Хто боїться смерті

Розділ 60

Для змін потрібен час, а в мене він сплив.

Щойно я закінчила з тією книгою, щось почалося. Тим часом я встала, щоб побігти, й усвідомила, що мене спіймано. Можу сказати тобі ось що: книга та все, чого вона торкалась, а потім — усе, що торкалося того, чого вона торкалась, і так далі, усе в тій маленькій хатинці з пісковику почало пересуватися. Не в дичавину — це б мене не налякало. До якогось іншого місця. Насмілюся сказати, що в якусь кишеньку в часі, розріз у часі та просторі. Туди, де все було сіре, біле і чорне. Я була б дуже рада постояти на місці й подивитись. Але мене тоді вже тягнули за волосся повз те, що зосталося від тіла Лую, до одного з човнів. Вони були надто сліпі, щоб побачити те, що вже почалося.

Я сиджу тут. Вони прийдуть і візьмуть мене. Я не маю причин опиратися. Не маю мети в житті. Мвіта, Лую й Бінта мертві. Мати надто далеко. Ні, вона мене не провідає. Вона надто розумна для цього. Вона знає, що доля має збутися. Дитина в мені, наша із Мвітою дитина, приречена. Та навіть три дні життя — це все одно життя. Вона зрозуміє. Я не мала її створювати. Я була егоїсткою. Та вона зрозуміє. Її час, як і мій, настане знов у слушну годину. Але це місце, яке ти знаєш, це королівство — після цього дня воно зміниться. Прочитай про це у своїй Великій Книзі. Ти не помітиш, що її переписано. Ще не помітиш. Але її переписано. Все переписано. Прокляття океке знято. Його ніколи не існувало, ша.