Хто боїться смерті

Розділ 54

У Великій Книзі є частина, якої немає в більшості її версій. Утрачені Папери. Аро мав один примірник. Утрачені Папери детально розповідають про те, що океке, століттями гниючи в пітьмі, були божевільними вченими. Утрачені Папери описують, як океке винайшли таку давню техніку, як комп’ютери, вловні станції та портативки. Вони навчилися створювати копії самих себе та зберігати молодість до смерті. Вони робили так, щоб їжа росла на мертвій землі, вони лікували всі хвороби. Неймовірні океке в пітьмі були переповнені дикою творчою силою.

Океке, знайомі з Утраченими Паперами, їх соромляться. Нуру люблять посилатися на них, коли хочуть наголосити на властивій океке недосконалості. У темні часи океке, може, й були неідеальними, але тепер вони стали ще гірші.

«Понурий, нещасний бездумний люд», — думала я, коли ми наблизилися до першого з багатьох сіл біля самого кордону Королівства Семи Рік. Я могла зрозуміти їхні почуття. Всього кілька днів тому я відчувала те саме. Безнадію, гіршу за безнадію. Якби ми не знайшли тієї печери з трупами, павуками та запліснявілими комп’ютерами, я б, мабуть, захотіла до них приєднатися.

У цих селах жили океке, яким було надто лячно битися чи тікати. Це були люди з неспокійними очима, яких із легкістю винищать, коли мій батько прийде на Схід зі своєю армією. Вони ходили, опустивши голови, боячись власних тіней. Вирощували понуру хирляву цибулю й помідори у принесеному з річкових берегів ґрунті. Перед і за своїми хатинами з необпаленої цегли вони вирощували м’яку бордово-буру рослину, яку засушували й курили, щоб забутися. Від неї в них були червоні очі, бурі зуби, шкіра пахла калом, а ще вона не мала жодної харчової цінності. Звісно, у місцевому ґрунті найлегше ріс саме цей бур’ян.

Діти ходили з великими животами й ошелешеними личками. Довкола трюхикали шолудиві пси, такі ж жалюгідні на вигляд, як і люди. Один з них на наших очах заходився їсти власний послід. І час від часу, коли змінювався напрям вітру, я чула крики десь удалині. Ці села не мали назв. Це було до нудоти огидно.

У всіх, навіть у дітей, з верхньої частини лівого вуха звисала сережка з чорними та блакитними намистинками. Більш нічого, що свідчило б про культуру та красу, ці люди не мали.

Перше скупчення хатин ми проминули непоміченими. Океке довкола нас тупо кудись сунули, сперечалися, спали на дорогах або ридали. Ми бачили чоловіків без кінцівок. Деякі з них лежали під хатами напівмертві чи мертві; їхні рани гнили. Я бачила вагітну жінку, яка істерично сміялася сама до себе, сидячи перед своєю хатою й ліплячи гірку з багна. У мене засвербіли руки, і я занервувала.

— Як почуваєшся, Оньєсонву? — запитав Мвіта, щойно ми проминули останню хатину. За півмилі звідти стояло інше село.

— Тут потреба не така нагальна, — сказала я. — Не думаю, що ці люди хочуть зцілення.

— Хіба ми не можемо обходити ці поселення? — спитала Лую.

Я не стала нічого пояснювати — лиш хитнула головою. Я не могла нічого пояснити. Наступна група хатин була в такому ж стані. Жалюгідні, жалюгідні люди. Але це поселення стояло біля підніжжя пагорба, і нас, коли ми пішли з нього, було чудово видно. Коли ми проходили повз першу хатину, якась старенька з безліччю незагоєних порізів на обличчі зупинилася й витріщилася на мене. Вона поглянула на Мвіту, і її лице розпливлося в широкій беззубій усмішці. А тоді її усмішка зменшилася.

— А де ж решта вас? — запитала вона.

Ми перезирнулися.

— Ти, — показала на мене старенька. Я позадкувала. — Ти закриваєш обличчя, але я знаю. О, я знаю. — Тоді вона повернулася й закричала: — О-о-о-о-оньєсонву-у-у-у-у-у-у!

Я зробила крок назад і пригнулася, готова до бійки. Мвіта схопив мене і притягнув до себе. Лую забігла поперед мене, витягнувши ніж. Вони помчали до нас звідусіль. Темні обличчя. Зранені душі. У пошарпаних рапах і подертих штанях. Що більше їх ставало, то сильніше відчувався запах крові, сечі, гною й поту.

— Вона тут, о!

— Дівчина, що покладе край різанині?

— Та жінка прошепотіла правду, — вела старенька далі. — Приходьте й подивіться, приходьте й подивіться! О-о-о-о-о-о-о-оньєсонву-у-у-у-у-у-у!!! Еву, еву, еву!

Нас оточили.

— Зніми його, — промовила старенька, ставши переді мною. — Покажи нам своє обличчя.

