Хто боїться смерті

Розділ 33

— Нам необов’язково це робити, — сказала Діті.

— Стули пельку, — гарикнула я. На мою думку, у тому, що сталося зі мною, вона з Бінтою була винна так само, як оті чоловіки.

Ми повернулися на ринок. Була майже перша ночі, і люди нарешті почали збирати свій крам. На щастя, одна жінка, що продавала рапи, ще торгувала. Звістка про те, що сталося, розійшлася швидко. Коли ми дісталися ринку, всі вже знали, хто я така і що зробила з чоловіками, які спробували звернутися до мене з «пропозицією» їх «порозважати».

Жінка, що продавала рапи, дала мені чудову щільну барвисту рапу, оброблену термічним гелем, щоб не нагрівалася під час спеки. Від моїх грошей вона відмовилася, категорично заявивши, що не хоче ніякої халепи. Ще вона подарувала мені кофтину в тон із того ж матеріалу. Я вдягнулася в розкішне вбрання й викинула свій розідраний одяг. Обидві одежини за банзійським звичаєм облягали тіло, підкреслюючи груди та стегна.

Звідки ці люди знали, що я вмію оживляти? Діті, Лую та Бінта могли здогадатися, що я до цього здатна, але деталей не знали. Я навіть не розповідала Мвіті про той день, коли воскресила козу. А ще не розповідала йому, як за наказом Аро повернула до життя нещодавно здохлого верблюда.

Опісля Аро переніс мене до Мвітиної хатини. Я перебувала в частковій комі. Верблюд пробув мертвим годину, тобто гнатися за його духом і вести його назад мені довелося довго. Мвіта так і не розповів мені, що він сказав Аро, побачивши мене, і що зробив, щоб мене оживити. Але після того, як я видужала, Мвіта місяць не розмовляв з Аро.

Відтоді я воскресила мишу, двох птахів і одного собаку. Мені щоразу було легше. Мене могли побачити в кожному з цих випадків, особливо із собакою. Я знайшла його, коли він лежав на дорозі. Маленького песика з бурим хутром. Він був іще теплий, тож нести його до усамітненого місця було ніколи. Я зцілила його прямо там. Він підвівся, облизав мені руку й побіг — як я гадаю, додому. Тоді я теж пішла додому і проблювалася собачою шерстю та кров’ю.

На вершину найвищого пагорба ми вийшли виснаженими. Двоповерховий будинок був великий і простий. Коли ми наблизилися до нього, я відчула запах ладану й почула чийсь спів.

— Праведники, — сказав Фанасі.

Він постукав у двері. Співи всередині припинились, і залунали кроки. Двері відчинилися. Я згадала, де чула назву «Банза», щойно побачила його обличчя. Лую, Бінта й Діті охнули — напевно, теж про це здогадалися.

Він був високий і темношкірий, достоту як Ада. Це була половина найстрашнішої Адиної таємниці. «Вони жодного разу не приїхали до мене», — казала вона.

— Фанта, — промовила я. О, так, я ще пам’ятала, як звали Адиних близнят. — Де ваша сестра Нууму?

Він на одну довгу мить витріщився на мене й запитав:

— Хто ти?

— Мене звати Оньєсонву, — сказала я.

Вирячивши очі, він без вагань узяв мене за руку, затягнув усередину і сказав:

— Вона там.

Жінка, що сказала нам піти до будинку на пагорбі, була егоїстична коза. Вона направила нас туди не зі співчуття. Як ти знаєш, близнята приносять удачу. Банза була невелика й неідеальна, проте відносно щаслива й заможна. Але тепер одна з місцевих близнят нездужала. Фанта провів нас головною кімнатою, у якій пахло солодким хлібом і дітьми, що його там їли.

— Тут ми навчаємо дітей, — швидко пояснив Фанта. — Вони обожнюють це місце, але мою сестру обожнюють іще більше.

Він провів нас нагору сходами, а тоді коридором, і зупинився перед зачиненими дверима, на яких було намальовано дерева. Густий казковий ліс. Він був прекрасний. Серед дерев були очі — і маленькі, і великі, і блакитні, і карі, і жовті.

