Хто боїться смерті

Розділ 2

Всякий може зрозуміти, що я — дитина від зґвалтування, лише поглянувши на мене. Але тато, вперше мене побачивши, геть не звернув на це уваги. Він — єдина людина, крім моєї матері, про яку я можу сказати, що вона полюбила мене з першого погляду. Почасти саме тому мені було так важко його відпустити, коли він помер.

Саме я обрала тата для своєї матері. Мені було шість років.

Ми з матір’ю нещодавно прийшли до Джвагіра. До цього ми були пустельними кочівницями. Якось, коли ми блукали пустелею, мати зупинилася, ніби почувши інший голос. У неї часто бували такі дивацтва: вона мовби розмовляла з кимось, але не зі мною. Тоді вона сказала:

— Тобі час іти до школи.

Я була ще надто малою, щоби зрозуміти її справжні мотиви. У пустелі я почувалася цілком щасливою, але невдовзі після того, як ми прибули до міста Джвагіра, моїм ігровим майданчиком став місцевий ринок.

За перші кілька днів мати продала більшість своїх кактусових десертів, щоб швидко заробити. У Джвагірі кактусові десерти були цінніші за гроші. Це був смачний делікатес. Моя мати самотужки навчилася його виробляти. Вона, певно, завжди мала намір повернутися до цивілізації.

За кілька тижнів вона висадила шматочки кактуса, які зберегла, і поставила ятку. Я допомагала їй як могла. Носила та розкладала речі, а також закликала покупців. За це вона щодня виділяла мені годину вільного часу на блукання. У пустелі ясними днями я наважувалася відходити від матері на милю з лишком. Я ніколи не губилася. Тож ринок для мене був малий. Однак там було на що подивитись, а халепа могла чигати за кожним рогом.

Я була щасливою дитиною. Коли я проходила, люди невдоволено прицмокували, бурчали й відводили очі. Та мені було байдуже. Треба ж було ганятися за курми та свійськими лисами, презирливо перезиратися з іншими дітьми, спостерігати за суперечками. Пісок на землі часом бував мокрим від розлитого верблюжого молока; також він бував маслянистим і пахучим від ароматичної олії з переповнених пляшечок, яка змішувалася з попелом від пахощів і часто липнула до верблюжого, коров’ячого чи лисячого гною. Тутешній пісок був дуже забруднений, тоді як у пустелі видавався неторканим.

На той час, коли я знайшла тата, ми прожили у Джвагірі всього кілька місяців. Того доленосного дня було спекотно й сонячно. Я пішла від матері, взявши з собою чашку води. Найперше мені захотілося піти до найдивнішої будівлі Джвагіра — Дому Осуґбо. Мене завжди щось вабило до цієї великої квадратної будівлі. Вона, прикрашена дивними фігурами та символами, була найвищою спорудою у Джвагірі, а також єдиною повністю збудованою з каменю.

— Колись я туди зайду, — сказала я, пильно дивлячись на неї. — Але не сьогодні.

Я відійшла далі від ринку та опинилася в районі, якого ще не досліджувала. У магазині електроніки продавали потворні відновлені комп’ютери. То були невеликі чорні та сірі прилади з оголеними материнськими платами та потрісканими корпусами. Я замислилася: може, вони й на дотик такі огидні, як на вигляд? Мені ще не довелося торкатися комп’ютера. Я потягнулася до одного з них.

— Та![1] — вигукнув власник із-за рундука. — Не чіпай!

Я відпила трохи води й пішла далі.

Врешті-решт ноги принесли мене до печери, повної вогню та шуму. Парадні двері тієї білої цегляної будівлі стояли відчинені. Всередині було темно — лише вряди-годи спалахувало вогненно-червоне світло. З приміщення, наче із роззявленої пащі чудовиська, виходив жар, гарячіший за вітерець. На фасаді будівлі висіла чимала вивіска:

КУЗНЯ ОҐУНДІМУ — БРОНЗИ НЕ ЗЖЕРТИ БІЛИМ МУРАХАМ, ЗАЛІЗА НЕ ЇДЯТЬ ЧЕРВИ

Я примружилася й розгледіла всередині високого, дуже мускулистого чоловіка. На його смаглявій лискучій шкірі темніла сажа. «Схожий на якогось героя з Великої Книги», — подумала я. На руках він мав рукавиці, сплетені з тонких металевих ниток, а на його обличчі були міцно закріплені чорні захисні окуляри. Він, роздувши ніздрі, бив по вогню великим молотом. На його велетенських руках із кожним ударом грали м’язи. Він міг би бути сином Оґун, богині металу. У його рухах було видно велику радість. «Але він, здається, дуже хоче пити», — подумала я. Уявила собі, як палає його горло, повне попелу. Чашка води досі була при мені. Вона була наполовину повною. Я зайшла до його кузні.

