Хто боїться смерті

Розділ 24

Може, річ була в положенні сонця. А може, в тім, як отой чолов’яга оглядав бульбу ямсу. Або в тому, як ота жінка роздивлялася помідор.

А може, річ була в тому, що ті жінки сміялися з мене. Чи в тому, що на мене гнівно дивився той старий. Наче вони собі не мали інших справ. А може, річ була в положенні сонця, що яріло та пекло високо в небі.

Хай у чому була річ, але через це я замислилася про свій останній урок в Аро. Той урок роздратував мене особливо сильно. Тоді я мусила навчитися бачити далекі місця. Тривав сезон дощів, тож набрати дощової води було не надто важко. Я занесла воду до хатини Аро та сконцентрувалася на ній, добре зосередившись на тому, що прагнула побачити. На думці в мене була звістка, почута багато років тому від оповідачки.

Я очікувала, що побачу, як поневолені люди з народу океке працюють на нуру. Я очікувала побачити, як люди з народу нуру займаються своїми справами так, ніби це нормально. Я, певно, зв’язалася з найстрашнішою місцевістю Заходу. Дощова вода показала мені розідрану вогку плоть, скривавлені збуджені пеніси, сухожилля, кишки, вогонь, груди, що важко дихали, галасливі тіла, які творили зло. Моя рука автоматично відпихнула глиняну миску. Миска врізалась у стіну та розбилася навпіл.

— Це відбувається досі! — крикнула я Аро, який саме доглядав своїх кіз надворі.

— А ти думала, що це припинилося? — сказав він.

Думала. Принаймні якийсь час. Навіть я дещо заперечувала, щоб жити власним життям.

— Це то загострюється, то вщухає, — промовив Аро.

— Але чому? Що…

— Жодна істота чи звірина не буває щасливою в неволі, — відповів Аро. — Нуру та океке намагаються жити разом, потім б’ються, потім намагаються жити разом, а потім знову б’ються. Кількість океке зараз зменшується. Але ж ти пам’ятаєш те пророцтво, про яке казала оповідачка.

Я кивнула. Слова оповідачки лишалися зі мною багато років. На Заході, сказала вона, провидець нуру прорік, що прийде чаклун із нуру та змінить визначене наперед.

— Воно справдиться, — сказав Аро.

Я йшла ринком, потираючи лоба, під сонцем, яке смалило так, ніби дражнило мене, аж раптом засміялися жінки. Я повернулася. Сміх долинув від компанії молодих жінок. Моїх ровесниць. Десь двадцятирічних. Із моєї старої школи. Я їх знала.

— Ви подивіться на неї, — почула я голос однієї з них. — Такому страховиську заміж не вийти.

Я відчула, як усередині мене, у моїй душі, впала вона. Остання крапля. З мене було досить. Досить Джвагіра з його мешканцями, одутлими та пещеними, як сама Золота Пані.

— Щось не так? — голосно запитала я жінок.

Вони подивилися на мене так, ніби це я їм заважала.

— Говори тихіше, — промовила одна з них. — Тебе що, не виховували як слід?

— Її взагалі майже не виховували, пам’ятаєш? — сказала інша.

Декілька людей відірвалися від своїх справ, щоб послухати. Один старий гнівно на мене витріщився.

— Люди, що з вами таке? — промовила я, розвернувшись так, щоб звернутися до всіх навколо себе. — Все це не має значення! Хіба ви не розумієте? — Я зупинилася, переводячи дух і щиро сподіваючись, що довкола мене зберуться слухачі. — Так, я заговорила, підійдіть і послухайте. Дайте мені відповісти на всі запитання про мене, які так давно вас усіх мучили! — Я засміялася. Натовп уже став більшим за жалюгідну групку, що зібралася того вечора послухати оповідачку.

— Всього за сто миль звідси океке винищують тисячами! — прокричала я, відчуваючи, як у мене закипає кров. — Але ми всі тут, живемо в затишку. Джвагір повернувся до всього цього своїм товстим лінивим задом. Можливо, ви взагалі сподіваєтеся, що наш народ зрештою вимре й тоді ви більше нічого про це не почуєте. Де ваш запал?

