Хто боїться смерті

Розділ 55

Королівство Семи Рік і його сім великих міст — Часса, Дурфа, Сантаун, Сагара, Ронсі, Ва-ва і Зін. Дуже поетичні назви для такого гнилого місця. Кожне місто стоїть обабіч якоїсь із річок, а всі річки сходяться в центрі, утворюючи велике озеро, схоже на павука без однієї кінцівки. Озеро не отримало назви, бо ніхто не знав, що за істоти живуть на його дні. У Джвагірі ніхто б не повірив, що така водойма може існувати. Дурфа, рідне місто мого батька, стоїть найближче до цього таємничого озера. Згідно з картою Лую, це було перше місто Семиріччя, яким ми мали пройти.

Кордони королівства не були захищені ні стінами, ні джуджу, та й не були чітко визначені. Опинившись у ньому, людина одразу про це здогадувалася. Негайно відчувала пильні погляди, чужі очі. То дивилися не солдати чи ще хтось такий, а нуру. Цей район патрулювали представники влади, але місцеві мешканці наглядали за собою самі.

Колись між містами та вздовж річок стояли маленькі сільця океке. Коли ми там опинилися, ці сільця були майже порожні. Нечисленних океке, що там лишилися, тоді саме виганяли. На західному боці Семиріччя всіма цими селами вже заволоділи. Повільний масовий вихід тривав на східному боці, трохи на схід від Часси та Дурфи, двох найбагатших і найпрестижніших міст. Ці міста, за іронією долі, мали найбільшу потребу в праці океке. Після того, як підуть океке, за їхню роботу мали взятися робітники-нуру з бідніших міст, скажімо, Зіна та Ронсі.

Ми спершу почули, що відбувається, а вже потім побачили, тому що нам довелося вилізти на пагорб. Руйнували Ґаді, село, де народився Аро. Ми визирнули з-за сухої трави й побачили жах. Праворуч від нас одна жінка відбивалася від двох чоловіків нуру, які кÓпали її й шарпали на ній одежу. Те саме відбувалося ліворуч. Щось гучно затріщало, і чоловік океке, який пробігав повз нас, упав. Двоє чоловіків, нуру та океке, билися, качаючись по землі. Тут усім заправляли нуру. Це було очевидно.

Ми перезирнулись. Очі в нас були вирячені, ніздрі роздуті, а роти роззявлені.

Ми кинули все, що несли, й побігли в цей хаос. Так, навіть Лую. Те, що сталося далі, я пам’ятаю не повністю. Пам’ятаю, як Мвіта біг, а якийсь чоловік нуру цілився йому в спину з рушниці. Я кинулася на цього чоловіка. Він впустив рушницю і спробував учепитися в мене. Я відбрикалася від нього й кинулась у дичавину, наче у воду. Я бачила, як він замахується на те місце, де раніше було моє тіло. Мвіта втік. Я поскакала за ним, не полишаючи дичавини. Тож цього чоловіка, який мало не вбив Мвіту, я не вбила.

Ми із Мвітою колись говорили, що ніколи так просто не віддамося насильству, до якого еву вважали схильними від природи як нуру, так і океке. Тут ми повелися геть інакше. Ми стали саме такі, якими нас вважали. Щоправда, ми вдавалися до насильства аж ніяк не тому, що були еву. І Лую мала таку ж мету. Вона була чистокровна океке з найсумирнішого роду, згідно з Великою Книгою.

Я пам’ятаю, як віддавала свій одяг Мвіті, а тоді оберталася й перетворювалася на когось, відрощуючи кігті й тигрячі зуби. Пам’ятаю, як металася між фізичним світом і дичавиною, наче між землею й водою. Я збивала з жінок чоловіків зі збудженими ще пенісами, слизькими від крові та вологи. Я билася з чоловіками з ножами й рушницями. Там було багато бійців нуру і трохи океке, а я билася як з тими, так і з іншими, допомагаючи беззбройним. Я вбирала в себе кулі, викидала їх із себе й рушала далі. Я закривала самій собі рани від холодної зброї та укусів. Я занюхувала ніздрями різних тварин запахи крові, поту, сімені, слини, сліз, сечі, калу, піску й диму. Ось і все, що пам’ятаю.

