Хто боїться смерті

Розділ 44

Коли я не йду назустріч долі, вона йде до мене. Ці дні перед усамітненням насправді були початком процесу, на який натякав Ссайку. Ми провели з Червоним народом усього три коротких дні. До усамітнення залишалося чотири. Щоб розслабитися, цього часу було відверто замало.

Однак я прокинулася розслабленою, вдоволеною, відпочилою. Мвіта обвивав рукою мою талію. Надворі я чула гудіння бурі Ссайку. За цим шумом проступала балаканина людей, які розпочинали денні справи, мекання кіз і плач немовляти. Я зітхнула. Ссолу дуже багато в чому нагадувало дім.

Я заплющила очі, думаючи про матір. Вона зараз, певно, була надворі й доглядала сад. Можливо, згодом вона піде до Ади чи зазирне до батькової кузні, щоб дізнатися, як ідуть справи у Джі. Я дуже за нею сумувала. Сумувала за часом, коли не було необхідності… мандрувати. Я сіла і відкинула назад довге волосся. Пальмове волокно, яким я його перев’язала, розв’язалося. Мої руки машинально почали заплітати косу, як зазвичай, але раптом намацали його. Тоді я згадала, як Ссайку сказав, що мені слід не заплітати волосся в коси.

— Дурня, — пробурчала я, заходившись шукати волокно.

— Що? — ледь вимовив Мвіта, який лежав обличчям до килимка.

— Я просто загубила…

У наш намет зазирала крихітна біла голівка, в якої із дзьоба звисала маленька червона сережка. Голівка тихенько свиснула. Я засміялася. Цесарка. У Ссолу ці вгодовані покірні птахи вешталися повсюди так само вільно, як діти, і розуміли, що не можна наближатися до бурі. Я загорнулася в рапу, сіла і заклякла. Я відчула той дивний запах, який завжди з’являвся, коли відбувалося щось чарівне. Птах прибрав голову з мого намету.

— Мвіто, — прошепотіла я.

Він швидко підвівся, пов’язав рапу в себе на талії та взяв мене за руку. Схоже, він теж помітив запах. Чи принаймні відчув, що щось не так.

— Оньє! — гукнула знадвору Діті. — Вийди-но сюди!

— Тільки повільно, — додала Лую. Судячи з голосів, вони обидві були за кілька ярдів від нашого намету.

Я понюхала повітря, і мій ніс наповнився дивними потойбічними пахощами. Мені не хотілося виходити з намету, але Мвіта підштовхнув мене і притиснувся до мене ззаду.

— Вперед, — прошепотів він. — Поглянь цьому в очі. Більш нічого ти зробити не можеш.

Я насупилась і штовхнулась у відповідь.

— Я не мушу нічого робити.

— Не будь боягузкою, — відрізав Мвіта.

— Бо інакше що?

— Ми не для цього пішли з дому, — сказав він. — Пам’ятаєш?

Я втягнула повітря крізь зуби. Страх стиснув мені легені.

— Я вже не знаю, нащо пішла з дому. І не знаю, що там… чекає на мене.

Мвіта пирхнув.

— Ти знаєш, що мусиш зробити.

На які саме мої думки він так відреагував, я точно не знала.

— Вперед, — сказав він і підштовхнув мене знову.

Я безупинно думала про відхід, про те, що під час відходу має щось статися. Наш намет був безпечним місцем: там були Мвіта й наші нехитрі пожитки, він захищав від світу. «О Ані, я хочу лишитися тут», — подумалося мені. Але тоді раптом згадався образ Бінти. Моє серце загупало ще сильніше. Я полізла вперед. Відсунувши запону й вилізши, я мало не врізалась у нього. Мені довелося дуже, дуже сильно задерти голову.