Я вже почала плакати, але так і лишилася сама. Так було завжди. Тому я й вирішила проказати слова, яких навчив мене Аро. Він попереджав мене, що користуватися цими словами не слід. Сказав, що я занадто юна, щоб їх проказувати. «Я силоміць розплющу ваші кляті очі», — подумала я, тоді як слова витекли з моїх вуст, гладенько й легко, наче мед.

Тобі я цих слів не скажу. Просто знай, що я їх проказала. Тоді я роздула ніздрі й почала черпати тривогу, гнів, почуття провини та страху, що їх довкола мене було вдосталь. Я вже робила це несвідомо на татовому похороні та свідомо з козою. Я перейшла межу. «Що вони побачать? — з раптовим жахом подумала я. — Що ж, тепер цьому вже не зарадити». Я глибоко занурилася в те, що робило мене мною, і показала їм те, через що пройшла моя мати.

Я взагалі не мала цього робити.

Ми всі були там самими очима і споглядали. Нас було душ із сорок, і ми водночас були моєю матір’ю і чоловіком, який брав участь у моїй появі. Тим чоловіком, який стежив за мною, відколи мені було одинадцять. У нас на очах він зліз зі скутера й роззирнувся довкола. Ми спостерігали, як він побачив мою матір. Його обличчя було закрите покривалом. Очі в нього були як у тигра. Як у мене.

У нас на очах він напав на мою матір і знищив її. Вона безвільно лежала під ним. Сховалась у дичавині й чекала там, споглядаючи. Вона постійно споглядала. В ній жив алусі. Коли воля моєї матері зламалася, ми це відчули. Ми відчули, як її напасник на мить засумнівався й відчув огиду до самого себе. Потім ним знову заволодів гнів його народу, наповнивши його тіло неприродною силою.

Я теж відчула її в собі. Подібну до демона, що сидів усередині мене від зачаття. Дар свого батька, його гнилих генів. Здатність і схильність до неймовірної жорстокості. Вона була в моїх кістках, тверда, стійка, нерухома. Ох, та я просто мусила знайти й убити цього чоловіка.

Усі повсюди кричали. Чоловіки нуру та їхні жінки зі шкірою кольору дня. І жінки океке зі шкірою кольору ночі. Гамір був жахливий. Дехто з чоловіків, ґвалтуючи, ридав, сміявся і славив Ані. Жінки зверталися до Ані по допомогу, і дехто з цих жінок були нуру. Пісок злипся грудками від крові, слини, сліз і сімені.

Я була так заворожена цими криками, що лише за кілька секунд усвідомила: кричати почали люди на ринку. Я закрила видіння так, як згортають мапу. Люди довкола мене схлипували. Якийсь чолов’яга зомлів. Діти бігали колами. «Я ж не подумала про дітей!» — дійшло до мене. Хтось схопив мене за руку.

— Що ти накоїла? — крикнув Мвіта і потягнув мене за собою з такою швидкістю, що я не змогла відповісти одразу.

Люди довкола нас були надто приголомшені та вражені, щоб нас зупинити.

— Вони мають знати! — прокричала я, коли нарешті перевела дух.

Ми полишили ринок і пішли дорогою.

— Те, що ми страждаємо, ще не означає, що мають страждати інші! — заявив Мвіта.

— Ні, означає! — заволала я. — Ми всі страждаємо, знаємо ми про це чи ні! Це має припинитися!

— Я знаю! — заволав Мвіта у відповідь. — Я це знаю краще за тебе!

— Твій батько не ґвалтував твою матір, щоб тебе створити! Що ти знаєш?!

Він зупинився і схопив мене за руку.

— Ти не контролюєш себе! — прошипів він і недбало відпустив мою руку. — Ти знаєш лише те, що бачила!

Я ж стояла й не рухалася. Надто сильно не хотіла поступитись і визнати, що моє зауваження було дурне і я себе не контролювала.

— Я тобі розкажу, — сказав він уже тихіше.

— Що розкажеш?

— Уперед, — сказав він. — Я тобі по дорозі розповім. Тут забагато очей.

