Хто боїться смерті

Розділ 40

Через її смерть Лую не ходила до намету Фанасі два тижні. А потім, якось уночі, я знову почула, як вони насолоджуються одне одним.

— Мвіто, — якомога тихіше промовила я, повернувшись до нього. — Мвіто, прокинься.

— М-м-м? — буркнув він, не розплющуючи очей.

— Чуєш? — запитала я.

Він прислухався, а тоді кивнув.

— Знаєш, хто це?

Він кивнув.

— Як давно знаєш? — спитала я.

— Яке це має значення?

Я зітхнула.

— Він чоловік, Оньє.

Я насупилася.

— І? А як же Діті?

— А що вона? Я не бачу, щоб вона туди прокрадалася.

— Все не так просто. Болю вже було вдосталь.

— Біль тільки розпочався, — відповів Мвіта, посерйознішавши. — Хай Лую і Фанасі знаходять радість, поки можуть.

Він узяв у руку мою косу.

— Отже, якби ми з тобою посварилися, — сказала я, — ти б…

— У нас усе інакше, — заявив він.

Ми послухали ще трохи, а тоді я почула ще дещо і лайнулася. Ми із Мвітою звелися на ноги. Ледве вилізши, побачили, як це сталося. Діті задерла свою червону рапу, взявшись за вузол на боці, й попрямувала до намету Фанасі. Йшла вона швидко. Надто швидко, щоб я чи Мвіта могли її спіймати та принаймні не дати їй побачити, як Лую, спітніла і гола, сидить на такому ж спітнілому і голому Фанасі. Він міцно тримався за Лую, посмоктуючи її сосок.

Побачивши Діті через плече Лую, Фанасі так вразився, що затиснув зубами сосок Лую. Вона скрикнула, і Фанасі негайно розтиснув зуби, страшенно боячись, що нашкодив Лую, і з жахом розуміючи, що Діті стоїть поруч і дивиться. На моїй пам’яті лице Діті ще ніколи так не кривилося. Вона схопилася за своє обличчя, вгородила нігті собі у щоки і страхітливо заголосила. Верблюди підскочили швидше за будь-яких інших верблюдів на моїй пам’яті та втекли.

— Що… подивіться на себе! Бінта мертва! Я мертва… Ми всі помремо, а ви займаєтеся цим? — зарепетувала Діті й упала, ридаючи, на коліна.

Фанасі обережно передав Лую рапу, щоб вона прикрилася, й хутенько торкнувся її груді, перевіряючи, якої шкоди він завдав. Він надягнув рапу собі на талію й виліз із намету, сторожко дивлячись на Діті. Лую швидко пішла за ним. Я гнівно зиркнула на неї. Допомогла Діті встати й відвела її подалі від усіх.

— Як давно? — спитала за якийсь час Діті.

— Вже кілька тижнів. Це почалося до… Папа-Ші.

— Чому ж ти мені не сказала?

Вона сіла на пісок і заридала.

— Таке життя, — відповіла я. — Воно не завжди йде так, як ти сподіваєшся.

— Фе! Ти їх бачила? Відчула, як вони пахнуть? — Вона підвелася. — Ходімо назад.

— Зачекай, — попросила я. — Заспокойся.

— Я не хочу спокою. Вони видалися тобі спокійними?

Вона швидко позирнула на мене.

Прочитавши її думки в очах, я підняла палець.

— Притримай язика, — твердо сказала я. — Утримайся від звинувачень, згода?

Коли життя ставало нестерпним, вона завжди звинувачувала в цьому мене. У мене запульсували болем скроні. Я встала. Просто перед нею, не думаючи, що вона бачить, обернулася на грифа. Вискочила з одягу, поглянула на вражене обличчя Діті, верескнула на неї й відлетіла. Із заходу повіяв різкий вітер. Звеселившись, я полетіла на ньому. Було так вітряно, що я на мить замислилася, чи не почнеться, бува, скоро пилова буря.

