Хто боїться смерті

Розділ 4

Так, одинадцятий рік мого життя був важкий.

Моє тіло рано розвинулося, тож на той час у мене вже виросли груди, почалися місячні та окреслилася жіночна фігура. Також мені довелося давати відсіч дурнуватим чоловікам і хлопцям, які похабно на мене дивились і мацали. Потім настав той дощовий день, коли я невідомо як опинилася голою на дереві іроко, а мою матір це так схвилювало, що вона вирішила: час розповісти мені огидну правду про моє походження. Тиждень по тому настав час мого Одинадцятого ритуалу. Життя заледве давало мені спокій.

Одинадцятий ритуал — це двохтисячолітня традиція, яку вшановують у перший день сезону дощів. У ньому беруть участь дівчатка, яким цього року виповнюється одинадцять. Моїй матері здавалося, що ця практика примітивна та безглузда. Вона взагалі не хотіла, щоб я була якось із цим пов’язана. У її селі практикувати Одинадцятий ритуал було заборонено за багато років до її народження. Тож я виросла з упевненістю в тому, що обрізатимуть лише інших дівчаток, дівчаток, які народились у Джвагірі.

З дівчинкою, що пройшла Одинадцятий ритуал, можна розмовляти як із дорослою. Хлопчикам така честь дістається аж у тринадцять років. Тож вік від одинадцяти до шістнадцяти для дівчинки найщасливіший, оскільки тоді вона і дитина, і доросла. Відомостей про ритуал не приховували. У шкільному книжковому домі було вдосталь книжок про цей процес. Однак нікого не змушували й не заохочували їх читати.

Тож ми, дівчатка, знали, що під час ритуалу між ногами вирізають шматочок плоті і що обрізання не змінює нашого «я» і не робить нас кращими в буквальному розумінні. Але ми не знали, що дає цей шматочок плоті. А оскільки ця практика була стара, ніхто достеменно не пам’ятав, чому її дотримуються. Тож цей традиційний ритуал приймали, на нього чекали і його проводили.

Я цього не хотіла. Там не давали знеболювального. Це було умовою ритуалу. Минулого року я бачила двох нещодавно обрізаних дівчаток і запам’ятала, як вони ходили. А ще мені неприємно було думати про те, щоб мені відрізали якусь частину тіла. Я навіть стригтися не любила — звідси в мене й довгі коси. І, звісно, я була не такою людиною, щоб робити щось заради традицій. Не так мене виховували.

Але, сидячи на підлозі та вдивляючись у порожнечу, я зрозуміла, що минулого тижня, коли я опинилася на тому дереві, у мені щось змінилося. Невідомо, що це було, але через це моя хода стала трохи хиткою — такою, що помітила тільки я. Я почула від матері не лише історію свого зачаття. Вона жодним словом не прохопилася про те, що сподівається на мене. Сподівається на те, що я помщуся за її страждання. Про зґвалтування вона теж розповідала без подробиць. Усе це читалося між її словами.

У мене було багато запитань, на які неможливо було відповісти. Але я знала, що робити з моїм Ритуалом одинадцятого року. Того року одинадцятирічних дівчаток було всього четверо. Хлопчиків — п’ятнадцятеро. Троє дівчаток із мого гурту, без сумніву, розкажуть усім, що мене не було на ритуалі. У Джвагірі ходити необрізаною після одинадцяти років означало накликати на свою родину нещастя й ганьбу. Якщо дівчинка не народилась у Джвагірі, всім було байдуже. Від дівчинки, що зростала у Джвагірі, очікували, що вона через це пройде.

Я принесла своїй матері безчестя власним існуванням. Я зганьбила тата, ввійшовши в його життя. Якщо раніше він був шанованим удівцем і потенційним нареченим, то тепер люди зі сміхом казали, що його зачарувала океке з кривавого Заходу, жінка, якою скористався чоловік нуру. Моїм батькам вистачало сорому.

На додачу до всього цього я у свої одинадцять іще плекала надії. Я вірила, що можу бути нормальною. Що мене можна зробити нормальною. Одинадцятий ритуал був давній і шанований. Потужний. Цей ритуал зупинить дива, що відбуваються зі мною. Наступного дня перед школою я пішла додому до Ади, жриці, що мала виконати Одинадцятий ритуал.

