Хто боїться смерті

Розділ 32

Як я вже бачила, пролітаючи над містом попередньої ночі, по один бік від нього земля була горбиста. Ми ввійшли з пласкішого боку; там стояли крамниці, в яких, окрім звичайних речей, продавалися картини, скульптури, браслети та дуте скло.

— Оньєсонву, надягни покривало, — сказав Мвіта. Він сам уже обгорнув покривалом голову так, що товста зелена тканина прикривала йому обличчя.

— Сподіваюся, вони не подумають, що ми хворі, — промовила я і зробила так само зі своїм жовтим покривалом.

— Аби тільки від нас тримались осторонь, — зауважив Мвіта, а побачивши збентежений вираз на моєму обличчі, додав: — Скажемо, що ми — праведники.

Ми підійшли до скупчення великих будівель. Я зазирнула у вікно й побачила книжкові шафи.

— Це, напевно, місцевий книжковий дім, — пояснила я Лую.

— Еге ж, а якщо це так, то тут їх два, — відповіла вона.

Будівля ліворуч від нас теж була повна книжок.

— Ой-йой, — тихенько промовив Мвіта, округливши очі. — Вже пізно, а там усе одно є люди. Як гадаєте, там вільний вхід?

Місто звалося Банза, і його назва видалася мені неясно знайомою. І воно таки було на Мвітиній мапі. Ми збилися зі шляху — пішли не строго на захід, а на північний захід.

— Там треба бути уважнішими, — сказав Мвіта, тим часом як ми стояли довкола його мапи.

— Легко сказати, — відповіла Лую. — Ходіння так набридає, що увага сама собою розсіюється. Розумію, як це сталося.

Кілька людей, минаючи нас, позирнули не без цікавості, але це й усе. Я трохи розслабилася. Та все одно було очевидно, що ми нетутешні. Якщо ми були вдягнені в довгі вільні штани, сукні та покривала, то ці люди носили тісніший одяг і щільно обгортали голови тканиною.

Жінки носили срібні кільця в носі та довгі тісні напівсукні, що розширювалися внизу й називалися спідницями. Також вони вдягалися в сорочки без рукавів, виставляючи напоказ руки та плечі. Жіночі спідниці, сорочки й хустки здебільшого мали контрастні кольори та візерунки. Чоловіки носили такі ж вузькі яскраві штани й тісні кафтани. За годину пошуків ми опинилися на місцевому центральному ринку. Хоча вже минула десята вечора, на ньому було велелюдно.

Банза — місто океке, що жило мистецтвом і культурою. Вона не була старою, як Джвагір. Рани Банзи були свіжими. З роками її мешканці навчилися створювати добре з поганого. Засновники міста обернули свій біль на твори мистецтва, виготовлення та продаж яких стали основою культури Банзи.

— Це місто взагалі спить? — запитала Лую.

— У місцевих надто активна психіка, — відповіла я.

— Мені здається, тут усі божевільні, — заявив Мвіта.

Ми розпитали людей про Діті й Бінту. Ну, запитання ставили Фанасі та Лую. Ми з Мвітою стояли за ними, намагаючись приховати свої обличчя еву.

— Дуже гарненькі й одягнені як праведниці? — перепитав якийсь чоловік Фанасі. — Я їх бачив. Вони десь тут.

— Дурепи, — сказала Фанасі якась жінка й засміялася. — Вони купили в мене пальмового вина. За ними йшло з десяток чоловіків.

Вочевидь, Діті й Бінта добре проводили час. Ми придбали хліба, спецій, мила та сушеного м’яса. Я попросила Лую купити мені мішечок солі.

— Навіщо? — запитала вона. — У нас її вдосталь.

— Для верблюдів, якщо вони ще не пішли, — пояснила я.

Лую закотила очі.

— Сумнівно.

— Знаю, — погодилася я.

