Хто боїться смерті

Розділ 16

Відмова.

Такі речі доходять до людини поступово, непомітно. Згодом вона несподівано розуміє, що готова знищити все. Я п’ять років жила під загрозою з боку біологічного батька. Три роки Аро відмовляв мені, відмовлявся мені допомагати. Двічі — в розмові особисто зі мною і багато разів — у розмові з Мвітою, а може, навіть з Адою та Наною Мудрою. Я знала, що відповісти на мої запитання міг лише Аро. Саме тому я не пішла з Джвагіра після пережитого в Домі Осуґбо. Куди б я пішла?

За день до цього тата привезли додому на братовому верблюді. Він скаржився на біль у грудях. Покликали цілительку. Ніч була довга, і я проплакала її всю. Без упину думала про те, що якби Аро навчав мене до цього, я змогла б вилікувати тата. Тато був надто молодий і здоровий для проблем із серцем.

Мені стискало голову. Всі звуки здавалися приглушеними. Я вдягнулась і потай чкурнула з дому. План у мене був лише один: домогтися свого. Я зійшла з головної дороги на стежку, що вела до хатини Аро. Почула ляскання крил. Гриф на пальмі в мене над головою стежив за мною злими чорними очима. Я насупилась, а тоді заклякла: до мене дійшло. Я відвела погляд, сподіваючись приховати свої думки. Той гриф не був грифом і не був ним п’ять років тому, коли я його бачила. О, як Аро не міг розуміти, що я знаю його з усіх боків, як знаю з усіх боків будь-яку істоту, на яку оберталася? Падіння тієї пір’їни з його тіла стало для нього величезною помилкою.

Саме тому я відчувала такий приплив сили щоразу, коли оберталася на грифа. Я оберталася на Аро в подобі грифа. Це тому мені було так легко навчатись у Мвіти? Але я вже мала дар ешу. Я пошукала у себе в голові Великі містичні аспекти. Нічого не знайшла. Ну й нехай. Гриф полетів геть. «Я вже йду», — подумала я.

Нарешті я прийшла до хатини Аро. Я відчула голодний спазм, і світ навколо мене став барвистим. На хатині та в повітрі затанцювали скупчення яскравого світла. Чудовисько накинулося на мене, коли я дісталася кактусових воріт. Хатину Аро стеріг маскарад[10], справжній маскарад. Того дня Аро неначе відчував потребу в захисті. Маскаради часто з’являються на святкуваннях. Тоді вони — просто чоловіки, які танцюють під бій барабана, вдягнені в пишні костюми з тканини та рафії.

«Ток-ток-ток», — забив невеличкий барабан, і справжній маскарад помчав на мене, здіймаючи за собою хмару піску заввишки з мій будинок і завширшки з трьох верблюдів. Маскарад трусив запорошеним барвистим подолом. Його дерев’яне лице вишкірилося глузливою усмішкою. Він несамовито танцював, підскакуючи до мене, а тоді відступаючи. Я не рушала з місця навіть тоді, коли він розмахував руками з голчастими пальцями за дюйм від мого обличчя.

Я так і не втекла, тому дух зупинився й завмер на місці. Ми подивились одне на одного; я при цьому задерла голову, а він опустив свою. Мої сердиті очі пильно вдивлялись у його дерев’яні. Він чимось клацнув, і низьке відлуння цього звуку промайнуло моїми кістками. Я скривилась, але не ворухнулася. Він зробив так тричі. На третій раз я відчула, як усередині мене щось зрушується, наче тріснута кісточка пальця. Маскарад повернувся й повів мене до хатини Аро. Рухаючись, він поволі щез.

Аро стояв на порозі своєї хатини, дивлячись на мене так, як дивиться чоловік на вагітну жінку, випадково натрапивши на неї у вбиральні під час випорожнення.

— Оґо Аро, — заговорила я. — Я прийшла просити вас узяти мене до себе в учні.

У нього роздулися ніздрі, так, ніби він занюхав якусь гниль.

— Будь ласка. Мені шістнадцять років. Ви не пошкодуєте.

Проте він не заговорив. У мене запалали щоки, а в очі хтось ніби тицьнув пальцями.

— Аро, — стиха промовила я. — Ви будете мене навчати.

Та він усе одно нічого не говорив.

— Ви БУДЕТЕ мене…

У мене з рота вилетів діамант. Я закричала з усієї сили:

— НАВЧАЙТЕ МЕНЕ! ЧОМУ ВИ МЕНЕ НЕ НАВЧАЄТЕ? ЩО З ВАМИ НЕ ТАК? ЩО З ВАМИ ВСІМА НЕ ТАК?

Мій репет швидко поглинула пустеля, та й усе. Я опустилася на коліна і при цьому пірнула туди, де побувала під час обрізання. Це вийшло в мене само собою. Я здалеку чула власний крик, але це мене не бентежило. У цьому місці духів я була хижачкою. Я мимоволі полетіла на Аро. Я знала, як і де його атакувати, тому що знала його. Я була палючим світлом, рішучо налаштованим випалити зсередини саму його душу. Я відчула його шок.