Я позирнула на Мвіту. Його лице нічого мені не підказувало. В мене засвербіли руки. Я зняла покривало, і натовп охнув.

— Еву, еву, еву! — почав скандувати він. Гурт чоловіків праворуч від мене непевно посунув уперед.

— Ох, ох! — скрикнула старенька, застуючи їм шлях. — Нам ще не кінець! Хай Генерал тепер боїться! Ха! Тут його рівня!

— Оцей-от хлоп, — сказала одна жінка, вийшовши вперед і показавши на Мвіту. Один бік її обличчя розпух, а ще вона дуже явно була вагітна. — Він — її чоловік. Хіба не так казала та жінка? Що прийде Оньєсонву і ми побачимо найправдивішу любов? Що може бути правдивішим за двох еву, здатних любити одне одного? Здатних любити?

— Стули пельку, підстилко нуру, курво, яка ось-ось вибухне людською гниллю, — раптом сплюнув якийсь чолов’яга. — Нам слід тебе повісити й вирізати зло, яке в тобі росте!

Люди принишкли. Тоді декілька схвально загукали, і натовп заколивався.

Я відпихнула Мвіту й Лую і пішла на голос. Усі переді мною відскочили назад, і та старенька теж.

— Хто це зараз заговорив?! — прокричала я. — Ходи сюди. Покажися!

Тиша. Але він посунув уперед. Чоловік років тридцяти, може, старший, може, молодший. Я не могла сказати точно, бо в нього була спаплюжена половина обличчя. Він оглянув мене з голови до п’ят.

— Ти — прокляття жінки океке. Хай Ані допоможе твоїй матері, забравши в тебе життя.

Я напружилася всім тілом. Мвіта схопив мене за руку.

— Опануй себе, — сказав він мені на вухо.

Я переборола бажання відірвати чолов’язі те, що лишилося від його голови. Коли я заговорила, мій голос затремтів.

— Що з тобою сталося?

— Я родом звідтіля, — сказав він, показавши на захід. — Вони знову за це взялись, і цього разу вони нас доб’ють. П’ятеро з них зґвалтували мою дружину. А тоді отак порізали мене. Замість добити вони відпустили нас із дружиною. Сміючись, пообіцяли, що невдовзі мене наздоженуть. Згодом я довідався, що моя дружина носить одного з них. Одного з вас. Я вбив її й ту лиху істоту, що в ній росла. Те, що було в ній, мало ненормальний вигляд навіть після смерті.

Він підступив ближче.

— Ми ніщо перед Генералом. Слухайте мене всі, — проказав він, високо піднявши руки й повернувшись до натовпу. — Наші дні добігають кінця. Подивіться, що з нами сталося: ми чекаємо порятунку від цього поріддя зла! Нам треба…

Я вирвала руку у Мвіти й міцно схопила чолов’ягу за руку лівицею. Він почав пручатися, скреготати зубами, лаятися. Щоправда, він жодного разу не спробував мені нашкодити. Я зосередилася на своїх відчуттях. Це не було рівнозначно оживленню померлих істот. Я забирала, забирала й забирала, як черв’як, який об’їдає гнилу плоть на нозі, яка гниє, але лишається живою. Від цього свербіло, це було боляче, і це було… чудово.

— Відженіть… усіх… назад, — процідила я крізь зціплені зуби.

— Назад, назад! Ворушіться! — прокричав Мвіта, штовхаючи людей.

Лую зайнялася тим самим.

— Якщо вам дороге власне життя! — кричала вона. — Назад!

Я розслабила тіло, а коли чолов’яга звалився на землю, опустилася на коліна. Тоді звільнилася й затримала дихання. Нічого не відбулось, і я видихнула.

— Мвіто, — кволо покликала я, витягнувши руку. Він допоміг мені підвестися. Люди знову підійшли, щоб подивитися на чолов’ягу. Якась жінка стала біля нього на коліна й помацала його зцілене обличчя. Він сів.

Тиша.

— Бачите? Одуву тепер може всміхатися, — сказала одна жінка. — Я ніколи не бачила, щоб він усміхався.

Коли Одуву повільно встав, люди знову зашепотіли. Він подивився на мене і прошепотів:

— Дякую.

Якийсь чоловік підставив Одуву плече, і вони подалися геть.

— Вона прийшла, — сказав хтось інший. — А Генерал кинеться навтіки.

Всі радісно загукали.

Вони з’юрмилися довкола мене, а я віддала їм, що могла. Якби я спробувала зцілити стількох людей — чоловіків, жінок, дітей — від хвороб, душевних мук, страху, ран… якби я спробувала втнути бодай невеличку частку того, що зробила тепер, до того, що сталося серед Червоного народу, я б померла. Я допомогла кожній людині, яка підійшла до мене за ті кілька годин. Так, я вже не була тією жінкою, що осліпила мешканців Папа-Ші. Та я ніколи не шкодуватиму, що вчинила так із тими людьми, через те, що вони зробили з Бінтою.

