Хто боїться смерті

Розділ 38

Ми дісталися чергового міста й вирішили зайти туди по припаси.

— Папа-Ші? Що то за назва така? — запитала Лую.

Вона стояла надто близько до Фанасі. А може, Фанасі стояв надто близько до неї. Останнім часом він, здавалося, постійно опинявся щонайбільше за кілька кроків від Лую. Вони почали розслаблятися.

— Я пам’ятаю це місто, — сказав Мвіта. Судячи з його вигляду, ці його спогади були не з приємних. Він поглянув на мапу Лую, тим часом як вона тримала портативку на руці. У світлі сонця розгледіти мапу було нелегко. — Ми недалеко від початку Королівства Семи Рік. Це одне з останніх міст на нашому шляху, де немає… ворожості до океке.

Неподалік від нас їхав гурт людей, який теж прямував до міста. Ми кілька разів на день чули звуки скутерів. Одного разу верблюди страшенно занервували — почали ревти і трусити запорошеними шкурами. Останнім часом вони поводилися дивно. Минулої ночі верблюди почали ревти одне на одного й розбудили нас. Вони так і не підвелися з колін, але вигляд у них був сердитий. Вони сварилися. Коли ми дісталися міста, вони відмовилися підходити до нього ближче. Йдучи на міський ринок, нам довелося лишити їх за милю позаду.

— Зробімо це швидко, — сказала я і натягнула на голову покривало. Мвіта зробив так само.

Там був одяг усіх можливих фасонів, і я почула кілька діалектів мов сіпо та океке — і так, навіть нуру. Нуру було небагато, але достатньо. Я мимоволі витріщалася на них через пряме чорне волосся, жовтувато-смагляву шкіру та вузькі носи. Ніякого ластовиння на щоках, товстих губ або очей дивного кольору, як у Мвіти та мене. Я дещо спантеличилася. Не думала, що нуру можуть спокійно ходити серед вільних океке.

— Це що, нуру? — дещо заголосно спитала Бінта. Жінка з якимось підлітком — мабуть, сином — позирнула на неї, насупилася й відійшла. Лую штурхнула Бінту, щоб та заткнулася.

— Що думаєш? — запитав мене Мвіта, нахилившись до мого вуха.

— Просто візьмімо те, що нам потрібно, й забираймося звідси, — відповіла я. — Оті чоловіки на мене дивляться.

— Я знаю. Не відходь. — Ми обоє — і я, і Мвіта — приваблювали глядачів.

Ми спромоглися купити майже все потрібне — мішок гарбузового насіння, хліб, сіль, пляшку пальмового вина, нове металеве відро, — перш ніж почалися негаразди. Кочівників там удосталь, тож річ була не у фасоні нашого одягу і не в нашій манері говорити. Річ була в тому ж, у чому й завжди. Роздивляючись сушене м’ясо, ми почули дикий вереск іззаду. Мвіта автоматично схопився за мене й за Лую, яка стояла по інший бік від нього.

— Е-е-е-еву-у-у-у-у-у! — прокричав низьким голосом чоловік океке. — Е-е-е-еву-у-у-у-у-у!

Його голос відлунював у мене в голові якоюсь неприродною вібрацією. Він був одягнений у чорні штани й довгий чорний кафтан. У його довгих товстих дада стирчало кілька бурих і білих орлових пер. Його смаглява шкіра виблискувала чи то від поту, чи то від олії. Люди довкола нього розступилися.

— Дайте йому дорогу, — сказав якийсь чолов’яга.

— Дайте дорогу! — крикнула якась жінка.

Що буде далі, ти знаєш сам. Ти знаєш це, тому що чув від мене про схожий випадок. У мене від нього ще лишався шрам на чолі. Чи було це те саме місто? Ні, але так цілком могло бути. Мало що змінилося, відколи моїй матері довелося тікати зі мною, зовсім малою, від юрби людей, яка кидалася камінням.

Я не знаю, коли вони почали жбурляти каміння в мене із Мвітою. Я була надто заглиблена в момент, витріщалася на шаленця, який міг увести свій голос мені в голову. Мені у груди влучив камінь. Відчувши через це гнів, я зосередила його на чолов’язі, на тому знахареві, який насмілився не розпізнати справжнього чаклуна. Я атакувала його так само, як багато років тому атакувала Аро. Роздираючи та розриваючи. Я почула, як юрба охнула, а хтось закричав. Я не відривалася від заводіяки. Він гадки не мав, що з ним відбувається, бо не знав Містичних аспектів. Його знання обмежувалися дитячими джуджу, забавками для малечі. Мвіта міг би покінчити з ним, не змигнувши оком.