— Тільки вона, — сказав він Мвіті.

Мвіта кивнув.

— Ми тут почекаємо.

— Далі за коридором є одна кімната, — сказав Фанта. — Бачите, там, де горить світло?

Ми з Фантою провели їх поглядами до кімнати. Мвіта зупинився на мить і зазирнув мені в очі. Я кивнула і сказала:

— Не турбуйся.

— Я не турбуюся, — відповів Мвіта. — Фанто, приходьте по мене, як буде треба.

Увійти до будинку Ади було все одно що спуститися на дно озера. Зайти до кімнати Адиної доньки було все одно що ввійти до лісу — місця, якого я не бачила ніколи, навіть у видіннях. Як і двері, її стіни були від стелі до підлоги розмальовані деревами, кущами й рослинністю. Підійшовши до ліжка її власниці, я насупилася. Вона лежала якось неправильно. Я чула її дихання — неглибоке, хрипке, утруднене.

— Сестро, це Оньєсонву, чаклунка зі Сходу, — промовив Фанта.

У неї округлились очі, а дихання стало ще важчим.

— Уже пізно, — сказала я. — Вибачте.

Нууму змахнула тремтливою рукою.

— Мене звати… — прохрипіла вона. — Нууму.

Я підійшла ближче. Вона була так само схожа на Аду, як і її брат. Але з нею щось було страшенно не так. Здавалося, ніби вона сама перебувала в одному місці, а її стегна — в іншому. Помітивши, як я її роздивляюся, вона всміхнулася й гучно захрипіла.

— Сюди.

Підійшовши ближче, я все зрозуміла. У неї був перекручений хребет. Скрутився, наче змія, що повзе. Вона погано дихала, тому що її легені душив різкий вигин хребта.

— Я… не завжди… була такою, — вимовила Нууму.

— Приведіть Мвіту, — сказала я Фанті.

— Чому?

— Він кращий цілитель, ніж я, — буркнула я.

Коли він пішов, я повернулася до Нууму.

— Ми прийшли до вашого міста кілька годин тому. Шукали двох своїх супутниць. Ми знайшли їх у таверні, де мене спробували зґвалтувати четверо чоловіків, тому що я еву. Якась жінка благала, щоб ми сюди прийшли. Ми сподівалися поїсти, відпочити й почути вибачення. Я прийшла не зцілювати вас.

— Хіба… я просила… тебе мене зцілити?

— Не так багатослівно, — відповіла я і потерла лоба. Усе це було якось незрозуміло. Я почувалася якось незрозуміло.

— Вибач… Вибач мен… і, — прохрипіла Нууму. — Ми… всі від народження… несемо тягар. Д… дехто… більший, ніж… інші.

Зайшли Мвіта з Фантою. Мвіта поглянув на стіни, а тоді — на Нууму.

— Це Мвіта, — сказала я.

— Можна? — запитав Мвіта в Нууму. Вона кивнула. Він обережно допоміг їй сісти, послухав її грудну клітину та оглянув спину. — Стопи відчуваєте?

— Так.

— Як давно це з вами? — спитав він.

— З… тринадцяти років, — відповіла вона. — Але… з часом… стало гірше.

— Їй завжди доводилося ходити з ціпком, — додав Фанта. — Люди знають, що вона скарлючена, але з ліжка вона перестала вставати лише недавно.

— Сколіоз, — констатував Мвіта. — Викривлення хребта. Воно спадкове, але не завжди пояснюється спадковістю. Найчастіше трапляється у дівчаток, хоча у хлопчиків він теж буває. Нууму, ви завжди були худорлявою?

— Так, — підтвердила вона.

— Людей із худою статурою він зазвичай вражає сильніше, — пояснив він. — Ви так дихаєте, тому що у вас стиснені легені.

Поглянувши на Мвіту, я зрозуміла все, що мала знати. Вона помре. Скоро.

— Я хочу поговорити з Оньєсонву, — промовив він, узяв мене за руку й вивів.

У коридорі він тихцем сказав мені:

— Вона приречена.

