Хто боїться смерті

Розділ 14

Чоловік однією рукою жонглював великими блакитними кам’яними кулями. Це давалося йому так легко, що я замислилася, чи не користується він джуджу. «Він — чоловік, тож це можливо», — ображено подумала я. Відколи Аро відмовив мені вдруге, минуло три місяці. Не знаю, як я витримала ті дні. Як знати, коли мій біологічний батько атакує знову?

Лую, Бінта й Діті не були так зачаровані жонглером. Був День відпочинку. Їх більше цікавили плітки.

— Я чула, що Сігу заручилася, — сказала Діті.

— Її батьки хочуть вкласти викуп за неї у свій бізнес, — докинула Лую. — Уявляєте собі, як це — заміжжя у дванадцять років?

— Можливо, — тихо промовила Бінта й відвела погляд.

— Можу уявити, — сказала Діті. — І я була б не проти мати чоловіка, набагато старшого за себе. Він би добре про мене піклувався, як і мусить.

— Твоїм чоловіком буде Фанасі, — відповіла Лую.

Діті роздратовано закотила очі. Фанасі досі з нею не розмовляв.

Лую розсміялася і сказала:

— Просто зачекай — і побачиш, помиляюся я чи ні.

— Нічого я не чекатиму, — пробурчала Діті.

— А я хочу якнайшвидше вийти заміж, — сказала Лую з хитрим усміхом.

— Це — не причина для шлюбу, — відповіла Діті.

— Хто сказав? — запитала Лую. — Люди одружуються і з дріб’язковіших причин.

— Я взагалі не хочу заміж, — промимрила Бінта.

Про заміжжя мені не думалося зовсім. До того ж діти-еву вважалися негідними шлюбу. Я була б образою для будь-якої родини. А Мвіта не мав родини й тому не міг увійти до нашої зі шлюбом. На додачу до всього цього я замислилася про те, якою була б наша близькість, якби ми справді побралися. У школі нам розповідали про жіночу анатомію. Найбільше ми зосереджувалися на тому, як прийняти пологи без цілителя. Ми вивчали способи попередження зачаття, хоча ніхто з нас не міг зрозуміти, нащо це може знадобитися. Ми вивчили, як працює чоловічий пеніс. А от параграф про жіноче збудження пропустили.

Я прочитала цей розділ самостійно й дізналася, що Одинадцятий ритуал позбавив мене не тільки справжньої інтимної близькості. У мові океке немає слова на позначення плоті, яку з мене вирізали. Був медичний термін, запозичений з англійської, — «клітор». Він значною мірою відповідає за збудження жінки під час близькості. «Заради Ані, нащо його видаляють?» — спантеличено замислилася я. Кого мені спитати? Цілительку? Вона ж була зі мною в ніч мого обрізання! Я згадала те розкішне, бентежне відчуття, яке Мвіта завжди пробуджував у мені поцілунком, за мить до появи болю. Я замислилася, чи не скалічено мене. Мені ж узагалі було необов’язково це робити.

Я абстрагувалася від розмови Лую та Діті про шлюб і подивилася, як жонглер підкидає свої кулі в повітря, робить сальто й ловить їх. Заплескала в долоні, і жонглер мені всміхнувся. Я всміхнулася у відповідь. Побачивши мене вперше, він придивився уважніше, а тоді відвів погляд. Тепер я була найціннішою його глядачкою.

— Океке та нуру! — виголосив хтось. Я підскочила. Жінка, що заговорила, була дуже, дуже висока й міцно збудована. Довга біла сукня прилягала до її тіла згори, де випинався пишний бюст. Голос незнайомки легко перекривав ринковий гамір.

— Я несу новини та оповідки із Заходу. — Вона підморгнула. — Якщо хочете дещо знати, повертайтеся сюди, коли зайде сонце. — Тут вона театрально крутнулася й пішла з ринкової площі. Вона робила це оголошення, мабуть, раз на півгодини.

