Хто боїться смерті

Розділ 52

Ми вирушили зі Ссолу пізно-пізно вночі. З нами пішли вождиня Сесса, вождь Уссон, Ссайку і Тінґ.

— У вас буде одна година, тож рухайтеся швидко, — застеріг Ссайку, поки ми востаннє проходили повз намети. — Якщо втрапите в бурю, коли я її поновлю, напружтесь і йдіть далі.

Я почула тупіт маленьких ніжок.

— Еєсс! — просичала вождиня Сесса. — Вертай у ліжко!

— Але ж вона йде, мамо! — прокричала у сльозах Еєсс.

Її гучний голос розбудив кількох людей у навколишніх наметах. Тінґ лайнулася собі під носа.

— Прошу всіх повернутися до ліжок, — промовив вождь Уссон.

Люди все одно повиходили.

— Хіба нам не можна попрощатися, вождю? — запитав якийсь чоловік.

Вождь Уссон зітхнув і з неохотою погодився. Люди знову зашепотіли, їх стало більше. За хвилину вже зібрався великий натовп.

— Ми знаємо, куди вони йдуть, — сказала одна жінка. — Дайте нам бодай їх провести.

— Присутність Оньєсонву приносила нам радість, — сказала інша жінка. — Хоч вона й дивачка.

Всі засміялися. Шурхотячи босими ногами по піску, зібралося ще більше людей.

— Її гарна подруга, Лую, теж принесла нам радість, — заявив якийсь чоловік. Кілька чоловіків із ним погодилось, і всі знову розсміялися. Хтось запалив ароматичні палички. За кілька секунд усі наче за підказкою заспівали мовою ва. Ця пісня була схожа на зміїний хор і легко перекривала шум бурі. Співаючи, вони не всміхалися. Я здригнулася.

Еєсс міцно вчепилася в мою ногу. Схлипнула і врешті-решт сховала личко в мене на стегні. Якби я не несла вантаж на спині, то підняла б її. Я поклала руку їй на спину і притиснула її до себе. Коли пісня скінчилася, вождині Сессі довелося відривати Еєсс від моєї ноги. Вождиня дозволила дівчинці обняти мене й нагородити слинявим поцілунком у шию, відіслала її геть, а тоді поцілувала кожного з нас у щоку. Вождь Уссон потиснув Мвіті руку, а мене з Лую поцілував у лоба. Ссайку і Тінґ провели нас до краю бурі.

— Дивись уважно, — сказав Ссайку Тінґ, коли ми стали перед бурею. — Коли буря близько, все інакше. Опустіться на коліна.

Він підняв руки й повернув долоні до бурі. Проказав щось мовою ва й повернув долоні вниз. Коли він притиснув силу бурі до землі, та задрижала. Руки Ссайку напружились, і я побачила, як ворушаться під зморшками м’язи його шиї. Весь пісок, який був у повітрі, впав зі звуком, що нагадав мені сичання, який ва дуже часто вживають у своїй мові. «С-с-с-с-с-с-с-с-с». Ми прикрили обличчя, захищаючись від пилу. Ссайку просувався вперед. Порив вітру повністю звіяв пил, очистивши повітря. Нічне небо було всіяне зорями. Я вже так звикла до невпинного фонового шуму бурі, що мені здалося, ніби запанувала цілковита тиша.

Ссайку повернувся до Тінґ.

— Не користуйся словами, як я, а пиши в повітрі.

— Знаю, — сказала вона.

— Дізнавайся це знову, — відповів він. — І знову. — Він поглянув на Мвіту й узяв його за руку. — Подбай про Оньєсонву.

— Звичайно, — сказав Мвіта.

Він повернувся до Лую.

— Мені про тебе розповідає Тінґ. Ти вельми схожа на чоловіка сміливістю та… іншими апетитами. Я знову думаю: чи, бува, не випробовує мене Ані, показуючи таку жінку, як ти? Ти розумієш, на що йдеш?

— Чудово розумію, — відповіла Лую.

— Тоді подбай про цих двох. Ти їм потрібна, — сказав він.

— Знаю, — сказала Лую. — І дякую. — Поглянула на Тінґ. — Дякую вам обом, а ще дякую вашому селу. За все.

Вона потиснула руку Ссайку й міцно обняла Тінґ. Далі Тінґ підійшла до Мвіти, обняла його й поцілувала в щоку. Мене не обіймали й навіть не торкалися ні Тінґ, ні Ссайку.

— Стережися своїх рук, — сказала мені Тінґ. — І пам’ятай про них.

Вона замовкнула зі сльозами на очах. Хитнула головою й відступила.

— Дорогу ви знаєте, — промовив Ссайку. — Не зупиняйтеся, поки не дійдете.

Коли ми пройшли більше милі, у нас за спинами здійнялася піщана буря. Вона бісилась і крутилась, як жива хмара, що дряпає ясне небо. Ми, чаклуни, звісно, люди могутні. Шал і сила тієї бурі лише зайвий раз це доводили. Ми із Мвітою та Лую повернули на захід і пішли.

— Ми десь біля води, — зауважив Мвіта.

Щойно зійшло сонце, я насунула покривало собі на обличчя. Мвіта і Лую зробили так само. Спека була задушлива, але не така, як раніше. Важча, вологіша. Мвіта мав рацію. Десь поблизу була вода.

У наступні кілька днів ми почали постійно носити покривала, щоб не нагріватись. Але ночами нам було комфортно. Всі ми говорили небагато. Надто важко у нас було в голові. Так у мене з’явилися час і тиша, що давали змогу по-справжньому замислитися над усім, що відбулось у Ссолу.

Я померла, була створена заново, а тоді повернулася. Мої руки, які були вкриті похмурими чорними символами й постійно злегка пахли спаленими квітами, досі мене дивували. Коли Мвіта й Лую спали, я тихцем вибігала, оберталася на грифа й ширяла в повітрі. Тільки так я могла стримувати свої похмурі сумніви.

В подобі грифа, грифа, який був Аро, мій розум був оригінальним, гострим і впевненим. Я знала, що можу перемогти Даїба, якщо зосереджуся й буду відважною. Розуміла, що тепер я надзвичайно могутня, що я здатна на неможливе й навіть більше. Але в подобі Оньєсонву, чаклунки-еву, виліпленої самою Ані, я була здатна думати лише про отриманий від Даїба прочухан. Я не могла змагатися з ним навіть після створення заново. Я мала загинути. А ще мені чимраз сильніше хотілося просто заповзти в якусь печеру і здатися. Я й гадки не мала, що невдовзі одержу можливість зробити саме це.