Хто боїться смерті

Розділ 10

Якби не прийшов божевільний фотограф, я б увесь той день пролежала в ліжку, надто боячись виходити надвір. Того дня моя мати прийшла додому по обіді та одразу заговорила про нього. Вона, здавалося, жодного разу не сіла.

— Він був весь забрьоханий і обвітрений, — розповіла вона. — Прийшов на ринок просто з пустелі. Навіть не спробував спершу помитися!

Вона сказала, що йому було років двадцять з гаком, але визначити напевне було важко через прилипле до його обличчя волосся. Більшість зубів у нього випала, очі були жовті, а засмагла на сонці шкіра мала попелястий відтінок від недоїдання та бруду. Хто його знає, як він зумів вижити, пройшовши так далеко в такому психічному стані.

Але того, що він приніс, вистачило, щоб довести до паніки весь Джвагір. Він приніс цифровий фотоальбом. Свою камеру він уже давно загубив, але фото зберігав на тому приладі завбільшки з долоню. Зроблені на Заході фотографії мертвих, обпалених, понівечених океке.

Зґвалтувань жінок океке. Дітей океке з відтятими кінцівками та роздутими животами. Чоловіків океке, повішених на будівлях або зогнилих майже на порох у пустелі. Пробитих голів немовлят. Розрубаних животів. Кастрованих чоловіків. Жінок, яким відрізали груди.

— Він іде! — кричав фотограф, показуючи людям свій альбом. Із його потрісканих губ злітала слина. — Він приведе десять тисяч мужів. Ніхто з вас не захищений. Збирайте манатки, тікайте, летіть, летіть, дурні!

Він дозволяв людям по черзі, група за групою проклацати свій альбом. Моя мати проглянула фотографії двічі. Весь цей час вона ридала. Люди блювали, плакали, кричали, ніхто не ставив побачене під сумнів. Врешті-решт його заарештували. Судячи з того, що я чула, йому дали добре поїсти, скупатися, постригли та передали якісь запаси, а тоді ввічливо попросили піти з Джвагіра. Хай там як, люди говорили й новини поширювалися. Він так усіх збаламутив, що на той вечір було призначено ндіїчі, найнагальніші збори громади у Джвагірі.

Щойно тато прийшов додому, ми пішли — разом, утрьох.

— У тебе все гаразд? — запитав він, поцілував мою матір і взяв її за руку.

— Жити буду, — сказала вона.

— Гаразд. Ходімо. Швидко, — сказав він і пішов швидше. — Ндіїчі рідко тривають більше п’яти хвилин.

На міській площі вже рясніло людьми. Було встановлено сцену, на якій стояли чотири крісла. За кілька хвилин туди сходами зійшли четверо. Юрба затихла. З усіх, хто зібрався, тільки немовлята перегукувались далі. Я стала навшпиньки, рада, що нарешті погляну на старійшин Осуґбо, про яких стільки чула. Побачивши їх, я зрозуміла, що з двома старійшинами вже зустрічалася. Одна з них була одягнена у блакитну рапу з кофтиною такого ж кольору.

— Це Нана Мудра, — сказав мені на вухо тато. Я просто кивнула. Не хотіла згадувати про свій Ритуал одинадцятого року.

Вона поволі вийшла на сцену і зайняла своє місце. За нею прийшов старий сліпець із дерев’яною тростиною. Його довелося провести сходами. Сівши, він оглянув юрбу так, ніби бачив нас усіх такими, які ми є насправді. Тато сказав мені, що це Діка Провидець. Потім прийшов Аро Творець. Я сильно насупилася. Як же мені не подобався цей чоловік, що відмовив мені в такому багатстві, відмовився від мене. Вочевидь, мало хто знав, що він чаклун, оскільки тато пояснив, що саме він формує владу.

— Ця людина створила найсправедливішу систему в історії Джвагіра, — прошепотів він.

Четвертим був Ойо Мислитель, низенький і худий, з ріденькими пучками сивого волосся обабіч голови. Вуса в нього були пишні, а злегка посивіла борода — довга. Тато сказав, що Ойо відомий своїм скептицизмом. Якщо ідею не завертає Ойо, то вона принесе плоди.

— Джвагір, квену! — промовили всі старійшини, викинувши кулаки в повітря.

— Я! — відповіла юрба. Тато штурхнув ліктем маму та мене, щоб ми зробили так само.