— Тю, хто хоче знову чути погані новини? — забурчала Лую. — З нас вистачило того фотографа.

— Згодна, — сказала Діті. — Ради всього святого. Сьогодні ж День відпочинку.

— Все одно тамтешнім проблемам ніяк не зарадити, — додала Бінта.

Більше нічого мої подруги сказати з цього приводу не могли. Про мене, про те, хто я така, вони чи то забули, чи то просто не подумали. «Тоді я просто піду із Мвітою», — подумала я.

Якщо вірити чуткам, оповідачка, як і фотограф, була із Заходу. Моя мати не хотіла йти. Я її розуміла. Вона розслаблялася в татових обіймах на дивані. Вони грали у варі[9]. Готуючись до виходу, я гостро відчула свою самотність.

— А Мвіта там буде? — запитала мати.

— Сподіваюся, що так, — сказала я. — Він мав прийти сьогодні сюди.

— Потім одразу йди додому, — наказав тато.

Міська площа була освітлена ліхтарями на пальмовій олії. Перед деревом іроко було поставлено барабани. Людей прийшло небагато. Здебільшого старші чоловіки. Серед молодих чоловіків був Мвіта. Мені було добре його видно попри тьмяне освітлення. Він сидів далеко зліва, спершись на огорожу з рафії, що відділяла ринкові ятки від перехожих. Біля нього ніхто не сидів. Я сіла поряд, і він обняв мене однією рукою за талію.

— Ти мав зустрітися зі мною у мене вдома, — сказала я.

— У мене була інша зустріч, — відповів він, злегка всміхнувшись.

Здивовано помовчавши, я сказала:

— Мені байдуже.

— Ні.

— Так.

— Ти гадаєш, що це інша жінка.

— Мені байдуже.

Звісно, мені було не байдуже.

За барабанами сів чоловік із блискучою лисою головою. Вибив руками тихий ритм. Усі перестали розмовляти.

— Добрий вечір, — сказала оповідачка і вийшла на світло ліхтарів. Люди заплескали в долоні. У мене округлились очі. З ланцюга на її шиї звисав крабовий панцир. Він був невеличкий і тендітний, а у світлі ліхтарів так і виблискував білизною на тлі темної шкіри. Він, певно, був з якоїсь із Семи рік. У Джвагірі він однозначно не мав ціни.

— Я жінка бідна, — сказала вона, оглядаючи невеличкий натовп слухачів. Показала на пляшковий гарбуз, прикрашений помаранчевими скляними намистинками. — Це я одержала за оповідку, коли була в Ґаді, поселенні океке біля Четвертої ріки. Люди, я мандрувала аж туди. Але що далі я йду на схід, то біднішою стаю. Чимраз менше людей бажає почути мої найсильніші оповідки, а саме такі мені й хочеться розповідати.

Вона важко сіла і схрестила товсті ноги. Поправила широку сукню так, щоби прикрити нею коліна.

— Багатство мене не цікавить, але прошу вас, ідучи звідси, покласти сюди, що зможете — золото, залізо, срібло, шматочки солі, аби це коштувало більше, ніж пісок, — сказала вона. — Щось за щось. Мене чутно?

Ми голосно відповіли: «Так», «Залюбки», «Все, що тобі треба, жінко».

Вона широко всміхнулася і змахнула рукою в бік барабанщика. Він почав вибивати гучніший, але повільніший ритм, щоб зацікавити нас. Мвітина рука обняла мене міцніше.

— Ви далеко від центру конфлікту, — промовила вона, змовницьки схиливши голову набік. — Це видно, як порахувати, скільки з вас сьогодні прийшло сюди. Але вас цьому місту вистачить. — Барабанщик прискорився. — Сьогодні я розповім вам дещо про минуле, теперішнє та майбутнє. Сподіваюся, що ви поділитеся цим з рідними та друзями. Не забудьте про дітей, коли вони достатньо подорослішають. Цю першу історію ми знаємо за Великою Книгою. Ми раз у раз переповідаємо її собі, коли світ не тримається купи.

