Хто боїться смерті

Розділ 51

Коли всередину пафосно ввійшов Сола, Лую вислизнула з намету. Сола був значно вищий, ніж я очікувала. Я бачила його лише двічі — під час своєї ініціації та перед самим виходом із Джвагіра, — і він обидва рази сидів. Тепер він здавався набагато вищим навіть за мене. За довгими важкими шатами цього неможливо було розгледіти, але я гадаю, що він був довгоногий, як Тінґ: вона теж здавалася значно нижчою, коли сиділа.

— Оньєсонву, принеси нам пальмового вина, — наказав Сола і сів.

— Воно біля намету, — підказав Ссайку. — Ти побачиш.

Я була рада якійсь причині вийти звідти. Діті та Фанасі пішли. Добу з лишком тому. З ними була Санді, та я сумнівалася, що їх може вберегти навіть вона. Якщо хтось із них захворіє… Я викинула цю думку з голови. Байдуже, живі вони чи мертві: вони пішли. Я вирішила не замислюватися, чи побачу їх іще хоч раз.

Пальмове вино стояло разом з іншими запасами біля верблюдів Ссайку. Я витягнула дві зелені пляшки. Коли я знову ввійшла до намету, Тінґ підвелася, щоб узяти келихи.

— Роби як я, — пробурмотіла вона, йдучи повз мене.

Вона передала один келих Солі, а я наповнила його, тоді настала черга Ссайку, а потім — Мвітина. Затим вона простягнула один келих, і я налила вина їй, а опісля — собі. Ми сіли колом на килимки, схрестивши ноги. Мвіта був ліворуч від мене, Тінґ — праворуч, а навпроти нас сиділи Ссайку і Сола. Ми дуже довго пили й дивились одне на одного. Сола пив своє вино малесенькими ковточками. Каптур його одежини, як і раніше, нависав над головою, ховаючи верхню частину обличчя.

— Покажіть руки, — нарешті звелів Сола сухим тонким голосом. Узяв мене за ліву руку, трохи завагався, а тоді взяв за праву. Провів подушечкою великого пальця по моїй розписаній шкірі, задерши жовтий ніготь угору, щоб мене не подряпати. — У тебе обдарована учениця, — сказав він Ссайку.

— Ти зрозумів це раніше за мене, — відповів Ссайку.

Сола всміхнувся, показавши бездоганні білі зуби.

— Так. Я знав Тінґ, коли вона ще навіть не народилася. — Він поглянув на мене. — Розкажи мені, як це сталося.

— Що? — спантеличилася я. — Ой… ну, ми були біля краю бурі, і… — Я зупинилася. — Оґо Соло, можна спершу поставити вам одне запитання?

— Можна й два. Одне ти щойно поставила.

— Чому Аро не прийшов?

— А чому це тебе хвилює?

— Він мій Майстер, і я…

— Можна було б запитати, чому не змогла прийти твоя мати. Це ж логічніше, хіба ні?

Я не придумала, що на це відповісти.

— Аро не має такої здатності, — пояснив Сола. — Він не може швидко пересуватися. Це не його центр. У нього інші навички. Тож вище носа. Перестань пхинькати й розкажи мені, яких дурощів ти наробила. — Він клацнув сухими пальцями, сигналізуючи мені, що можна розповідати.

Я насупилася. Важко розповідати щось людині, яка вже вирішила, що це — дурість. Я розповіла їм усе, що пам’ятала, не згадавши лише про свої підозри, що вперше мене повернув до життя сам Творець.

— Як давно ти знаєш, що Даїб — твій батько? — запитав Сола.

— Вже кілька місяців, — відповіла я. — Ми із Мвітою… щось сталося. Ми вже зустрічалися з ним. Це я перенеслася так уже втретє.

— Вперше його атакував я, — додав Мвіта. — Він… був моїм Майстром.

— Що? — голосно перепитав Ссайку. — Як таке можливо?!

— Ша, — прошепотів Сола. — Отже, тепер усе складається докупи.

Він захихотів.

— У них спільний «батько». Одна з цієї парочки — біологічна дитина Даїба, а другий — його учень. Фігурально кажучи, це своєрідний інцест. Хіба ця парочка не аморальна? — Він захихотів іще раз.

Тінґ тим часом дивилася на мене і Мвіту великими зачудованими очима.

— Ким став Даїб? — запитав Мвіта. — Я провів з ним не один рік. Він рівною мірою амбітний і могутній. Така людина росте постійно.

