Хто боїться смерті

Розділ 45

До наступного дня я жахливо захворіла. Варто мені було побачити їжу, навіть звичайну козлятину карі, як усередині все переверталося. Коли ж я таки спромоглася взяти до рота трохи їжі, то відчула, що вона має металевий смак, а з моїх зубів полетіли іскри. Відчуття було дуже неприємне. Нормально я могла лише пити воду та потроху їсти простий хліб. Два дні по тому я ще була хворою.

Маскарад ввів щось у моє тіло. Ті голки були заражені отрутою. А може, ліками? Чи, може, тим і тим. Або ні тим, ні тим. Якщо в них отрута чи ліки, то це якось пов’язано зі мною. Тобто я — не частина якогось масштабного плану.

Мало того, що я постійно відчувала нудоту, не могла їсти та заробила майже алергію на всіх, окрім Мвіти (як виявилося, в мене також не було алергії на Ссайку та Тінґ), — час від часу мене ще й накривало хвилею жахливої надчутливості. Тоді я чула, як дихає муха, чи бачила, як падає на землю брилою піщинка. У мене раптом з’являлися яструбині сила й зір або ж я мало не фізично відчувала, що всі довкола смертні. Смертність пахла багнюкою й вологою, а я нею аж смерділа.

Я знала, що це за голодна ясність. Це була посилена версія того, що кілька місяців тому зіткнуло мене та Мвіту ніс до носа з моїм батьком. Але цього разу я збиралася це опанувати. Я мусила це опанувати; інакше я, можливо, таки була небезпечна. На додачу до всіх моїх проблем, у мій особистий простір і далі норовила влізти дичавина.

— Я жива, — пробурмотіла я, блукаючи околицями Ссолу. — Тому облиш мене.

Але дичавина мене, звісно, не полишала. Я роззирнулася довкола. Моє серце швидко билося. Мені захотілося розсміятися. В мене гупало серце, і я однією ногою стояла у світі духів, а другою — у фізичному світі. Маячня. Частково я складалася з блакитної енергії, а частково — з фізичного тіла. Я була наполовину жива й наполовину якась інша. Це сталося вже вп’яте, і тут я, як і раніше, повернулася й зазирнула в сердите око свого батька. Я плюнула в нього, проігнорувавши тривожний дрож, який відчувала щоразу, коли його бачила. Він постійно був поруч, виглядав, чекав… але чого?

Я стояла біля намету якоїсь родини. Матері, батька, двох хлопчиків і трьох дівчаток. А може, у когось із цих дітей були інші батьки. Можливо, двоє «батьків» були коханцями чи друзями. З ва неможливо було вгадати. Але родина — це родина, і я позаздрила побаченому й укотре засумувала за матір’ю.

Вони тим часом вечеряли. Я відчула запахи супу з окрою[16] та фуфу так, ніби вони стояли в мене під носом. Я помітила блиск у чоловікових очах, коли він подивився на жінку, і зрозуміла, що він жадає її, але не кохає. Я мало не відчувала грубість довгих дредлоків дітей. Якби хтось із них поглянув у мій бік, що б він побачив? Можливо, мою постать, неначе виліплену з води. Можливо, не побачив би нічого. Я сперлася на блакитну енергію дерева в дичавині, захищаючись від батькового вогненного погляду. Дерево було м’яке й холодне. Я опустилася на землю й почала чекати остаточного повернення до фізичного світу.

Щойно я заплющила очі, мене щось схопило. Коли дві гілки дерева з дичавини щільно обвили мою ліву руку й шию, у мене затерпло все тіло. Я дряпонула гілку, що схопила мене за шию, й потягнула. Вона посилила хватку, і я болісно захрипіла. Гілка була дуже сильна.

Та я була сильніша. Набагато сильніша. Мене пройняв гнів, і моя блакитна енергія спалахнула. Я зірвала гілку з шиї й відламала її. Дерево заверещало високим голосом, але це мене не зупинило. Я відірвала другу гілку від руки, а тоді підхопила й відламала ту, яка норовила вчепитися мені в ногу. Затим підвелася, майже готова заревти, зі стисненими кулаками, трохи зігнувши ноги й вирячивши очі. Я збиралася розірвати все дерево… і саме тоді дичавина мене полишила. Щойно моє єство й тіло повністю опинилось у фізичному світі, мене геть полишили сили. Я незграбно сіла на землю, тихенько відсапуючись і боячись торкнутися зболілої шиї.