— Джвагір, квену!

— Я!

— Джвагір, квену!

— Я!

— Добрий вечір, Джвагіре, — проказала Нана Мудра і встала. — Фотографа звати Абабуо. Він прийшов з Ґаді, одного з міст Семиріччя. Він попрацював і подолав велику відстань, аби принести нам новини. Ми вітаємо його та висловлюємо йому похвалу.

Вона сіла. Встав і заговорив Ойо Мислитель.

— Я думав про ймовірність, межу похибки, малоймовірність. Хоча доля наших людей на Заході трагічна, малоймовірно, що це лихо зачепить нас. Моліть Ані про щось краще. Але збирати речі не потрібно.

Він сів. Я оглянула юрбу. Схоже, людей його слова переконали. Я не знала напевне, що відчувала. «Чи справді річ у нашій безпеці?» — подумала я. Встав і заговорив Аро. З усіх старійшин Осуґбо старезним не був лише він. Однак я все одно замислилася про його вік і зовнішність. Може, він був старший, ніж здавалося.

— Абаду несе реальність. Споглядайте її, але не панікуйте. Хіба ми всі жінки? — запитав він. Я пирхнула й закотила очі.

— Паніка вам нічого доброго не принесе, — продовжив він. — Якщо ви хочете навчитись орудувати ножем, Обі — ось він — вас навчить. — Він показав рукою на м’язистого чолов’ягу, що стояв біля сцени. — Також він може навчити вас бігати на далекі дистанції, не втомлюючись. Але ми — сильні люди. Страх для слабких. Не журіться. Живіть своїм життям.

Він сів. Повільно встав, спираючись на тростину, Діка Провидець. Щоб почути його слова, мені довелося напружитися.

— Як я бачу… так, журналіст показує правду, хоч вона й вибила з колії його розум, — сказав провидець. — Але вірте! Ми всі маємо вірити у краще!

Він сів. На мить запала тиша.

— На цьому все, — промовила Нана Мудра.

Коли старійшини пішли зі сцени та з площі, всі негайно заговорили. Вони сперечалися про фотографа та стан його психіки, його фотографії та подорож і погоджувались одне з одним. Але ндіїчі спрацювало: люди вже не панікували. Вони перебували в енергійній задумі. Мій батько долучився до дискусії, а мати тихо слухала.

— Побачимося вдома, — сказала їм я.

— Давай, — сказала мати й ніжно погладила мене по щоці.

Вибратися з площі було нелегко. Я ненавиділа велелюдні місця. Вийшовши з натовпу, я одразу побачила Мвіту. Він угледів мене перший.

— Привіт, — сказала я.

— Добрий вечір, Оньєсонву, — привітався він.

І так зв’язок було встановлено. Раніше ми були друзями, сварилися, навчалися, сміялися разом, але цієї миті ми усвідомили, що закохані. Це усвідомлення було подібне до ввімкнення електрики. Але гнів на нього мене не полишив. Я переминалася з ноги на ногу, дещо бентежачись через те, що на нас дивилося кілька людей. Я почимчикувала додому, а коли він пішов зі мною, мені полегшало на серці.

— Як ти? — обережно запитав він.

— Як ти міг? — запитала я.

— Я ж казав тобі: не йди.

— Коли ти кажеш мені щось зробити, це не означає, що я послухаю!

— Я мав зробити так, щоб ти не змогла пройти крізь його кактуси, — пробурмотів він.

— Я б знайшла шлях, — запевнила я. — Це був мій вибір, і ти мав поставитися до нього з повагою. А ти стояв там і торочив Аро, що я прийшла не з твоєї вини, і намагався прикрити власну дупу. Я тебе мало не вбила.

— Тому він і не буде тебе навчати! Ти поводишся як жінка. Керуєшся емоціями. Ти небезпечна.

Мені довелося постаратися, щоб не підтвердити Мвітині слова знову.

— Ти в це віриш? — запитала я.

Він відвів погляд.

Я змахнула сльозинку з ока.

— Тоді ми не можемо бути…

— Ні, я в це не вірю, — відповів Мвіта. — Часом ти буваєш нераціональною, нераціональнішою за будь-яку жінку чи будь-якого чоловіка. Але не через те, що в тебе між ногами. — Він усміхнувся і саркастичним тоном додав: — До того ж хіба ти не пройшла Одинадцятого ритуалу? Навіть нуру знають: після нього розум жінки узгоджується з її емоціями.