— Він виріс, як рак, як пухлина, — відповів Сола. — Він як пальмове вино для П’яниці Пальмового Вина у Великій Книзі, щоправда, сп’яніння від Даїба спонукає до неприродної жорстокості. Нуру та океке дуже схожі на своїх предків. Якби я міг очистити цю землю від усіх вас і дозволити блукати й множитися Червоному народу, я б так і зробив.

Я замислилася про те, до якого народу належить Сола і чи він хоч трохи кращий за океке чи нуру. Я в цьому сильно сумнівалась. Ідеальним не був навіть Червоний народ.

— Я розкажу вам обом про вашого… «батька», — продовжив Сола. — Саме він принесе смерть на ваш безцінний Схід. Він збирає тисячі людей, досі очманілих від того, як легко виявилося знищити безліч океке на Заході. Він переконав їх, що велич полягає у розповсюдженні. Даїб Військовий Гігант. На його честь матері та батьки називають своїх перших синів. А ще він — могутній чаклун. Він — серйозна проблема.

Його слова — не пуста похвальба. Він досягне успіху, а його послідовники побачать плоди своїх трудів. Спершу він доб’є останніх повстанців-океке. Перед смертю їх також буде осквернено. Вони помруть лихими. Мвіта може розповісти нам, як це буває вже зараз, еге ж?

Деякі з їхніх сіл цінні. Деяким дозволено вирощувати такі культури, як кукурудза та пальми. Океке, що вирощують ці культури, здобули сумлінною працею трохи влади. Вони повністю втратять її, помираючи або втікаючи. Даїб займається цим просто зараз. Поступово океке буде повністю винищено в межах королівства. Залишать тільки найзамученіших рабів. Дуже скоро — може, за два тижні, може, менше, — Даїб поведе військо нуру на схід, щоб відшукати та знищити вигнанців.

Коротше кажучи, це буде революція. Я бачив це в кістках. Коли вона почнеться, коли ці групи озброєних хлопців і чоловіків нуру залишать своє королівство, їх стане неможливо зупинити. Буде надто пізно.

«Ніби я взагалі можу це зупинити», — подумалося мені. Хіба я щойно не опинилася за крок від смерті, спробувавши це зробити?

Сола поглянув на Ссайку.

— У вас тут, здається, правильно мислять. Кочуйте та переховуйтесь і далі.

Почувши цю образу, Ссайку насупився, але не сказав нічого. Тінґ явно розсердилася.

— Я багато знаю про Даїба, — додав Сола, ущипнувши себе за підборіддя. — Вам усе розповідати?

— Так, — напруженим голосом озвався Мвіта.

— Він народився в місті Дурфа, що в Семиріччі. Його матір’ю була жінка на ім’я Бісі. Вона була нуру, але народилася з дада — уявляєте? Нечувано! Волосся в неї було таке довге, що ще до її вісімнадцятиріччя почало волочитися по землі. Вона мала творчу натуру і тому любила прикрашати свої дредлоки скляними намистинками. Вона була висока, як жирафа, і галаслива, як лев. Вона постійно кричала про те, що з жінками погано поводяться.

Жінки у Дурфі тепер здобувають освіту саме завдяки Бісі. Вона заснувала школу, до якої всі хочуть потрапити. Коли спалахнули бунти океке, вона потай допомогла багатьом океке втекти. Вона була однією з дуже небагатьох людей, які відкидали Велику Книгу. Вона не осоромила своїх дредлоків. Люди, які від народження мають дада, зазвичай вільнодумці.

Хто був батьком дитини, не знає ніхто, бо ніхто ніколи не бачив Бісі з якимось чоловіком. Ходять чутки, ніби вона мала дуже багато коханців, але ходять чутки й про те, що вона їх не мала. Хай там як, одного дня в неї почав рости живіт. Даїб народився звичайного дня. Тоді не було великої бурі, не спалахувала блискавка і в небі не палали кукурудзяні качани. Я знаю все це, тому що він був і завжди буде моїм учнем.

Я підскочила так, ніби мене кÓпнули у хребет. Поряд голосно вилаявся Мвіта.

— Бісі привела його до мене, коли йому було десять. Я підозрюю, що вона змогла звернутися до мене, бо від народження мала здібність до вистежування. Я її про це ніколи не питав. Також підозрюю, що, народивши його, вона, напевно, серйозно думала про стан Королівства Семи Рік. Він, мабуть, викликав у неї огиду. І вона всім серцем забажала, щоб її син щось змінив. Попросила, щоб він став чаклуном.