Він заговорив за дві хвилини ходу.

— Інколи ти буваєш дуже дурною.

— Ти інколи… — Я закрила рота.

— Ти думаєш, ніби знаєш усю історію, але це не так.

Він озирнувся, і я теж. За нами ніхто не йшов. Поки що.

— Послухай, — розпочав він. — Я справді йшов на схід сам, доки не зустрів Аро. Але був там певний час, одразу після… Коли океке та нуру билися, а я зробився нехтовним, щоб утекти, я не знав, як ставати нехтовним надовго. Ще не знав. Загалом мене вистачало на якихось кілька хвилин. Ти ж знаєш, як це.

Так, я знала. Я місяць навчалася зберігати нехтовність протягом десяти хвилин. Це вимагало серйозного зосередження. Мвіта тоді був дуже юний — мене здивувало, що він узагалі міг її зберігати.

— Я вибрався з будинку, із села, подалі від справжніх боїв. Але в пустелі мене невдовзі схопили повстанці-океке. У них були мачете, луки зі стрілами, трохи вогнепальної зброї. Мене замкнули в якійсь халабуді разом із дітьми океке. Ми мали битися на боці океке. Всіх, хто намагався втекти, вбивали.

Того, першого дня, я бачив, як один із чоловіків зґвалтував дівчинку. Дівчатам було гірше, бо їх не просто упокорювали биттям, як усіх нас. Їх ще й ґвалтували. Наступної ночі на моїх очах застрелили хлопчика, який спробував утекти. Тиждень по тому кількох із нас примусили забити одного хлопця на смерть за таку ж спробу. — Він зупинився й роздув ніздрі. — Я — еву, тож мене частіше били й ретельніше гляділи. Я, хоч і розумівся на чаклунстві, надто сильно боявся, щоб щось утнути.

Нам показали, як стріляти з лука та орудувати мачете. Тих небагатьох з нас, хто довів, що має добрий зір, навчили стріляти з вогнепальної зброї. У мене дуже добре виходило. Але я двічі спробував застрелитися зі зброї, яку мені дали. І мене двічі за це побили. Кілька місяців по тому нас повели битися з нуру, народом, із представниками якого я зростав, як із рідними.

Я вбив багатьох. — Мвіта зітхнув і продовжив: — Якось я захворів. Ми саме стали табором у пустелі. Чоловіки рили спільні могили для тих, хто помер уночі. Оньєсонву, їх було дуже багато. Побачивши, що я не можу підвестися, мене закинули туди разом із трупами.

Мене поховали живцем і пішли далі. За кілька годин жар, яким я мучився, відступив, і я викопав себе. Я негайно пішов шукати лікарських рослин, щоб вилікуватись. І саме так я зміг податися на схід. Із цими повстанцями я провів два місяці. Не сумніваюся: якби я не здавався мертвим, то помер би. Ось які твої невинні «жертви» океке.

На той час ми вже зупинилися.

— Все не так просто, як ти думаєш, — сказав він. — Щось нездорове є з обох боків. Будь обережна. Твій батько теж бачить усе чорно-білим. Океке погані, нуру хороші.

— Але ж винні в цьому нуру, — тихо зауважила я. — Якби вони не поводилися з океке як з покидьками, то океке не поводилися б як покидьки.

— Хіба океке не можуть думати самі? — промовив Мвіта. — Вони чудово знають, як це — бути поневоленими, але ж що вони тільки скоїли з власними дітьми! Оньєсонву, мої тітка й дядько не були вбивцями! Їх умертвили вбивці!

Мені стало страшенно соромно.

— Ходімо, — сказав він і простягнув праву руку. Я подивилася на неї й уперше помітила блідий шрам на її вказівному пальці. «Від спускового гачка розпеченої рушниці?» — подумалося мені.

Півгодини по тому я стояла біля хатини Аро. Заходити всередину відмовилася.

— Тоді стій тут, — попросив Мвіта. — Я йому скажу.