— Якщо не…

— Ти не знаєш, якими будуть наслідки, — зауважив він. — Та й що це взагалі за люди?

Ми трохи постояли мовчки.

— Це ти постійно кажеш мені вірити, — за якийсь час сказала я. — Ти не думаєш, що нас сюди щось привело? Це Адині діти.

Мвіта насупився й хитнув головою.

— Вона ніколи не мала дітей від Аро.

Я пирхнула.

— Що тобі кажуть очі? Вони — її копії. І вона справді мала дітей. Коли їй було п’ятнадцять, вона завагітніла від якогось дурного хлопчиська. Вона мені про це розповідала. Батьки відправили її народжувати до Банзи. Народилися близнята.

Я повернулася до кімнати.

— Фанто, нам для цього треба винести її надвір, — сказала я.

Він насупився.

— Що ти…

— Ви знаєте, хто я така, — відрізала я. — Не ставте запитань. Я можу зробити це лише надворі.

Мвіта й Фанасі допомогли її винести, тим часом як Діті, Лую та Бінта пішли слідом, боячись запитати, що відбувається. Щоб замовкнути, їм було досить побачити скручену жінку.

— Покладіть її тут, — наказала я, показуючи на місце біля пальми. — Просто на землю.

Коли її клали, вона застогнала. Я стала на коліна біля неї. Я вже відчувала це і сказала всім:

— Відступіться.

А до Нууму сказала:

— Може бути боляче.

Я заходилася втягувати всю енергію навколо себе. Приємно було відчувати, що інші стоять так близько і так бояться. Приємно було відчувати таку сильну тривогу і любов її брата. Приємно було відчувати присутність Мвіти, якого не цікавило ніщо, крім мого добра. Я скористалася всім цим. Зібрала що змогла зі сплячого міста. Неподалік сперечалися брати. Займалися любов’ю п’ятеро пар, у тому числі — дві жінки, які кохали й ненавиділи одна одну. Щойно прокинулося немовля, голодне й вередливе. «Чи можу я це? — подумалося мені. — Я мушу».

Набравши достатньо енергії, я скористалася нею, щоб викопати якнайбільше енергії з землі. Те, що забирала я, неодмінно заміщувалося. Я відчула, як наливається теплом знизу догори моє тіло, мої руки. Поклала їх на груди Нууму. Вона закричала, а я загарчала, прикусивши нижню губу й силкуючись утримати руки на місці. Її тіло почало неспішно зміщуватися. Я відчувала її біль у власному хребті. Мені на очі навернулися сльози. «Тримайся! — подумала я. — Доки це не буде зроблено!» Я відчувала, як так і сяк перекручується мій хребет. Перестала дихати. І тієї ж миті до мене прийшло одкровення. «Я точно знаю, як зняти з Діті, Лую й Бінти джуджу Одинадцятого ритуалу!» Я відклала це знання у віддалений куточок розуму.

— Тримайся, — прошепотіла я самій собі. Якби я прибрала руки, від мене пішла б ударна хвиля, а її хребет залишився б викривленим. Мої руки охолонули. Настав час їх прибирати. Я була готова це зробити. Аж тут до мене звернулася Нууму. Не голосом. Це нам було не потрібно. Ми були з’єднані між собою, наче перебуваючи в одному тілі. Зізнатися в тому, в чому вона зізналася самій собі й мені, було неможливо без великої відваги. Я опустила на неї погляд. Губи в неї були сухі, потріскані, очі налилися кров’ю, а смаглява шкіра втратила блиск.

— Я не знаю як, — промовила я, обливаючись слізьми. Але я це зробила. Вміючи давати життя, я вміла й забирати його. Я подивилася їй у вічі ще секунду. А тоді зробила це. Сягнула духовними руками в неї, а не в землю. «Зелень, зелень, зелень, зелень! — тільки й думала я, витягуючи з неї зелень. — Зелень!»

До мене долинув крик брата Нууму:

— Що вона робить?!

