Хто боїться смерті

Розділ 49

Ми із Мвітою провели ніч у наметі Ссайку. У чаклуна була важлива зустріч, і він мав повернутися лише вранці.

— А як же піщана буря? — запитав Мвіта в Тінґ. — Вона й досі…

— Послухай сам, — сказала вона. Мені було чутно, як удалині реве вітер. — Він може керувати нею, подорожуючи. Для нього це — дрібниця. Втім, я гадаю, що люди добре повеселилися, поки бурі не було. Я постійно йому кажу, що він має час від часу так робити. — Вона зібралася піти. — Хтось принесе вам обом багато їжі.

— Ох, я не здатна зараз їсти, — простогнала я.

— Ти теж мусиш їсти, Мвіто. — Вона поглянула на мене. — Оньє, востаннє він їв тоді ж, коли й ти.

Я вражено подивилася на Мвіту. Він лише знизав плечима і сказав:

— Я був заклопотаний.

За кілька хвилин після того, як пішла Тінґ, ми заснули. Після півночі нас розбудила Лую.

— Тінґ сказала, що вам треба їсти, — пояснила вона і знову легенько поплескала мене по щоці.

Вона розклала цілу купу наїдків: смажену кролятину, велику миску з тушеною кролячою печінкою, кактусові десерти, рагу з карі, пляшку пальмового вина, гарячий чай, а ще — те, що я востаннє їла, коли була в пустелі з матір’ю.

— Де вони знайшли аку? — запитав Мвіта, взяв одну смажену комаху та закинув її до рота. Я всміхнулася на весь рот і зробила так само.

Лую знизала плечима.

— Всі ці тарілки мені передало кілька жінок, але ця мене бентежить. Там неначе…

— Це вони і є, — запевнила я. — Аку — це терміти. Їх смажать у пальмовій олії.

— Фе, — сказала Лую.

Ми із Мвітою їли жадібно. Він подбав про те, щоб я не лишила й крихти від тушеної кролячої печінки.

— Дурістю було так об’їдатися, — простогнала я, коли ми нарешті перестали їсти.

— Можливо, але це — приємний ризик, — відповів він.

Лую, сидячи з витягнутими ногами, стежила за нами й попивала з келиха пальмове вино. Я лежала на підлозі.

— Де Діті й Фанасі? — запитала я.

Лую знизала плечима.

— Мабуть, десь поряд. — Вона підсунулася до мене. — Покажи руки.

Я їх витягнула. Вони скидалися на щось із творчості Ади. Малюнки були ідеальні. Правильні кола, прямі лінії, граційні переходи від одного до іншого. Мої руки були схожі на сторінки якоїсь стародавньої книги. На правій символи були менші та ближчі один до одного, ніж на лівій. Вони були наполегливіші. Я зігнула праву руку. Боляче не було. Немає болю — отже, немає й інфекції. Я усміхнулася, відчуваючи велику, велику радість.

— Я міг би весь день на них дивитися, — сказав Мвіта.

— Але ж ця рука ні до чого не придатна, — зауважила я, стиснувши праву руку в кулак. — Чи радше небезпечна.

— То коли ми, по-твоєму… ну, рушимо далі? — запитала Лую.

— Лую, я практично не можу ходити, — відповіла я.

— Але досить скоро зможеш. Я ж тебе знаю, — сказала вона. — Насправді я не поспішаю. Тут непогано. Але в певному розумінні я поспішаю. Я… Я поговорила з кількома чоловіками. Вони розповіли мені дещо про життя на Заході. — Вона зупинилася. — Я знаю, що з тобою щось сталося. — Вона глибоко вдихнула й заспокоїлася. — Я молюся, молюся Ані, клянуся Ані: ти просто мусиш бути справжньою. Пророцтво має стосуватися саме тебе.

Зупинившись, вона поглянула великими очима на Мвіту, а тоді на мене.

— Вибач! Я не мала на увазі…

— Та нічого, — запевнила я. — Я йому сказала.

Мвіта, дивлячись на мене, схилив голову набік.

— Ти розповіла їй раніше, ніж мені?

— Це не має значення, — сказала Лую. — Має значення те, що це повинно бути правдою, бо те, що там відбувається, те, чому ти маєш покласти край, є породженням найдавнішого зла. Колись я думала, що це все нуру. Що вони вродилися потворними і вищими за нас… але корінь цього не в людях, а глибше. — Вона витерла очі. — Ми не можемо тут засиджуватись. У нас є справи!

Мвіта взяв Лую за руку і стиснув її.

— Я й сам не міг би сказати краще.

