Хто боїться смерті

Розділ 27

Ми проспали допізна. А коли я прокинулася, головного болю вже майже не було. Побачивши, який контрастний світ довкола мене, я кліпнула. Почула, як забурчав мій живіт.

— Оньє, — почули ми голос Фанасі ззовні. — Можна зайти?

— Ви у пристойному вигляді? — запитала Лую. Тоді вона захихотіла, і ми почули її шепіт: — Він, мабуть, знову на неї накинувся.

Далі — знову хихотіння.

— Заходьте, — сказала я з усмішкою. — Але від мене смердить. Мені треба помитися.

Вони залізли всередину гуртом, ледве помістившись. Після тривалого хихотіння, бурчання (загалом Мвітиного) та вовтузні все затихло. Я вирішила, що тепер мені можна заговорити.

— У мене все гаразд, — сказала я. — З головними болями просто треба навчитися жити. Вони… Вони в мене почалися після ініціації.

— Їй просто треба пристосуватися до перебування поза домом, — додав Мвіта.

— Ми продовжимо завтра, — сказала я і взяла Мвіту за руку.

Коли всі вилізли з мого намету, я повільно сіла й позіхнула.

— Тобі треба поїсти, — зауважив Мвіта.

— Ще ні, — відповіла я. — Спершу я хочу дещо зробити.

Я підвелася з допомогою Мвіти, досі загорнута в саму рапу. Світ довкола мене поплив, а тоді зупинився. Я відчула, як мені у скроню влучає кинутий десь далеко камінь.

— Хочеш, я піду з тобою? — запитав Мвіта.

— Ти вчора їв?

— Ні, — відповів він. — Я не їстиму, доки не поїси ти.

— Отже, ти вважаєш, що краще нам обом бути слабкими.

— Ти слабка?

Я всміхнулася.

— Ні.

— Тоді ходімо.

Уперше я змогла полинути в дичавину свідомо після того, як три дні нічого не їла і пила саму воду. Ці дні я провела в хатині Аро, і він подбав про те, щоб я не байдикувала. Я чистила халабуду, в якій жили його кози, мила йому посуд, замітала у нього в хаті та готувала йому їсти. З кожним днем без їжі мене дедалі більше турбувала можлива зустріч із батьком у дичавині.

— Зараз він на тебе не нападе, — запевнив мене Аро. — Я тут, а ти пройшла ініціацію. До тебе вже не так легко дотягнутися. Розслабся. Коли будеш готова, ти це зрозумієш.

Коли я перепочивала біля його халабуди для кіз, до мене раптово прийшла ясність. Стало важко перебувати поруч із козами Аро. Пахло від них гостріше, ніж зазвичай, а їхні карі очі ніби зазирали в мене надто глибоко. Та коза, яку я врятувала, постійно підходила до мене й витріщалася. За мить до мене дійшло, що вони чекають. Це відчуття почалося в мене між ногами — щось тепло завібрувало. Далі — заніміння. Поглянувши на свій живіт, я мало не закричала. Він мав такий вигляд, наче я почала обертатися на прозоре желе. Коли я це побачила, воно швидко розповсюдилося по всьому моєму тілу.

Я підвелася, силкуючись зберегти спокій. Над собою бачила тільки різні кольори. Багато мільйонів кольорів, але здебільшого відтінки зеленого. Вони зливалися, накладались один на одного, розтягувалися, стискалися, скупчувалися, розросталися. Все це межувало з тим світом, який я знала. Ось вона, дичавина. Поглянувши на кіз, я побачила, що вони радісно скачуть і мекають. Із веселими рухами від них відходили насичено-сині хмарки, що підпливали до мене. Вдихнувши, я зрозуміла, що пахнуть вони… чудово. Тоді усвідомила, що в цьому місці пахне багато чим, але жоден запах не виділяється. Цей запах неможливо описати.

Я залишилася в дичавині ще на кілька хвилин. Тоді коза, яку я врятувала, підійшла і вкусила мене. Я неначе пролетіла вниз на кілька футів і впала на землю. Ошелешена, я знову пішла до хатини Аро, де він уже чекав на мене з розкішною трапезою. Він сказав лише одне:

— Поїж.

Ми із Мвітою пішли з табору. Інші провели нас поглядом, не питаючи, куди ми йдемо. Відійшовши десь на третину милі, ми сіли. Голодували ми всього півтора дні, однак світ навколо мене вже набув отієї дивовижної ясності.

— Гадаю, це через мандри, — сказав Мвіта.

— Ти вже робив так? — запитала я.

— Колись давно, — промовив він. — Коли… Коли був хлопчиськом. Щойно втік від отих вояків океке.

— Ого. Ти голодував?

— І не один день.