— Доброго ранку, ада-м, — шанобливо привіталася я, коли вона відчинила двері.

Вона насуплено глянула мені у вічі. Вона, ймовірно, була старша за мою матір на десятиліття чи два й майже однакового зі мною зросту. Її довга зелена сукня була елегантна, а коротке афро[6] мало бездоганну форму. Від неї пахло ладаном.

— Що таке, еву?

Почувши це слово, я скривилася.

— Вибачте, — сказала я й позадкувала. — Я вас потурбувала?

— Я ще подумаю, — відповіла вона і схрестила руки на маленьких грудях. — Заходь.

Я ввійшла й мимохідь зауважила, що спізнюся до школи. «Я справді це зроблю», — подумала я.

Зовні її будинок був невеличкою оселею з піщаної цегли і всередині теж виявився невеличким. Однак йому якось удавалося вміщувати в собі твір мистецтва колосальної візуальної сили. Розпис, що розливався на стінах, був незавершеним, але кімната вже здавалася зануреною в одну із Семи рік. Біля дверей був намальований рибочоловік завбільшки з людину, що мав напрочуд живе обличчя, старезні очі, сповнені предвічної мудрості.

У книжках розповідалося про величезні водойми. Але я ніколи не бачила таких навіть на малюнках, а тим паче — на велетенських барвистих картинах. «Такого не може бути насправді», — подумала я. Стільки води. А в ній — сріблясті комахи, черепахи з пласкими зеленими ногами та панцирами, водні рослини, золотаві, чорні та червоні… риби. Я роззиралася на всі боки. У кімнаті пахло мокрою фарбою. Адині руки теж були в плямах від неї. Я відірвала її від роботи.

— Подобається? — спитала вона.

— Ніколи нічого подібного не бачила, — тихо промовила я, пильно дивлячись.

— Моя улюблена реакція, — сказала вона з явним і щирим задоволенням.

Я сіла, а вона вмостилася навпроти мене і стала чекати.

— Я… Мені б хотілося внести своє ім’я до списку, ада-м, — сказала я й закусила губу. Вимовити це прохання, тим паче в розмові з цією жінкою, означало дати йому життя.

Вона кивнула.

— Я все думала, коли ти прийдеш.

Ада знала, що відбувається з усіма мешканцями Джвагіра. Саме вона пильнувала за дотриманням належних традицій, пов’язаних зі смертю, народженням, святкуванням на честь менструації, вечіркою на честь ламання голосу в хлопця, Ритуалом одинадцятого року, Ритуалом тринадцятого року — всіма віхами життя. Вона спланувала весілля моїх батьків, і я ховалася від неї щоразу, коли вона опинялася поруч. Я сподівалася, що вона мене не пам’ятає.

— Я додам твоє ім’я. Список буде подано Осуґбо, — сказала вона.

— Дякую, — відповіла я.

— Прийди сюди на другу ночі рівно за тиждень. Прийди у старому одязі. Сама. — Вона оглянула мене. — Волосся — розплети його, розчеши й заплети наново у слабкі коси.

Тиждень по тому я потай вилізла з вікна своєї спальні за двадцять хвилин до другої ночі.

Коли я прийшла, двері Адиного будинку лишалися відчинені. Я поволі зайшла всередину. Вітальня, з якої прибрали всі меблі, була прикрашена свічками. У світлі свічок Адин розпис, майже закінчений, видавався як ніколи живим.

Інші троє дівчаток уже були на місці. Я швидко долучилася до них. Вони з подивом і не без полегшення поглянули на мене. Ще одна людина, яка розділить з ними страх. Ми не розмовляли, навіть вітатися не стали, але стояли близько одна до одної.

Крім Ади було ще п’ятеро жінок. Серед них — моя двоюрідна бабуся, Абео Оґундіму. Я їй ніколи не подобалася. Якби вона збагнула, що я прийшла сюди без згоди тата, її небожа, мені було б непереливки. Інших чотирьох жінок я не знала, але одна з них була дуже стара і її присутність вимагала поваги. Я здригнулася від почуття провини, раптом засумнівавшись, що мені там місце.