Тисячі років тому, коли ця земля ще складалася з піску та сухих дерев, Ані оглянула свої землі. Потерла сухе горло. Тоді створила Сім рік і звела їх усі докупи, щоб виникло глибоке озеро. І з цього озера вона добре напилася. «Колись, — сказала вона, — я створю сонячне світло. Зараз мені не хочеться». Вона перевернулася й заснула. У неї за спиною, поки вона відпочивала, з прісних рік вискочили океке.

Вони були завзяті, як стрімкі ріки, вічно хотіли йти вперед. Минали століття, і вони поширювалися на землях Ані, творили, користувалися, змінювали, переробляли, поширювали, споживали та примножували. Вони були повсюди. Будували вежі, які сподівалися зробити досить високими, щоб уколоти Ані та привернути її увагу. Створювали машини, що застосовували джуджу. Билися між собою й постійно щось винаходили. Приборкували та перетворювали пісок, воду, небо й повітря Ані, забирали її творіння і змінювали їх.

Відпочивши достатньо, щоби створити сонячне світло, Ані перевернулася. Те, що вона побачила, вселило в неї жах. Розлютившись, вона стала дибки, висока та нереальна. Тоді сягнула до зірок і притягнула до землі сонце. Люди з народу океке злякалися. Із сонця Ані зняла нуру. Поставила їх на свою землю. Того ж дня квіти усвідомили, що можуть квітнути. Дерева зрозуміли, що можуть рости. А Ані наклала прокляття на океке.

«Раби», — сказала Ані.

Під новим сонцем більшість того, що побудували океке, зруйнувалася. Дещо досі лишається з нами: комп’ютери, прилади, предмети, ті об’єкти в небі, що часом говорять до нас. І сьогодні нуру показують на океке й кажуть «раб», а океке мають схвально схиляти голови. Це минуле.

Коли бій барабанів сповільнився, кілька людей, у тому числі Мвіта, поклали в її чашку гроші. Я залишилася на місці. Я вже багато разів читала Велику Книгу. Я навчилася читати за цією ж таки історією. І, навчившись читати з легкістю, встигла її зненавидіти.

— Новини, які я несу із Заходу, досить свіжі, — промовила вона. — Мене навчили батьки, що були оповідачами, як і їхні батьки. Моя пам’ять зберігає тисячі оповідок. Я можу з власного досвіду розповісти вам, що було в Ґаді, моєму рідному селі, коли почалася різанина. Ніхто не знав, що вона так вибухне. Мені було вісім років, коли я побачила загибель своїх рідних. І втекла.

Мого тата і братів вони зарубали мачете. Мені вдалося на три дні сховатись у шафі, — промовила вона, знизивши голос. — Поки я ховалася в тій кімнаті, чоловіки нуру знов і знов ґвалтували мою матір. Вони хотіли зачати дитину-еву. — Вона позирнула на мене та Мвіту. — Так вийшло, що моя мати втратила розум й історії, які вона переносила, вилилися назовні. Зіщулившись у шафі, я слухала, як вона проказує оповідки, які втішали мене в дитинстві. Оповідки, що здригалися в ритмі, в якому вдиралися в неї чоловіки.

Закінчивши, вони забрали мою матір. Я більше її не бачила. Не пам’ятаю, як зібрала речі й побігла, але я це зробила. Врешті-решт я зустріла інших. Вони взяли мене з собою. Це було багато років тому. Дітей я не маю. Мій оповідацький рід закінчиться на мені. Я не можу витримати дотику чоловічих рук.

Вона трохи помовчала.

— Вбивства тривають. Але там, де колись було багато океке, тепер їх мало. За кілька десятиліть вони повністю знищать нас на своїй землі. Колись це була й наша земля. Тож скажіть мені: чи справедливо те, що ви живете тут задоволені, поки це відбувається? Тут ви в безпеці. Можливо. Можливо, колись вони передумають і прийдуть на Схід, щоб закінчити розпочате на Заході. Ви можете тікати від моїх оповідей і моїх слів або…

— Або що? — запитав якийсь чоловік. — Так написано у Великій Книзі. Ми — ті, хто ми є. Ми взагалі не мали повставати! Хай ті, хто спробував це зробити, помруть за це!