Я почула Бінтин крик:

— Що ти робиш?!

Це привело мене до тями. Я впала на коліна.

— Ви знаєте, хто це така?! — крикнула Бінта юрбі. Навпроти нас повалився знахар. Жінка біля нього заверещала.

— Вони вбили нашого жерця! — скрикнув якийсь чолов’яга, бризкаючись слиною.

Я побачила, як вона летить у повітрі, і отетеріла. Кому б вистачило сміливості кинути цеглиною у красуню, перед якою не встояв рідний батько? Ще й так влучно. Цеглина врізалася Бінті в лоба. Я побачила білу речовину. Її череп було проломлено так, що стало видно мозкову тканину. Бінта впала. Я закричала й побігла до неї. Я була надто далеко. Натовп заворушився. Люди бігали, знову кидали цеглу й каміння. На мене сунув якийсь чолов’яга, а я кÓпнула його, схопила за шию й почала душити. Тоді Мвіта потягнув мене назад.

— Бінто! — закричала я.

Навіть звідти, де була я, виднілося, як люди кÓпають її повалене тіло, а тоді я побачила, як один чоловік узяв іще цеглину і… ох, це неможливо описати — надто жахливо. Я прокричала слова, які вимовила на джвагірському ринку. Але я не хотіла показати цим людям найстрашніше на Заході. Я хотіла показати їм темряву. Всі вони осліпли завдяки мені. Все місто. Чоловіки, жінки, діти. Я начисто позбавила їх уміння, яким вони вирішили не користуватися. Практично всі затихли. Хтось почав дряпати собі очі. Ще хтось тягнувся на всі боки, намагаючись завдати шкоди всім, кого міг торкнутися. Діти пхинькали. Дехто кричав щось на кшталт: «Що це за лихо?» — або: «Спаси мене, Ані!»

Покидьки. Хай спотикаються в темряві.

Ми пробралися між спантеличених сліпців до Бінти. Вона була мертва. Вони розтрощили їй череп, пробили груди, роздушили шию та ноги. Я опустилася на коліна й поклала на неї руки. Пошукала, прислухалася.

— Бінто! — закричала я. Мені відповіло декілька дурних сліпців, які посунули на мій голос. Я залишила їх без уваги.

— Де ти? Бінто!

Я послухала ще трохи, намагаючись знайти її спантеличений нажаханий дух. Але вона зникла.

— Де вона?! — заволала я. Моє лице обливалося потом. Я продовжила шукати.

Вона пішла. Чому вона пішла, знаючи, що я можу її повернути? Може, розуміла, що, повернувши та зціливши її, я б, напевно, загинула.

Врешті-решт Фанасі відсунув мене вбік і підняв її, а Мвіта допоміг понести. Ми залишили містян такими ж сліпими, якими вони були завжди. До тебе, певна річ, доходили чутки про знамените Місто Незрячих. Це не легенда. Відвідай Папа-Ші. Побач сам.

Побачивши, що ми несемо Бінтине тіло, верблюди заревли й затупали ногами. Ми поклали її, а вони сіли довкола неї, оточивши захисним колом. Наступні кілька днів минули як у тумані. Я знаю, що ми якимось робом спромоглись опанувати себе достатньо, щоб відійти від Папа-Ші. Санді погодилася понести Бінтине тіло. Я знаю, що якось ми витратили день, викопуючи в піску шестифутову яму. Копали ми своїм посудом. Ми поховали свою любу подругу там, у пустелі. Лую зачитала молитву з електронного файлу Великої Книги на своїй портативці. Тоді кожен з нас по черзі сказав дещо про Бінту.

— Знаєте… — промовила я, коли настала моя черга. — Перш ніж піти, вона отруїла свого батька. Підклала йому в чай серцевий корінь і подивилася, як він його випив. Перш ніж піти з дому, вона звільнилася. Ах, Бінто. Коли ти повернешся до цих земель, ти правитимеш світом.

Усі мовчки подивилися на мене, досі вражені тим, що вона мертва.

Після того, як ми її поховали, до мене повернулися головні болі, але хіба це мене обходило? Бінту спіткала така сама доля — смерть від побиття камінням. Чим це я така особлива? Я почала літати під час переходів і повертатися до всіх тоді, коли ми вирішували зупинитися. Мої речі несла Санді. Мені думалося лише про одне — про те, що Бінта ніколи не знала люблячого дотику чоловіка. Найближче вона підійшла до цього тієї ночі в таверні в Банзі, страшенно осмілівши. А потім вона загинула — через мене, захищаючи мене.