Я позирнула на невеличкий столик у центрі кімнати. На ньому були розкладені марля, пляшечки зі спиртом, йодом, чотири скальпелі та інші предмети, яких я не впізнала. Мені закрутило в животі від нудоти. За хвилину Ада розпочала. Вони, певно, чекали на мене.

— Ми — жінки Одинадцятого ритуалу, — промовила Ада. — Ми вшістьох стережемо перехрестя між жіноцтвом і дівоцтвом. Лише з нами можна вільно переходити від одного до іншого. Я — Ада.

— Я — Леді Абаді, міська цілителька, — сказала низенька жіночка поруч із нею, що міцно притиснула руки до своєї вільної жовтої сукні.

— Я — Очі Нака, — промовила інша. Вона мала дуже темну шкіру та пишну фігуру, яку підкреслила стильною пурпуровою сукнею. — Швачка з ринку.

— Я — Зуні Ван, — сказала ще одна. Під вільною синьою сукнею середньої довжини на ній були штани, які жінки у Джвагірі носили рідко. — Архітекторка.

— Я — Абео Оґундіму, — з усміхом вимовила моя двоюрідна бабуся. — Мати п’ятнадцятьох дітей.

Жінки розсміялися. Ми всі розсміялися. Справді, мати п’ятнадцятьох дітей — робота клопітка.

— А я — Нана Мудра, — проказала солідна старезна жінка, яку невпинно підштовхувала вперед згорблена спина, і поглянула на кожну з нас єдиним здоровим оком. Моя двоюрідна бабуся була стара, але молода — порівняно до цієї жінки. Голос у Нани Мудрої був чистий і сухий. Мені вона дивилася у вічі довше, ніж іншим дівчаткам. — А тепер познайоммося. Як звати вас? — спитала вона.

— Лую Чікі, — сказала дівчинка поруч зі мною.

— Діті Хотсемодіме.

— Бінта Кейта.

— Оньєсонву Убайд-Оґундіму.

— Ти, — сказала Нана Мудра, показавши на мене. Я затамувала подих.

— Вийди вперед, — промовила Ада.

Я надто довго морально готувалася до цього дня. Весь тиждень їла та спала через силу, боялася болю та крові. Нарешті я змирилася з усім цим. А зараз стара заступить мені дорогу.

Нана Мудра оглянула мене з ніг до голови. Неквапом обійшла мене, дивлячись одним оком, наче черепаха з панцира. Вона гмикнула.

— Розплети волосся, — наказала вона. Достатньо довге для кіс волосся було тільки в мене. Джвагір відрізнявся від рідного села моєї матері ще й тим, що тутешні жінки ходили зі стильним коротким волоссям.

— Це її день. Її ніщо не має стримувати.

Я відчула дивовижне полегшення. Коли я розплела слабку косу, заговорила Ада.

— Хто прийшла сюди неторкана?

Руку підняла тільки я. Почула, як дівчинка на ім’я Лую зареготала. Коли Ада заговорила знову, вона хутко замовкнула.

— Хто, Діті?

У Діті вирвався тоненький знічений смішок.

— Шкільний… товариш, — тихо промовила вона.

— Його ім’я?

— Фанасі.

— Чи були ви близькі?

Я тихо охнула. У мене це не вкладалося в голові. Ми ж були дуже юні.

Діті хитнула головою і сказала:

— Ні.

Ада пішла далі.

— Хто, Лую? — запитала вона.

Лую тільки зухвало подивилась у відповідь, і Ада вийшла уперед так швидко, що я була впевнена: зараз вона дасть Лую ляпаса. Лую не піддалася. Вона підняла підборіддя, кидаючи виклик Аді. Це мене вразило. Я помітила, який у Лую одяг. Із найвишуканіших тканин. Яскравий, жодного разу не випраний. Лую була з грошовитої родини і явно не вважала, що має підкорятися комусь — навіть Аді.

— Я не знаю його імені, — нарешті сказала Лую.

— Звідси не вийде ні слова, — відповіла Ада. Але я відчула в її голосі погрозу. Лую, напевно, теж.

— Вокіке.

— Чи були ви близькі?

Лую не сказала нічого. Тоді поглянула на рибочоловіка на стіні й промовила:

— Так.

У мене відвисла щелепа.

— Як часто?

— Багато разів.

— Чому?

Лую гнівно зиркнула.

— Не знаю.