Але він до нас не наблизився. Не знаю, що сталося б, якби він це зробив. Я тягнула чимраз сильніше, доки не відчула, як щось тріснуло і щось почало рватися. Її дух нарешті піддався. Він із високим радісним криком кинувся з моїх рук у повітря. Фанта знову зарепетував. Цього разу він побіг.

Небо перетворилося на вир кольорів, здебільшого зеленого. Дичавина. Дух Нууму полинув просто вгору. Я замислилася про те, коли вона повернеться. Часом вони повертаються, а часом — ні. Мій батько якось полишив мене з матір’ю на кілька тижнів, а тоді повернувся, щоб приглядіти за мною під час ініціації. Та й тоді він не затримався надовго. Не рухаючись, я зусиллям волі повернулася з дичавини до фізичного світу, і тієї ж миті Фантин кулак врізався мені в груди й відкинув мене назад. Мвіта відтягнув Фанту. Моя рука відірвалася від грудей Нууму, лишивши по собі слід із висхлого слизу.

— Ти її вбила! — заволав Фанта. Подивившись на тіло Нууму, він так жахливо заридав, що мені здалося, ніби моє тіло трощить на шматки. Діті, Бінта і Лую допомогли мені сісти.

— Я могла б її зцілити, — запевнила я, схлипуючи і трусячись. — Могла б.

— То чому ти тоді її не зцілила?! — прокричав Фанта і звільнив руку з Мвітиної хватки.

— Я — ніщо, — заплакала я. — Мені начхати, що це зробило б зі мною. Нащо ще я потрібна? Я могла б її зцілити! — Мої скроні запульсували болем від ударів фантомного каміння. Лише завдяки друзям я досі не качалась у багнюці, наче нікчемна істота, якою почувалася. Нікчемна, як сірі жуки хвороби та смерті з Великої Книги, що приходили за малими дітьми людей, які вчинили жахливе зло.

— То чому ти цього не зробила? — ще раз запитав Фанта. Він уже стомився, і Мвіта його відпустив. Він обняв сестру, яка вже обм’якла й почала холонути.

— Вона мені… вона мені не дозволила, — прошепотіла я, тручи собі груди. — Я все одно мусила б її зцілити, але вона не дозволяла мені про це думати. Це був її вибір. Ось і все.

Мої дії були противними природному стану речей, хоча зараз, кілька тижнів по тому, я розумію, що це було на краще. Для мене найпершим наслідком моїх дій став майже нестерпний смуток. Мені закортіло роздряпати собі шкіру, вичавити собі очі, забрати власне життя. Я схлипувала і схлипувала, відчуваючи сором за матір, огиду до самої себе, бажаючи, щоб мій біологічний батько нарешті знищив моє тіло, пам’ять і дух. Коли це минулося, переді мною наче піднялася товста чорна смердюча запона.

Ми всі просиділи мовчки кілька хвилин. Фанта ридав над сестрою, Мвіта гладив його по плечі, я лежала зморена в багнюці, а всі інші витріщалися на нас. Фанта повільно підняв голову й подивився на мене опухлими очима.

— Ти лиха, — промовив він. — Хай Ані прокляне все, що тобі любо.

Він не просив нас піти. І ми, хоч і не обговорювали цього між собою, вирішили залишитися на одну ніч. Мвіта й Фанасі допомогли Фанті занести тіло всередину. Побачивши, що хребет у Нууму випрямився, Фанта знову заридав. Їй потрібно було тільки дозволити мені відпустити. Вона б вижила. Я трималася від Фанти якнайдалі, а також відмовилася заходити до будинку, воліючи поспати під відкритим небом.

— Ні, — сказала я Лую, яка захотіла спати надворі зі мною. — Мені треба побути на самоті.

Бінта з Діті приготували на кухні велику трапезу, поки Лую підмела по всьому будинку. Мвіта і Фанасі залишилися з Фантою, боячись, що він може вдатися до чогось нерозважливого. Я чула, як Мвіта навчав їх ритуальних співів. Я не була впевнена, що почула серед співу Фантин голос, але для того, щоб зазнати впливу тих співів, брати в них участь необов’язково.