Ще я попросила Лую купити два пучки гіркого листя. Верблюди люблять гірке й солоне. Мвіта попросив Фанасі купити мені блакитну рапу. А сам Фанасі обрав для Діті гребінь, виготовлений із чиєїсь кістки. Лую купила таку штуку, що в мене аж мурашки по спині побігли. Я підійшла саме тоді, коли вона закінчила торгуватися зі старенькою, що продала їй цей крихітний сріблястий предмет. У старенької їх був повний кошик.

— Віддаю її тобі за такі гроші лише тому, що ти мені подобаєшся, — заявила старенька.

— Дякую, — всміхнулася на весь рот Лую.

— Ви нетутешні, еге ж? — запитала старенька.

— Ні, — сказала Лую. — Ми зі сходу. З Джвагіра.

Старенька кивнула.

— Як я чула, красиве місце. Але на вас дуже багато тканини.

Лую засміялася.

— Знаєш, як користуватися портативкою? — запитала старенька.

Лую хитнула головою.

— Покажіть мені, будь ласка.

Старенька на моїх очах пояснила, як відтворювати аудіофайл Великої Книги на портативці та отримувати з неї прогноз погоди. Але коли вона натиснула на кнопку внизу й вилізло око камери, я мимохіть запитала:

— Навіщо ти це купуєш, Лую?

— Хвилинку, — попросила вона й погладила мене по щоці.

Старенька з недовірою позирнула на мене.

— Ви бачили двох дівчат, одягнених так, як ми? — швидко запитала в неї Лую.

Очі старенької затрималися на мені ще на секунду.

— Вона подорожує з тобою? — запитала вона, показавши на мене.

— Так, — відповіла Лую та всміхнулася мені. — Це моя найближча подруга.

Старенька спохмурніла.

— Тоді я молитимуся за вас Ані. За вас обох. Щодо неї я не впевнена, але ти, здається, дівчинка хороша і чиста.

— Прошу, скажіть, — не вгавала Лую. — Де ви бачили цих двох дівчат?

— Я мала знати. Ті дівчата притягували чоловіків, як магніти. — Вона зиркнула на мене, і їй наче захотілося сплюнути. Я подивилася їй у вічі. — Спробуйте пошукати в таверні «Біла хмаринка».

— Така стара має бути розумнішою, — буркнула я Лую, коли ми пішли за Фанасі та Мвітою повз решту ринкових яток до невеличкої будівлі, що яскраво світилася зсередини.

— Забудь про неї, — відповіла Лую і дістала свою портативку. — Ось, поглянь. — Вона натиснула на кнопку збоку, і портативка ніжно запищала. Лую перевернула її, і крихітні дверцята внизу пристрою ковзнули вгору, відкриваючи дисплей.

— Мапа, — сказала Лую. Портативка знову запищала. — Дивись.

У неї на долоні портативка показала яскраво-біле зображення мапи. З кожним рухом Лую вона поверталася, зберігаючи потрібну орієнтацію. Якщо ця мапа була точна, а я так і думала, то вона була набагато детальніша за Мвітину.

— Бачиш жовтогарячу лінію? — запитала Лую. — Та жінка запрограмувала її так, щоб мапа показувала шлях із Джвагіра на Захід, якщо йти строго на захід. Ми відхилилися милі на три. А бачиш оце? Тиснеш оцю кнопку, і портативка починає нас відстежувати. Коли ми почнемо надто сильно відхилятися від курсу, вона запищить.

Лінія проходила Королівством Семи Рік, зокрема містом на п’ятій ріці, що називалося Дурфа. Я насупилася. Неподалік від нього було рідне село моєї матері. Чи знала вона, як прямо на схід ішла?

— Як ти думаєш, хто створив мапу? — запитала я.

Лую знизала плечима.

— Та пані не знала.

— Ну, сподіваюся, що не якийсь нуру, — сказала я. — Уявляєш собі, що було б, якби вони знали точні координати стількох міст океке?

— Вони ніколи не покинуть своїх безцінних річок, — відповіла Лую. — Навіть заради того, щоби поневолити, зґвалтувати та вбити ще більше океке.

«Я не так уже й упевнена, що це правда», — подумалося мені.