Ада кинула на неї строгий погляд.

— Відсьогодні ти утримуватимешся до одруження. Відсьогодні ти маєш бути обачною.

Вона перейшла до Бінти, яка весь цей час плакала.

— Хто?

Бінта зігнула плечі ще сильніше. І заплакала ще гіркіше.

— Хто, Бінто? — спитала Ада знову. Тоді глянула на п’ятьох жінок, і вони підійшли до Бінти — так близько, що ми з Лую та Діті могли її побачити, лише схиливши голови набік. Вона була найменша з нас. — Тут ти у безпеці, — сказала Ада.

Інші жінки торкнулися Бінтиних плечей, щік, шиї і тихенько проспівали:

— Тут ти у безпеці, у безпеці, у безпеці.

Нана Мудра поклала руку Бінті на щоку.

— Відсьогодні всі присутні в цій кімнаті будуть пов’язані, — проказала вона своїм сухим голосом. — Ви з Діті, Оньєсонву та Лую захищатимете одна одну, навіть після одруження. А ми, Старі, будемо захищати вас усіх. Але цей зв’язок сьогодні забезпечить лише правда.

— Хто? — втретє запитала Ада.

Бінта опустилася на підлогу і схилила голову до стегон однієї з жінок:

— Мій батько.

Ми з Лую та Діті охнули. Інші жінки ніби не здивувалися зовсім.

— Близькість була? — запитала Нана Мудра; її лице посуворішало.

— Так, — прошепотіла Бінта.

Дехто з жінок вилаявся, зацокав язиком і сердито забурчав. Я заплющила очі й потерла скроні. Бінтин біль був подібний до болю моєї матері.

— Як часто? — запитала Нана Мудра.

— Багато разів, — сказала Бінта вже сильнішим голосом. А тоді бовкнула: — Я… я… я… хочу його вбити.

І різко накрила рота руками.

— Вибачте! — сказала вона; її репліку заглушили руки.

Нана Мудра прибрала Бінтині руки.

— Тут ти у безпеці, — сказала вона. Явно відчуваючи огиду, стара хитнула головою. — Тепер ми нарешті зможемо щось із цим вдіяти.

Насправді цей гурт жінок уже досить давно знав про поведінку Бінтиного батька. Поки Бінта не пройшла Одинадцятий ритуал, вони не мали можливості втрутитися.

Бінта енергійно захитала головою.

— Ні. Його заберуть і…

Жінки засичали й зацокали язиками.

— Не турбуйся, — промовила Нана Мудра. — Ми захистимо тебе і твоє щастя.

— Моя мати не…

— Тс-с-с, — урвала її Нана Мудра. — Може, ти ще й дитина, але сьогодні ти також станеш дорослою. Твої слова нарешті матимуть значення.

На мене Ада й Нана Мудра ледве глянули. Мене ні про що не питали.

— Сьогодні, — звернулася Ада до нас усіх, — ви станете дітьми та дорослими. Ви будете безсилими й сильними. На вас не зважатимуть, і вас чутимуть. Ви пристаєте на це?

— Так, — промовили ми всі.

— Не кричіть, — сказала цілителька.

— Не хвицайтеся, — сказала швачка.

— Пролийте свою кров, — сказала архітекторка.

— Ані велика, — сказала моя двоюрідна бабуся.

— Ви вже зробили перший крок до зрілості, пішовши з дому в небезпечну ніч самі, — вимовила Ада. — Кожна з вас одержить невелику торбинку з травами, марлю, йод і солі для тіла. Додому ви повернетеся самі. За три ночі вам слід прийняти тривалу ванну.

Нам наказали роздягнутись і дали по шматку червоної тканини, щоб загорнутися. Наші кофтини мали прибрати в дальній кінець хати та спалити. Кожній із нас мали дати нову білу сорочку та покривало, символи щойно досягнутої зрілості. У рапах[7] ми мали піти додому: вони символізували наше дитинство.