Хай там як, вона розповіла мені, що бачила, як він обернувся на орла, що кози ходять за ним і слухаються його. Такі-от дрібнички. Між мною й Даїбом негайно виник зв’язок. Я зрозумів, що він буде моїм учнем, щойно його побачив. Двадцять років він був моєю дитиною, моїм сином. Я не буду вдаватися в подробиці. Просто знайте: все було так, як треба, а потім зійшло на пси. Тож ви, напевно, вже зрозуміли. Твій батько, Мвітин Майстер і мій учень, — проказав Сола, а тоді заспівав: — Трійка — магічне число. Так-так. Це магічне число.

Він задоволено всміхнувся:

— Я добре знав Даїбову матір. Вона мала чудові стегна й пустотливу усмішку.

Уявивши собі, як він спить із моєю бабусею, я здригнулася. Вкотре замислилася про те, скільки в Солі людського.

— То що я маю зробити, оґо Соло? — запитала я.

— Переписати Велику Книгу, — сказав він. — Хіба ти не знаєш?

— Але як, оґо Соло? Це ж узагалі якась маячня! І ви ж кажете, що у нас є лише два тижні? Неможливо переписати книгу, вже написану й відому тисячам людей. І до такої поведінки людей підштовхує навіть не ця книга.

— Ти впевнена? — холодно запитав Сола. — Ти її читала?

— Звісно, що читала, оґо, — відповіла я.

— То ти осягнула образи світла та пітьми? Краси та потворності? Чистоти та бруду? Добра і зла? Ночі та дня? Океке і нуру? Розумієш?

Я кивнула, але подумала, що мені треба зазирнути у книгу знову, щоб дійти глибших висновків. Можливо, мені вдасться знайти те, без чого я не зборю свого батька.

— Ні, — сказав він. — Облиш зараз книгу. Ти знаєш, що маєш зробити. Ти ще просто про це не замислилася. Саме тому йому вдалося так тебе принизити. Втім, тобі варто швидко з цим розібратися. Моя єдина порада така: Мвіто, не давай їй займатись алу. Так її знову віднесе просто до Даїба. Тепер він хутко її вб’є. Раніше він не робив цього лише тому, що хотів, щоб вона страждала. Те, що станеться між нею й Даїбом, мусить статись у свій час. Не під час алу.

— Але як мені її зупиняти? — спитав Мвіта. — Вона ж просто йде — і все.

— Вона належить тобі — ти над цим і думай, — відповів Сола.

Тінґ штурхнула мене ліктем, щоб я не роззявляла рота.

Сола стиснув губи.

— Тепер, жінко, ти подолала важливий бар’єр. Тебе відкрито. Нашим можливостям багато хто заздрить, але, якби люди знали, якою ціною стають такими, як ми, мало хто хотів би долучитися до наших лав. — Він поглянув на Мвіту. — Мало хто. — Він поглянув на Тінґ. — Ця жінка навчається вже майже тридцять років. Ти ж, Оньєсонву, ще не протрималася й десятиліття. Ти геть недосвідчена, проте перед тобою стоїть це завдання. Стережися свого невігластва.

Тінґ рано знайшла свій центр. Він — у письменах-джуджу. Ти, як я підозрюю, зосередишся на своєму боці ешу, перетвореннях і мандрах. Але тобі бракує самоконтролю. З цим тобі не може зарадити ніхто. — Він клацнув пальцями й неначе зашепотів до когось, а тоді промовив: — Цю балачку закінчено. — Він широко всміхнувся. — Я не голодний, але бажаю скуштувати страв ва, Ссайку. А де літні жінки твого поселення? Веди їх сюди, веди!

Він голосно розреготався, і Ссайку теж. Здавалося, навіть Мвіта розвеселився.

— Оньєсонву, Тінґ, ідіть до намету вождині Сесси та принесіть нам їжу, яку вона приготувала, — наказав Ссайку. — І скажіть тим, хто там чекає, що їх дуже просять прийти сюди.

Ми з Тінґ поспіхом вийшли з намету. Мені було все одно, як сильно моєму тілу не хотілося швидко рухатися: я зробила б що завгодно, щоб вибратися звідти. Опинившись надворі, ми пішли повільно: я намагалася приховати свою легку кульгавість.

— Гадаю, вони хочуть поговорити із Мвітою наодинці, — сказала Тінґ.

— Еге ж, — погодилася я.

— Знаю, — продовжила Тінґ. — Вони старі, і в них та ж проблема. Але ситуація змінюється.