— Я не жартую, — сказала я.

— Ти інакша. Твоя пристрасть сильніша, ніж у більшості людей, — сказав він після нетривалої паузи.

— Тоді чому…

— Аро потрібно було знати, що ти прийшла з власної волі. Люди, якими керують інші… повір мені, він таких нізащо не приймає. Ходімо, нам треба поговорити.

Прийшовши до мене додому, ми сіли на ґанку перед садком моєї матері.

— Мій тато знає, хто такий Аро насправді?

— Певною мірою, — сказав він. — Про нього знає вдосталь людей — ті, хто хоче знати.

— Просто не більшість.

— Саме так.

— Як я гадаю, здебільшого чоловіки, — додала я.

— І деякі старші хлопці.

— Він навчає й інших, так? — роздратовано спитала я. — Ну, крім тебе.

— Намагається. Є один іспит, який треба скласти, щоб вивчати Містичні аспекти. Пройти його можна лише один раз. Провал — це щось жахливе. Що ближче людина підходить до успіху, то болючішим виявляється провал. Ті хлопці, яких ти підслухала, були випробувані. Всі вони повертаються додому побиті та в синцях. Їхні батьки гадають, що хлопці пройшли ініціацію та стали учнями Аро. Насправді ж вони провалились. Аро навчає цих хлопців якихось дрібниць, щоб вони дещо вміли.

— А що то взагалі за Містичні аспекти?

Він підсунувся до мене досить близько, щоб я почула його тихий шепіт.

— Не знаю, — він усміхнувся. — Знаю, що людині мусить бути на роду написано їх вивчити. Хтось має попросити про це, про те, щоб людина БУЛА такою.

— Мвіто, я маю їх вивчити, — сказала я. — Це мій батько! Я не знаю, як я...

А тоді він нахилився вперед і поцілував мене. Я забула про свого біологічного батька. Забула про пустелю. Геть забула про свої запитання. Цей поцілунок був не безневинний. Він був глибокий і вологий. Мені було майже чотирнадцять, а йому — років сімнадцять. Ми обоє втратили невинність за багато років до цього. Я не думала про свою матір і чоловіка, який її зґвалтував, хоча завжди вважала, що подумаю, якщо дійду до близькості з хлопцем.

Його руки без жодних вагань пробралися мені під сорочку. Я не заважала йому м’яти мої груди. Він не заважав мені цілувати його шию та розстібати його сорочку. Я відчула біль між ногами, гострий відчайдушний біль. Такий гострий, що моє тіло аж підскочило. Мвіта відсторонився. Швидко встав.

— Я піду, — сказав він.

— Ні! — заперечила я й підвелася. Тепер біль розходився по всьому моєму тілу і я не могла остаточно випрямитися.

— Якщо я не піду… — Він потягнувся вперед і торкнувся ланцюжка в мене на животі, який виліз назовні, коли Мвіта вовтузився з моєю кофтиною. У мене в голові промайнули слова Аро. «Це має бачити тільки твій чоловік», — сказав він. Я здригнулася. Мвіта сягнув собі до рота й передав мені мій діамант. Я з кволою усмішкою взяла його й повернула собі під язика.

— Я заручилася з тобою, сама про це не знаючи, — сказала я.

— Хто вірить у цю вигадку? — запитав він. — Це надто легко. Я зайду до тебе за два дні.

— Мвіто, — видихнула я.

— Тобі краще лишатися неторканою… поки що.

Я зітхнула.

— Твої батьки скоро повернуться, — додав він. Задер мою сорочку й ніжно поцілував мені сосок. Я здригнулася, між ногами в мене спалахнув біль. Я стиснула ноги. Він сумовито поглянув на мене, досі тримаючи одну мою грудь у долоні.

— Боляче, — винувато промовив він.

Я кивнула, стиснувши губи. Біль був такий жахливий, що в мене перед очима з’явилися темні плями. По моєму обличчю текли сльози.

— За кілька хвилин ти відновишся. Якби ж то я спізнався з тобою раніше, ніж ти це пройшла, — сказав він. — Скальпель, яким там користуються, обробляє Аро. На нього накладено джуджу, завдяки якому жінка завжди відчуває біль, коли надміру збуджується… до одруження.