Хто боїться смерті

Розділ 25

Ми мали піти за три години. І люди, знаючи це, дали мені спокій. Їхнє палке бажання мене позбутися, палке бажання забути знову виказували тільки погляди, якими вони мене проводжали. Я стала перед пустелею разом з Аро. Звідти ми мали піти на південний захід, огинаючи Джвагір, а тоді — просто на захід. Піти пішки, а не поїхати на верблюдах. Я на верблюдах не їздила. Коли ми з матір’ю жили в пустелі, я познайомилася з дикими верблюдами — вони були шляхетними створіннями, з чиєї сили я зареклася користати.

Ми з Аро вийшли на піщану дюну. Сильний вітер відкинув мої коси назад.

— Чому він хоче мене побачити? — запитала я.

— Перестань про це питати, — відповів Аро.

Знову прийшла піщана буря. Щоправда, цього разу було не так боляче.

Опинившись у наметі, я сіла навпроти Соли. Як і раніше, його біле обличчя аж до вузького носа приховував чорний каптур. Аро сів біля нього і якось дивно потиснув йому руку — так, що вони переплели пальці.

— Добрий день, оґо Соло, — привіталася я.

— Ти виросла, — прошурхотів Сола.

— Вона належить Мвіті, — заявив Аро. Поглянув на мене й додав: — Якщо вона взагалі може належати якомусь чоловікові.

Сола схвально кивнув.

— Отже, ти знаєш, як це закінчиться, — промовив він.

— Так, — сказала я.

— Ті, хто піде з тобою, — продовжив Сола, — ти розумієш, що дехто з них може загинути в дорозі?

Я не сказала нічого. Я про це вже думала.

— І що за все це відповідаєш ти? — додав Аро.

— Цьому можна… зарадити? — спитала я його.

— Можливо, — сказав він.

— Що мені робити? Як мені… його знайти?

— Кого? — перепитав Сола, схиливши голову набік. — Свого батька?

— Ні, — сказала я. Я підозрювала, що ми знайдемо одне одного. — Людину, про яку те пророцтво. Хто це?

Якусь мить вони мовчали. Я відчувала, що вони перемовляються, не ворушачи губами.

— Тоді зроби це, ша, — пробурмотів Аро вголос. Він був явно зморений.

— Що ти знаєш про цього нуру? — запитав Сола.

— Знаю тільки, що якийсь провидець нуру прорік, що високий чаклун-нуру прийде і якось усе змінить, перепише книгу.

Сола кивнув.

— Я знаю цього провидця, — зізнався він. — Пробач нам усім наші слабкості — мені, Аро, всім нам, старим. Це буде для нас уроком. Аро відмовляв тобі, бо ти — дівчина-еву. Я мало не вчинив так само. Цей провидець, Рана, зберігає безцінний документ. Тому він і отримав пророцтво. Йому було дещо сказано, а він не зміг цього прийняти. Гадаю, ти матимеш шанс завдяки його дурості.

Я зітхнула й підняла руки.

— Я не розумію, про що ви, оґо.

— Схоже, Рана не зміг повірити в те, що було йому сказано. Йому не було сказано чекати на чоловіка нуру. Було сказано про жінку-еву, — пояснив він і засміявся. — Ну, хоч про одне він сказав правду: ти дійсно висока.

Додому я пішла в тумані, не захотівши, щоб Мвіта пішов зі мною. Я плакала всю дорогу, не дбаючи про те, хто мене бачив. У Джвагірі мені залишалося пробути менше години. Коли я ввійшла, мати саме чекала на мене в залі. Коли я сіла біля неї на диван, вона дала мені чашку чаю. Чай був дуже міцний — саме такого мені й було треба.

На сьогодні досить. Я знаю, що станеться тут за два дні… мабуть. Мені ж можна сподіватися, чи не так? Що ще залишається мені та дитині, що в мені зростає? Не дивуйся так.

Досить. Я рада, що охоронці тебе впустили, і сподіваюся, що твої пальці були досить швидкі. А якщо в тебе відберуть оцей комп’ютер і жбурнуть його на землю, то, сподіваюся, ти маєш добру пам’ять. Не знаю, чи пустять тебе сюди завтра.

Чуєш, що коїться надворі? Всі вже збираються на видовище. Чекають, коли можна буде забити камінням ту, що перевернула їхній маленький світ догори дриґом. Дикуни. Геть не схожі на людей Джвагіра — таких безвільних, але таких цивілізованих.

Мене слухали двоє охоронців просто під стінами цієї камери. Принаймні намагалися слухати. Добре, що вони не знають мови океке. Якщо ти зможеш сюди повернутися, якщо ти зможеш іще раз проминути цих нахабних, огидних, понурих розгублених покидьків, я розповім тобі решту. А коли закінчу, ми обоє побачимо, що зі мною буде, хіба ні?

Не бійся за мене й не бійся, що сьогодні тут буде холодно. Каміння вдосталь, тож я можу зігрітися. А ще можу вижити. Виходячи, захищай свій комп’ютер. Якщо ти не повернешся, я зрозумію. Ти робиш, що можеш, а решту лишаєш у холодних руках Долі. Бережи себе.