Бінта була перша: її ритуал був найнагальніший. Далі Лую, Діті, а потім я. На підлозі розстелили червону тканину. Лігши на неї та поклавши голову на червону подушку, Бінта знову заплакала. Ввімкнули світло, у якому те, що мало невдовзі статися, здавалося ще страшнішим. «Що я роблю? — подумала я, дивлячись на Бінту. — Це божевілля! Мені не треба цього робити! Мені слід просто вибігти з дверей, побігти додому, прослизнути в ліжко й удати, ніби цього ніколи не було». Я зробила один крок до дверей, знаючи, що вони точно не замкнені. Дівчата самі вирішували, чи брати участь у ритуалі. Примушували до нього лише в минулому. Я зробила ще крок. На мене ніхто не дивився. Всі погляди були спрямовані на Бінту.

У кімнаті було тепло, а надворі — як завжди буває вночі. Мої батьки спали так, ніби ця ніч була абсолютно звичайна. Але Бінта лежала на червоній тканині, її тримали за розсунуті ноги цілителька та архітекторка. Ада дезінфікувала скальпель, а тоді погріла його над полум’ям. Дала йому остигнути. Зазвичай цілителі оперують за допомогою лазерних ножів. Вони ріжуть найчистіше, а за потреби можуть миттєво припекти розріз. Я ненадовго замислилася, чому замість цього Ада користується примітивним скальпелем.

— Затамуй подих, — сказала Ада. — Не кричи.

Не встигла Бінта закінчити вдих, як Ада торкнулася її скальпелем. Вона потягнулася до невеличкого підозрілого шматочка темно-рожевої плоті майже на вершечку Бінтиної йєйє. Коли скальпель його розрізав, бризнула кров. Мені закрутило в животі. Бінта не закричала, але так сильно закусила губу, що з її рота збоку потекла цівочка крові. Її тіло смикнулося, та жінки її втримали.

Цілителька зупинила кровотечу загорнутим у марлю льодом. На кілька секунд усі завмерли — крім Бінти, яка важко дихала. Тоді одна з інших жінок допомогла їй підвестись і провела на інший бік кімнати. Бінта сіла з ошелешеним виразом обличчя, розсунувши ноги й утримуючи марлю. Настала черга Лую.

— Я не можу, — забелькотіла Лую. — Я не можу!

Та все ж вона дозволила цілительці та архітекторці себе втримати. Швачка та моя двоюрідна бабуся про всякий випадок притримали їй руки, тоді як Ада взяла ще один скальпель і дезінфікувала його. Лую не закричала, але різко писнула. Поки вона боролася з болем, із її очей крапали сльози. Настала черга Діті.

Діті повільно лягла і глибоко вдихнула. Тоді сказала щось так тихо, що я не почула. Щойно Ада торкнулася її плоті скальпелем, Діті підскочила, і її стегнами потекла кров. Вона спробувала мовчки відповзти з гримасою болю на обличчі. Жінки, напевно, бачили таке часто, бо без жодного слова схопили її та швидко знерухомили. Ада закінчила різати, швидко й чисто.

Настала моя черга. Я ледве тримала очі розплющеними. Біль інших дівчаток оточив мене роєм ос і кусючих мух. Дер мене кактусовими колючками.

— Підходь, Оньєсонву, — сказала Ада.

Я стала твариною в пастці. Не в пастці жінок, будинку чи традицій. Я опинилася в пастці життя. Ніби тисячоліттями була вільним духом, а потім мене раптом щось підхопило, щось жорстоке, гнівне та мстиве, і мене затягнуло до тіла, в якому я жила тепер. Перебувала під його владою, стримувана його правилами. Тоді я згадала про матір. Заради мене вона вбереглася від божевілля. Вона жила для мене. Я могла зробити це для неї.

Я лягла на тканину, стараючись не зважати на очі інших трьох дівчаток, які витріщалися на тіло еву. Я була готова дати ляпаса кожній із них. Я не заслужила на те, щоб терпіти ці допитливі погляди в таку приголомшливу мить. Цілителька та архітекторка взяли мене за ноги. Швачка та моя двоюрідна бабуся схопили мене за руки. Ада взяла скальпель.

— Спокійно, — промовила мені на вухо Нана Мудра.

Я відчула, як Ада розсуває губи моєї йєйє.

— Затамуй подих, — сказала вона. — Не кричи.