Ми помітили їх, щойно зайшли до таверни. Бінта сиділа на колінах в одного молодика, тримаючи червоний келих із пальмовим вином. Верхня частина її сукні була наполовину розкрита. Молодик шепотів їй на вухо, однією рукою пощипуючи її оголений лівий сосок. Бінта відпихнула його руку, а тоді передумала й повернула її. Ще один чоловік, з гітарою, виконував для неї пристрасну серенаду. От вам і скромняга Бінта. Діті сиділа в оточенні сімох чоловіків, які ловили кожне її слово. Вона теж тримала келих із пальмовим вином.

— Ми пройшли далеко і пройдемо ще далі, — нечітким голосом розповідала Діті. — Ми не допустимо, щоб наші люди гинули й далі. Ми це зупинимо. Ми вправно б’ємося.

— Ви — і яке військо? — запитав один чоловік. Усі засміялися.

— У вас, двох прекрасних створінь, узагалі є ватажок?

Діті широко всміхнулася, погойдуючись.

— Потворна еву.

І розреготалася.

— Отже, ви, дві дівчини, йдете на Захід за повією, щоб урятувати народ океке, — засміявся один із чоловіків. — Ой-йой, ці джвагірські дівчата навіть кращі за ту грудасту оповідачку!

— Діті! — крикнув Фанасі й зайшов усередину.

Вона спробувала встати, але впала в обійми одного з чоловіків. Він допоміг їй підвестись і простягнув її Фанасі.

— То ця дівка твоя? — запитав чоловік.

Фанасі взяв Діті за передпліччя.

— Що ти робиш?!

— Розважаюся! — крикнула вона й висмикнула руку.

— Ми збиралися повернутися вранці, — сказала Бінта й хутко прикрилася верхньою частиною сукні. Я так розізлилася, що повернулася й вийшла за двері.

— Не заходь далеко, — сказав мені вслід Мвіта. Він знав, що йти за мною не треба.

Я вийшла в ніч; вітер відкинув назад моє покривало перед носом у компанії молодих чоловіків. Вони курили щось із запахом солодкого вогню. Сигари з бурою кактусовою живицею. У Джвагірі їх сприймали дуже несхвально. Вони розбещують, пришвидшують ноги і страшенно псують дихання. Я спіймала покривало й натягнула його знову.

— Велетко-еву, — промовив той, який стояв найближче до мене. Він був найвищим із чотирьох чоловіків, майже такий, як я. — Я тебе ще не бачив.

— Я тут іще не бувала, — відповіла я.

— Чому обличчя ховаєш? — запитав інший і змінив позу. Його штани здавалися надто тісними для таких гладких ніг.

Усі четверо з цікавістю підступили до мене. Високий чолов’яга, що назвав мене велеткою, сперся на будівлю поруч зі мною, ставши між мною та дверима таверни.

— Мені так подобається, — відповіла я.

— А я гадав, що жінкам-еву подобається взагалі ходити голяка, — це сказав чоловік із довгими чорними косами. — Що ви — сестри сонця.

— Ходімо, порозважаєш мене, — сказав високий і взяв мене за руку. — Ти найвища жінка, яку я коли-небудь бачив.

Я кліпнула й насупилась.

— Що?

— Звісно, я тобі заплачу, — додав він. — Про це просити не треба. Ми ж знаємо, чим ти займаєшся.

— Після нього можеш розважити мене. — Цьому, судячи з вигляду, було щонайбільше шістнадцять.

— Я сюди прийшов раніше за вас обох, — заявив товстун. — Першим вона розважить мене. — Він поглянув на мене. — Та й грошей маю більше.

— Якщо ти не пропустиш мене першим, я твоїй жінці розкажу, — пообіцяв юнак.

— Ну то розкажи їй, — гарикнув товстун.

У Джвагірі еву були ізгоями. У Банзі жінки-еву були проститутками. Хоч куди я йшла, всюди було кепсько.

— Я праведниця, — заявила я, не допускаючи дрожі в голосі. — Я нікого не розважаю. Я неторкана і лишуся неторканою.