Я проминула сову. Вона так швидко летіла на південний схід, переборюючи вітер, що майже не глянула на мене. Внизу я помітила верблюдів. Замислилася, чи не спуститися, щоби привітатися з ними, але вони, судячи з усього, провадили особисту розмову. Я пролітала три години. Я так і не спитала, які саме слова прозвучали, коли Діті повернулася до всіх. Мені було байдуже. Я приземлилася там, де залишила свій одяг, і зраділа, що Діті не забрала його з собою. Його віднесло на кілька ярдів убік.

Найперше після повернення до табору я помітила, що повернувся лише один верблюд. Санді.

— Де решта? — запитала я в неї. Вона тільки подивилася на мене. Всі інші сиділи довкола кам’яного багаття, крім Мвіти, який стояв зі збентеженим виглядом. У Діті були осклянілі червоні очі. Лую здавалася самовдоволеною. Фанасі сидів біля Лую, приклавши до обличчя збоку мокру ганчірку. Я насупилася.

— Ви все владнали? — запитала я.

— Я свідок, — відповів Мвіта. — Діті сказала Фанасі слова розлучення… після того, як спробувала віддерти йому обличчя.

— Якби я була чоловіком, ти був би мертвий, — загарчала Діті на Фанасі.

— Якби ти була чоловіком, ти б не опинилася в цій ситуації, — відказав Фанасі.

— Можливо… можливо, я взагалі не мала брати вас із собою, — промовила я. Всі повернулися до мене. — Можливо, піти мали тільки ми із Мвітою: нам нічого втрачати. Але ви… Бінта…

— Еге ж, але вже запізно. Не думаєш? — огризнулася Діті.

Я стиснула губи, але очей не відвела.

— Діті… — заговорив Мвіта, а тоді проковтнув свої слова й відвів очі.

— Що?! — гарикнула Діті. — Ну ж бо, скажи вже те, що хочеш сказати.

— Стули пельку! — крикнув Мвіта, заглушивши стогін вітру. Діті охнула, вражена до краю. — Що з тобою таке?! — продовжив Мвіта. — Він пішов за тобою… аж сюди! Чому, я навіть не уявляю. Ти дитина. Ти балувана й пещена. Для тебе в його діях немає нічого особливого! Тобі вистачає нахабства на них розраховувати. Добре. Але потім ти вирішуєш його відкинути. Тобі якось навіть вдалося дорікнути йому іншими чоловіками. А варто йому вирішити, що він не хоче, щоб із ним так обходились, і прийняти іншу сильну і красиву жінку, як ти починаєш видирати людям волосся, наче якийсь розлючений злий дух…

— Це мене зрадили! — сказала вона, гнівно зиркнувши на мене.

— Так, так, ми вже кілька годин слухаємо, як ти плачешся про зраду. Поглянь, що ти зробила з обличчям Фанасі. Якщо в його рани потрапить зараза, ти звинуватиш у цьому Оньєсонву чи Лую. Скільки ж дурних, дурних дитячих істерик. Ми прямуємо до найпотворнішого місця на землі. Ми скуштували цієї потворності. Ми втратили Бінту! Ти ж бачила, що з нею зробили. Не забувай про мету! Діті, якщо ти хочеш Фанасі, а Фанасі хоче тебе, йдіть і спокійно вступайте у близькість. Робіть це часто, з пристрастю і радістю. Лую, тебе це теж стосується. Якщо ти хочеш насолоджуватися Фанасі, то вперед, ради Ані! Вигадайте щось, поки ще маєте можливість! Оньєсонву спробувала допомогти, знявши це джуджу. Вона постраждала, щоб вам допомогти. Будьте вдячні! І гаразд, ми для вас потворні — вас виховали з цією думкою. Ви не можете визначитися, ким вам нас вважати — друзями чи чимось неприродним. Так склалося. Але навчіться стримувати язики. І пам’ятайте, пам’ятайте, пам’ятайте, чому ми тут.

Він повернувся й пішов геть, важко дихаючи. Нам було нічого додати.

Тієї ночі Діті спала сама — втім, я сумніваюся, що вона хоч трохи спала. А Лую та Фанасі вперше провели всю ніч разом у наметі Фанасі — щоправда, тихо. Ми ж із Мвітою допізна втішалися тілами одне одного. З настанням ранку сонце затьмарила стіна піску, що невпинно наближалася.