку й повернув її долонею догори. — Ось.

Ссайку взяв мене за руку та придивився до знака. З відразою втягнув повітря крізь зуби.

— А, це він на ній накреслив.

— З-звідки ви знаєте, що це… він? — запитала я.

— А куди ще ти стала б так поспішати? — запитав він і підвівся.

— Що це? — запитав Мвіта.

— Можливо, Тінґ знає, — сказав він. — У свої два роки ця дівчина вже читала мовами океке, ва і сіпо. Вона й це зможе прочитати. — Він погладив Мвіту по плечу. — Якби ж то у нас тут була така людина, як ти. Така чудова обізнаність із фізичним і духовним — рідкісний дар.

Мвіта хитнув головою й відповів:

— Моя обізнаність із духовним не така вже й чудова, оґо.

Ссайку захихотів і знову погладив Мвіту по плечі.

— Я повернуся, — пообіцяв він. — Мвіто, перепочинь. Вона вижила. А тепер піди потіш себе так, ніби ти теж вижив.

За кілька секунд після того, як Ссайку пішов, до нас прибігли Діті, Лую та Фанасі. Діті закричала й поцілувала мене в лоба. Лую залилася сльозами, а Фанасі просто закляк на місці й витріщився.

— Ані велика! — пробелькотіла Діті. — Вона, певно, дуже тебе любить.

Тут я мало не розсміялась.

— І ми тебе любимо, — додала Лую.

Фанасі повернувся й вийшов з намету, не сказавши жодного слова. Виходячи, він мало не зіткнувся з Тінґ. Вона спритно обійшла його і наблизилася до мене.

— Дайте подивитися, — сказала вона й відпихнула Лую та Діті.

— Що таке? — поцікавилася Лую, намагаючись зазирнути Тінґ за плече.

— Тс-с, — насварилася Тінґ, узявши мене за руку. — Мені потрібна тиша.

Вона опустила лице до моєї долоні й надовго вп’ялася в неї поглядом. Торкнулася символу й відсмикнула руку з шипінням, позирнувши на Мвіту.

— Що це? — одночасно спитали ми із Мвітою.

— Символ нсібіді. Не бозна-який. Але дуже-дуже старий, — пояснила Тінґ. — Він означає «жорстока отрута повільної дії». Погляньте, лінії вже почали рости. Вони протягнуться її рукою до серця й задушать його на смерть.

Ми із Мвітою придивилися до моєї руки. Символ залишався так само чорним, але тепер від його країв відростали тоненькі ниточки.

— Як щодо кореня аґу та пеніцилінової плісняви? — запитав Мвіта. — Можливо, якщо це поводиться як інфекція…

— Ти розумієш, що це не так, Мвіто, — відповіла Тінґ. — Це джуджу.

Вона зупинилася.

— Оньє, спробуй обернутися.

Попри всі ушкодження ця думка мене спокушала. Я відчувала це. Я вже не зможу обертатися на істот, на яких не оберталася раніше, проте могла стати, скажімо, грифом, зовсім не ризикуючи втратити саму себе, хоч скільки б ним лишалася. Я обернулася. Все виходило плавно, легко… поки я не дійшла до позначеної символом долоні. Вона ніяк не оберталася. Я доклала більше зусиль. Уявляю, якою я мала видаватися Діті та Лую, особливо Лую, яка ще ніколи не бачила, як я обертаюся.

Я вискочила за пов’язки, що спали з мене, в подобі яструба — тільки з рукою замість одного крила. Сердито крякнула, вистрибнувши зі свого одягу. Літати з однією рукою я не могла. Я поборола напад клаустрофобії, а тоді спробувала обернутися на іншу істоту — змію. Замість хвоста в мене була рука. На мишу я не змогла обернутися навіть частково. Спробувала обернутися на сову, яструба, пустельну лисицю. Що більше подоб я приміряла на себе, то гарячішою ставала моя рука. Я здалась і знову обернулася на саму себе. Моя рука закурилася смердючим димом. Я прикрилася рапою.

— Більше нічого не пробуй, — швидко попросила Тінґ. — Ми не знаємо, які будуть наслідки. Гадаю, у нас є одна доба. Дві години я буду радитись із Ссайку.

Вона встала.

— Одна доба до чого? — запитала я.

— До того, як він тебе вб’є, — сказала Тінґ і квапливо пішла геть.

Мене затрусило від ненависті.

— Я знищу цю людину незалежно від того, виживу чи загину.

«Тобі знову не вдасться», — прошепотів голос у мене в голові.

— Поглянь, що з тобою сталося, коли ти спробувала це зробити, — нагадав мені Мвіта.

— Я не думала, — відповіла я. — Наступного разу я…

— Правильно кажеш. Ти не думала, — заявив він. — Лую, Діті, підіть принесіть їй чогось поїсти.

Вони підскочили, зрадівши, що в них з’явилася якась справа.

— Тільки нічого не змішайте, — додав він.

— Ми знаємо, — відповіла Лую. — Ти не єдиний її друг.

— Як це взагалі в мене виходить? — запитала я Мвіту, коли вони пішли. — Аро ніколи не говорив про щось схоже на цю здатність до мандрів.

Мвіта зітхнув, відпускаючи свій гнів на мене, і здивував мене:

— Здається, я знаю чому.

— Отакої! — сказала я. — Справді?

— Це зараз не на часі, — відповів він.

— Мені залишилося жити двадцять чотири години, — обурилася я. — Коли ти збираєшся мені розповісти?

— За двадцять п’ять годин, — сказав він.