Одна з маленьких дівчаток, що вечеряли з рідними, повернулася. Вона побачила мене й помахала рукою. Я кволо помахала у відповідь і спробувала всміхнутися. Повільно встала, вдаючи, ніби нічого не сталося.

— Хочеш поїсти з нами? — спитала мала невинним дитячим голосом. Тепер уся родина дивилася на мене й почала мене підкликати.

Я всміхнулася й хитнула головою.

— Дякую, та я не голодна, — відмовилася я й пішла далі так швидко, як тільки дозволяло мені побите тіло. Ці люди здавалися такими нормальними, чистими, незаплямованими. Я аж ніяк не могла сидіти за їхнім столом.

Коли я повернулася до свого намету, Фанасі саме сидів перед своїм і дувся. Я не стала питати його, що трапилось, оскільки була не в тому настрої. Та це було очевидно. Діті та Лую не було видно ніде. Мвіти теж, і я, прилігши в наметі, зраділа, що його немає поруч. Я не хотіла, щоб він знав, що я страшенно… хвора. Я взагалі не хотіла, щоб це хтось знав. Ва й без того поводилися зі мною так, ніби я на щось слабую. І в певному розумінні так і було. Я не могла наблизитися до жодного з них без іскор і уколу гострого болю. Я почувалася достатньо чужою й не мала наміру оголошувати, що, на додачу до всього цього, ще й кепсько почуваюся.

Я розповіла про все Лую. Але тільки тому, що саме вона перша зайшла до мого намету годину по тому, коли я знову наполовину опинилась у дичавині, а наполовину лишилась у фізичному світі. Я була така зморена, що могла хіба що сидіти на місці. Коли дичавина нарешті відступила, Лую стояла біля входу до мого намету й пильно дивилася на мене.

Я гадала, що Лую негайно вилізе назад, але вона знову мене здивувала. Вона залізла всередину, сіла і просто подивилася на мене. Я відкинулася назад і стала чекати на її запитання.

— То що це було? — нарешті спитала вона.

— Що саме? — видихнула я.

— Ти була як… вода, — пояснила вона. — Складалася з твердої води… але такої води, як камінь, тільки води.

Я гигикнула.

— Та невже?

Вона кивнула:

— Достоту як під час нашого Одинадцятого ритуалу.

Вона схилила голову набік.

— Це буває тоді, коли ти йдеш до… світу мертвих?

— Не мертвих, а дичавини, — сказала я. — Світу духів.

— Але ж там неможливо бути живим, — зауважила вона. — Отже, це світ мертвих.

— Я… — Я знову зітхнула і процитувала один з уроків Аро: — Те, що істота не жива, ще не означає, що вона мертва. Щоби стати померлим, треба спершу побути живим.

Я заплющила очі й відкинулася назад.

— Дичавина — це десь-інде. Там немає ні плоті, ні часу.

— То чому це сталося під час нашого ритуалу? — спитала вона.

Я засміялася.

— Це довга історія.

— Оньє, що з тобою таке? — спитала вона за мить. — З тобою явно було щось не так, відколи… відколи той маскарад зробив оте з тобою. — Не дочекавшись від мене відповіді, вона підсунулася ближче. — Пам’ятаєш, про що ми говорили, ще як тільки пішли з дому?

Я мовчки подивилася на неї.

— Ми з тобою домовилися розділяти тягар, — сказала вона.

Вона взяла мене за руку, і від неї пурхнула чимала іскра. На обличчі Лую, коли вона повільно опустила мою руку, на мить відобразився біль. Вона всміхнулася мені, але більше не намагалася торкнутися.

— Говори. Розкажи мені.

Я відвела очі, притлумлюючи сильне бажання заплакати. Мені зовсім не хотілося когось цим обтяжувати. Я повернулася до неї й помітила її темну шкіру, що лишилася бездоганною навіть після всього, через що ми пройшли. Її повні губи були міцно стулені. Її великі мигдалевидні очі без жодного остраху зазирали вглиб моїх. Я сіла.

— Гаразд, — погодилася я. — Ходімо прогуляємося.

Ми прогулялись околицями Ссолу, цієї півмилі, що відділяла бурю від крайніх наметів. Тут збиралися лише стада худоби. Цесарки й кури тримались осторонь. Тож я говорила, а Лую слухала серед верблюдів і кіз.

— Ти маєш розповісти Мвіті, — сказала вона, коли я договорила. Мене накрило хвилею голодної втоми, тож довелося зупинитись і нахилитися вперед.

— Я не хочу…

— Це не тільки тебе стосується, — зауважила вона, а тоді вийшла вперед, готова допомогти мені випрямитися. Втім, вона швидко відступила.

