Хто боїться смерті

Розділ 8

Півтора року по тому я випадково підслухала розмову двох хлопців, які проходили повз мене. Їм було років по сімнадцять. В одного були синці на обличчі та перев’язана рука. Я читала книжку під деревом іроко.

— Ти так виглядаєш, наче тобі хтось на голову наступив, — сказав неушкоджений хлопець.

— Знаю, — сказав ушкоджений. — Я ледве ходжу.

— Кажу тобі, цей чолов’яга злий, він не справжній чаклун.

— О, Аро — справжній чаклун, — заперечив ушкоджений хлопець. — Злий, але справжній.

Вловивши ім’я, побіжно згадане у ніч мого Одинадцятого ритуалу, я нашорошила вуха.

— Гадаю, вивчати Великі містичні аспекти годен тільки той хлопака-еву, — сказав постраждалий хлопчина з великими мокрими очима. — Це безглуздо. Треба ж мати чисту кров, щоб…

Я встала й пішла геть; думки мені затуманила лють. Я сердито обшукала ринок, книжковий дім, навіть до себе додому зайшла. Мвіти не було. Я навіть не знала, де він жив. Це роздратувало мене ще більше. Вийшовши з хати, я побачила, як він чимчикує дорогою. Наблизилася до нього й ледве втрималася від того, щоб зацідити йому в обличчя.

— Чому ти мені не сказав? — закричала я.

— Не кидайся на мене так, — забурчав він, коли я до нього добралася. — Ти знаєш, що це безглуздо.

Я гірко розсміялася.

— Я нічого про тебе не знаю.

— Я серйозно, Оньєсонву, — застеріг він.

— Мені начхати на твою серйозність! — закричала я.

— Жінко, що на тебе найшло?

— Що ти знаєш про Великі містичні аспекти? Га? — Я гадки не мала, що то за Містичні аспекти, але їх від мене приховували і я хотіла негайно їх пізнати. — А… а як щодо Аро? Чому… — Я так розізлилася, що почала захлинатися повітрям. Я стояла мовчки й важко дихала.

— Ти… ти — брехун! — заверещала я. — Як мені взагалі тобі довіряти?!

Тут Мвіта позадкував. Я перейшла межу. І я кричала далі.

— Щоб про них дізнатися, мені довелося підслухати двох хлопців! Двох дурних, недолугих, звичайних хлопців! Я більше ніколи не зможу тобі довіряти!

— Він тебе не навчатиме, — з гіркотою промовив Мвіта, розвівши руками.

— Що? — перепитала я з надривом у голосі. — Чому?

— Хочеш знати чому? Гаразд, я тобі розповім. Сподіваюся, це тебе порадує. Він тебе не навчатиме, тому що ти — дівчина, жінка! — він кричав на мене зі сльозами гніву на очах. Ляснув мене рукою по животу. — Через те, що ти носиш отут! Ти можеш приносити життя, а з віком ця здатність переростає в щось іще більше, небезпечніше, нестабільніше!

— Що? — знову перепитала я.

Він сердито розсміявся й пішов геть.

— Ти надто завзята, — сказав він. — Фу, ти погано на мене дієш.

— Не кидай мене, — наказала я.

Він зупинився.

— Бо інакше що? — Він розвернувся. — Ти що, мені погрожуєш?

— Можливо, — сказала я. Ми ще постояли якийсь час. Не пам’ятаю, чи був біля нас хтось. Напевно, таки був. Люди в захваті від добрих суперечок. А суперечка між двома підлітками-еву, хлопцем і дівчиною, взагалі безцінна.

— Оньєсонву, — промовив він. — Він тебе не навчатиме. Ти не в тому тілі народилася.

— Так, і я можу цьому зарадити, — сказала я.

— Ні, цьому аж ніяк не можна зарадити.

Хоч на кого я оберталася, я могла обернутися на цю істоту лише в жіночій подобі. Це було правилом мого вміння, що завжди здавалося мені незначущим.

— Він навчає тебе, — промовила я.

Він кивнув.

— А я навчав тебе того, що знаю.

Я схилила голову набік.

— Але… він не навчає тебе отих… отих Аспектів, так?

Мвіта не відповів.

— Бо ти — еву, правильно? — запитала я.

Він усе одно нічого не сказав.