У наметі Ссайку було тепло й затишно. Довкола нас стояли порожні тарілки. Ми були живі. Ми були саме там, де мали бути в той момент. Я відкинула дедалі сильніші сумніви, потягнулася вперед, узяла за руки Мвіту й Лую, і ми помолилися разом, опустивши голови й не змовляючись.

Тоді Лую відпустила наші руки.

— Я піду… поспілкуюся. Якщо я вам знадоблюся, йдіть до намету Ссуна і Яосса. — Вона широко всміхнулася. — Перш ніж зайти, гукайте.

Невдовзі я занурилась у теплий чорний сон, який відновив мої сили. Прокинувшись, я найперше побачила проміння сонця, що проникало крізь запону намету. Тіло привіталося зі мною болем. Мене міцно тримала Мвітина рука. Сам він тихенько хропів. Коли я спробувала вибратись, він обняв мене ще сильніше. Я позіхнула й підняла праву руку. Підставила її сонячному світлу й забажала, щоб на ній виросло пір’я. Воно виросло з неймовірною легкістю. Повернувшись до Мвіти, я зазирнула у його розплющені очі.

— Двадцять п’ять годин уже минуло? — запитала я.

— Не можеш зачекати ще годинку? — запитав він і торкнувся мене між ногами. Коли на його пальцях з’явилася кров, він засмутився. В мене почалися місячні. Я відчула біль у матці, ніби спровокований думкою про це, і мене раптом занудило.

— Лягай, — сказав Мвіта, підскочив і пов’язав рапу на талії. Він пішов і повернувся з вузликом одягу та чистою рапою.

— Ось, — промовив він і поклав мені до рота крихітний сушений листочок. — Одна жінка дала мені маленьку торбинку таких.

Він був гіркий, але мені вдалося його пожувати й проковтнути. Я встала, подбала про себе, а тоді знову лягла. Нудота вже вщухала. Мвіта налив мені келишок пальмового вина, що ще лишалося. Воно було кисле, але мій організм йому зрадів.

— Краще?

Я кивнула.

— А тепер розкажи мені історію.

— Передусім зверни увагу на те, що ми обоє приховували якісь секрети, — розпочав Мвіта.

— Знаю, — сказала я.

— Гаразд. — Він трохи помовчав, смикаючи себе за коротку бороду. — Ти можеш отак мандрувати, бо в тебе є здатність до алу. Ти…

— Алу? — перепитала я. Слово видалося знайомим. — Тобто як «алусі»?

— Просто послухай, Оньєсонву.

— Як давно ти дізнався? — гарячково спитала я.

— Що дізнався? Ти навіть не знаєш, про що питаєш.

Я насупилась, але промовчала, дивлячись на свої руки. Мені подумалось: «Отже, “відхід” називається “алу”».

— Твоя мати близька до Ади, — сказав Мвіта.

Я насупилась.

— І?

Мвіта взяв мене за плечі.

— Оньєсонву, помовч. Дай мені поговорити. А сама послухай.

— Просто…

— Тс-с, — зацитьнув мене він.

Я зітхнула й закрила обличчя руками.

— Твоя мати близька до Ади, — спокійно повторив він. — Вони спілкуються. Ада — дружина Аро. Вони спілкуються. А хто Аро для мене, ти знаєш. Ми спілкуємося. Тому я й знаю про твою матір. Добре, що сталося саме так, бо тепер я можу розповісти про це тобі.

— Чому ти не розповів мені раніше? — запитала я. — Чому мені не розповіла мати?

— Оньєсонву!

— Ну то говори швидше, — сказала я.

— Я про це думав, — продовжив він, не зважаючи на мене. — Твоя мати чудово знала, що вона робить, коли попросила, щоб ти, народившись дівчинкою, стала чаклункою. Це була її помста. — Він поглянув на мене. — Твоя мати здатна мандрувати всередині, вона здатна до алу. Назва міфічної істоти, яку ми знаємо як алусі, походить від реального чаклунського терміна «алу», «мандрувати всередині». Вона…

Я підняла руку і сказала:

— Зачекай.

У мене загупало серце. Все стало на свої місця. Я згадала кпоньюнґо, яка повела мене в алу. Її голос видавався знайомим, але чому, я не знала. Просто він належав моїй матері, а я ніколи не чула цього голосу як слід. «Вона обожнювала кпоньюнґо, — подумала я. — Чому ж я не здогадалася?»

— Та кпоньюнґо була моєю матір’ю? — ледь чутно прошепотіла я.

Мвіта кивнув. У мене з’явилася ще одна думка: «Можливо, саме тому я не змогла дорости до її розміру, коли вона повела мене в алу. Можливо, під час алу неможливо перерости власних батьків».

— То ця здатність дісталася мені від неї?

— Так, — сказав він. — І… можливо, це призвело…

Він хитнув головою.

— Ні, тут треба висловитись інакше.