— У тебе все гаразд?

— Ні.

— А можна…

— Ні. — Я повільно випрямилася. — Давай. Скажи те, що хотіла сказати.

— Ну, щось… — Вона зупинилася, поглянувши мені в очі. — За кілька днів ти підеш у те усамітнення. На мою думку… ну, ти, мабуть, уже знаєш.

Я кивнула.

— Щось станеться, але що, я не знаю.

— Думаю, Мвіта може покращити ситуацію, — зауважила вона.

— Можливо, — буркнула я.

Вона впала мені просто під ноги. Жовта ящірка з великою лускатою головою. Плюхнулася на ноги й поволі пішла геть. Я стиха розсміялася, вирішивши, що ящірку підхопила буря й закинула до Ссолу, як і безліч інших істот. Мені хотілося лиш одного: сісти на пісок і провести її поглядом.

Мене накрило новою чудернацькою хвилею надчутливості. Я позирнула на Лую. Вона пильно за мною стежила. Мені було видно кожну клітину на її обличчі.

— Бачиш? — запитала я і кволо показала на ящірку, яка повернулася до нас. Мені хотілося відвернути увагу Лую. Вона вже була готова побігти по Мвіту, я просто це знала.

Лую насупилася.

— Що саме?

Я хитнула головою, не зводячи погляду з ящірки, і опустилася на пісок. Я була страшенно квола.

Мене накрила нова хвиля чутливості, і я почула тихий стогін. Не знала напевне, чи то стогну я сама, чи то довкола мене знову здіймається дичавина. Зовсім поруч із Лую з’явилося дерево з дичавини. Тоді все замерехтіло й повернулося до фізичного світу. Мене почало нудити.

— Залишайся тут. Я піду по Мвіту, — сказала Лую. — Ти щойно знову вся стала прозорою.

Я була надто квола, щоб відповісти. Ящірка повільно наближалася до мене, і я, коли Лую побігла геть, зосередилася на ній.

— Відпусти її, — промовив якийсь голос — жіночий, але по-чоловічому низький і сильний. Він виходив з ящірки, що наближалася. Щось у цьому голосі видалося мені неясно знайомим.

— Я не збираюся її зупиняти, — відповіла я із кволим смішком. — Хто ти?

Я замислилася, чи не приверзся мені цей голос. Знала, що ні. Я страждала на хворобу, що передалася мені від великого духа дичавини. Саме для цього він до мене і прийшов. Опісля він пішов до Ссайку, як розповіла мені згодом Тінґ. Ніщо з того, що сталося зі мною після зустрічі з маскарадом, не могло бути витвором моєї уяви.

— Ти далеко зайшла, — продовжила вона, не зважаючи на моє запитання. — А я поведу тебе ще далі.

— Ти справді тут? — запитала я.

— Однозначно.

— А ти мене повернеш?

— Хіба можливо забрати тебе у Мвіти?

— Ні, — відповіла я. — Куди ти мене поведеш?

Тепер я просто говорила. Відповіді мене насправді не цікавили. Мені було потрібно якось зберігати спокій, а ящірка тим часом почала рости та змінювати колір.

— Я поведу тебе туди, куди тобі потрібно, — сказала вона. Що більше істота виростала, то звучнішим і повнішим ставав її голос. Він почав скидатися на поєднання трьох однакових голосів. — Я покажу тобі те, що тобі треба побачити, Оньєсонву.

Отже, вона мене знала. Я примружилася.

— Що ти знаєш про мою долю? — запитала я.

— Я знаю те, що знаєш ти.

— А що про мого біологічного батька?

— Що він — дуже лиха людина.

Решту своїх запитань я забула. Я забула геть усе. Переді мною стояла істота, яку я можу назвати лише кпоньюнґо, вогнедишником. Вона була завбільшки з чотирьох верблюдів і блищала всіма відтінками вогню. Тулуб у неї був жилавий і сильний, як у змії, на великій круглій голові красувалися довгі закручені роги, а на розкішних щелепах було повно гострих зубів. Її очі нагадували маленькі сонця. Вона курилася ріденьким димком, а пахла підсмаленим піском і паром.

Коли ми з матір’ю кочували, то в найспекотніший час дня сиділи у своєму наметі й вона розповідала мені історії про цих створінь. «Кпоньюнґо люблять заприятелювати з подорожніми, — казала вона. — Вони оживають у найспекотніший час дня — оце такий, як зараз. Вони виходять із солі давно померлих океанів. Якщо з тобою потоваришує хтось із них, ти ніколи не будеш сама».