Всередині було ще спекотніше. Однак я виросла в пустелі. Я звикла до крайньої спеки та холоду. Я насторожено стежила, як з металу, по якому він б’є, розсипаються іскри. А тоді якомога поштивіше сказала:

— Оґо[2], у мене для вас є вода.

Мій голос його наполохав. А побачивши, що в кузні стоїть довготелеса маленька дівчинка з тих, кого люди звуть еву, він наполохався ще більше. Він підняв захисні окуляри. Шкіра довкола його очей, там, куди не падала сажа, мала приблизно такий колір, як і темно-брунатна шкіра моєї матері. «Білки його очей страшенно білі як на людину, що весь день дивиться на вогонь», — подумала я.

— Дитино, тобі тут не місце, — сказав він. Я відступила. Голос у нього був лункий. Звучний. Якби ця людина заговорила в пустелі, її б почули тварини за багато миль.

— Тут не так уже й жарко, — сказала я. Простягнула йому воду.

— Ось, — я підійшла ближче, гостро усвідомлюючи, хто я така. Я була вдягнена в зелену сукню, яку мені пошила мати. Матерія, хоч і легка, але вкривала мене повністю, аж до щиколоток і зап’ястків. Вона була б рада закрити мені лице покривалом, але не наважувалася.

Це було дивно. Здебільшого мене цуралися, тому що я була еву. Але часом довкола мене збиралася юрба жінок.

— Але ж її шкіра… — казали вони одна одній, ніколи не звертаючись безпосередньо до мене. — Вона така гладенька й ніжна. На вигляд — майже як верблюже молоко.

— А волосся в неї дивовижно пишне, схоже на хмарку з висушеної трави.

— Очі в неї — як у пустельної кішки.

— Ані творить з потворності дивну вроду.

— Можливо, до свого Одинадцятого ритуалу вона стане вродливою.

— А нащо їй його проходити? Її ж ніхто не візьме заміж.

А тоді — сміх.

На ринку чоловіки пробували мене вхопити, але я завжди була швидша та вміла дряпатися. Навчилася в пустельних котів. Усе це збивало з пантелику мій шестирічний розум. Тепер, стоячи перед ковалем, я боялася, що він теж оцінить мої потворні риси як дивовижно чарівливі.

Я простягнула йому чашку. Він узяв її й почав довго, жадібно пити, втягуючи кожну краплинку. Я була висока як на свій вік, але й він був високий як на свій. Побачити усмішку на його обличчі я змогла, лише відкинувши голову назад. Він протяжно й полегшено зітхнув і віддав мені чашку.

— Добра вода, — сказав він і повернувся до свого ковадла. — Ти надто висока і вже точно надто смілива, щоб бути водяним духом.

Я всміхнулась і сказала:

— Мене звати Оньєсонву Убайд. А вас, оґо?

— Фаділь Оґундіму, — відповів він і поглянув на свої руки в рукавичках. — Я б потиснув тобі руку, Оньєсонву, але рукавиці в мене розпечені.

— То пусте, оґо, — сказала я. — Ви ж коваль!

Він кивнув.

— Як і мій батько, його батько, його батько і до нього.

— Ми з матір’ю всього кілька місяців як сюди дісталися, — бовкнула я. Аж тут усвідомила, що вже вечоріє. — Ой. Мені час іти, оґо Оґундіму!

— Дякую за воду, — сказав він. — Ти правильно подумала. Я хотів пити.

Після того я ходила до нього часто. Він став моїм найкращим і єдиним другом. Якби моя мати знала, що я воджуся з чужим чоловіком, вона б побила мене й на кілька тижнів позбавила вільного часу. Учень коваля, чоловік на ім’я Джі, ненавидів мене й показував це, шкірячись з огидою щоразу, коли мене бачив, ніби я була хворою дикою твариною.

— Не зважай на Джі, — порадив коваль. — З металом він справляється добре, але уяви йому не вистачає. Прости йому. Він примітивний.

— А ви вважаєте, що в мене лихий вигляд? — спитала я.

— Ти прекрасна, — всміхнувся він у відповідь. — Те, як дитину було зачато, — не її провина і не її тягар.

Я не знала, що означає слово «зачато», а питати не стала. Він назвав мене прекрасною, і я не хотіла, щоб він узяв свої слова назад. На щастя, Джі зазвичай приходив пізно, коли ставало прохолодніше.

Невдовзі я почала розповідати ковалеві про своє життя в пустелі. Я була надто юна, щоби знати, що маю тримати такі дражливі відомості при собі. Я не розуміла, що моє минуле, саме моє існування — дражлива тема. Він, своєю чергою, розповів мені дещо про метал — скажімо, який метал легко піддається теплу, а який — ні.

— Якою була ваша дружина? — якось запитала я. Насправді це я просто патякала, аби не мовчки. Мене більше цікавив невеликий стосик хліба, який він мені купив.

— Нджері. Вона була чорношкіра, — сказав він і обхопив одне стегно обома великими руками. — А ще мала дуже сильні ноги. Вона була наїзницею, брала участь у перегонах на верблюдах.

Я проковтнула хліб, який жувала.

— Справді? — вигукнула я.

— Казали, що вона тримається на верблюдах завдяки ногам, але я знав правду. Вона також мала певний дар.

— Який дар? — запитала я, нахилившись уперед. — Вона вміла проходити крізь стіни? Літати? Їсти скло? Обертатися на жука?

Коваль засміявся.

— Ти дуже багато читаєш, — сказав він.

— Я двічі прочитала Велику Книгу! — похвалилася я.

— Це вражає, — промовив він. — Що ж, моя Нджері вміла розмовляти з верблюдами. Розмовляти з верблюдами — це чоловіча робота, тож вона обрала замість цього перегони на верблюдах. І Нджері не просто змагалася в перегонах. Вона в них перемагала. Ми познайомилися підлітками. Одружилися, коли нам було по двадцять.

— Який у неї був голос? — запитала я.

— О, її голос був бентежний і прекрасний, — сказав він.

Тут я спантеличено насупилася.

— Вона була дуже гучна, — пояснив він і взяв шматочок мого хліба. — Вона дуже багато сміялася, коли раділа, і дуже багато кричала, коли дратувалася. Розумієш?

Я кивнула.

— Якийсь час ми були щасливі, — сказав він і зупинився.

Я стала чекати, коли він продовжить. Знала, що зараз буде найгірше. Коли ж він просто витріщився на свій шматочок хліба, я сказала:

— Ну? Що було далі? Вона вас образила?

Він реготнув, і я зраділа, хоч і питала всерйоз.

— Ні, ні, — відповів він. — У день найшвидших перегонів у її житті сталося дещо жахливе. Це треба було бачити, Оньєсонву. Це був фінал перегонів на честь свята дощу. Вона вже перемагала в цих перегонах, але того дня збиралася побити світовий рекорд швидкості на дистанції в півмилі.

Він зупинився.

— Я був на фінішній прямій. Ми всі там були. Земля ще лишалася слизькою після сильного дощу, який пройшов уночі. Перегони треба було проводити в якийсь інший день. Її верблюд наближався, біг так, що в нього аж ноги підгиналися. Він біг так швидко, як ще не біг жоден верблюд. — Коваль заплющив очі. — Зробив один неправильний крок і… впав. — У нього урвався голос. — Кінець кінцем Нджері погубили саме сильні ноги. Вони втрималися, коли верблюд упав, і він розчавив її своєю вагою.

Я охнула й затиснула рота руками.

— Якби вона впала з верблюда, то вижила б. Ми прожили у шлюбі всього три місяці. — Він зітхнув. — Верблюд, на якому вона їхала, відмовився йти від неї. Він повсюди ходив за її тілом. За кілька днів після її кремації верблюд помер від туги. Верблюди повсюди плювалися та стогнали ще кілька тижнів.

Він знову надягнув рукавиці й повернувся до ковадла. Розмова скінчилася.

Минали місяці. Я й далі ходила до нього раз на кілька тижнів. Я знала, що випробовую долю з моєю матір’ю. Але вважала, що тут варто ризикувати. Якось він запитав, як у мене справи.

— Нормально, — відповіла я. — Про вас учора говорила одна пані. Сказала, що ви — найвидатніший коваль усіх часів і що якийсь Осуґбо добре вам платить. Це йому належить Дім Осуґбо? Я завжди хотіла туди зайти.

— Осуґбо — не людина, — відповів він, оглядаючи шмат кутого заліза. — Це група джвагірських старійшин, які підтримують лад, голови нашого уряду.

— О, — сказала я, не знаючи й не бажаючи знати, що означає слово «уряд».

— Як твоя мати? — запитав він.

— Добре.

— Я хочу з нею познайомитися.

Я затамувала подих і насупилася. Якщо вона довідається про нього, я отримаю найстрашнішого прочухана в житті, а тоді втрачу єдиного друга. «Нащо йому з нею знайомитися?» — замислилася я, раптом відчувши, що сильно ревную матір. Але як мені перешкодити їхньому знайомству? Я закусила губу і з великою неохотою сказала:

— Гаразд.

На превеликий жаль для мене, він прийшов до нашого намету того ж вечора. Та все ж таки він мав приголомшливий вигляд у довгих білих вільних штанях і білому кафтані[3]. На голові в нього було біле покривало. Повністю вдягнутись у біле означало показати себе дуже скромною людиною. Зазвичай так робили жінки. Якщо ж так робив чоловік, то це був дуже незвичний випадок. Він знав, що до моєї матері слід підходити обережно.

Попервах моя мати боялась і сердилася на нього. Коли він розповів їй про свою дружбу зі мною, вона так сильно ляснула мене по сідницях, що я втекла і проплакала кілька годин. Однак менш ніж за місяць тато і моя мати одружилися. Наступного дня після весілля ми з матір’ю переїхали до нього жити. Після цього все мало бути ідеально. П’ять років нам було добре. А тоді почалися дива.