Я загарчала.

— Коли я вперше прийшла до Соли, він посміявся з мене… а потім кинув свої кістки й пережив найбільший шок свого життя, — сказала Тінґ. — Потім Солі довелося переконувати щодо мене Ссайку.

— Як ти… знайшла Солу?

— Прокинулась одного дня, зрозуміла, чого я хочу і де його знайти, і знайшла. Мені було всього вісім. — Вона знизала плечима. — Коли я ввійшла до його намету, у нього був неймовірний вираз обличчя. Наче я — купа гнилого козячого гною.

— Здається, я знаю, як це. Він дуже білий. Він… він — людина?

— Хто його зна, — засміялася вона.

— Як… як гадаєш: я зрозумію, що робити, коли настане час? Так, як ти?

— Ти скоро дізнаєшся. — Вона поглянула на мою щиколотку. — Можливо, тобі варто десь присісти. Я принесу їжу.

Я хитнула головою.

— У мене все гаразд. Ти просто потримай важкі тарілки.

Мвіта, Тінґ і я не їли із Солою та Ссайку. Від цього мені полегшало на серці. Сола не відривався від їжі, щойно її перед ним поставили. Всього було дуже багато, навіть супу з еґусі, якого я не їла, відколи ми пішли із Джвагіра. Ми швидко вийшли, щойно ця парочка почала їсти й обговорювати груди й біографії літніх жінок, які невдовзі мали прийти.

Через мою щиколотку ми добиралися до свого табору майже півгодини. Я відмовилася спиратися на Мвіту чи Тінґ. Діставшись його, ми побачили, що Лую сидить сама. Вона розплела коси й розчесала своє афро. Вона була прекрасна навіть у смутку. Я застигла, дивлячись на Мвіту, який витріщився на два порожні місця там, де стояли намети Діті та Фанасі. На його обличчі промайнув вираз цілковитої, щирої відрази.

— Не може бути, — сказав він. — Вони пішли?

Лую кивнула.

— Коли?! Під час… коли Тінґ рятувала Оньєсонву життя? Вони пішли?

— Я дізналася про це, щойно ти пішов, — сказала я. — А тоді нагодився Сола…

— Як він міг? — заволав Мвіта. — Він знав… Я стільки всього йому розповідав… а він усе одно втік? Через Діті? Оту дівку?

— Мвіто! — вигукнула, підводячись, Лую. Тінґ реготнула.

— Ти ж не знаєш, — сказав Мвіта. — Ви — ти й Діті — просто вступали у близькість із ним, з чоловіками, наче кролиці.

— Стоп! — вигукнула Лую. — Для цього потрібні жінка і чоловік…

— Ми з ним розмовляли, як брати, — продовжував він, не зважаючи на неї. — Він казав, що все розуміє.

— Може, й розумів, — озвалася я. — Та це не означає, що він такий самий, як ти.

— Вбивства, тортури та зґвалтування снилися йому в жахіттях. Він казав, що в нього є обов’язок. Що зміни варті того, щоб за них померти. А тепер він тікає через жінку?!

— А ти не втік би? — запитала я.

Він поглянув мені просто в обличчя вологими червоними очима.

— Ні.

— Ти пішов через мене.

— Ми тут ні до чого, — відказав він. — Ти з цим пов’язана, це — твоя смерть. Я помру за тебе. Тут ідеться не тільки про нас.

Я заклякла.

— Мвіто, як це…

— Ні, — втрутилася Тінґ. — Притримайте язика. Всі. Припиніть.

Тінґ обхопила мої щоки теплими руками і сказала:

— Послухай мене.

Я зазирнула в її карі очі, і в мене швидко закрапали сльози.

— Досить відповідей. Зараз це не на часі, Оньє. Ти виснажена, ти приголомшена. Відпочинь. Облиш це. — Вона повернулася до Мвіти. — Вас лишилося троє. Це правильно. Забудьте про це.

Тієї ночі я сяк-так поспала. Мвіта притиснувся до мене всім тілом, а мій шлунок був повний після розкішних наїдків, які принесла нам Тінґ. Однак, поки я спала, почалися сни. В них Мвіта летів геть. Мені снилося, що ми з ним перебуваємо на невеличкому острівці з маленькою хаткою. Довкола нас дуже багато води. Земля м’яка від неї й укрита крихітними зеленими водними рослинками. У Мвіти виросли крила з брунатним пір’ям. Він полетів геть, навіть не поцілувавши мене й не озирнувшись.