Хто боїться смерті

Розділ 48

Тінґ повернулася три години по тому. За цей час отруйні лінії видовжилися на три дюйми, а моя рука почала жахливо свербіти. Зайшли вождь Уссон і вождиня Сесса зі своєю донькою Еєсс. Дівчинка заскочила мені на коліна. Приховуючи біль, я дозволила їй нагородити мене міцним поцілунком у губи.

— Ти ніколи не помреш! — вигукнула дівчинка.

Інші люди приходили до мене з побажаннями здоров’я, приносячи харчі та олії. Вони міцно мене обіймали й тиснули руку — звісно, ту, на якій не було символу. Так, тепер, коли я «вивільнила» те, що в мені накопичилось, але повільно отруювалася тим, що напустив біологічний батько, мене стало можна торкатися. Ще вони приносили крихітні фігурки людей, виліплені з піску. Піднісши якусь із них до вуха, можна було почути тиху солодку музику.

Я почала по-справжньому усвідомлювати, що сталося під час моєї першої смерті. Світ довкола став яскравіший. Варто було Мвіті мене торкнутися, я здригалася. А коли мене хтось обіймав, я чула, як б’ється його серце. Мене обняв якийсь старий, і в його серці було чути сильний вітер. Мені закортіло торкнутися старого. Я могла зцілити його, не надто постраждавши, але дослухалася до застережень Тінґ: вона радила ні до чого не вдаватися. Всидіти на місці було дуже важко. «Але, попри всі ці знаряддя, Даїб іще живий, а я вмираю», — подумалося мені.

— Потерпи ще кілька годин, — порадив Мвіта. — Якщо ти встанеш зараз, нічого доброго з цього не вийде.

— Що ж, тут нам доведеться ризикнути, — промовив Ссайку на вході.

За ним увійшла Тінґ, а за нею — судячи з одягу, місцеві жриця та жрець Ані.

— Можливо, мені вдасться зупинити отруту, — сказала Тінґ.

Ми із Мвітою взялися за руки, та він одразу відсмикнув долоню.

— Ох, ненавиджу цю штуку, — сказав він, гнівно дивлячись на мою мічену руку.

— Вибач, — відповіла я.

— Буде непросто, — продовжила Тінґ. — І все, що станеться, буде незворотне.

Раптом мені захотілось істерично розреготатися. Коли вона сказала «незворотне», мене осінило. Я розв’язала частину головоломки. Бувши собою в майбутньому й сидячи в тій бетонній тюрмі, чекаючи на страту, я поглянула на свої руки. Вони були вкриті племінними символами… Нсібіді.

— Ти ж про це й подбаєш, хіба ні? — запитала я Тінґ.

Вона кивнула.

— За мною наглядатиме Ссайку. Жрець і жриця тим часом молитимуться. Боротьба словами зі словами. — Вона трохи помовчала. — Твій батько дуже могутній.

— Він мені не батько, — заперечила я.

Вона погладила мене по плечі.

— Та ні, батько. Але виховати тебе він би не зміг.

Готуючись до процесу, мені довелося прийняти очисну ванну. Мвіта роздобув великі ночви з пальмового волокна. Оброблені термічним гелем, вони були незгірші за будь-яку ванну з металу чи каменю. Мвіта і ще кілька людей набрали води на вловних станціях, прокип’ятили її й вилили у ночви для мене. Коли я повільно занурилась у гарячущу воду, мені защипало рани. Символ на моїй руці так шалено засвербів, що я ледве переборола в собі бажання роздерти на ній шкіру.

— Як довго мені тут лежати? — простогнала я. Вода солодко пахла травами, які дала мені Тінґ.

— Ще тридцять хвилин, — відповів Мвіта.

Коли я вилізла з ночов, моє тіло було червоне від жару. Я поглянула на три глибокі подряпини в себе на грудях, просто посередині. Даїб ніби хотів нагадати Мвіті про свою присутність. «Якщо я виживу», — подумала я.

Я ненавиділа Даїба.

Коли ми із Мвітою повернулися до намету Ссайку, всі були готові. Жрець і жриця вже молили Ані. Подумавши про Творця, який створив мене заново, і про те, що Ані — це недолуга людська вигадка, я роздратувалася. Але притримала язика, згадавши золоте правило науки бушу: хай сидить і орел, і яструб. Ссайку закрив за нами запону намету і провів по ній рукою. Всі звуки ззовні миттєво затихли. Тінґ сиділа на килимку, а біля неї стояла миска з дуже чорною пастою та лежали два килимки, на яких були намальовані якісь символи.

— Сядь отам, — сказала Тінґ. — Оньє, не вставай, поки це не буде зроблено.

Я все одно що сіла на розпечених і дуже жвавих металевих павуків. Хотілося кричати, і якби не Мвіта, я б закричала.

— Це символи. Вони цілком живі, — пояснила Тінґ. — Дай руку. — Вона придивилася до неї. — Воно поширюється. Оґасе, мені потрібні дві години захисту.

— Будуть, — відповів Ссайку.

— Захисту від чого? — запитала я.

— Від інфекції, — пояснила Тінґ. — Коли я тебе позначу.

— Якщо у мене скінчаться на це сили, я скажу, — пообіцяв Ссайку. — Я вже всіх попередив. Гадаю, дехто з них зрадіє можливості трохи поблукати без бурі.

Ссайку не міг одночасно захищати мене й підтримувати піщану бурю.

— Буде боляче, — попередила Тінґ і зупинилася, явно занервувавши.

— Якщо це спрацює, ти більше ніколи не зможеш зцілювати правою рукою.

— Що?! — верескнула я.

— Тобі доведеться користуватися для зцілення лише лівою, — промовила Тінґ. — Я… Я не знаю, що станеться, якщо ти скористаєшся правою. Вона повна його ненависті.

Вона взяла за руку Мвіту і сказала:

— Обійми її.

Мвіта обняв мене лівою рукою за талію, а праву поклав на плече. Поцілував мене у вухо. Я морально приготувалася. Я вже так багато пережила. Та все ж зберігала спокій. Тінґ узяла мене за праву руку й тицьнула в тильний бік долоні довгим гострим нігтем великого пальця. Вибухнув пекучий біль. Я скрикнула, змушуючи себе зосередитися на її обличчі. Вона занурила ніготь у пасту й заходилася малювати.

Тінґ неначе впала в транс, і нею заволодів хтось інший. Працюючи, вона всміхалася, раділа кожній петлі, кожному завитку, кожній лінії, не зважала на мої стогони та важке дихання. З її чола падали крапельки поту. Моя рука закурилася димом, і в наметі запахло паленими квітами. Тоді почався свербіж. Символ давав відсіч.

Вона перевернула мою руку долонею вгору й почала малювати біля символа. Опустивши погляд, я вжахнулася. Він дрижав, скручувався й повільно відсовувався від її малюнків. Він був огидний. Але тікати йому було нікуди. Коли його оточили малюнки, він почав блякнути. Всю поверхню моєї руки було обмальовано. Даїбів символ зник. На його місці Тінґ накреслила останній символ, коло з крапкою в центрі. У неї проясніли очі, й вона відкинулася назад.

— Ссайку, — покликала Тінг, витираючи лице тильним боком долоні.

Він не відповів. Його очі були міцно заплющені, обличчя напружене, і він сильно пітнів. Під пахвами на його кафтані виднілися темні плями.

У мене засвербіла ліва рука. Побачивши панічний жах на моєму обличчі, Тінґ стиха лайнулася. