Хто боїться смерті

Розділ 19

— Тату, прошу, скеруй мене, — промовила я дорогою. — Тому що мені потрібен провід.

Чесно кажучи, я не думала, що він поруч. Я завжди вірила, що, коли люди помирають, їхні духи залишаються поблизу або час від часу заходять у гості. Тоді я ще вірила в це, бо так було з першою татовою дружиною, Нджері. Я часто відчувала в будинку її присутність. Але тепер я не відчувала тата біля себе. Зі мною були тільки прохолодний вітерець і сюрчання цвіркунів.

Мвіта й Аро чекали на мене у віддаленому кінці хатини Аро. Чаклун дав мені випити чашку чаю. Напій був ледь теплий і мав квітковий смак. Коли я його випила, несильний судомний біль мене покинув.

— Що тепер? — запитала я.

— Йди в пустелю, — сказав Аро, загорнувшись у брунатну одіж.

Я повернулася до Мвіти.

— Для тебе має значення лише те, що попереду, — сказав Аро.

— Вперед, Оньєсонву, — промимрив Мвіта.

Аро підштовхнув мене до пустелі. Мені ж уперше за все життя не хотілося туди йти. Сонце тільки почало сходити. Я пішла. Минали хвилини. Я почула биття власного серця. «У чаї щось було, — подумалось мені. — Може, це шаманський напій». Щоразу, коли віяв вітерець, я чітко чула, як стукотять одна об одну піщинки. Я закрила вуха руками. Пішла далі. Вітерець посилився і став вітром, який ніс пісок і пил.

— Що це? — закричала я, стараючись утриматися на ногах.

Сонце швидко затьмарилося. Ми з матір’ю, кочуючи, пережили три великі піщані бурі. Ми викопували нору й лежали в ній, захищаючись наметом. Нам пощастило, що нас не здуло й не замело живцем. Тепер я потрапила в таку бурю, маючи за захист саму сукню.

Я вирішила повернутися до хатини Аро, але не бачила нічого позаду себе. Роззираючись довкола, прикрила обличчя рукою. Пісок хльоскав аж до крові. Невдовзі мої повіки вкрилися піском, піщинки почали муляти мені в очах. Я випльовувала пісок, а його ще більше набивалося мені до рота.

Раптом вітер змінився, опинився позаду мене. Підвіяв мене до маленького жовтогарячого вогника. Підійшовши ближче, я побачила, що це — намет із прозорого блакитного матеріалу. В ньому палало невеличке багаття.

— Багаття посеред піщаної бурі! — крикнула я й істерично розсміялася. Мені щипало обличчя і руки, ноги в мене трусилися, та я старалася не дати вітру віднести себе геть.

Я кинулася всередину, і там мене приголомшила тиша. Від вітру навіть не здригалися стіни намету. Намет нічого не тримало. Долівка в ньому була піщана. Я, кашляючи, перекотилася на бік. Крізь печіння і сльози в очах побачила найбілішого чоловіка на своїй пам’яті. Він був одягнений у важкий чорний плащ із каптуром, який приховував верхню половину його обличчя. Але нижню половину мені було чудово видно. Його зморщена шкіра була біла, як молоко.

— Оньєсонву, — зненацька промовив чоловік у чорному.

Я підскочила. У ньому було щось огидне. Я майже очікувала, що він кинеться до мене, обігнувши вогонь, зі швидкістю та спритністю павука. Але він сидів далі, витягнувши перед собою довгі ноги. Його гострі нігті були борознистими й жовтими. Він сперся на один лікоть.

— Тебе ж так звати?

— Так, — відповіла я.

— Це тебе посилає Аро, — сказав він, і його вологі рожеві пласкі губи зігнулись у посмішку.

— Так.

— Хто тебе послав?

— Аро.

— То хто ти?

— Перепрошую?

— Хто ти?

— Людина, — сказала я.

— І все?

— А ще — ешу.

— Отже, ти людина?

— Так.

Він засунув руку в свою одіж і витягнув невеликий блакитний слоїчок. Потрусив його й поставив.

— Аро кличе мене сюди, і переді мною сідає жінка, — промовив він і роздув ніздрі. — В якої скоро потече кров. Дуже, дуже скоро. Розумієш, це місце священне. — Він подивився на мене так, ніби чекав на відповідь.

Коли він узяв ємність, мені стало легше на серці. Він потрусив її і грюкнув перед собою. Мені захотілося потерти очі — так сильно вони боліли. Він поглянув на мене так сердито, що в мене тьохнуло серце.

— Ти обрізана! — вигукнув він. — Ти не можеш кінчити! Хто це допустив?

Я почала затинатися:

— Це був… Я хотіла порадувати своїх… Я не…

— Стули пельку, — наказав він. Помовчав, а тоді заговорив уже спокійнішим голосом. — Можливо, цьому можна зарадити, — сказав він — радше самому собі. Пробурмотів щось, а тоді додав: — Можливо, ти сьогодні помреш. Сподіваюся, ти готова. Твого тіла не знайдуть.

Я подумала про матір, а тоді викинула її образ із голови.

Чоловік у чорному викинув з ємності її вміст — кістки. Крихітні, тоненькі кісточки — вони, мабуть, належали ящірці чи ще якійсь дрібній тварині. Вони були начисто відбілені й висушені; кілька кісточок кришилися на кінцях, звідки було видно старезний пористий кістковий мозок. Вони вилетіли з ємності й попадали так, ніби більше ніколи не ворухнуться. Ніби вони були впевнені. Дивлячись на розкидані кістки, я відчула важкість в очах. Кістки вабили мій погляд. Чоловік у чорному довго видивлявся на них, а тоді поглянув на мене, здивовано округливши вуста. Я пошкодувала, що не бачу його очей. Тоді він надав своєму обличчю урівноваженішого виразу.

— Тут зазвичай починається біль. А мені випадає послухати крики хлопчаків, — заговорив чоловік у чорному й зупинився, опустивши погляд на кістки. — Але ти… — Він посміхнувся й кивнув. — Я мушу подбати про твою смерть.

Він підняв ліву руку і крутнув зап’ястком. Я відчула, як тріснула моя шия: моя голова повернулася, зробивши повне коло. Я загарчала. Довкола стало темно.

Я розплющила очі й негайно зрозуміла, що я — не я. Це відчуття було радше дивним, ніж страхітливим. Я була пасажиркою в чиїйсь голові, та все ж відчувала, як обличчям цієї людини стікає піт, а її шкіру кусає комаха. Я спробувала вийти, але не мала для цього тіла. Мій розум застряг. Очі, якими я дивилася, витріщилися на бетонну стіну.

Він сидів на твердому й холодному бетонному блоці. Даху не було. Всередину проникало сонячне світло, завдяки якому приміщення, де й без того було жарко, ставало ще незатишнішим. Я чула, що неподалік багато людей, але не могла точно зрозуміти, що вони кажуть. Людина, в чийому тілі я перебувала, щось пробубніла, а тоді засміялася. Голос був… жіночий.

— То хай приходять, — сказала жінка. Опустила погляд на себе й нервово потерла стегна. Вона була вдягнена в довгу грубу білу сукню. Була не такою світлошкірою, як я, але й не такою смаглявою, як моя мати. Я помітила її руки. Про це я читала лише в казках. Племінні відмітки. У цієї жінки руки були вкриті ними. Кола, завитки та лінії сплітались у складні малюнки, що зміїлися її зап’ястками.

Вона відкинула голову, притуливши її до стіни, заплющила очі на сонці, і світ на мить став червоним. Тоді хтось схопив її — нас — так грубо, що я беззвучно скрикнула. Її очі різко розплющилися. Вона не видала жодного звуку. Не стала опиратися. Мені ж цього відчайдушно хотілося. Тоді перед нами раптово опинилися тисячі людей, і всі вони кричали, волали, репетували, перемовлялися, зиркали, показували, сміялися.

Люди застигли на місці так, наче якась невидима сила затримала їх за двадцять футів від ями, до якої нас щось тягнуло. Біля ями була купа піску. Чоловіки потягнули нас до ями й запхали туди. Я відчула, як жінка здригнулася всім тілом, торкнувшись дна. Земля була трохи вище наших плечей. Вона роззирнулася довкола, і я змогла добре роздивитися величезний натовп, який чекав на страту.

Чоловіки закидали до ями багно, і невдовзі ми вже були закопані по шию. Напевно, саме тоді мені передався страх жінки, тому що мене раптом почало роздирати надвоє. Якби я мала тіло, то подумала б, що тисяча чоловіків узяли мене за одну руку, ще тисяча — за другу, і обидва натовпи тягнуть у протилежні боки. Ззаду я почула гучний чоловічий голос:

— Хто кине перший камінь у цю проблему?

Перший камінь влучив нам у потилицю. Біль був вибуховий. За ним полетіло ще і ще. Невдовзі біль від ударів по голові відступив на задній план, а наперед вийшло відчуття роздирання. Я кричала. Я помирала. Хтось кинув іще камінь, і я відчула, як щось зламалося. Я впізнала смерть, щойно вона мене торкнулася. Я як могла постаралася бодай утримати себе в руках.

Мама. Я кидала її саму-самісіньку. «Я мушу жити далі, — з відчаєм подумалося мені. — Така була мамина воля. Її воля!» У мене ще було забагато справ. Я відчула, як мене ловить і тримає тато. Він пах розпеченим залізом, а його хватка, як завжди, була міцна. Він довго тримав мене в місці духів, де все складалося з барвистого світла, звуку, запаху та тепла.

Тато пригорнув мене до себе. Стиснув в обіймах. Тоді відпустив і зник. Невдовзі світ духів, місце, яке я згодом навчуся називати «дичавиною», почав танути і змішуватися з посоленою зірками темрявою. Я побачила пустелю. Я лежала в ній, наполовину загрузла в піску. Наді мною стояв верблюд, на якому сиділа жінка. Вона була вбрана в зелені сорочку та штани й сиділа між двома кудлатими горбами верблюда. Я, певно, ворухнулася, бо верблюд раптом злякався. Жінка заспокоїла його, погладивши по спині.

Я несвідомо злетіла вниз і лягла на власне тіло. Тоді жінка заговорила.

— Знаєш, хто я така? — запитала вона.

Я спробувала відповісти, але не мала — поки що — рота.

— Я Нджері. — Вона подивилася й усміхнулася на весь рот, так, що біля очей з’явилися зморшки. — Я була дружиною Фаділя Оґундіму.

Вона зверталася до когось іншого. Знову повернулася до мене й засміялася.

— Твій тато ще багато чого не знає про дичавину.

Мені захотілося всміхнутися.

— Я знаю таких, як ти. Я була такою, як ти, хоч мені й не надали можливості пізнати свій дар. Я могла розмовляти з верблюдами. Моя мати пішла до Аро. Він мені відмовив. Я б не пройшла ініціації. Але він міг би навчити мене інших корисних речей. Завжди йди власним шляхом, Оньєсонву. — Вона зупинилася, ніби прислухаючись до когось. — Твій батько бажає тобі добра.

Дивлячись, як вона їде геть, я зрозуміла, що змінююся. Раптом відчула дотик повітря до своєї шкіри та удари свого серця. З’явилося дивне відчуття — ніби мене щось обтяжує, ніби до мого тіла поприв’язували гирі, які поки не дуже й дошкуляли, але це колись мало змінитися. Моя смертність. Я була виснажена. У мене боліло все — ноги, руки, шия, а особливо голова. Я відійшла до неспокійного безпорадного сну.

Прокинулася я під Мвітине мугикання: він втирав олію мені у шкіру. Моє тіло вкрилося схожою на статичні розряди енергією, наче монітор комп’ютера. Його дотик стирав її. Зрозумівши, що я прокинулася, він зупинився. Натягнув на мене рапу. Я кволо притиснула її до грудей.

— Ти пройшла, — сказав він. Голос у нього був дивний. Напружений від тривоги, але було в ньому і щось інше.

— Знаю, — відповіла я, а тоді повернула голову й заплакала. Він не спробував мене обняти, і я зраділа. «Чому вона не опиралася? — думала я. — Я б опиралася, навіть якби це було безнадійно. Що завгодно, аби тільки трохи довше не лізти в ту яму».

Яскраво згадалося відчуття, коли мені проломило чоло великою каменюкою. Тоді було не так боляче, як мало бути. Здавалося, я просто несподівано… оголилася. Камінь розбив мені носа, скривавив вухо, зарився у щоку. Більшість цього я витримала при тямі. Та жінка теж.

Мене почало нудити, та зі шлунка нічого не вийшло, бо там було порожньо. Я сіла, відкинувшись назад, і потерла скроні. Мвіта дав мені теплий рушник, щоб витерти очі й утамувати сльози. Я вся була в олії.

— Що це? — хрипким голосом запитала я. — Це не…

— Ні, — відповів Мвіта. — Вона допоможе вивести це з твого організму. І лице теж нею протри. Я вже обтер решту твого тіла. Скоро тобі стане краще.

— Де ми? — запитала я, втираючи олію собі в очі. Це було приємно.

— У моїй хатині.

— Мвіто, я померла, — прошепотіла я.

— Так і мало бути.

— Я була в голові якоїсь жінки й відчула…

— Не думай про це, — сказав він і підвівся. Взяв тарілку з їжею, що стояла в нього на столі. — Зараз тобі треба поїсти.

— Я не голодна.

— Це твоя мати приготувала, — зауважив Мвіта.

— Моя мати?

— Вона була тут. Учора.

— Але ж я її не бачила…

— Минуло два дні, Оньєсонву.

— Йой! — Я повільно сіла, взяла у Мвіти тарілку й поїла. На тарілці були курка карі й стручкова квасоля, та невдовзі все це щезло. Мені стало набагато краще.

— Де Аро? — запитала я, потираючи потилицю і скроні.

— Не знаю, — зітхнув Мвіта.

Тут я зрозуміла, що відчула у Мвіті. Це мене здивувало. Я взяла його за руку. Якщо я не розберуся з цим зараз, наша дружба загине. Навіть тоді я знала: знехтувані заздрощі врешті-решт стають отруйними.

— Мвіто, не думай так, — сказала я.

Він відсмикнув руку.

— Я не знаю, що мені думати, Оньєсонву.

— Ну, не думай так, — сказала я вже твердішим голосом. — Ми надто багато пережили. І ти, до того ж, вищий за це.

— Та невже?

— Те, що ти народився хлопцем, не робить тебе гіднішим за мене. — Я пирхнула. — Не поводься як Аро.

Мвіта не сказав нічого, але й у вічі мені не зазирнув.

Я зітхнула.

— Ну, твої думки не завадять мені…

Він затулив мені рота рукою.

— Досить балачок, — прошепотів він, наблизивши своє обличчя до мого. А тоді опинився наді мною, рухаючись плавно завдяки олії, якою я була вкрита. У мене нило все тіло, а голова пульсувала болем, але вперше в житті я відчула тільки задоволення. Джуджу мого Одинадцятого ритуалу було знищено. Я притягнула Мвіту до себе. Відчуття було таке яскраве, що мені аж сльози навернулися на очі. Воно було таке приголомшливе, що якоїсь миті я перестала дихати. Помітивши це, Мвіта завмер.

— Оньєсонву! — вигукнув він. — Дихай!

Кожна частина мого тіла перетворилася на вістря блаженства. Це відчуття було найпрекраснішим у моєму житті. Я лиш ошелешено витріщилася на нього, а він відкрив рота й гучно задихав, показуючи мені як. Легені почали вимагати повітря, і в мене перед очима заіскрилися сріблясто-червоні та сині вибухи. Я нещодавно пережила смерть, тож мені легко було забути про дихання. Я вдихнула, не зводячи очей із Мвітиних. А тоді видихнула.

— Вибач, — сказав він. — Я не мав…

— Закінчуй, — видихнула я і притягнула його до себе під дзижчання в голові.

Наші тіла зустрілися — повністю, остаточно, цілком, — і Мвіта нагадав мені, що треба дихати. Рухаючись у мені, він продовжував нагадувати, але тоді я вже перестала слухати. Це було розкішно. Невдовзі я аж затрусилася від жару. Минали хвилини. Це відчуття почало здаватися серйозним, а тоді — тривожним. Я не могла кінчити. Я пройшла обрізання.

— Мвіто, — промовила я. Ми обоє були слизькі від поту.

— Що? — задихано озвався він.

— Я… зі мною щось не так. Я… — Я стиснула собі обличчя. — Не можу.

Він перестав рухатись, і жахливе відчуття в мене між ногами послабилося. Він поглянув на мене, тим часом як мені на груди падали намистинки поту. Несподівано для мене він усміхнувся.

— То зарадь якось цьому, жінко-ешу.

Я кліпнула і збагнула, що він має на увазі. Зосередилася. Він знову почав рухатись у мені, і мені одразу здалося, ніби я звільнила саме своє єство.

— О-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о, — застогнала я. Почула десь далеко Мвітин сміх і, зітхнувши, провалилась у сон.

Різниця полягала лише в тому крихітному шматочку плоті. Відростити його знову було неважко, і мене радувало, що хоч раз у житті здобути щось важливе виявилося легко.