Моя мати була чи не єдиною відомою мені людиною, що говорила про океани так, ніби вони існували насправді. Коли мене щось лякало — скажімо, побачений напівзогнилий верблюд або надмірна хмарність у небі, — вона неодмінно розповідала мені історії про них. Вона вважала кпоньюнґо добрими, величними істотами. Але зустрічі багато з чим у реальному житті часто-густо відрізняються від зустрічей із цим в історіях. Так було й тепер.

Мені відібрало мову. Я знала, що вона тут. Стоїть переді мною, тим часом як у Ссолу за півмилі від нас усі займаються своїми справами. Перехожі могли б помітити, як я стою тут і вдивляюсь у простір, але не стали б зупинятися. Для них я була недоторканна, дивачка, чаклунка, навіть якщо справді їм подобалася. Чи бачили вони, що переді мною стоїть кпоньюнґо? Може, й так. А може, й ні. Якщо так, то, можливо, звичаї вимагали полишити мене напризволяще.

У мене виникло знайоме вже відчуття своєрідного відсторонення, а потім — глибинної рухливості. Я знову йшла «геть». Цього разу це відбувалося біля цілого міста людей і без Мвіти поруч. Я була сама-самісінька, а ця істота мене забирала. Коли я піднеслася вгору, кпоньюнґо полетіла поруч зі мною. Я відчувала її жар.

— Такі, як я, не надто відрізняються від птахів, — сказала вона своїм дивним голосом. — Обернися.

Чи можу я обертатися під час таких «подорожей»? Я ще ніколи про це не замислювалася. Та вона мала рацію. Я вже якось обернулася на ящірку, і процес не надто відрізнявся від обернення на горобця чи навіть грифа. Я потягнулася до грубої шкіри кпоньюнґо, але швидко відсмикнула руку, несподівано злякавшись.

— Давай, — сказала вона.

— Ти… ти гаряча?

— Перевір сама, — відповіла вона. Хоч її писок цього не виражав, я знала: їй весело. Я повільно витягнула руку і торкнулась однієї лусочки. Я аж почула, як шкварчить моя шкіра, й відчула запах горілого.

— Ай! — скрикнула я й потрусила рукою. Та вона вела мене дедалі вище. Ми вже піднялися над Ссолу на п’ятдесят футів.

— Невже я… — Я поглянула на свою руку. Вона не здавалась обпеченою, та й боліла зовсім не так сильно, як мала.

— Ти лишаєшся собою навіть у дичавині, — промовила вона. — Але нас захищають твої та мої здібності.

— Я можу так померти?

— У певному розумінні можеш, — підтвердила вона. — Але не помреш, — додала вона тоді ж, коли я сказала: «Але не помру».

— Гаразд, — буркнула я й потягнулася знову.

Цього разу я витримала біль, шкварчання своєї руки та запах горілої шкіри. Відламала в неї одну лусочку. Моя рука закурилася димом, і я мало не закричала, але бачила попри дим, що залишилася неушкодженою.

Позаяк ми здіймалися дедалі вище, зосередитися було важко. Проте обернутися на кпоньюнґо, тримаючи в руці лусочку, було не так складно. Я витягнула своє нове лискуче тіло, насолоджуючись власним теплом. Я встояла перед сильним бажанням шугонути донизу, глибоко заритись у пісок і нагріти своє тіло так, щоб пісок розплавився й перетворився на скло. Я тихцем засміялася. Я б не могла так зробити навіть за бажання. Цією мандрівкою керувала не я, а кпоньюнґо. Я замислилася, чи не тому я також не могла вирости завбільшки з неї. Мені вдалося розтягнутися всього до трьох чвертей її розміру.

— Молодчина, — сказала вона, коли я закінчила. — Тепер дозволь повести тебе до місця, якого ти ще ніколи не бачила.

Ми гайнули до стіни з бурі й занурилися в неї. Менш ніж за секунду вийшли з іншого її боку. З положення сонця я здогадалася, що ми летимо на захід. Ми описали півколо й попрямували на схід.

— Отам Папа-Ші, — за хвилину сказала вона.

Я ледве глянула на те лихе місце, мешканці якого жорстоко позбавили життя Бінту й довіку страждатимуть на сліпоту. З покоління в покоління. Я прокляла Папа-Ші та всіх, хто там народився. Коли ми летіли повз нього, я прокляла його ще раз.

— Отам твій Джвагір, — промовила вона.