— Мвіто…

— Доведеться задовольнитися тим, чого я тебе навчаю, — заявив він.

— А якщо цього не вистачить?

Мвіта відвів погляд.

Я хитнула головою.

— Замовчувати означає брехати.

— Якщо я і брешу тобі, то лише для того, щоб тебе захистити. Ти — моя… Ти особлива для мене, Оньєсонву, — бовкнув він і стер зі щоки трохи гнівних сліз. — Нікому, нікому не має бути дозволено тебе кривдити.

— Хтось намагався зробити саме це! — поскаржилася я. — Те… оте жахливе червоно-біле око! Воно лихе!.. Здається, воно часом дивиться на мене, поки я сплю…

— Я його питав, — сказав він. — Ясно? Я його питав. Я дивлюся на тебе і розумію… Я розумію. Я розповів йому про тебе. Розповів йому після того, як ти опинилася на тому дереві. Після того, як ти зрозуміла, що ти ешу, я спитав його ще раз. Він тебе не навчатиме.

— Ти розповів йому про червоне око?

— Так.

Тиша.

— Тоді я спитаю його сама, — просто сказала я.

— Не треба, — заперечив він.

— Хай відмовить мені безпосередньо, — сказала я.

У Мвітиних очах спалахнув гнів, і він відступив від мене.

— Мені не слід любити таку дівчину, як ти, — процідив він крізь зціплені зуби. Тоді повернувся й пішов геть.

Я зачекала, поки Мвіта не опинився достатньо далеко. Тоді відійшла на узбіччя дороги й зосередилася. Пір’їни в мене при собі не було, тож спершу довелося заспокоїтися. Після суперечки із Мвітою мене аж трусило, тож заспокоювалася я кілька хвилин. За цей час Мвіта зник. Але, як я вже казала, у подобі грифа мені відкривався весь світ. Я відшукала його з легкістю.

Я пролетіла за ним на південь від свого будинку, перетнувши пальмові ферми на південному кордоні Джвагіра. Хатина, до якої він прийшов, була міцна, але проста. Довкола неї блукало четверо кіз. Мвіта зайшов у меншу хатину поряд із головною. За обома хатинами відкривалася пустеля.

Наступного дня я пішла туди пішки, залишивши вікно своєї спальні відчиненим на випадок повернення в подобі грифа. Перед хатиною Аро росли ворота з кактусів. Я сміливо пройшла крізь отвір, обабіч якого стояли два високих кактуси. Я постаралася уникнути колючок, але одна таки зачепила мені передпліччя, коли я проходила. «Байдуже», — подумала я.

Головна хатина була велика, складена з піщаної цегли та саману й накрита солом’яною стріхою. Неподалік я бачила Мвіту, що сидів біля єдиного дерева, якому вистачило сміливості рости біля хатини. Я лукаво всміхнулася самій собі. Якщо це — хатина Аро, я можу прокрастися всередину, перш ніж Мвіта мене побачить.

Коли я ще не була й на півдорозі до входу в хатину, звідти неквапом вийшов якийсь чоловік. Найперше я помітила блакитний туман довкола нього. Коли він підійшов ближче, туман зник. Він був років на двадцять старший за мого батька. Волосся в нього було дуже коротко підстрижене. Темна шкіра виблискувала від сухості та спеки. На його білому кафтані було видно кілька скляних і кварцових амулетів. Він підійшов поволі й оглянув мене. Він мені зовсім не сподобався.

— Що таке? — запитав він.

— Ой, гм… — затнулася я. — Ви Аро, чаклун?

Він гнівно подивився на мене.

Я не здалася.

— Мене звати Оньєсонву Убайд-Оґундіму, я донька… падчерка Фаділя Оґундіму та донька Наджіби Убайд-Оґундіму…

— Я знаю, хто ти така, — холодно промовив він. Витягнув із кишені жувальну паличку та засунув собі до рота. — Ада каже, що ти можеш ставати прозорою, а Мвіта — що ти можеш обертатися на горобця.

Я помітила, що про мої перетворення на грифа він не згадав.

— Зі мною дещо відбувається, так, — погодилася я. — І я вважаю, що я в небезпеці. Якось, десь із рік тому, щось спробувало мене вбити. Таке величезне овальне червоне око. Здається, воно й досі за мною стежить. Мені потрібно захистити себе. Оґо Аро, я стану найкращим і найвидатнішим учнем у вашому житті! Я це знаю. Я це відчуваю. Майже… фізично.