Поки Мвіта з Аро розмовляли, я радо лишилася сама, тому що… була сама. Я покÓпала ногою стіну хатини й сіла. Черпнула трохи піску і пропустила його крізь пальці. Через мою ногу перестрибнув чорний цвіркун, а десь у небі закричав яструб. Я поглянула на захід, де мало зайти сонце й мусили зійти вечірні зорі. Я дуже глибоко вдихнула й широко розплющила очі. Застигла. Мої очі пересохли. Коли нарешті потекли сльози, це було приємно.

Я підвелася, роздягнулася, обернулася на грифа й полетіла розпеченим надвечірнім повітрям у небо.

Годину по тому я повернулася. Мені стало краще, спокійніше. Поки я одягалася, з хатини Аро висунув голову Мвіта.

— Поквапся, — сказав він.

— Коли схочу, тоді й прийду, — пробурмотіла я і розгладила на собі одяг.

Коли ми заговорили втрьох, я зрозуміла, що знову починаю заводитися.

— Хто це зупинить? — спитала я. — Це ж не припиниться, коли нуру переб’ють усіх океке на так званій своїй землі. Так, Аро?

— Сумнівно, — відповів Аро.

— Ну, я дещо надумала. Це пророцтво справдиться, і я хочу бути при цьому присутня. Я хочу побачити цю людину і посприяти її успіху в тому, що вона робитиме.

— А чому ще ти хочеш піти? — запитав Аро.

— Щоб убити батька, — відверто сказала я.

Аро кивнув.

— Що ж, ти все одно не можеш тут лишатися. Раніше я міг завадити людям тебе переслідувати, але цього разу ти вгородила кіготь у хворе місце Джвагірової душі. До того ж батько на тебе чекає.

Мвіта підвівся й відійшов, не сказавши ні слова. Ми з Аро провели його поглядом.

— Оньєсонву, — промовив Аро, — мандрівка буде важкою. Ти маєш підготуватися до…

Решту його слів я не почула, бо в мене у вилиці запульсував головний біль, який посилювався з кожною хвилею. За кілька секунд він став таким, яким рано чи пізно ставав завжди, — як від ударів камінням по голові. Причина була в тому, що Мвіта пішов із хатини, знаючи, що мені доведеться піти із Джвагіра, картинах насильства, що досі крутилися в мене в голові, та обличчі мого біологічного батька водночас. Усе це змусило мене раптово відчути підозру.

Я підскочила й пильно поглянула на Аро. Мені було так боляче, так чудно, що я вдруге в житті мимоволі перестала дихати. Головний біль посилився, і все забарвилося сріблясто-червоним. Вираз обличчя Аро злякав мене ще більше. Воно виражало спокій і терпіння.

— Відкрий рота і вдихни повітря, поки не зомліла, — наказав він. — І сядь.

Нарешті сівши знову, я заридала.

— Це неможливо, Аро!

— Це мають побачити всі, хто проходить ініціацію, — сказав він і сумовито всміхнувся. — Люди бояться невідомого. Хіба є кращий спосіб позбавити людину страху перед смертю, ніж показати їй смерть?

Я натиснула собі на скроні.

— За що мене так зненавидять?

Я чомусь опинюсь у в’язниці, а потім мене заб’ють камінням, і це дуже порадує багатьох людей.

— Ще дізнаєшся, хіба ні? — похмуро відказав Аро. — Нащо псувати сюрприз?

Я пішла до Мвіти. Аро перед цим дав мені кілька вказівок, серед них сказавши, коли мені, на його думку, варто піти. У мене було два дні. Мвіта сидів на ліжку, притулившись спиною до стіни.

— Ти не думаєш, Оньєсонву, — сказав він, дивлячись порожніми очима просто поперед себе.

— Ти знав? — запитала я. — Ти знав, що я побачила власну смерть?

Мвіта відкрив рота, а тоді закрив.

— Знав? — спитала я знову.

Він підвівся, обняв мене й міцно притиснув до себе. Я заплющила очі.

— Чому він тобі сказав? — запитав він, наблизивши губи до мого вуха.

— Мвіто, я мимоволі перестала дихати. Я страшенно вразилася.

— Він не мав тобі розповідати, — сказав він.

— Він не розповідав, — відповіла я. — Я просто… здогадалася.

— Тоді він мав тобі збрехати, — промовив Мвіта.

