Хто боїться смерті

Розділ 1

— То хай приходять, — сказала Оньєсонву, дивлячись на символ, який нашкрябала на піску.

Гордий павич. Цей символ — скарга. Аргумент. Упертість. Вона поглянула на саму себе і збентежено потерла собі стегна. Її знову вдягнули в довгу грубу білу сукню. Вона здавалася ще однією в’язницею. Їй відтяли волосся. Їм стало нахабства відтяти їй волосся. Вона вдивилась у своїй руки; у складні візерунки, що зміїлися її зап’ястками, були вплетені кола, завитки й лінії.

Вона відкинула голову назад, притуливши її до стіни, й заплющила очі на сонці. Світ почервонів. Вони йдуть. Ось-ось прибудуть. Вона знала. Вона це бачила. Вона побачила це багато років тому.

Хтось схопив її так грубо, що вона охнула. Її очі різко розплющилися, її тілом і духом заволодів лютий гнів. Полум’яний від палючого сонця. Вона все вилікувала, та при цьому загинули її друзі, її Мвіта… ох, її любий Мвіта, її життя, її смерть. Вона сповнилася люті. Її донька, вона чула, теж лютувала. Її донька гарчала, як лев.

До її камери набилося шестеро молодиків із кремезними руками, готових її забрати. Троє мали при собі мачете. Решта троє, можливо, були такі самовпевнені, що подумали, ніби зможуть упоратися з нею без зброї. Можливо, всі вони гадали, що лиха чаклунка на ім’я Оньєсонву змирилася зі своєю долею. Вона могла зрозуміти, чому вони припустилися цієї помилки. Добре розуміла.

Однак що міг зробити хоч хтось із них, коли їх разом відпихнула назад якась дивна сила? Троє з них випали з камери. Всі вони сиділи, лежали та стояли із відвислими щелепами, нажахано дивлячись, як Оньєсонву скидає із себе жахливу сукню і… змінюється. Вона перетворила, розпустила, обгорнула, розтягнула й виростила своє тіло. Оньєсонву діяла вправно. Вона ж була ешу. Вона стала кпоньюнґо, вогнедишником.

ФУ-У-У-УМ! Вона видихнула таку потужну полум’яну кулю, що пісок довкола неї розплавився, перетворившись на скло. Троє чоловіків, які зосталися в її камері, дістали болючі, до м’яса, опіки, ніби кілька днів пролежали на пустельному сонці, чекаючи на смерть. Тоді вона кинулася в небо, як летюча зірка, готова повернутися додому.

Ні, вона не була жертвою, необхідною для добра чоловіків і жінок, як океке, так і нуру. Вона була Оньєсонву. Вона переписала Велику Книгу. Все було зроблено. І вона ніколи, нізащо не допустила б, щоб її дитя, єдина частина Мвіти, що вижила, померло. «Іфунанья». Він сказав їй ці давні містичні слова, слова правдивіші й чистіші за кохання. Того, що було між ними, виявилося досить, щоби змінити долю.

Їй згадався П’яниця Пальмового Вина з Великої Книги. Він жив лише задля одного — щоб пити своє солодке пінисте пальмове вино. Коли чоловік, який вправно наливав йому пальмове вино, одного дня впав із дерева й помер, він був убитий горем. Але тоді до нього дійшло: якщо його виночерпій помер, його не стало, то він, певно, перебуває деінде. І так розпочався пошук П’яниці.

Оньєсонву замислилася про це, думаючи про свого Мвіту. Раптом вона зрозуміла, де його знайде. Він, напевно, в місці, в якому так багато життя, що смерть звідти втече… тимчасово. У тому зеленому місці, яке показала їй мати. За пустелею, там, де земля була вкрита листяними деревами, кущами, рослинами й істотами, що в них жили. Він чекає біля дерева іроко. Пришвидшивши свій лет, вона мало не скрикнула з радощів. Чи може кпоньюнґо лити справжні сльози? Ця могла.

«А як же Бінта з Лую? — замислилася вона, відчувши слабеньку надію. — Чи не будуть там і вони?» Ах, але ж доля була холодна і жорстока.

Наша трійця, Сола, Аро й Наджіба, всміхнулася. Ми (наставник, учитель і мати) побачили все це так, як часто бачать тісно пов’язані із собою речі чаклуни, як досвідчені, так і ті, що ще навчаються. Ми не знаємо, чи побачимо її ще хоч раз. Що з неї буде? Коли вони із Мвітою возз’єднаються (а вони возз’єднаються), що станеться з їхньою донькою, яка так радісно сміялася в утробі Оньєсонву дорогою до зеленої місцини?

Якби Оньєсонву ще раз, востаннє, поглянула вниз, на південь, своїми гострими очима кпоньюнґо, вона б побачила дітей — нуру, океке та двох еву — у шкільній формі, які граються на шкільному подвір’ї. На сході вона б побачила, як удалину тягнуться чорні асфальтовані дороги, на яких чоловіки та жінки, океке й нуру, їдуть скутерами та запряженими верблюдами возами. У діловому центрі Дурфи вона б помітила летючу жінку, що потай зустрічається з летючим чоловіком на даху найвищої будівлі.

Але просто внизу хвиля змін іще не прокотилася. Там тисячі нуру ще чекали на Оньєсонву; всі вони репетували, волали, кричали, сміялися, зиркали… чекали, коли можна буде змочити собі язика кров’ю Оньєсонву. Хай чекають. Вони чекатимуть іще дуже довго.