Ми не зупинили того, що там відбувалось, але дали втекти кільком океке. Я ж приземлилася та зцілила всіх нуру, яких тільки змогла здолати. Потім ці люди перелякано ховалися по кутках, шоковані тим, чим вони займалися всього кілька секунд тому. За кілька хвилин вони почнуть допомагати пораненим — і нуру, й океке. Вони гаситимуть пожежі. Потім спробують зупинити інших нуру, які радо вбиватимуть океке. А згодом цих зцілених нуру вб’ють ошалілі від крові свої.

Я оговталася, коли тягнула Лую в якусь хатину. Її солом’яна стріха палала. За кілька секунд Мвіта долучився до нас. Він віддав мені мій одяг, і я швидко вдягнулася. І в нього, і в Лую були при собі рушниці. Трохи попереду це все — крики, бої, вбивства — тривало. Ми перезирнулися, важко дихаючи.

— Ми не можемо це зупинити, — врешті-решт сказав Мвіта.

— Ми маємо це зупинити, — сказала одночасно з ним Лую.

Я заплющила очі й зітхнула.

Неподалік від нас якийсь чоловік крикнув, а ще один заволав. Вогонь на стрісі, під якою ми перебували, розростався.

— Думаю, ми зрозуміємо, що робити, коли знайдемо Даїба, — сказала я.

Далі ми йшли крадькома. Це було складно. Нуру придушили кволе повстання і тепер просто знущалися з людей. Від вереску жертв, перемішаного зі сміхом і ревом мучителів, у мене всередині все переверталось. Але ми якось проминули це, і нашим очам відкрилося неймовірне видовище.

Просто за останнім скупченням хатинок височіли зелені стебла кукурудзи. Сотні й сотні стеблин, ціле поле. Воно й близько так не захоплювало, як те місце, яке мені показала мати, та все ж вражало мої очі: я ж народилася в пустелі. Мати вирощувала кукурудзу, коли ми жили в пустелі, а у Джвагірі вона росла на городах, але в такій кількості — ніколи. Від легкого вітерцю рослини зашурхотіли. Звук вийшов чудовий. Він нагадував про мир, зростання, достаток і проблиск надії. Кожну рослину обтяжували бездоганні кукурудзяні качани, які вже можна було зривати. Який доречний час для нальоту нуру. Без сумніву, це був задум генерала Даїба.

Ми покинули всі свої дорожні речі. Лую, на щастя, залишила свою портативку в кишені. За мапою на ній ми визначили, як нам пройти кукурудзяним полем. Дурфа була на іншому боці. Ми просувалися швидко й зупинилися всього раз, щоб нарвати та з’їсти трохи кукурудзи. За півгодини ходу ми почули якісь голоси та припали до землі.

— Піду подивлюся, — сказала я і скинула з себе одяг.

Мвіта взяв мене за руку.

— Обережно, — попросив він. — Розшукати нас на цьому полі буде важко.

— Поклади мою рапу на стеблини, — порадила я.

Я швидко обернулася на грифа й полетіла геть. Поле було величезне, але визначити, звідки лунають голоси, було легко. Менш ніж за півмилі посеред цього ж поля стояла хатина.

Приземлилась якомога тихіше на край її стріхи. Нарахувала вісьмох чоловіків океке у пошарпаному одязі. У двох за спинами були чорні маслянисті рушниці.

— Ми все одно маємо піти, — говорив один.

— Нам такого не наказували, — не здавався інший, явно роздратований.

Я злетіла вище, щоб оцінити рельєф місцевості. На захід від кукурудзяного поля було місто Дурфа, на схід від нього — Ґаді, а на південь — безіменне озеро. Злетівши ще вище, я побачила те, в чому хотіла пересвідчитися. Пагорби скінчилися. Тут земля ставала пласкою.