Я розгорнула свій килимок для сну під засохлою пальмою. У кроні дерева гніздилися двоє голубів. Коли я посвітила у крону кишеньковим ліхтариком, вони зиркнули на мене згори вниз жовтогарячими очима. За звичайних обставин це б мене розвеселило.

Я пересунула килимок: не хотілося, щоб вони всю ніч обстрілювали мене какунцями. У мене боліло все тіло, та й головний біль повернувся. Він, хоч і не розійшовся на повну силу, був достатньо сильним, щоб я мимохіть замислилася про Захід. Якою я стану, поки ми туди дістанемося? За одну ніч я зберегла життя чоловікам, які спробували мене зґвалтувати, та позбавила життя Адину доньку.

«Часом добрі мають помирати, а жахливі — жити», — повчав мене колись Аро. Тоді я посміялася з цієї думки і сказала: «Якщо я можу цьому зарадити, то ні».

Мені в голову збоку врізався особливо важкий фантомний камінь, і я потерла скроні. Мало не почула, як розколюється мій череп. Я насупилася: цей звук лунав не в моїй голові. Кроки сандалій по піску. Я розвернулася. Поруч стояв Фанта. Я звелася на ноги, готова до бою. Він сів на мій килимок.

— Сідай, — промовив він.

— Ні, — відповіла я і голосно гукнула: — Мвіто!

— Вони знають, що я тут.

Я подивилася на будинок. Мвіта стежив за мною з вікна на горішньому поверсі. Я сіла поруч із Фантою.

— Я казала правду, — промовила я, коли терпіти його мовчання стало вже несила.

Він кивнув, зачерпнув у пригорщу піску і пропустив його між пальцями. Десь поблизу пролунало гучне «вжух» вловної станції. Фанта втягнув повітря крізь зуби.

— Той чоловік, — заговорив він. — Йому скаржаться, та він усе одно нікого не шанує. Не знаю, нащо йому вода зараз.

— Може, йому подобається увага, — припустила я.

— Може, й так, — погодився він. На наших очах до неба витягнувся тоненький білий стовпчик.

— Тут холодно, — зауважив він. — Чому б тобі не зайти всередину?

— Тому що ти мене ненавидиш, — сказала я.

— Як вона тебе попросила?

— Вона просто це зробила. Ні, не попросила. Прохання передбачає вибір.

Він стиснув вуста, зачерпнув іще пригорщу піску і жбурнув її.

— Вона якось мені казала, — зізнався він. — Багато місяців тому, коли вже втратила змогу вставати з ліжка. Вона сказала, що готова померти. Думала, що так мені стане легше на серці. — Він ненадовго замовкнув. — Вона сказала, що її тіло…

— Змушує її дух страждати, — доказала я за нього.

Він подивився на мене.

— Що вона тобі сказала?

— Я ніби проникнула їй у голову. Їй не потрібно було нічого мені казати. Їй здавалося, що я не можу її вилікувати. Їй треба було звільнитися від тіла.

— Я… Я був… Оньє, вибач… За те, що я казав і робив. — Він підтягнув ноги до грудей і опустив погляд. При цьому він трусився, намагаючись стримати тугу.

— Не треба так, — сказала я. — Випусти це.

Він розридався в моїх обіймах. Коли до нього повернувся дар мови, він був задиханий, як його сестра.

— Мої батьки померли. З жодним зі своїх родичів ми не близькі. — Він зітхнув. — Тепер я сам.

Він подивився на небо. Я згадала, як радісно полинув геть зелений дух Нууму.

— Чому ви ні з ким не взяли шлюбу? — запитала я. — Не хотіли дітей?

— Від близнят нормального життя не чекають, — відповів він.

Я насупилася й подумала: «Хто сказав?» Традиції сказали. Ох, як же наші традиції обмежують і відкидають тих із нас, хто не вписується в норму.

— Ти не… ти не самотній, — бовкнула я. — Ми впізнали тебе, щойно побачили. Впізнали твоє обличчя. Впізнали обличчя твоєї сестри.

— Так. А яким чином? — насупившись, запитав він.

— Ми знаємо вашу матір.