Я забула, навіщо прийшла. Я роздирала, дряпала й палила. Запах підсмаленого волосся. Аро приємно гарчить від болю. А тоді я відчула сильний поштовх у груди. Розплющила очі. Повернулася до свого фізичного тіла й полетіла назад. Важко приземлилася, ковзнувши назад ще на кілька футів. Мені здерло піском шкіру з долонь і задньої поверхні гомілок. Моя рапа розв’язалась, оголивши ноги.

Я лежала на спині й дивилася на небо. На мить до мене прийшло видіння, якого я не могла бачити. Я була своєю матір’ю за сотню миль звідти, на Заході, сімнадцять років тому. Лежала на спині. Чекала на смерть. Моє тіло, її тіло, було ніби суцільний вузол болю. Повне сімені. Але живе.

Тоді я повернулася в пісок. Неподалік мекнула одна з його кіз, квокнула курка. Я була жива. «Захищатися — марна справа», — подумала я. Я мала якимось робом знайти того, хто скривдив мою матір, того, хто полював на мене. Я мала влаштувати полювання на нього. «А коли його знайду, — подумала я, — то вб’ю». Я сіла. Аро лежав на землі перед своєю хатиною.

— Тепер я розумію, — голосно промовила я. Чомусь помітила свій діамант. Підняла його і, не замислюючись і не стерши з нього пісок, закинула під язик. — Ви… ви не хочете навчати дівчат або жінок, тому що боїтеся нас! В-в-ви боїтеся наших емоцій! — Я істерично реготнула, а тоді посерйознішала. — Цієї причини не досить!

Я підвелася. Аро тільки застогнав. Він не хотів говорити зі мною навіть напівмертвий.

— Будь проклята твоя мати! Будь проклятий весь твій рід! — вигукнула я. Повернулася вбік і плюнула. Слина була червоною від крові. — Я краще помру, ніж дозволю тобі мене навчати!

Раптом я відчула болючий спазм у горлі. Скривилася. Прийшло відчуття провини. Я не хотіла його вбивати. Я хотіла, щоб він мене навчав. Тепер міст було спалено. Я наново пов’язала рапу й пішла додому.

Коли Мвіта знайшов його годину по тому, він досі лежав там, де я його покинула. Мвіта побіг до Дому Осуґбо по старійшин. Оскільки в Домі «тонкі стіни», за кілька годин звістка про те, що я зробила з Аро, облетіла весь Джвагір. Мої батьки були у своїй кімнаті, коли я почула стукіт у двері. Я знала, що це Мвіта. Відчинила я їх не без вагань. Коли я пустила його всередину, він схопив мене за руку й потягнув у глиб будинку.

— Що ти накоїла, жінко? — прошипів він.

Не встигла я відповісти, як він грубо підштовхнув мене до стіни і притиснув до неї.

— Стули пельку, — суворо прошепотів він. — Можливо, Аро зараз помирає.

Я охнула, і він кивнув.

— Так, ти відчуваєш свою провину. Чому ти така дурна? Що з тобою не так? Ти небезпечна для себе самої, для всіх нас! Часом я думаю, чи не варто тобі себе вбити! — Він відпустив мене і відступив на крок. — Як ти могла?

Я стояла мовчки, потираючи невеличкий шрам на лобі.

— Нікого ближчого до батька, ніж він, у мене не буде, — промовив Мвіта.

— Як ти можеш називати цю людину своїм батьком? — відказала я.

— Що ти знаєш про справжніх батьків? — сплюнув він. — Ти такого ніколи не мала! Тільки опікуна. — Він повернувся, збираючись піти. — Знаєш, що з нами зроблять, якщо він помре? — запитав він через плече. — Вони прийдуть за нами. Ми підемо тією ж дорогою, що й мої батьки.

Тієї ночі, об одинадцятій, з’явилось оте червоне око. Я зухвало дивилася на нього: хай тільки щось спробує. Воно висіло наді мною якусь хвилину, пильно дивлячись на мене. А тоді щезло. Те саме сталося наступної ночі. І наступної.

Чуток було безліч. Лую казала, що і мене, і Мвіту підозрюють у побитті Аро. «Дехто каже, ніби бачив, як ти того ранку йшла до нього, — розповідала вона. — Ніби ти здавалася сердитою й готовою вбивати».

Тато взяв кілька вихідних на роботі, щоб видужати від своїх хвороб, і мати нічого не розповіла йому про те, що я зробила. Моя мати та її таємниці. Вона чудово їх зберігала. Тож він, на щастя, не знав нічого про ті чутки. Але мати все ж таки спитала мене, чи є в них правда.

— Я не дурна, — сказала я їй. — Аро не такий простий, яким його вважають.

Люди знов і знов казали одне одному: діти-еву народжуються від насильства, і тому вони неминучо стають жорстокими. Минали дні. Аро досі хворів. Я готувалася до полювання на відьму. «Це відбудеться в день смерті Аро», — подумала я. Спакувала невеличку торбочку з речами, таку, щоб легше було втекти. І тому за п’ять днів, коли помер тато, люди вже дивилися на мене з великою підозрою.