Я спробувала сповільнитися, щоб його побачити, але вона потягнула мене за собою. Я розгледіла лише розмиті обриси будівель удалині. Однак, хоч ми й промайнули повз нього за мить, я відчула, як моя оселя кличе мене, намагається повернути. Моя мати. Аро. Нана Мудра. Ада. Може, її син Фанта вже приємно здивував її, приїхавши до Джвагіра?

Ми з кпоньюнґо летіли над безкраїми землями, над сухістю, яку я знала все життя. Пісок. Твердий ґрунт. Низенькі деревця. Суха, мертва трава. Ми пересувалися надто швидко, щоб я помічала нечисленних верблюдів, піщаних лисиць і яструбів, яких ми, напевно, минали. Я замислилась про те, куди ми прямуємо. А ще замислилась, чи слід мені боятися. Неможливо було сказати, як довго це тривало чи як далеко ми летіли. Я не відчувала ні голоду, ні спраги. Жодної необхідності справляти природні потреби. Жодної потреби у сні. Я перестала бути людиною, бути фізичною істотою.

Час від часу я позирала на її очі. Вона була велетенською ящіркою з жару і світла. Та було в ній і ще дещо. Я просто щось відчувала. Хто вона? Вона позирала на мене у відповідь, ніби знаючи, про що я думаю. Але нічого не казала.

Минуло чимало часу, ми подолали чималу відстань, і земля раптом змінилася. Тут дерева на нашому шляху були вищі. Ми полетіли швидше. Так швидко, що я бачила лише щось світло-брунатне. Потім — темніший відтінок брунатного. А далі… зелень.

— Дивись, — наказала вона, нарешті сповільнившись.

Зе-е-е-елень! Такою я її ще ніколи не бачила. Такою я її ніколи не уявляла. Порівняно до цього зелене поле, яке я споглядала під час першої «втечі» разом із Мвітою, здавалося крихітним. Земля від обрію до обрію оживала численними високими деревами з пишним листям. «Таке взагалі можливо? — замислилася я. — Це місце існує насправді?»

Я зазирнула в очі кпоньюнґо, і вони засяяли темнішим помаранчево-жовтим.

— Так, — сказала вона.

Мені заболіло у грудях, але це був добрий біль. Біль від зустрічі з… домом. Це місце було надто далеко — повік не дістатися. Та, можливо, колись усе зміниться. Можливо, колись. Поряд з його безкраїстю взаємні насильство й ненависть океке та нуру видавалися дрібницею. Це місце тягнулося все далі. Ми летіли досить низько, щоб чіплятися за верхівки дерев. Я погладила листок якоїсь дивної пальми.

З одного дерева неподалік злетів великий птах, схожий на орла. Ще на одному дереві, що цвіло великими яскраво-рожевими квітами, було рясно від великих блакитних і жовтих метеликів. На верхівках інших дерев сиділи волохаті звірі з довгими руками й допитливими очима. Вони провели нас поглядом. Від вітерцю на верхівках дерев з’явилися брижі, як на водоймі від вітру. Я ніколи не забуду його шепоту. Стільки зелені, живої й повної води!

Кпоньюнґо зупинила нас, і ми зависнули над великим широким деревом. Я всміхнулася. Дерево іроко. Достоту як те, на якому я опинилася, вперше проявивши здібності ешу та обернувшись на горобця. Ще на цьому дереві саме росли плоди з гірким запахом. Ми опустилися на одну з його великих гілок. Вона якось витримала нашу вагу.

З віддаленого боку крони дерева нерухомо сиділо ціле сімейство волохатих звірів, яке витріщилося на нас. Це було майже комічно. Що мали побачити їхні очі? Вони хоч раз бачили двох велетенських жилавих ящірок, які сяють, як сонце, й пахнуть димом та парою? Сумнівно.

— За мить я відправлю тебе назад, — сказала вона, не звертаючи уваги на волохатих мавпоподібних істот, які й досі не ворухнулись. — А поки що споглядай це місце, засвоюй його. Запам’ятовуй.

Найбільше мені в ньому запам’яталося сильне відчуття надії, яке вселилось у моє серце. Якщо десь, хай навіть і дуже-дуже далеко, ще існує ліс, справжній безкрайній ліс, то все не закінчиться кепсько. Це означає, що існує життя поза Великою Книгою. Це було рівнозначно благословенню, очищенню.

Проте, коли кпоньюнґо провела мене назад до Ссолу і я повернулася до людського тіла, мені довелося добряче помучитися, щоб хоч щось із цього пригадати. Щойно я знову опинилася у власній шкурі, мене зборола недуга, схожа на тисячу скорпіонів від мого батька.