— Ви з нею зустрічалися? Були тут колись давно? Я не…

— Послухай, — сказала я і глибоко вдихнула. — Ми знаємо вашу матір. Вона жива.

Фанта хитнув головою.

— Ні, вона померла. Її вкусила змія.

— Насправді ваша мати була вашою двоюрідною бабусею.

— Що?! Але ж це… — Він зупинився й насупився, а за одну довгу мить сказав: — Нууму це знала. У кімнаті, в якій ми жили в дитинстві, в одній зі стін була крихітна дірочка. Якось ми знайшли там скручений портрет жінки. Ззаду він був підписаний: «Моїм синові та доньці, з любов’ю». Підпис ми прочитати не змогли. Нам було років вісім. Мені було байдуже, але Нууму подумала, що це щось означає. Нашим батькам вона його так і не показала. Наша мати не була художницею, та й батько художником не був. Через цю картину Нууму й зацікавилася живописом. У неї дуже добре виходило. Її роботи продавалися на ринку за великі гроші… — Він затих, його обличчя було спантеличене.

— Ваша мати — джвагірська Ада, — пояснила я. — Її дуже поважають, а ще вона постійно малює. Її звати Єре, і вона заміжня за Аро, чаклуном і моїм учителем. Хочеш почути більше?

— Так! Звісно!

Я всміхнулася, рада, що нарешті він одержить від мене щось добре.

— Коли їй було п’ятнадцять, нею зацікавився один хлопчина…

Я розповіла йому історію його матері та все інше, що знала про неї. Тільки пропустила історію про джуджу Одинадцятого ритуалу, яке вона попросила Аро накласти на дівчаток.

Ми обоє добре поспали там тієї ночі. Фанта при цьому обіймав мене. Я думала про те, як до цього поставився Мвіта, але на світі є й дещо важливіше за чоловіче самолюбство. Вранці Мвіта послав Діті та Лую до будинку старійшин Банзи, щоби сповістити про смерть Нууму. Невдовзі будинок мав наповнитися жалібниками й помагачами Фанти. Настав час іти.

Фанта теж надумав піти. Він сказав, що після поховальної церемонії та кремації сестри продасть будинок і піде до Джвагіра, щоб знайти матір. «Для мене тут нічого не лишилося», — пояснив він. Без сестри-близнючки Банза невдовзі перестане давати йому гроші. Зі смертю одного з близнюків інший починав приносити нещастя. Коли будинок наповнився, ми попрощалися з Фантою. Багато з тих, хто прийшов, дуже зло дивилися на нас із Мвітою, і мені стало за нас лячно. Ми напередодні прийшли до міста, а тепер одна з їхніх безцінних близнят померла.

Зі схилу ми зійшли іншою дорогою. Вона вела просто з міста. Також вона пролягала повз бордель «Козяча волосина». Цього видовища я не забуду ніколи. Хоча ще було рано, жінки вже повиходили. Вони сиділи на балконі триповерхового будинку. Шкіра в них була яскрава, але завдяки одягу вони здавалися ще яскравішими. Ми із Мвітою були значно смаглявіші, бо ходили на сонці, тож мені здавалося, що вони мало не сяють. Вони невимушено сиділи на стільцях, звісивши тендітні ноги з балкона. Деякі були вдягнені у кофтини з такими глибокими викотами, що було видно соски.

— Як гадаєш, де їхні матері? — запитала я Мвіту.

— Або батьки, — прошепотів він.

— Мвіто, я сумніваюся, що серед них є хоч одна така, як ти, — сказала я. — Вони не мають батьків.

Одна з дівчат помахала рукою. Я помахала у відповідь.

— Мабуть, вони по-своєму симпатичні, — звернулася Діті до Лую.

— Ну, якщо ти так кажеш… — із сумнівом у голосі відповіла Лую.

Проминувши останню будівлю, ми почули моторошне голосіння, що поступово гучнішало. Жінки Банзи прийшли до будинку своїх близнят. Про Фанту будуть добре дбати — принаймні поки що. Коли його сестру кремують, він зникне в нічній темряві. Мені було шкода Фанту. Його покинула друга половинка, покинула з радістю. Але те, що він ішов із Банзи, напевно, було добре. По суті своїй це місто було добре, але місцями воно гнило. І тепер Фанта зможе жити нормальним життям, замість бути ідеєю, що вселяє в інших егоїстичну надію.