Позаяк на стеблинах кукурудзи лежала рапа, знайти Лую та Мвіту було легко.

— Повстанці, — сказала я їм, знову вдягнувшись. — Недалеко. Можливо, вони можуть сказати нам, де знайти Даїба.

Мвіта поглянув на Лую. А тоді, збентежившись, — знову на мене.

— Що таке? — запитала Лую.

— Ми маємо спробувати дістатися туди самотужки, — сказав він мені, проігнорувавши запитання Лую. — Повстанцям я довіряю не більше, ніж нуру.

— Ох, — видихнула я, згадавши, як Мвіті велося в повстанців океке. — А й справді. Я… не подумала.

— А як же я? — сказала Лую. — Я б могла…

— Ні, — відповів він. — Занадто небезпечно. Ми можемо дещо зробити, але ти…

— У мене є рушниця, — нагадала вона.

— А в них — дві, — сказала я. — І вони вміють ними користуватися.

Ми трохи постояли й подумали.

— Я нікого не хочу вбивати без потреби, — заявив Мвіта й зітхнув. Потер спітніле обличчя. А тоді раптом викинув рушницю в кукурудзиння. — Ненавиджу вбивати. Я краще помру, ніж далі цим займатимуся.

— Але ж тут ідеться не тільки про тебе чи когось із нас, — відповіла Лую, явно шокована. Вона потягнулася за викинутою рушницею.

— Облиш її, — твердо сказав Мвіта.

Вона завмерла. А тоді теж викинула свою рушницю.

— Як щодо такого? — запитала я. — Мвіто, ми з тобою робимося нехтовними. Так Лую зможе до них підійти, а якщо вони спробують щось утнути, чинник раптовості буде на нашому боці. Скажи їм… скажи їм, що ти несеш добру звістку про пришестя Оньєсонву чи щось таке. Якщо вони — повстанці, то якась надія в них, напевно, ще є.

Ми повільно підійшли до хатини. Мвіта був ліворуч від Лую, а я — праворуч. Я пам’ятаю, який у Лую був вираз обличчя. Вона зціпила зуби, її темна шкіра виблискувала від поту, на щоках виступили краплинки крові. Її афро скособочилося. Вона була зовсім не така, якою я знала її у Джвагірі. Та одне в ній лишилося незмінним — її відвага.

Дехто сидів на табуретах або на землі, троє грали у варі. Інші або стояли, або спиралися на хатину. Всі вони розмалювали обличчя смугами червоної пасти. Жодному, судячи з вигляду, не було більше тридцяти. Двоє з рушницями, щойно побачивши Лую, наставили зброю на неї. Вона не здригнулася.

— Овва, це ще хто? — стиха запитав один боєць, відірвавшись від гри у варі й підвівшись. Витягнув із кишені явно затуплений клинок.

— Чергові, та! Не стріляйте, — наказав він, піднявши руку, й поглянув за Лую. — Перевірте територію довкола хатини.

Всі бійці з рушницями, крім одного, побігли на кукурудзяне поле. Останній тим часом не зводив рушниці з Лую. Головний боєць оглянув її з голови до ніг.

— Скільки людей з тобою?

— Я до вас із доброю звісткою.

— Подивимось, — відповів він.

— Мене звати Лую, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Я із Джвагіра. Ви чули про Оньєсонву-Чаклуна?

— Чув, — кивнув головний боєць.

— Вона тут, зі мною. Її супутник, Мвіта, теж, — продовжила Лую. — Ми щойно прийшли з он того села.

Вона показала за себе. Коли вона ворухнулася, чоловік, який тримав рушницю, здригнувся.

— Воно пропало? — запитав головний боєць.

— Так, — сказала Лую.

— То де тоді вона? Де він?

Уже почали вертатися деякі бійці, кажучи, що все чисто.