Я замовкнула зі сльозами на очах. Лише зараз я усвідомила, як рішуче налаштована. Він дивився на мене з таким подивом, що я замислилася, чи раптом не сказала щось не те. Здавалося, він не з тих, кого легко зворушити. Його обличчя знову набуло, як я зрозуміла, звичного для нього виразу. За ним я побачила, як до нас швидко крокує Мвіта.

— Ти сповнена вогню, — сказав він. — Але я тебе не навчатиму.

Він змахнув рукою вгору-вниз, показуючи на моє тіло.

— Твій батько був з нуру, огидного, брудного народу. Великі містичні аспекти — це мистецтво океке тільки для чистих духом.

— А… але ж ви навчаєте Мвіту, — зауважила я, ледве стримуючи відчай.

— Не Містичних аспектів. Я даю йому обмежені знання. Він хлопець. Ти дівчина. Ти не можеш дорівнятися. Навіть у… м’якіших уміннях.

— Як ви можете таке казати?! — закричала я так, що в мене з рота мало не вилетів діамант.

— І до того ж зараз, коли ми з тобою говоримо, ти нечиста від жіночої крові, — сказав він. — Як ти смієш приходити сюди в цьому стані?

Я тільки кліпнула, не розуміючи, що він має на увазі. Згодом до мене дійде, що це стосувалося моїх місячних. До кінця залишалося ще близько одного дня, і кров виходила з мене поодинокими краплинками. Він же говорив так, ніби я вся була в ній.

Він з огидою показав на мій стан:

— А це має бачити лише твій чоловік.

Я знову спантеличилась, а тоді опустила очі й побачила, як виблискує ланцюжок у мене на животі, нависнувши над рапою. Я хутко його сховала.

— Хай те, що тебе переслідує, доконає тебе. Так краще, — сказав він.

— Будь ласка, — промовив Мвіта, підійшовши до нас. — Не ображайте її, оґо. Вона мені дорога.

— Так, знаю, ви всі тримаєтеся купи, — сказав Аро.

— Я не казав їй прийти! — твердо відповів йому Мвіта. — Вона нікого не слухає.

Я витріщилася на Мвіту, приголомшена та ображена.

— Мені байдуже, хто її послав, — сказав Аро, змахнувши своєю великою рукою.

Мвіта опустив погляд, і я мало не закричала. «Він в Аро наче в рабстві, — подумалось мені. — Наче океке в нуру. Але ж його ростили як нуру. Яка відсталість!»

Аро пішов геть. Я швидко повернулася й пішла назад, до кактусових воріт.

— Ти сама це на себе накликала, — загарчав Мвіта, йдучи за мною. — Я ж казав тобі не…

— Ти мені нічого не казав, — відповіла я і пришвидшила крок. — Ти з ним живеш! Він отак думає про таких, як ми, а ти ЖИВЕШ У ЙОГО ОСЕЛІ! Б’юсь об заклад, що ти йому куховариш і прибираєш! Мене дивує, що він узагалі їсть те, що ти готуєш!

— Усе не так, — заперечив Мвіта.

— Ні, так! — закричала я. Ми пройшли кактусові ворота. — Мало того, що я — еву, і того, що та штука хоче до мене добратися! Я ще й жіночої статі. Той божевільний, з яким ти живеш, любить тебе й ненавидить, але мене він просто ненавидить! Мене всі ненавидять!

— Твої батьки тебе не ненавидять, і я теж, — зауважив він. — Твої подруги тебе не ненавидять.

Я його не слухала. Я вже побігла. Я бігла, доки не впевнилася в тому, що він не біжить за мною. Я пригадала маслянисто-чорне пір’я, що вкриває могутні крила, сильний дзьоб, голову з мозком, розумність якого могла осягнути лише я та ще, може, той козлячий прутень Аро. Я полетіла високо й далеко, думаючи й думаючи. А діставшись нарешті додому, проскочила у вікно своєї спальні та обернулася на себе — тринадцятирічну, майже чотирнадцятирічну дівчинку. Я заповзла голяка в ліжко, не зважаючи на краплинки крові, й повністю накрилася ковдрами.