— Нічого не пом’якшуй, — попросила я. — Просто розкажи мені. Розкажи мені все.

— Я не хочу зробити тобі боляче, — тихо промовив він.

Я пирхнула.

— Якщо ти ще не помітив, я непогано витримую біль.

— Гаразд, — здався він. — Ну, річ у тім, що твоя мати пройшла б ініціацію. Такого висновку дійшов Аро, поговоривши і з нею самою, і з Адою. Це якось пов’язано з твоєю бабусею. Знаєш щось про своїх бабусю й дідуся?

— Знаю, але небагато, — відповіла я й потерла обличчя. Те, що він мені розповідав, видавалося геть нереальним, але було логічним. — І не знаю нічого такого.

— Ну, так вважає Аро, — продовжив він. — Пам’ятаєш, що ти відчула, зустрівши Тінґ і Ссайку, — ту відразу і потяг? Між такими, як ви, завжди існує якась енергія. — Він помовчав. — Саме тому твоя мати вирішила жити, коли зрозуміла, що носить тебе. Почасти саме тому в тебе з матір’ю такі близькі стосунки. І, мабуть, саме тому Даїб вирішив запліднити твою матір. Твоя мати може перетворюватися на двох істот, водночас бути собою та алусі — вона може розділятись.

Аро нічого тобі не казав, бо вважав, що тобі не потрібні нові сюрпризи. До того ж тоді в тобі ніяк не проявлялася здатність до алу. Сумніваюся, що він узагалі міг собі уявити, що в тебе ця здібність така потужна.

Я відкинулася назад із роззявленим ротом.

— Якщо я все це тобі розповідаю, — провадив Мвіта далі, — то можу й розповісти все інше, що знаю про тебе та твою матір.

Якби ж то те, що Мвіта відкрив мені далі, розповіла сама мати. Я була б дуже рада почути це від неї. Але моя мати завжди була повна таємниць. Гадаю, так проявлявся її бік алусі. Навіть показуючи мені зелену місцевість, вона вирішила зробити це так, щоб я її не впізнала. А ще мати ніколи не розповідала мені багато про своє дитинство.

Напевно я знала таке: у неї були близькі стосунки з братами й батьком, Ксабіфом. Із матір’ю, Саїдою, вона була не така близька. Народом моєї матері були Люди солі. Їхнім основним заняттям був продаж солі, видобутої з велетенської ями, що лишилася на місці солоного озера. Як до неї дістатися, знав лише народ моєї матері. Батько брав її та її старших братів у двотижневі поїздки збирати сіль. Вона обожнювала подорожувати й не могла витерпіти такої тривалої розлуки з батьком.

Якщо вірити Мвіті, мати моєї матері, Саїда, теж була вільною душею. І хоча вона любила своїх дітей, материнство давалося їй нелегко. Те, що всіх її дітей місяцями не бувало вдома, цілком її влаштовувало. А ще це цілком влаштовувало її чоловіка, бо батьківство давалося йому легко, а дружину він кохав і розумів.

На Соляному шляху моя мати навчилася любити пустелю, дороги, відкритий простір. Вона пила молочний чай і голосно, до хрипоти розмовляла з братами й батьком. Але було в цих подорожах і дещо більше. Щоразу, коли вона опинялася в пустелі, батько заохочував її до посту.

«Чому?» — запитала вона першого разу.

«Побачиш», — відповів їй батько.

Мені стало цікаво: а може, вона навіть побачила там кпоньюнґо, що вийшла із соляних пластів?

Поки Мвіта переказував мені це — те, що моя мати розповіла Аді й так і не розповіла мені, — я заплющила очі.

— Отже, тоді вона вже прекрасно цим володіла? — запитала я.

— Навіть Аро явно заздрив, розповідаючи мені, у скількох місцях побувала твоя мати, — відповів Мвіта. — Зокрема в лісах.

— Ох, Мвіто, це було так прекрасно.

— Я цього й уявити собі не можу, — сказав Мвіта. — Стільки життя. Твоя мати… як же це мало на неї вплинути.

— Мама… Я ніколи цього не знала, — прошепотіла я. — Але хто попросив про це для неї? Якщо вона була здатна пройти ініціацію, хтось неодмінно про це попросив.

Мвіта знизав плечима.

— Мені здається, що то був її батько.

— З ним, певно, сталося щось жахливе, якщо він попросив.

— Можливо. — Він узяв мене за руку. — І ще одне. Коли ми пішли з Джвагіра, Аро саме думав, чи не взяти йому твою матір за ученицю.

— Що?! — Я аж сіла. Не до кінця загоєні порізи в мене на грудях і синці на ногах запульсували болем.

— І ти знаєш, що вона погодиться, — додав Мвіта.