Перш ніж ми встигнули залишити той бордель далеко позаду, я відчула приплив гніву. Ненормальні просто не могли не служити нормальним. А в разі відмови їх ненавиділи… втім, часто-густо нормальні ненавиділи їх навіть тоді, коли ті їм служили. Варто лише поглянути на тих жінок і дівчат-еву. Поглянути на Фанту і Нууму. Поглянути на Мвіту і мене.

Я не востаннє запідозрила, що на Заході вдамся до насильства. Попри те, що казав і думав Мвіта. Варто лише згадати, як Мвіта відреагував, побачивши Даїба. Така була реальність. Я — еву, хто мене послухає, якщо я не погрожуватиму їм силою? Наприклад, оті мерзотні чоловіки під таверною. Вони почули мене, лише злякавшись.

Майже дійшовши до дороги, ми зустріли трьох верблюдів. Ліворуч від них лежала велика купа гною. Також скидалося на те, що один чи двоє з них наносили сухої трави, щоб пожувати.

— Ви чекали, — з усмішкою сказала я. Не думаючи, побігла до того, який мені погрожував, і обвила руками його кудлату запорошену шию.

— Ради Ані, що ти робиш?! — скрикнув Фанасі.

Верблюд заревів, але зрадів моїм обіймам. Я відступила. Це був великий верблюд, очевидно, самиця. Я схилила голову набік. Один з них був дрібнуватий. Дитинча, що скоро перестане бути дитинчам. Можливо, нещодавно відлучене від матері. Я замислилася, чи дозволить нам самиця себе доїти. У верблюжому молоці є вітамін C. Моя мати розповідала, що робила так кілька разів, коли я була зовсім малою.

— Як нам вас усіх звати? — спитала я. — Як тобі ім’я Санді?

Мвіта розсміявся й хитнув головою. Лую витріщилася. Фанасі витягнув кинджал, який купив у Банзі. Бінті явно стало гидко. А Діті явно роздратувалася.

— Знаєш, вони ж, мабуть, обсаджені вошами, — зауважила Діті. — Сподіваюся, ти готова відрізати своє чудове волосся.

Я пирхнула.

— Ця проблема є тільки у свійських верблюдів.

— Ця істота могла б відгризти тобі голову, — сказав Фанасі, не прибираючи кинджала.

— Але не відгризла, — промовила я і зітхнула. — Може, прибереш оцю штуку?

— Ні, — відмовився він.

Верблюди не були дурними. Вони пильно стежили за кожним з нас. Тепер було ясно: хтось із верблюдів рано чи пізно плюне у Фанасі чи вкусить його. Я знову повернулася до головного верблюда.

— Я — Оньєсонву Убайд-Оґундіму, народилася в пустелі та виросла у Джвагірі. Мені двадцять років, і я — чаклунка. Мій учитель — чаклун Аро, а наставник — чаклун Сола. Мвіто, скажи йому, хто ти.

Він підійшов до верблюдів.

— Я — Мвіта, супутник життя Оньєсонву.

Фанасі втягнув повітря крізь зуби.

— Чому б тобі просто не сказати, що ти — її чоловік?

— Тому що я їй більше ніж чоловік, — відповів Мвіта. Фанасі сердито позирнув на нього, буркнув щось собі під носа й перестав помічати всіх присутніх. Мвіта знову повернувся до верблюда. — Я народився в Маву й виріс у Дурфі. Я — передчаклун. Мені не дозволили пройти ініціацію, тому що… тому що. — Він позирнув на мене. — Також я — цілитель, учень і вихованець цілительки Абаді.

Троє верблюдів, сидячи на місці, просто подивилися на нас обох.

— Обійми його, — сказала я.

— Що? — перепитав він.

Діті, Лую й Бінта захихотіли.

— Спаси нас Ані, — пробурчав Фанасі й закотив очі.