Мені захотілося спитати його, що він бачив, але тоді це було недоречно. Я спрямувала погляд на суху пустелю. Жодного клаптика трави. Аро розповідав мені, що колись давно земля була не такою. «Не відкидай Велику Книгу повністю, — сказав він. — Сталося ж щось таке, через що все зійшло нанівець. Зелень перетворилася на пісок. Колись ці землі були набагато подібнішими до дичавини».

Проте я все одно вважала, що Велика Книга здебільшого складається з майстерної брехні й загадок. Я здригнулася, і світ довкола мене теж здригнувся.

— Бачиш? — запитав Мвіта.

Я кивнула.

— З хвилини на хвилину, — сказала я, не знаючи напевне, що маю на увазі, та все одно не сумніваючись у цьому. — Керувати цим буду я.

— А як же інакше? — всміхнувся Мвіта. — Я поняття не маю, як керувати видінням, пані майбутня чаклунко.

— Називай мене просто чаклуном, — відповіла я. — Ми нічим не відрізняємося — що чоловіки, що жінки. І ми постійно навчаємося. — Тут світ здригнувся ще раз, і я схопилася за нього. — Мвіто, швидко бери.

Він спантеличено поглянув на мене, а тоді зробив те, чого я, здається, від нього й хотіла. Він учепився.

— Що… що за…

— Не знаю, — відповіла я.

Повітря під нами неначе загусло. Швидке і сильне, воно понесло нас із неймовірною швидкістю, а куди саме, знало тільки воно самé. Ми пролетіли далеко, але при цьому не рушали з місця. Ми перебували у двох місцях водночас, а може, не були в жодному з них. Як завжди казав мені Аро, не можна одержати відповіді на всі свої запитання. Хто знає, що б побачили Лую, Бінта, Фанасі та Діті, якби поглянули в наш бік. Судячи з положення сонця, видіння здебільшого рухалося на захід, часом грайливо — інакше я тут сказати не можу — відхиляючись на північний захід, а тоді — на південний. Унизу пролітала пустеля. Раптом до мене прийшло страхітливе передчуття лихого. Такий сон був у мене лише один раз. Тоді я побачила в ньому свого біологічного батька.

— Ми зараз серед міст, — сказав за якийсь час Мвіта. Голос у нього був спокійний, але сам він, напевно, спокійним не був.

Ми надто швидко пролітали над прикордонними містами й селами, щоб я багато чого побачила. Але з моїх ніздрів не виходив запах присмаженого м’яса та вогню.

— Це відбувається досі, — сказала я. Мвіта кивнув.

Ми завернули на південний захід, де будівлі з піщанику, двоповерхові, а часом і триповерхові, скупчилися тісніше. Я не бачила жодного океке. Це була територія нуру. Якщо там і були океке, то лише раби, яким довіряли. Корисні раби.

Дороги були рівні й вимощені. Тут буяли пальми, кущі та інша рослинність. Це місто не було схоже на Джвагір, де рослинність і дерева були, але тільки сухі й тягнулися вгору, а не розросталися. Крім піску там виднілися ділянки якоїсь дивної землі темнішого кольору. А тоді я розгледіла, чому. Я ще ніколи не бачила стільки води. Водойма мала форму велетенської синьої змії. У ній могли би спокійно плавати сотні людей.

— Це одна із Семи рік, — пояснив Мвіта. — Можливо, третя чи четверта.

Пролітаючи над нею, ми сповільнилися. Я помітила, що біля її поверхні плавають білі риби. Сягнувши донизу, я провела рукою у воді. Відчула прохолоду. Я притиснула руку до губ. На смак вода видалася майже солодкою, як дощова. Це була не вода із вловних станцій, силоміць витягнута з неба, і не з-під землі. Це видіння справді було чимось новим. І Мвіта, і я були там. Ми бачили одне одного. Відчували все на смак і дотик. Коли ми досягли іншого берега річки, Мвіта явно стривожився.

— Оньє, — сказав він. — Я ніколи… нас можуть бачити?

— Не знаю.

Ми проминули кількох людей на плавучому транспорті. У човнах. Нас, здавалося, не бачив ніхто, хоча одна жінка озирнулася так, ніби щось відчула. Опинившись над землею, ми набрали швидкість і високо полетіли над маленькими селами, доки не дісталися великого міста. Воно стояло в кінці річки та на початку якоїсь величезної водойми. Просто за будівлями я помітила… поле якихось зелених рослин?

— Бачиш? — запитала я.

— Оту водойму? То безіменне озеро.

— Ні, не його, — сказала я.

Нас понесло між будівлями з піщанику, де вздовж дороги продавали крам вуличні торгівці-нуру. Ми пролетіли над невеличким відкритим рестораном. Я відчула запах перцю, сушеної риби, рису, ладану. Десь заревіло немовля. Сперечалися чоловік і жінка. Люди мінялися речами. Тут я побачила кілька темних облич; усі їхні власники були навантажені речами, і всі швидко кудись ішли. Раби.

