Хто боїться смерті

Розділ 13

Того дня по обіді я загрюкала їй у двері сильніше, ніж хотіла. Я ще була збудженою. У школі я зберігала сердитий спокій. Бінта, Лую й Діті розуміли, що мене слід залишити саму. Після вранішнього візиту до хатини Аро мені слід було прогуляти школу. Та обоє моїх батьків були на роботі, а сама я не почувалася в безпеці. Після школи я пішла просто до будинку Ади.

Вона без поспіху відчинила двері й насупилася. Ада, як завжди, була елегантно вбрана. Її стегна та ноги були щільно загорнуті в зелену рапу, а кофтина того ж кольору мала такі пишні плечі, що якби вона зробила крок уперед, то вони б не пройшли у двері.

— Ти ходила знову, так? — запитала вона.

Я була надто збаламучена, щоб замислитися, звідки вона це знає.

— Він покидьок, — гарикнула я. Вона взяла мене за руку й затягнула всередину.

— Я стежила за тобою, — промовила вона, дала мені чашку гарячого чаю і сіла навпроти мене. — Відколи планувала весілля твоїх батьків.

— І що? — пирхнула я.

— Чому ти прийшла сюди?

— Ви маєте мені допомогти. Аро має мене навчити. Ви можете його переконати? Він — ваш чоловік. — Я посміхнулася. — Чи це брехня, як і Одинадцятий ритуал?

Вона підскочила й дала мені доброго ляпаса. Мені запекло щоку, і я відчула в роті смак крові. Якусь мить вона гнівно дивилася на мене згори вниз. Знову сівши, вона сказала:

— Випий свій чай. Кров змиється.

Я трохи надпила, мало не впустивши чашку з рук.

— П-прошу вибачення, — забелькотіла я.

— Скільки тобі зараз років?

— П’ятнадцять.

Вона кивнула.

— На що ти сподівалася, пішовши до нього?

Якусь мить я сиділа мовчки, боячись говорити. Позирнула на закінчений розпис.

— Можеш говорити, — запевнила вона.

— Я… я про це не думала, — тихо сказала я. — Просто…

Як можна це пояснити? Натомість я поставила те запитання, заради якого прийшла.

— Він — ваш чоловік, — сказала я. — Ви, певно, знаєте те, що знає він. Так мають жити чоловік і дружина. Прошу, ви ж можете навчити мене Великих містичних аспектів? — Я скорчила найскромніше обличчя, на яке була здатна. Вигляд у мене, напевно, був напівбожевільний.

— Як ти про нас дізналася?

— Мені Мвіта розповів.

Вона кивнула й гучно втягнула в себе повітря.

— Отой хлопчисько. Треба намалювати його на розписі. Я зроблю з нього рибочоловіка. Він сильний, мудрий і ненадійний.

— Ми дуже близькі, — холодно сказала я. — А близькі люди діляться секретами.

— Наш шлюб — не секрет, — відповіла вона. — Старші люди знають. Вони всі це бачили.

— Ада-м, що сталося? Між вами та Аро.

— Аро набагато старший, ніж здається. Він мудрий, і дорівнятися до нього може лише кілька людей. Оньєсонву, він за бажання міг би позбавити тебе життя і змусити всіх, і твою матір теж, забути про твоє існування. Будь обережна. — Вона ненадовго замовкла. — Я знала все це, відколи його зустріла. Саме тому й зненавиділа його після першої нашої зустрічі. Ніхто не повинен мати таку владу. Але він неначе знаходив мене знов і знов. Щоразу, коли ми сперечалися, щось зросталося.

І я, пізнаючи його, усвідомила, що головне для нього — не влада. Він застарий для цього. Принаймні я так думала. Ми одружилися з кохання. Він кохав мене, тому що я заспокоювала його й допомагала мислити чіткіше. Я кохала його, тому що, коли я здолала його нахабство, він став добре зі мною поводитись, а ще… ну, мені хотілося навчитися всього, чого він міг мене навчити. Мати казала мені, що виходити заміж треба за того, хто може не лише забезпечити, а й збільшити мої знання. Наш шлюб мав бути міцним. Якийсь час так і було… — Вона зупинилася. — За потреби ми працювали разом. Джуджу Одинадцятого ритуалу допомагає дівчині захищати свою честь. Я сама знаю, як це складно.

Вона зупинилася й несвідомо поглянула на зачинені парадні двері.

— Щоб тобі стало легше, Оньєсонву… я розповім тобі секрет, якого не знає навіть Аро.

— Добре, — погодилася я. Але не знала точно, чи хочу взагалі його почути.