— Ти нам нашкодиш? — запитала Лую.

Він поглянув їй в очі.

— Ні. — Він не витримав, і з його ока скотилась одна сльоза. — Ми б ніколи вам не нашкодили.

Він простягнув руку й тихо сказав:

— Опусти.

Боєць опустив рушницю. Ми із Мвітою показалися. Четверо бійців закричали й побігли геть, один зомлів, а троє впали на коліна.

— Просіть, що хочете, — сказав головний боєць.

Із нами погодилися говорити лише троє: очільник групи, якого звали Анай, і двоє бійців, які звалися Бунк і Тамер. Інші трималися осторонь.

— Десять днів тому вони почали знову, і цього разу в Дурфі збираються цілі армії, — пояснив Анай, повернувся і сплюнув. — Ще один ривок. Можливо, останній. Моя дружина, діти, теща — я нарешті відіслав їх на схід.

Я розвела звичайне багаття, і ми почали смажити кукурудзяні качани.

— Але ж ви не бачили, щоб тут справді проходили якісь армії? — запитала Лую.

Анай хитнув головою.

— Нам наказали зачекати тут. Ми вже два дні не чули ні від кого звісток.

— Сумніваюся, що ви почуєте від когось звістку, — зауважив Мвіта.

Анай кивнув.

— Як ви втекли?

— Нам пощастило, — відповіла Лую. Анай не став розпитувати далі.

— Як ви пройшли так далеко без верблюдів? — запитав Бунк.

— У нас якийсь час були верблюди, але ж вони дикі, тож мали власні плани, — сказала я.

— Що? — перепитав він.

Анай і Тамер зареготали.

— Дивно, — промовив Анай. — Ви — дивні люди.

— Ми йшли, мабуть, місяців із п’ять, — сказав Мвіта.

— Я тобі аплодую, — відповів Анай і поплескав Мвіту по плечу. — Так далеко пройшов, та ще й вів двох жінок.

Ми з Лую перезирнулися, закотили очі, та нічого не сказали.

— Ви, здається, здорові, — сказав Бунк. — Ви щасливці.

— Так і є, — погодився Мвіта. — Так і є.

— Що ви знаєте про Генерала? — запитала я.

Декілька чоловіків неподалік, які слухали нашу розмову, з острахом подивилися на мене.

— Він негідник, — сказав Бунк. — Уже майже ніч. Не говоріть про нього.

— Це ж лише людина, — відповів Тамер, явно розсердившись. — Що ви хочете знати?

— Де його можна знайти? — спитала я.

— Отакої! Ви що, здуріли? — вжахнувся Бунк.

— А чому це вас цікавить? — запитав Анай, насупившись і нахилившись уперед.

— Не питайте про те, чого вам справді не потрібно знати, — попередив Мвіта.

— Будь ласка, просто скажіть нам, де його можна знайти, — сказала я.

— Ніхто не знає, де живе Генерал і чи є в нього взагалі домівка на цім світі, — відповів Анай. — Але є одна будівля, в якій він працює. Вона ніколи не охороняється. Він не потребує захисту. — Анай зробив паузу, щоб посилити ефект. — Будівля ця проста. Йдіть до Місця Розмов — це великий майдан у центрі Дурфи. Його будівля буде з північного боку. Парадні двері в неї блакитні.

Він підвівся.

— Завтра ми йдемо до Ґаді, будуть накази чи ні. Залиштеся сьогодні з нами. Ми вас захистимо. До Дурфи звідси недалеко. Вона просто за кукурудзою.

— Туди можна просто зайти? — спитала Лую. — Чи на нас нападуть?

— Вам — ні, — відповів Анай, показавши жестом на Мвіту й мене. — Вони побачать, що у вас обличчя еву, й уб’ють за кілька секунд. Якщо ви не зробитеся… невидимими знову. — Він повернувся до Лую. — Тобі ми можемо дати завтра все необхідне, щоб пересуватися Дурфою, маючи якнайменше проблем.