Мвіта готував для людей ліки з трав і перевіряв животи у вагітних жінок, пересвідчуючись, що з ними все гаразд. Навіть Лую допомагала — сиділа зі зціленими й розповідала історії про нашу подорож. Ці люди були цілком готові поширювати звістку про Оньєсонву-Чаклунку, Мвіту-Цілителя та Лую-Красуню зі східних вигнанців.

Коли ми пішли, до мене підбіг один чоловік. Він був цілий, але ходив, сильно кульгаючи. Він не просив мене його зцілити. А я йому й не пропонувала.

— Отуди, — сказав він, показуючи на захід. — Якщо ти — та сама жінка, то вони знову взялися за це в кукурудзяних селах. Виглядає на те, що наступним буде Ґаді.

Ми отаборилися на ділянці сухої голої землі неподалік від Ґаді.

— Вони розповідали, що жінка океке, яка ніколи не їла, але явно не голодувала, ходила тут і «нашіптувала звістки», — сказала Лую, коли ми сиділи в темряві. — Вона передрікає, що їхнім стражданням покладе край чаклунка-еву.

Було холодно, але ми не хотіли привертати до себе увагу, розводячи кам’яне багаття.

— Вони казали, що вона говорила тихо й розмовляла на дивному діалекті.

— Моя мати! — вигукнула я й зупинилася. — Інакше вони б нас убили.

Моя мати вдавалася до алу, линула сюди й розповідала океке про мене, наказуючи їм чекати на мене й радіти. Отже, Аро справді її навчав.

Якусь мить ми помовчали, роздумуючи про це. Десь неподалік загукала сова.

— Вони страшенно травмовані, — сказала Лую. — Та чи можна ставити це їм на карб?

— Так, — відповів Мвіта.

Я була згодна із Мвітою.

— Вони постійно говорили про Генерала, — продовжила Лую. — Казали, що це він усім цим заправляє, принаймні останні десять років. Його називають Віником Ради, тому що він займається вимітанням океке.

— Який він став успішний, відколи я в нього навчався, — з гіркотою сказав Мвіта. — Я взагалі не розумію, чому він мене прийняв, якщо хотів займатися чимось таким.

— Люди змінюються, — зауважила Лую.

Мвіта хитнув головою.

— Він завжди ненавидів усе пов’язане з океке.

— Можливо, в ті часи його ненависть не була такою страшною, — відповіла Лую.

— За кілька років до цього йому вистачило її, щоб зґвалтувати мою матір, — сказала я. — Вони… ніяк не втомлювалися. Даїб, вочевидячки, наклав на них якесь джуджу.

— Згадайте народ ва, — сказала Лую. — Це люди, які відкрито приймають джуджу. Еєсс народилась у спільноті, яка так мислить, тож вона не боїться чаклунства, хоч і ніколи не стане чаклуном. А тепер згадайте Даїба. Він народився й виріс у Дурфі, де бачить лише одне й навчається лиш одного: океке — раби й поводитися з ними треба гірше, ніж із верблюдами.

— Ні, — хитнула головою я. — А як же його мати, Бісі? Вона теж народилася й виросла в Дурфі. Однак вона допомагала океке тікати.

— А й справді, — насупилася Лую. — А ще його навчав Сола.

— Деякі люди просто народжуються лихими, — заявив Мвіта.

— Але ж він не завжди був таким, — сказала Лую. — Пам’ятаєш, що казав Сола?

— Мене все це не обходить, — відповів Мвіта й міцно стиснув руки в кулаки. — Важливо одне: який він зараз і те, що його треба зупинити.

Ми з Лую були змушені з цим погодитися.

Тієї ночі мені знов наснилося, як я стою на тому острові й дивлюся, як Мвіта летить геть. Я прокинулася й поглянула на нього: він спав біля мене. Почала гладити його по обличчю, доки він не прокинувся. Просити в нього бажане мені не довелося. Він радо дав це.

Вранці, вийшовши з нашого намету, я мало не впала на купу кошиків. Кошиків з потворними помідорами, зернистою сіллю, флаконом парфумів, оліями, вареними яйцями ящірок і багато чим іншим.

— Вони віддали, що могли, — пояснила Лую.

Хтось, напевно, віддав олівець для очей, бо вона підвела очі яскраво-синім і намалювала собі на щоці синю мушку. Ще вона надягнула два браслети із зеленими намистинками, по одному на кожний зап’ясток. Я взяла пляшечку з олією й понюхала. Вона сильно пахла квітами кактуса. Я втерла собі трохи в шию й пішла до нашої вловної станції. Ввімкнула її.

— Сподіваюся, це нікого не привабить, — сказала я.

— Та, напевно, привабить, — відповіла Лую. — Але всі тут і, може, навіть у містах Семиріччя знають про те, що ти вчора зробила. Хоч у якійсь версії.

Я кивнула, дивлячись, як бурдюк наповнюється прохолодною водою.

— Це погано?

Лую знизала плечима.

— Це найменша з наших проблем. До того ж твоя мати вже дала хід справі.