Тутешні нуру були не з найбагатших, але й не з найбідніших. Ми дісталися дороги, перегородженої натовпом, який стояв перед дерев’яною сценою. На авансцені висіли жовтогарячі прапори. Видіння перенесло нас на авансцену й опустило. Це було дивно. Спершу ми неначе сиділи на землі, серед людських ніг. Вони байдужо розступилися перед нами: їхня увага була зосереджена на тих, хто був на сцені. Потім щось звело нас на ноги. Ми з жахом роззирнулись: а що, як нас побачать? Мвіта притягнув мене до себе, твердо обхопивши рукою за талію.

Я поглянула просто в обличчя чоловіку нуру, який стояв біля мене. Він поглянув в обличчя мені. Ми витріщились одне на одного. Він був на кілька дюймів нижчий за нас із Мвітою і мав, судячи з вигляду, років двадцять, може, трохи більше. Він звузив очі. На щастя, його увагою заволодів чоловік на сцені.

— Кому ви будете вірити? — прокричав чоловік на сцені, а тоді всміхнувся, розсміявся і притишив голос. — Ми робимо те, що зробити необхідно. Ми дотримуємося Книги. Ми завжди були благочестивим, вірним народом. Але що далі?

— Скажи нам! Ти знаєш відповідь! — крикнув хтось.

— Коли ми їх винищимо, що буде далі? Ми не осоромимо Великої Книги! Ми зробимо так, що Ані пишатиметься нами. Ми побудуємо найкращу імперію з найкращих!

Мені стало зле. Я знала, хто це, так само, як і ти, відколи мене захопило це видіння. Я без поспіху зазирнула йому у вічі, спершу подивившись на високу широкоплечу постать і чорну бороду, що закривала йому груди. Мені не хотілося туди зазирати. Але я зазирнула. Він побачив мене. Його очі збільшилися. На мить зблиснули червоним. Він попрямував до мене.

— Ти! — крикнув Мвіта, вискочивши на сцену.

Поки мій біологічний батько вражено дивився на мене, Мвіта врізався в нього. Вони повалилися, і люди в натовпі закричали й кинулися вперед.

— Мвіто! — заволала я. — Що ти робиш?

Мвіту вже майже схопили двоє охоронців. Вони загородили мені шлях. Я незграбно видерлася на сцену. Готова була заприсягтися, що почула сміх. Але не встигла я щось розгледіти, як нас потягнуло назад. Мвіта відлетів до мене просто крізь отих двох чоловіків. Мій біологічний батько відпихнув їх убік.

— Мвіто, коли будеш готовий, іди до мене. Ми це закінчимо, — сказав він. У нього з носа текла кров, але він широко всміхався. Він зустрівся зі мною поглядом. Показав на мене довгим худим пальцем. — А твої дні, дівко, злічені.

У юрбі під нами вже царював безлад, почалося кілька бійок. Люди штовхались і штурхались, розхитуючи підвалини сцени. Кілька чоловіків у жовтому вискочили на сцену з боків, грубо виганяючи звідти людей. Нас, здавалося, не бачив ніхто, крім мого біологічного батька. Він постояв там іще мить, а тоді поглянув на своїх слухачів і з усмішкою підняв руки. Всі негайно заспокоїлися. Це було моторошно.

Ми швидко задкували. Так швидко, що я не могла ні заговорити, ні повернути голову до Мвіти. Ми пролетіли над містом, над річкою, над іще одним містом. Усе розпливалося, доки ми не опинилися біля табору. Здавалося, нас опустила в пісок велетенська рука. Ми просиділи там кілька хвилин, важко дихаючи. Я позирнула на Мвіту. У нього на вилиці утворювався великий синець.

— Мвіто, — сказала я й потягнулася до синця.

Він ляснув мене по руці й підвівся з люттю в очах. Я відсунулася, раптом відчувши жахливий страх перед ним.

— Бійся, — сказав він. У його очах стояли сльози, але лице було суворе. Він пішов до табору. Я провела його поглядом до нашого намету, але залишилася сидіти на місці. У мене в лобі спалахнув несильний біль. Він нікуди не подівся.

«Звідки Мвіта знає мого біологічного батька?» — замислилася я. Це було мені незрозуміло. Я не надто скидалася на нього. «І чому він мене мало не побив?» Від цієї думки боліло більше, ніж від запитання. Я щиро вірила, що з усіх людей на світі лише двоє ніколи в житті не скривдять мене — моя мати і Мвіта. Від матері я вже пішла, а Мвіта… у нього в голові щось збісилося.

А ще лишалося запитання: що сталося? Буквально. Ми там були. Мвіта завдав удару, і йому було завдано удар у відповідь. Люди нас бачили, але що саме вони бачили? Я набрала у пригорщу піску і жбурнула подалі.