— У п’ятнадцять років я кохала одного хлопця, а він скористався цим, щоб домогтися близькості зі мною. Мені її насправді не хотілося, та він вимагав, погрожуючи, що перестане зі мною розмовляти. Так тривало місяць. Тоді він втомився від мене й усе одно перестав зі мною розмовляти. Моє серце було розбито, але це виявилося найменшою з моїх проблем. Я завагітніла. Коли розповіла батькам, моя мати закричала і обізвала мене ганьбою, а батько заволав і схопився за серце. Вони відправили мене до материної сестри та її чоловіка. Туди довелося їхати місяць на верблюді. Їхнє місто звалося Банза.

Мені заборонялося виходити надвір, доки я не народила. Я в дитинстві була кощавою і залишалася такою під час вагітності — тільки живіт розростався. Дядько вважав, що це смішно. Він казав, що той хлопчик, якого я ношу, певно, є нащадком велетенської золотої пані з Джвагіра. Якщо я взагалі всміхалася в той час, то лише завдяки йому.

Та здебільшого я була нещасна. Я весь день ходила по хаті, бажаючи вийти надвір. А через вагу свого тіла почувалася страшенно чужою. Тітка зглянулася наді мною і якось принесла додому трохи фарби з ринку, пензлик і п’ять пальмових гілок, знебарвлених і висушених. До цього я жодного разу не пробувала малювати. Я дізналася, що можу намалювати сонце та дерева, те, що є надворі. Тітка з дядьком навіть продали деякі мої картини на ринку! Оньєсонву, я мати двійнят.

Я охнула і сказала:

— Ані добре з вами обійшлася!

— Виносивши двійню у п’ятнадцять, я в цьому сумніваюся, — відповіла вона. Але всміхнулася. Близнята — яскравий знак любові Ані. Також близнятам часто платять за те, щоб вони жили в якомусь місті. Якщо стається якась халепа, завжди кажуть: якби не близнята, було б іще гірше. У Джвагірі, наскільки я знала, близнят не було.

— Дівчинку я назвала Нууму, а хлопчика — Фанта, — продовжила Ада. — Коли їм було близько року, я повернулася сюди. Малеча залишилася з моїми тіткою та дядьком. Банза була досить далеко, щоб я не мала змоги просто так узяти й побігти туди. Моїм дітям зараз має бути по тридцять з лишком років. Вони жодного разу до мене не приїхали. Фанта і Нууму. — Вона трохи помовчала. — То ти розумієш? Дівчат слід захищати від їхньої ж дурості, і вони не мають страждати через дурість хлопців. Джуджу змушує дівчину проявити твердість, коли це необхідно.

«Але інколи дівчину все одно примушують», — подумала я, згадавши Бінту.

— Аро нічого не став мене навчати, — сказала вона. — Я запитала про Містичні аспекти, а він лише посміявся з мене. Мене це влаштовувало, та коли я питала його про якісь дрібниці — скажімо, як сприяти зростанню рослин, віднаджувати мурах від кухні, захищати наш комп’ютер від піску, — він завжди був надто заклопотаний. Він навіть накладав джуджу Одинадцятого ритуалу на скальпелі, коли мене не було поруч! Це здавалося… неправильним.

Ти маєш рацію, Оньєсонву. Між чоловіком і дружиною секретів бути не повинно. Аро повен секретів і ніяк не виправдовується, зберігаючи їх. Я сказала йому, що піду. Він попросив мене залишитися. Він кричав і погрожував. Я — жінка, а він — чоловік, казав він. І справді. Пішовши від нього, я пішла проти всього, чого мене навчили. Це було важче, ніж полишити власних дітей.

Він купив мені цей будинок. Він часто до мене приходить. Ще залишається моїм чоловіком. Саме він описав мені озеро Семи Рік.

— Ого, — сказала я.

— Він завжди надихав мене на малювання. Та коли йдеться про щось глибше, він нічого мені не розповідає.

— Тому що ви — жінка? — зневірено спитала я, згорбивши плечі.

— Так.

— Будь ласка, ада-м, — сказала я. Подумала, чи не стати мені на коліна, але тут згадала, як Мвітин дядько благав чаклуна Даїба. — Попросіть його змінити свою думку. Ви самі казали під час Одинадцятого ритуалу, що мені слід піти до нього.

Вона явно роздратувалася.

— Я була дурною, і прохання в тебе теж дурне, — заявила вона. — Перестань виставляти себе дурепою, приходячи сюди. Йому подобається відмовляти.

Я випила трохи чаю.

— Ой! — вигукнула я: мене раптом осяйнуло. — Той рибочоловік біля дверей. Дуже старий, з напруженими очима. Це ж Аро, чи не так?

— Звісно ж, так, — сказала вона.