Я підштовхнула Мвіту вперед. Він опинився перед величезною твариною. Тоді підняв руки й поволі обвив ними шию верблюда. Верблюд тихенько буркнув. Те саме Мвіта зробив і з іншими верблюдами. Вони, здавалося, теж були раді цьому жесту — гучно ревли і штурхали Мвіту з такою силою, що він аж заточувався.

Підійшла Лую.

— Я — Лую Чікі, народилася й виросла у Джвагірі. — Вона замовкнула, позирнула на мене, а тоді опустила погляд на землю. — Я… я не маю титулу. Мене ніхто не навчав. Я йду, щоб побачити те, що можу побачити, та дізнатися, з чого я зліплена… і для чого.

Вона повільно обняла головного верблюда. Я всміхнулася. Інших вона обіймати не стала, а натомість хутко сховалася за мною.

— Від них відгонить потом, — зашепотіла вона. — Таким, наче в якогось гладкого дядька!

Я засміялася.

— Бачиш їхні горби? То все жир. Вони можуть не їсти багато днів поспіль.

На Діті з Бінтою я не глянула. Коли я їх бачила, мені все ще хотілося на них кинутись і гамселити, гамселити, гамселити, як уже було зі мною раніше.

— Я — Бінта Кейта, — голосно промовила Бінта, не зрушивши з місця. — Я пішла з Джвагіра, своєї домівки, у пошуках нового життя… Мене було затавровано. Але я доклала зусиль, і тепер на мені — жодного тавра!

— Я — Діті Хотсемодіме, — сказала Діті, теж не зрушивши з місця. — А це — мій чоловік Фанасі. Ми з Джвагіра. Ми йдемо на захід, щоб зробити те, що можемо.

— Я йду за дружиною, — додав Фанасі, з гіркотою дивлячись на Діті.

Ми попрямували на південний захід, повертаючись до свого курсу за мапою Лую. Було спекотно, і нам довелося загорнутись у покривала. Нас вели верблюди, і рухались вони у правильному напрямку. Це здивувало всіх, окрім Мвіти та мене. Ми йшли до ночі, а коли отаборилися, то були надто стомлені, щоб куховарити. За кілька хвилин усі розійшлися по наметах.

— Як ти? — запитав Мвіта, пригорнувши мене до себе.

Його слова спрацювали наче ключ. Усі емоції, які я стримувала, раптом мало не прорвали мені груди. Я сховала голову в нього на грудях і заридала. Минали хвилини, і мій смуток перетворився на лють. Я відчула порив у грудях. Мені страшенно закортіло вбити батька. Це було б усе одно що вбити тисячу чоловіків, які на мене напали. Я помщуся за матір, я помщуся за себе.

— Дихай, — прошепотів Мвіта.

Я відкрила рот і вдихнула його дихання. Він поцілував мене знову і тихо, обережно, м’яко вимовив слова, які мало яка жінка чує від чоловіка.

— Іфунанья.

Це стародавні слова. Їх немає ні в кого, крім океке. Вони не мають прямого перекладу мовою нуру, англійською, сіпо або ва. Це слово набуває значення лише тоді, коли чоловік звертається з ним до коханої людини. Жінка може вжити це слово, лише якщо вона безплідна. Це не джуджу. Не в тому значенні, в якому я його знаю. Але це слово має силу. Якщо воно правдиве, а почуття взаємне, воно однозначно зобов’язує. Воно не схоже на слово «кохання». Чоловік може щодня казати жінці, що він її кохає. «Іфунанья» чоловік каже лише раз у житті. «Іфу» означає «дивитися в», «н» — це визначений артикль, а «анья» означає «очі». Очі — це справді вікна душі.

Коли він вимовив це слово, я мало не померла. Бо навіть не уявляла собі, що якийсь чоловік його мені скаже — навіть якщо подумати про Мвіту. Весь той бруд, яким оті чоловіки завалювали мене через свої брудні дії, брудні слова та брудні думки, — усе це втратило значення. Мвіто, Мвіто, Мвіто, знов-таки, Доле, дякую тобі.