Він стояв просто перед нашим наметом і був заввишки з немолоде дерево. А завширшки — як три намети. Маскарад, дух із дичавини. На відміну від агресивного маскарада з кігтями-голками, який стеріг хатину Аро того дня, коли я на нього напала, цей стояв нерухомо, як камінь. Він був зі щільно укладеного палого мокрого листя, а ще з нього стирчали тисячі металевих шипів. Він мав дерев’яну голову, на якій було вирізьблено насуплене обличчя. Вгорі з нього потроху виходив густий білий дим. Від цього диму й ішов запах. Довкола маскарада прогулювалося з десяток цесарок. Час від часу вони поглядали на нього з тихим цікавим свистом, схиливши голови набік. Дві сіли праворуч від нього, а одна — ліворуч. «Чудовисько, яке приваблює милих нешкідливих пташок, — подумала я. — Що далі?»

Маскарад пильно поглянув на мене згори вниз, а я тим часом повільно випросталася. За спиною в мене стояв Мвіта. За кілька ярдів від нас були Діті з Фанасі та збирався натовп глядачів. Фанасі обіймав Діті однією рукою за талію, а Діті міцно трималася за нього. Праворуч від мене ховалася за своїм наметом нажахана Лую. Я мало не розсміялася. Лую залишилася, Діті з Фанасі злякалися.

— Як ти думаєш, чого він хоче? — голосно прошепотіла Лую так, наче істота не стояла просто перед нами, й підкралася ближче. — Можливо, якщо ми дамо йому те, чого він хоче, він піде.

«Залежно від того, чого він хоче», — подумала я.

Раптом істота почала опускатися на землю, згинаючи тіло з листя рафії. Цесарка, що сиділа біля нього, пурхнула трохи вбік, а тоді знову повернулася на місце. Маскарад перестав опускатися. Тепер він сидів. Я сіла перед ним. Мвіта сів за мною. Лую теж залишилася поруч. У неї не було ніякого хисту до чарів, і через це її сміливість під час зустрічі з таємничим видавалася ще неймовірнішою.

Коли він наблизив голову до землі, дим з дивним запахом, що оточив нас, загуснув. У мене перестали працювати легені, і я ледве втрималась від кашлю. Я знала: це було б нечемно. Втім, кілька цесарок таки кашлянуло. Маскарадові, здавалося, було байдуже. Я позирнула на Лую й кивнула. Вона кивнула у відповідь.

— Скажи їм усім, хай відійдуть, — попросила я її.

Вона, геть не замислюючись над цим, пішла до людей.

— Вона просить відійти, — сказала Лую.

— Це маскарад, — невиразно відповіла якась жінка.

— Я не знаю, що це, — промовила Лую. — Але…

— Він прийшов поговорити з нею, — сказав якийсь чоловік. — Ми просто хочемо на це подивитися.

Лую повернулася до мене. Ну, тепер я хоч знала, чого він хоче. Червоний народ продовжував вражати мене інтуїтивним знанням містичного.

— Все одно відійдіть, — просто сказала я. — Це приватна розмова.

Вони відійшли на теоретично безпечну відстань. Я помітила, як Фанасі та Діті пропхались у натовп і зникли. А тоді маскарад заговорив зі мною.

«Оньєсонву, — промовив він. — Мвіто». Голос виходив з усього його тіла, вилазив з нього, як і дим. Розходився навсібіч. Цесарки припинили посвистувати, і ті птахи, які стояли, повсідалися на пісок. «Вітаю вас, — промовив він. — Вітаю ваших предків, духів і чі[15]». Поки він говорив, нас несподівано оточила дичавина. Я замислилася, чи бачить дичавину Мвіта. Яскраві кольори, трубочки, що пульсували, виходячи з реальної землі. Якщо в дичавині є дерева, то вони були схожі на дерева. Дерева з дичавини.

Я роззирнулася довкола, шукаючи батькове око. Я бачила його сяйво, але саме око застував масивний маскарад. Це був єдиний натяк на те, що я можу довіряти цьому могутньому створінню.

— Вітаємо, оґо, — сказали ми із Мвітою.

«Простягни руку, Оньєсонву».

Я повернулася до Мвіти. У його примружених очах читалася напруга, він зціпив зуби, стиснув губи, роздув ніздрі й насупив брови. Раптом Мвіта підвівся.