— Ким написано? — спитала вона. — А мої батьки не брали участі в русі. І я теж.

Мені стало жарко, я розсердилася. Вона лише розповідала історію нашого так званого створення. Вона в неї не вірила. Що цей чоловік думає про Мвіту й мене? Що ми якимось чином заслужили на свою долю? Що Мвітині батьки заслужили на смерть? Що моя мати заслужила на зґвалтування? Мвіта потер мені плечі. Якби його там не було, я б накричала на того чоловіка й на всіх, хто став би на його захист. Як я досить скоро дізнаюся, я несла в собі дуже багато цього — дуже багато кривди.

— Я не закінчила, — нагадала оповідачка. Барабанщик почав вибивати помірний ритм. Він обливався потом, але не зводив з неї очей. Неважко було помітити, що він у неї закоханий. А зважаючи на її минуле, його кохання було приречене. Найближче до того, щоб торкнутися її, він, мабуть, був, б’ючи у свій барабан.

— Ми були приречені в минулому і приречені зараз, але будемо врятовані в майбутньому, — сказала вона. — Є пророцтво, виголошене провидцем нуру, який мешкає на крихітному острівці у безіменному озері. Він каже, що прийде один нуру й силою приведе до переписування Великої Книги. Він буде дуже високий і матиме довгу бороду. Поводитися він буде ласкаво, але сам буде хитрий, енергійний і лютий. Він буде чаклун. Коли він прийде, стануться зміни на краще і для нуру, і для океке. Коли я пішла, на цю людину саме полювали. Вбивали всіх високих чоловіків нуру з бородами та ласкавою поведінкою. Всі ці чоловіки виявлялися цілителями, а не бунтівниками. Тож вірте, надія є.

Оплесків не було, але пляшковий гарбуз оповідачки швидко наповнився. Поговорити з нею не залишився ніхто. Ніхто на неї й не глянув. Люди зникали в сутінках тихі та задумливі й рухалися швидко. Мені теж захотілося додому. Її історії залишили мене з нудотою і почуттям провини.

Мвіті захотілося спершу поговорити з нею. Коли ми підійшли до неї, вона широко всміхнулася. Я витріщилася на її крабовий панцир. Він був схожий на спіраль із затверділого хлібного тіста.

— Добрий вечір, діти-еву. Висловлюю вам свою любов і повагу, — добродушно сказала вона.

— Дякую, — відповів Мвіта. — Я — Мвіта, а це — моя супутниця Оньєсонву. Ваші історії нас зворушили.

«Супутниця?» — подумала я: це слово мене неприємно зачепило.

— Те пророцтво — де ви про нього почули? — запитав Мвіта.

— На Заході тільки й балачок, що про нього, Мвіто, — серйозно промовила вона. — Провидець, який його виголосив, страшно ненавидить народ океке. Якщо він таке сказав, то це вже напевно правда.

— Але чому він тоді не приховав цієї звістки? — запитав він.

— Він провидець. Провидець не може брехати. Замовчування правди — це брехня.

Я замислилася, чи не хотів отой провидець також збурити полювання на людей. Ведучи мене додому, Мвіта здавався стривоженим.

— Що таке? — врешті-решт запитала я.

— Я просто думав про Аро, — зізнався він. — Він має тебе навчити.

— Чому ти думаєш про це зараз? — роздратовано запитала я.

— Останнім часом я дуже багато про це думав. Це просто неправильно, Оньєсонву, — відповів він. — Ти занадто… це неправильно. Я його сьогодні проситиму. Навіть благатиму.

Наступного дня я побачилась із Мвітою. Він не розповів, що сталося, коли він «благав» Аро, і я зрозуміла, що мені вкотре відмовили.