Ми постояли так якийсь час. Я вдихнула Мвітин запах і зауважила, що це — чи не останній раз, коли я зможу це зробити. Відсторонилася від нього і взяла його за руки.

— Я піду з тобою, — заявив він, перш ніж я встигла щось сказати.

— Ні, — відповіла я. — Я знаю пустелю. Можу за потреби обертатися на грифа, а ще…

— Я знаю це не гірше за тебе, а може, й краще. А ще знаю Захід.

— Мвіто, що побачив ти? — запитала я, на мить забувши про його слова. — Ти бачив… ти теж бачив свою, так?

— Оньєсонву, кінець людини — це кінець людини, і по всьому, — сказав він. — Ти не підеш сама. Аж ніяк. Іди додому. Я прийду до тебе завтра по обіді.

Я прийшла додому близько півночі. Мої плани не здивували матір. Вона вже чула про те, що я утнула на ринку. Про це теревенив увесь Джвагір. Жодних подробиць у плітках не було — тільки ще сильніша впевненість у тому, що я зла й мене слід кинути до в’язниці.

— Мвіта теж зі мною піде, мамо, — сказала я.

— Добре, — сказала вона за мить.

Коли я повернулася, щоб піти до своєї кімнати, мати шмигнула носом. Я розвернулася.

— Мамо, я…

Вона підняла руку.

— Я — людина, але я не дурна, Оньєсонву. Йди спати.

Я повернулася до неї й надовго обняла. Вона підштовхнула мене до моєї кімнати.

— Піди ляж, — сказала вона й витерла очі.

Як не дивно, я міцно проспала дві години. Без кошмарів. Тієї ж ночі — чи все ж таки ранку, — близько четвертої, біля мого вікна з’явилися Лую, Бінта й Діті. Я допомогла їм залізти до кімнати. Опинившись усередині, вони заклякли на місці. Я мимохіть розсміялася. Я за весь день не бачила нічого кумеднішого.

— У тебе все гаразд? — запитала Діті.

— Що сталося? — запитала Бінта. — Ми маємо почути це від тебе.

Я сіла на ліжко, не знаючи, з чого почати. Знизала плечима і зітхнула. Лую сіла біля мене. Я відчула запах ароматичної олії і трішки — поту. Зазвичай Лую зовсім не допускала на своїй шкірі запаху поту. Вона дивилася на мій профіль так довго, що я роздратовано повернулася до неї:

— Що таке?

— Сьогодні я була там, на ринку, — сказала вона. — Бачила… Бачила все це. — Їй на очі навернулися сльози. — Чому ти мені не розповіла? — Вона опустила очі. — Але ж ти розповіла нам, так? То була… твоя мати?

— Так, — відповіла я.

— Покажи нам, — тихо попросила Діті. — Ми теж хочемо… побачити.

Я трохи помовчала.

— Гаразд.

Удруге це вразило мене не так сильно. Я прислухалася до слів мовою нуру, якими він гарчав на мою матір, але, хоч як старалася, не могла їх зрозуміти. Я трохи знала мову нуру, а мати — ні, і це видіння утворилося з її досвіду. «Мерзенний, лютий, жорстокий, — думала я. — Я позбавлю його дихання». Опісля Бінта й Діті приголомшено мовчали. А от Лую, здається, тільки ще більше стомилася.

— Я йду з Джвагіра, — зізналася я.

— Тоді я хочу піти з тобою, — раптом сказала Бінта.

Я швидко хитнула головою.

— Ні. Зі мною піде тільки Мвіта. Ваше місце тут.

— Будь ласка, — заблагала вона. — Я хочу побачити світ. Це місце — воно… Мені потрібно втекти від тата.

Це знали ми всі. Навіть після втручання Бінтин батько все одно не міг утриматися. Бінта, хоч і намагалася це приховати, частенько нездужала. В цьому було винне його насильство, біль, який вона через нього терпіла. Я насупилася, усвідомивши дещо підозріле: якщо біль приходить лише тоді, коли жінка збуджується, то чи означало це, що її збуджував батьків дотик? Я здригнулася. Сердешна Бінта. І на додачу до цього вона прославилася як «красуня, перед якою не встояв навіть рідний батько». Мвіта розповідав мені, що через це за неї вже почали суперничати між собою юнаки.