— Що ти збираєшся робити? — запитав він маскарада.

«Сядь, Мвіто, — відповів той. — Ти не можеш зайняти її місце. Ти не можеш її врятувати. У тебе є власна роль». Мвіта сів. Маскарад просто взяв і прочитав його думки, хутко вивчив його запитання та аргументи і висловився саме з того питання, що найбільше турбувало Мвіту. «Торкайся її за потреби, але не втручайся», — додав він.

Мвіта схопив мене за плече і прошепотів на вухо:

— Я підтримаю все, що ти хочеш зробити.

У його голосі я почула благання. Він благав мене відмовитися. Вдіяти щось. Утекти. Я згадала свій Одинадцятий ритуал, коли в мене був схожий вибір. Якби я тоді втекла, мій батько не побачив би мене так скоро. Я не опинилася б тут. Але я була тут. І за чотири дні, коли я усамітнюся, неодмінно щось станеться. Доля холодна. Жорстока.

Я повільно простягнула руку, не заплющуючи очей. Мвіта вчепився в моє плече і притиснувся ще сильніше. Не знаю, чого я очікувала, але аж ніяк не була готова до того, що сталося далі. Шар мокрого листя на маскараді повністю піднявся, водночас оголивши його численні голки. Маскарад відхилився від мене, а тоді кинувся вперед, тихенько зашурхотівши. Я відсахнулась і кліпнула. Розплющивши очі, побачила, що повністю вкрита крапельками води та… голками маскарада.

Ними повністю вкрилося моє лице, руки, груди, живіт, ноги. Голки навіть якимось робом опинилися в мене на спині! На мені не було голок лише там, де мене прикривало Мвітине тіло. Мвіта скрикнув. Йому водночас хотілося торкнутися й не торкатися мене.

— Ти що… — Він підскочив і поглянув на мене, а тоді на голки. — Що це… Оньє? Що?..

Витріщившись на себе, я писнула, готова закричати та здивована тим, що я досі притомна і нормально почуваюся. Я ж скидалася на подушечку для голок! Чому з мене не точиться кров? Де біль? І чому маскарад сказав мені простягнути руку, якщо він збирався зробити саме це? Це що, якийсь жорстокий жарт?

Маскарад засміявся. Його мокре листя затрусилося від низького, гортанного реготу. Так, ця істота вважала, що це жарт.

Він підвівся, обливши нас вологою та димом. Повернувся й почимчикував до намету Ссайку. За ним при цьому потягнувся вузенький шлейф диму з дичавини. Цесарки вервечкою пішли за ним. Пішло слідом і кілька людей. Хтось приніс флейту, ще хтось — невеличкий барабан. Маскарад ішов, сміючись, а вони грали йому.

Коли він зник з нашого поля зору, ми із Мвітою перезирнулися.

— Як почуваєшся… нормально? — запитав він.

Я саме стала почуватися… дивно. Нездорово. Але не хотіла його лякати.

— У мене все добре.

За кілька секунд ми обоє всміхнулися й засміялися. Випала одна голка. Мвіта показав на неї й засміявся ще гучніше, і від цього я теж засміялася ще гучніше. Повипадали ще голки. До нас підбігла Лую. Побачивши мене зблизька, вона зарепетувала. Ми із Мвітою засміялися ще гучніше. Тепер голки сипалися з мене.

— Що з вами таке? — запитала Лую, побачивши, як випадають голки, й заспокоївшись. — Що ця істота з тобою зробила?

Я хитнула головою, досі хихочучи.

— Не знаю.

— Це… — Вона стала на коліна, щоб глянути на останні голки в мене на спині. — Це був справжній маскарад?

Я кивнула й відчула, як мною проходить хвиля нудоти. Зітхнула й відкинулась назад. Коли Лую спробувала торкнутись однієї з останніх голок, яка стирчала з моєї щоки, з мене вилетіла іскра завбільшки з горіх кола. Лую відскочила назад, тримаючись за руку й шиплячи від болю.

Тепер я була чужа всім, окрім Мвіти.