— Ми це поважаємо, пані, — сказав високий. — Близькість необов’язкова. Ви можете скористатися ротом і дозволити нам помацати ваші груди. Ми вам добре заплатимо за…

— Стули пельку, — відрізала я. — Я нетутешня. Я не проститутка. Облиш мене.

Вони беззвучно перекинулися кількома словами. Зазирнули один одному в очі, а тоді їхні губи скривились у хуліганських посмішках. Вони дістали руки з кишень, у яких лежали їхні гроші. «Ох, Ані, захисти мене», — подумала я.

Вони накинулись одночасно. Я почала битись: одного з них кÓпнула в обличчя, іншого схопила за яйця і якнайсильніше стиснула. Потрібно було лише дістатися дверей, щоб мене побачили інші.

Мене схопив високий. Із таверни долинало забагато гамору, а не встигла я закричати, як з мене вибило дух. Я лупила, дряпалася й кóпала. Нагородою мені за кожний вдалий стусан були гарчання і лайка. Але їх було четверо. Той, що з косами, схопив мене за волосся, і я повалилася назад. Тоді вони потягнули мене геть від дверей. Так, навіть юнак. Я стурбовано роззирнулася довкола, тримаючись за свою косу. Поблизу були інші люди.

— Агов! — гукнула я жінці, яка просто стояла на місці й витріщалася. — Допоможіть! Допоможіть мені, о!

Але вона не допомогла. Ще кілька людей чинили так само: просто стояли на місці й дивилися. В цьому прекрасному місті мистецтва та культури, коли жінку-еву тягнули до темного провулку й ґвалтували, ніхто нічого не робив.

«Ось що сталося з моєю матір’ю, — подумала я. — І з Бінтою. І з безліччю інших жінок океке. Жінок. Ходячих мерців». У мені зажеврів дуже, дуже сильний гнів.

Я була бриколером — людиною, що користується тим, що має, щоби зробити те, що мусить, і я вчинила саме так. Я подумки відкрила свою чаклунську торбу науки бушу і зосередилася на Містичних аспектах. Аспект ува, фізичний світ. Повіяв легенький вітерець.

Вони занурили моє лице в багнюку, розідрали на мені одяг і звільнили пеніси. Я зосередилася. Вітер посилився. «Зміна погоди має свої наслідки, — повчав Аро. — Навіть у малому масштабі». Але зараз мене це не обходило. Коли я по-справжньому сердита, коли сповнена жорстокості, все легко і просто.

Чоловіки помітили вітер і відпустили мене. Хлопчисько зарепетував, високий витріщився, товстун спробував вирити нору, щоб сховатись, а той, що з кісками, схопився за голову з жаху. Вітер притиснув їх до землі. У мене він хіба що розпатлав пишну косу і вільний одяг. Я встала й подивилася на них згори вниз. Зібрала вітер, який у моїх руках став сіро-чорним, і стиснула, а тоді витягнула його у воронку. І я зібралася запхати її в кожного з чоловіків — так, як кожен з них хотів запхати в мене свій пеніс.

— Оньєсонву! Не треба! — лунко, неначе кинувши в мене свій голос, гукнув Мвіта.

Я підняла очі.

— Подивись на мене! — закричала я. — Подивись, що вони хотіли зі мною зробити!

Вітер не давав Мвіті підійти ближче.

— Згадай! — прокричав він. — Ми не такі. Жодного насильства! Саме це нас і вирізняє!

Моя лють відступила, прийшла ясність, і я затремтіла. Не засліплена гнівом, я чітко зрозуміла, що хочу вбити цих чоловіків. Вони зіщулилися на землі. Злякалися мене. Я оглянула всіх, хто зібрався довкола. Подивилася на Бінту, Лую, Діті та Фанасі: всі вони стояли поряд. На Мвіту я дивитися не стала. Націлила чорний ревучий вітровий спис на наймолодшого.

— Оньєсонву, — благав Мвіта. — Довірся мені. Просто довірся мені. Будь ласка!