Вона різонула помежи мого вдиху. Біль вибухнув. Я відчула його в кожній частині тіла й мало не знепритомніла. А тоді закричала. Я не знала, що здатна видавати такі звуки. Я ледь розуміла, що мене втримують інші жінки. Мене приголомшило, що вони не кинули мене й не втекли. Не припиняючи крику, я усвідомила, що все зникло. Що я перебуваю в якомусь місці, забарвленому в барвінковий, жовтий, а найбільше — зелений колір.

Якби в мене був рот, здатний охнути, я б охнула від жаху. Я б іще покричала, заборсалася, задряпалася, поплювалася. Думалося лише про одне: я померла… вже вкотре.

Та якийсь час усе лишалося як є; я заспокоїлася. Поглянула на саму себе. Я була лише блакитною імлою, схожою на туман, який лишається після швидкої сильної зливи. Тепер я побачила довкола себе інших. Одні були червоні, другі — зелені, треті — золоті. Все стало чіткішим, і я також побачила кімнату. Дівчаток і жінок. У кожної була своя кольорова імла. Дивитися на власне тіло, що лежало там, мені не хотілося.

Тоді я помітила його. Червоне, овальне, з білим овалом посередині, схоже на велетенське око джина. Воно шкварчало й шипіло, наближаючись, його біла частина розросталася. Воно перелякало мене до глибини душі. «Треба вибиратися звідси! — подумала я. — Негайно! Воно мене бачить!» Але я не знала, як ворухнутися. Чим ворушитися? Тіла в мене нема. Червоний колір був гіркою отрутою. Білий нагадував розпечене до краю сонце. Я знову почала кричати і плакати. А тоді поступово розплющила очі й побачила чашку з водою. Всі всміхнулися.

— Ох, хвала Ані, — промовила Ада.

Я відчула біль і підскочила, готова встати й побігти. Я мусила бігти. Від того ока. Я так заплуталася, що якусь мить не сумнівалася в тому, що болить мені саме через те, що я щойно побачила.

— Не ворушися, — сказала цілителька. Вона саме притискала мені між ногами шмат загорнутого в марлю льоду, і я не могла зрозуміти, від чого боліло сильніше — від порізу чи від холоду. Я швидко оглянула кімнату. Щоразу, коли мій погляд падав на щось біле чи червоне, моє серце на мить зупинялося, а долоні сіпалися.

За кілька хвилин я почала розслаблятися. Сказала собі, що все це — просто кошмар від болю. Розслабила щелепу. Повітря висушило мені нижню губу. Тепер я була ана м-бобі. Мої батьки більше не знатимуть ганьби. Принаймні через те, що я ходжу необрізаною в одинадцять років. Мого полегшення вистачило десь на хвилину. Це був аж ніяк не кошмар. Я це знала. А ще знала, що тільки-но сталося щось страшенно погане, хоч і не розуміла, що саме.

— Коли вона обрізала тебе, ти просто заснула, — розповіла Лую, лігши на спину. Вона дивилася на мене з величезною повагою. Я була збентежена.

— Так, а ще ти стала зовсім прозорою! — швидко додала Діті. Вона, здавалося, вже оклигала від шоку.

— Щ-що? — перепитала я.

— Тс-с-с-с! — сердито зашипіла Лую на Діті.

— Справді! — прошепотіла Діті.

Мені захотілося дряпнути нігтями підлогу. «Що це взагалі було?» — замислилася я. Мені аж чувся запах напруження на власній шкірі. А ще, зрозуміла я, чувся той, інший запах. Той, який уперше відчула під час пригоди з деревом.

— Їй слід поговорити з Аро, — сказала Ада Нані Мудрій.

Нана Мудра тільки буркнула, суплячись на неї. Ада з острахом відвела очі.

— А хто це? — запитала я.

Ніхто не відповів. Жодна з інших жінок не наважувалася на мене глянути.

— Хто такий Ар-О? — запитала я й повернулася до Діті, Лую та Бінти.

Всі вони знизали плечима.

— Без поняття, — відповіла Лую.

Жодна з жінок не стала розповідати про цього Ар-О далі, і я забула їхні слова. Мені й без цього було через що тривожитися. Наприклад, через оте світле барвисте місце. Наприклад, через овальне око. Наприклад, через кровотечу та печіння в себе між ногами. Наприклад, через необхідність розповісти батькам, що я зробила.

