Хто боїться смерті

Розділ 30

Наступні кілька тижнів нам із Мвітою було важко розмовляти. Але, відпочиваючи, ми не відлипали одне від одного. Я досі боялася завагітніти, проте наші фізичні потреби були сильніші. Ми так кохали одне одного, та розмовляти все ж були не здатні. Інакше й бути не могло. Ми намагалися не шуміти, але всі нас чули. Мвіта і я були так зайняті самі собою вночі та власними похмурими думками вдень, що це нас не бентежило. Лише тоді, коли Діті звернулася до мене одного холодного вечора, до мене дійшло: у нас назріває певна проблема.

Вона говорила тихо, але явно була готова на мене кинутися.

— Що з тобою не так? — запитала вона, ставши на коліна біля мене.

Роздратована її тоном, я відірвала погляд від печені з зайчатини та кактусів, яку саме помішувала.

— Ти лізеш у мій особистий простір, Діті.

Вона підсунулася ближче.

— Ми всі щоночі вас чуємо! Ви як пустельні зайці. Якщо ви не будете себе контролювати, на Захід нас прийде більше, ніж шестеро. Ніхто не буде добре ставитися до дитини-еву, чиї батьки — теж еву.

Я ледве втрималася від того, щоб ляснути її по обличчю дерев’яною ложкою.

— Відійди від мене, — попередила я.

— Ні, — відмовилася вона, хоч і явно злякалася. — Ви… Вибач.

Вона торкнулася мого плеча, і я поглянула на її руку. Діті прибрала її.

— Цим не треба козиряти, Оньє.

— Що ти…

— Якщо ти вже так добре опанувала чаклунство, чому б тобі не вилікувати нас? — запитала вона. — Чи ти єдина жінка, якій тут можна насолоджуватися близькістю?

Не встигла я щось сказати, як до нас підбігла Лую.

— Дивіться! — гукнула вона й показала кудись поза нами. — Дивіться! Що то таке?

Ми повернулися. Невже мої очі мене обманюють? До нас швидко, аж здіймаючи куряву, мчала зграя собак пісочного кольору. Обабіч собак бігли двоє кошлатих одногорбих верблюдів і п’ятеро газелей з довгими закрученими рогами. Над ними летіло семеро яструбів.

— Кидайте все! — закричала я. — Тікайте!

Діті, Фанасі й Лую кинулися навтіки, потягнувши за собою ошелешену Бінту.

— Мвіто, хутчіше! — крикнула я: він саме куняв у нашому наметі, але досі з нього не вийшов. Я розстебнула «блискавку» на запоні. Він досі міцно спав.

— Мвіто! — заволала я. Тим часом усі звуки заглушував тупіт копит.

Він розплющив очі. А тоді вирячив їх. Вони вже домчали до нас, коли Мвіта потягнув мене до себе. Ми якнайміцніше притиснулись одне до одного, тим часом як великі тварини товклися по всьому табору. Собаки зацікавилися моєю печенею й відтягнули казанок від вогню попри жар. Газелі та верблюди рилися в наметах. Поки вони засовували голови в наш намет і брали те, що хотіли, ми із Мвітою мовчали. Один з верблюдів розшукав мій запас кактусових десертів. Жуючи плоди з очевидним задоволенням, він витріщився на нас. Я вилаялася.

Інший верблюд запхав писок у відро й вихлебтав усю воду. Яструби кинулися вниз і підхопили зайчатину, яку сушили Діті з Бінтою. Закінчивши, гурт тварин потрюхикав геть.

— Перше правило пустелі, — сказала я, виповзаючи з намету. — Ніколи не відмовляйся від супутника в мандрах, якщо він не збирається тебе їсти. Цікаво, як довго вже ці тварини так співпрацюють.

— Нам із Фанасі сьогодні доведеться піти на полювання, — зауважив Мвіта.

Повернулися з сердитим виглядом Лую, Діті, Бінта й Фанасі.

— Ми маємо вбити їх усіх і з’їсти, — сказала Бінта.

— Напади на одного — і на тебе нападуть усі вони, — відповіла я.

Ми позбирали всі харчі, які змогли, і їх виявилося небагато. Того вечора Фанасі, Мвіта і Лую, яка наполягла, що має їх супроводжувати, пішли полювати та збирати їжу. Діті уникала мене, граючи у варі з Бінтою. Я нагріла води для необхідного купання. Коли стояла в темряві за своїм наметом і обливалася теплою водою, мене за руку вкусила муха. Джуджу кам’яного багаття, з-поміж іншого, також відганяло кусючих комах, але час від часу якась комашка таки проскакувала. Я розчавила її об свою щиколотку. Вона вибухнула кривавою плямою.

— Фе, — сказала я і змила її. Укус тим часом уже починав яскраво червоніти. Моя шкіра завжди червоніє від найслабшого удару чи комашиного укусу. У Мвіти було те ж саме. Така чутливість характерна для шкіри еву. Я швидко домилася.

Тієї ночі я помітила, що Діті спить у Бінтиному наметі. Вони з Фанасі вже не могли спати в обіймах одне одного. Так кепсько все було.