— Я теж хочу піти, — сказала Лую. — Хочу взяти в цьому участь.

— Я ж навіть не знаю, що ми будемо робити, — ледве вимовила я. — Я навіть…

— Я теж піду, — заявила Діті.

— Але ж ти заручена, — промовила Лую.

— Що? — перепитала я й поглянула на Діті.

— Минулого місяця його батько попросив її руки від синового імені, — пояснила Лую.

— Чий батько? — запитала я.

— Звісно, Фанасі, — відповіла Лую.

Фанасі був коханим Діті з раннього дитинства. Це він так образився через зболені крики Діті, торкнувшись її, що багато років з нею не розмовляв. Гадаю, за ці роки він виріс, змужнів і дізнався, що може брати те, що хоче.

— Діті, чому ти мені не сказала? — запитала я.

Вона знизала плечима.

— Мені здавалося, що для тебе це не важливо. А зараз це, може, так і є.

— Та ні, звичайно, це важливо, — заперечила я.

— Ну… — сказала Діті. — Ти була б не проти поговорити з Фанасі?

Ось так Мвіта, Лую, Бінта, Діті, Фанасі та я опинилися наступного дня в залі, поки мати купувала мені на ринку все в дорогу. Діті, Лую, Бінті та мені було по дев’ятнадцять. Мвіті було двадцять два, а Фанасі — двадцять один. Усі ми були страшенно наївні і, як я усвідомила згодом, видавали бажане за дійсне.

Фанасі з роками добряче витягнувся. Він був на півголови вищий за Мвіту й мене, на цілу голову вищий за Лую та Діті й іще вищий за Бінту, наймініатюрнішу з усіх нас. Він був плечистим молодиком із гладенькою смаглявою шкірою, пронизливими очима та сильними руками. Він з великою підозрою дивився на мене. Діті роз’яснила йому свій план. Він поглянув на Діті, а тоді на мене і, як не дивно, не сказав нічого. Добрий знак.

— Я не така, як про мене кажуть, — сказала я.

— Я знаю те, що мені розповідає Діті, — промовив він своїм тихим голосом. — І більш нічого.

— Підеш із нами? — запитала я.

Перед цим Діті доводила, що Фанасі — вільнодумець. Сказала, що того далекого дня він ходив послухати оповідачку. Але він також був чоловіком океке й тому не довіряв мені.

— У мого батька пекарня, яку я маю успадкувати, — сказав він.

Я примружила очі, думаючи, чи не є його батько тим лихим чоловіком, який накричав на мою матір, коли ми тільки прийшли до Джвагіра. Мені захотілося крикнути йому: «Тоді прийдуть нуру, розірвуть тебе, зґвалтують твою дружину і зроблять іще одну таку людину, як я! Ти дурень!» Я відчула, як Мвіта поруч зі мною хоче, щоб я змовчала.

— Хай вона тобі покаже, — тихо промовила Діті. — А тоді вирішуй.

— Я почекаю надворі, — сказала Лую, перш ніж Фанасі встиг відповісти.

Вона швидко встала. Бінта пішла за нею. Діті взяла Фанасі за руку й міцно заплющила очі. Мвіта просто залишився стояти біля мене. Я втретє перенесла всіх у минуле. Фанасі відреагував на це гучними риданнями. Діті довелося його втішати. Мвіта торкнувся мого плеча й вийшов з кімнати. Коли Фанасі заспокоївся, на зміну його скорботі прийшов гнів. Лютий гнів. Я всміхнулася.

Він ударив себе по стегну великим кулаком.

— Як таке може бути?! Я… Я не… Я не можу!..

— Джвагір дуже далеко від цього, — зауважила я.

— Оньє, — промовив він. Так мене до нього не називав ніхто. — Дуже прошу, вибач. Справді вибач. Люди тут… ми всі й гадки не маємо!

— То нічого, — запевнила я. — Ти підеш?

Він кивнув. І нас стало шестеро.