Ми півгодини пролежали там поруч учотирьох, відчуваючи біль. Кожній з нас дали по ланцюжку з тонкого ніжного золота, який слід було носити на животі вічно. Старійшини задерли свої сорочки вище живота, щоб показати нам свої ланцюжки.

— Вони одержали благословення в сьомій із Семи рік, — сказала Ада. — Вони житимуть іще довго після нашої смерті.

Ще кожній з нас дали по камінчику під язик. Це називалося «талембе етану». Цю традицію моя мати схвалювала, хоча її призначення також давно було забуто. У неї був малесенький гладенький помаранчевий камінчик. У всіх груп океке камінчики різні. Наші камінчики були діамантами — я про такі камені ще й не чула. Вони скидалися на гладенькі овальні крижинки. Я з легкістю втримувала свій під язиком. Виймати його можна було лише на час прийому їжі або сну. І попервах треба було поводитись обережно, щоб його не проковтнути: це віщувало нещастя. Я ненадовго замислилася, як моя мати не проковтнула свій камінчик під час мого зачаття.

— Врешті-решт ваш рот із ним потоваришує, — сказала Нана Мудра.

Ми вдягнулися, натягнувши спідню білизну на притиснуту до плоті марлю та обгорнувши голови покривалами. Пішли разом.

— Ми добре впоралися, — сказала Бінта, поки ми йшли. Говорила вона не зовсім розбірливо через розгризену та розпухлу нижню губу. Ми рухалися повільно, з болем на кожному кроці.

— Так. Жодна з нас не закричала, — докинула Лую. Я насупилася. Я ж точно закричала. — Моя мати казала, що в її гурті закричало п’ятеро дівчаток з вісьмох.

— Оньєсонву це було так приємно, що вона заснула, — всміхнулася Діті.

— Я… я думала, що закричала, — сказала я і потерла собі лоба.

— Ні, ти одразу знепритомніла, — заперечила Діті. — А тоді…

— Діті, стули пельку. Ми про таке не говоримо! — прошипіла Лую.

Ми на мить затихли, а наша хода до дороги сповільнилася ще більше. Неподалік гукнула сова, і повз нас протрюхикав якийсь чоловік на верблюді.

— Ми нізащо не скажемо, так? — запитала Лую, дивлячись на Бінту та Діті. Вони кивнули. Вона повернулася до мене із зацікавленням в очах. — То… що сталося?

Я насправді не знала жодної з них. Але здогадувалася, що Діті любить пліткувати. Лую теж, хоча вона старалася поводитися так, ніби не любить. Бінта мовчала, але я задумалася про неї. Я їм не довіряла.

— Я наче заснула, — збрехала я. — Що… що ви побачили?

— Ти дійсно заснула, — сказала Лую.

— Ти була наче скляна, — промовила Діті, округливши очі. — Я бачила крізь тебе.

— Так тривало всього кілька секунд. Усі були ошелешені, але тебе не відпустили, — додала Бінта. Вона торкнулася губи й скривилася.

Я притягнула покривало до обличчя.

— Тебе хтось прокляв? — запитала Лую. — Може, через те, що ти…

— Не знаю, — швидко відказала я.

Діставшись дороги, ми розійшлися. Повернутися до своєї кімнати потай виявилося досить легко. Влягаючись у ліжку, я не могла позбутися відчуття, ніби за мною досі щось стежить.

Наступного ранку я скинула з ніг ковдри та побачила, що моя кров протекла крізь марлю на ліжко. Менструальний цикл у мене почався за рік до цього, тож побачене мене не надто збентежило. Але від крововтрати мені замакітрилось у голові. Я загорнулася в рапу й повільно пройшла на кухню. Там мої батьки сміялися з якоїсь татової репліки.

— Доброго ранку, Оньєсонву, — сказав тато, досі хихочучи.

Коли мати побачила моє обличчя, її усмішка розтанула.

— Що таке? — прошепотіла вона.

— У… у мене все гаразд, — відповіла я, не бажаючи йти звідти, де стояла. — Я просто…

Я відчувала, як по моїй нозі біжить кров. Мені була потрібна свіжа марля. І трохи чаю з вербового листя від болю. «І щось від нудоти», — подумала я й за мить обблювала всю підлогу. Батьки кинулися до мене й посадовили на стілець. Коли я сіла, вони побачили кров. Мати тихо пішла з кімнати. Тато витер рукою блювотиння в мене на губах. Мати повернулася з рушником.