Я стиснула вуста. Згадала, як уперше побачила Мвіту. Як він сказав мені зіскочити з дерева після того, як я несвідомо перетворилася на птаха. Я не змогла побачити його обличчя, не знала, хто він, але навіть тоді йому довіряла. Я метнула спис, і він пробив велику діру біля юнака. Тоді до мене прийшла думка. Я обернулася. У Великій Книзі згадується одна неймовірно страхітлива істота. Вона говорить самими загадками, і люди в переказах бояться її більше за смерть, хоча вона ніколи не вбиває.

Я обернулася на сфінкса. Тіло в мене стало як у велетенської міцної пустельної кішки, але голова лишилася своя. Так я вперше скористалася знайомою оболонкою, змінила її розмір і залишила частину себе незмінною. Чоловіки поглянули на мене й заволали. Припали до землі ще щільніше. Глядачі теж заволали й кинулися навсібіч.

— Як вам іще раз захочеться напасти на жінку-еву, згадайте моє ім’я: Оньєсонву, — проревіла я, махнувши на них своїм товстим хвостом. — І бійтеся за своє життя.

— Оньєсонву? — перепитав один із чоловіків, вирячивши очі. — Йо-ой! Джвагірська чаклунка, що може воскрешати померлих? Вибачте! Вибачте! — Він заховав обличчя в багнюці.

Юнак заплакав. Інші почали недоладно вибачатися.

— Ми не знали.

— Ми забагато викурили.

— Будь ласка!

Я насупилась і обернулася назад.

— Звідки ви про мене знаєте?

— Про вас розповідали подорожні, ада-м, — відповів один із чоловіків.

Мвіта вийшов уперед.

— Ану геть звідси, поки я сам вас не повбивав!

Він тремтів так само, як я. Щойно вони кинулися навтіки, Мвіта підбіг до мене.

— Де тобі болить?

Поки я стояла на місці, Мвіта знову прикрив моє тіло одягом і торкнувся мого обличчя. Інші тихенько з’юрмилися довкола.

— Перепрошую, — промовила одна жінка. Вона була приблизно моя ровесниця і, як і багато інших жінок, мала в носі срібне кільце. Ця жінка видавалася неясно знайомою.

— Що таке? — грубо запитала я.

Жінка відступила на крок, і я відчула глибоке задоволення.

— Я… ну, я хотіла… Я хочу вибачитися за… за це, — пробелькотіла вона.

— Чому? — Я насупилася: зрозуміла, де її бачила. — Ти стояла нерухомо, як і всі інші. Я тебе бачила.

Вона відступила ще на крок. Мені захотілося плюнути в неї, а тоді віддерти їй нігтями лице. Мвіта міцніше обняв мене за талію. Лую гучно втягнула повітря крізь зуби і пробурчала щось, а тоді Фанасі сказав:

— Ходімо.

Бінта ригнула.

— Вибачте, — промовила жінка. — Я не знала, що ви — Оньєсонву.

— То якби я була якоюсь іншою еву, це було б нормально?

— Жінки-еву — проститутки, — спокійно заявила вона. — У них є бордель у Колисці, який називається «Козяча волосина». Колиска — це житловий район Банзи, в якому мешкаємо ми всі. Вони приходять сюди із Заходу. Ви ніколи не чули про Банзу?

— Ні, — відповіла я. Ненадовго замовкнула, знову відчувши, що колись уже чула про Банзу. Зітхнула: це місто викликало в мене огиду.

— Благаю. Підіть до будинку на пагорбі, — сказала жінка, подивившись на мене, а тоді — на Мвіту. — Будь ласка. Я не хочу, щоб Банза запам’яталася вам саме цим.

— Нас не обходить, чого ти хочеш, — відповів Мвіта.

Жінка опустила погляд і продовжила благати.

— Будь ласка. Оньєсонву тут поважають. Ідіть до будинку на пагорбі. Там можуть вилікувати її рани і…

— Її рани можу вилікувати я, — заявив Мвіта.

— На пагорбі? — перепитала я і поглянула на нього.

Жінка просяяла.

— Так, на вершині. Там будуть дуже раді вас побачити.