— Оньєсонву, в тебе місячні? — запитала вона, витираючи мені ногу. Коли вона перейшла до верхньої частини стегна, я зупинила її руку.

— Ні, мамо, — сказала я, дивлячись їй у вічі. — Це не вони.

Тато насупився. Мати напружено на мене дивилася. Я затамувала подих. Вона повільно встала. Я не насмілилася ворухнутись, а вона сильно вдарила мене по обличчю, так, що в мене з рота мало не вилетів діамант.

— Ой-йой, жінко! — вигукнув тато і схопив її за руку. — Годі! Дитині болить.

— Чому? — запитала вона мене. Тоді глянула на тата, який досі тримав її за руки, щоб не вдарила мене знову. — Вона зробила це цієї ночі. Пішла на обрізання, — сказала вона.

Тато поглянув на мене вражено, але й, як я помітила, не без захвату. Саме так він дивився, побачивши мене на тому дереві.

— Я зробила це заради тебе, мамо! — крикнула я.

Вона спробувала вирвати руки з татової хватки, щоб дати мені ще одного ляпаса.

— Не смій мене винуватити! Ідіотко дурна! — заволала вона, не зумівши визволити руки з його хватки.

— Я не винувачу… — Я відчувала, як із мене, тепер уже швидше, точиться кров. — Мамо, тату, я ганьблю вас, — сказала я й заплакала. — Моє існування — це ганьба! Мамо, я — твій біль… від дня мого зачаття.

— Ні, ні, — заперечила мати, завзято хитаючи головою. — Я не тому тобі розповіла. — Вона поглянула на тата. — От бачиш, Фаділю! Бачиш, чому я так довго їй не казала?

Тато ще тримав її за руки, але тепер мав такий вигляд, ніби в цей спосіб стримувався сам.

— Таке тут роблять кожній дівчинці, — сказала я. — Тату, ти — популярний коваль. Мамо, ти — його дружина. Вас обох поважають. Я — еву. — Я ненадовго замовкла. — Не зробити цього означає накликати нову ганьбу.

— Оньєсонву! — вигукнув тато. — Мені байдуже, що думають люди! Хіба ти досі цього не знаєш? Га? Ти мала підійти до нас. Невпевненість — не причина це робити!

У мене заболіло серце, та я все одно вірила, що зробила правильний вибір. Може, він і прийняв мою матір і мене такими, якими ми є, але ми жили не у вакуумі.

— У моєму селі такого обрізання не вимагали від жодної жінки, — просичала мати. — Що за варварська… — Відвернулася від мене. Справу вже було зроблено. Вона плеснула в долоні та сказала: — Моя рідна донька!

Вона потерла лоба, ніби розгладжуючи сердиті зморшки. Взяла мене за руку.

— Вставай.

Того дня я не пішла до школи. Натомість мати допомогла мені очистити рану та накрити її чистою марлею. Заварила мені знеболювального чаю з вербовим листям і солодкою кактусовою м’якоттю. Я весь день пролежала в ліжку, читаючи. Мати взяла вихідний, щоб посидіти біля мого ліжка, і через це мені було трохи незатишно. Я не хотіла, щоб вона побачила, що я читаю. Наступного дня після того, як мати розповіла мені історію мого зачаття, я пішла до книжкового дому. Як не дивно, я знайшла те, що шукала, — книжку про мову нуру, мову мого біологічного батька. Я самостійно навчалася її основ. Це б неабияк розлютило мою матір. Тож поки вона сиділа біля мого ліжка, я читала цю книжку, сховавши її за іншою.

Вона весь день просиділа на тому стільці нерухомо, встаючи лише щоб швиденько поїсти чи справити природні потреби. Одного разу вона пішла до свого садка на Розмову з Ані. Мені стало цікаво, що вона каже Всемогутній Богині-Всезнавиці. Я не могла зрозуміти, які стосунки взагалі можуть бути в моєї матері з Ані після всього того, що з нею сталося.

Коли моя мати повернулася, я, читаючи свою книжку про мову нуру й перекочуючи в роті камінець, замислилася, про що вона думає, сидячи поруч і вдивляючись у стіну.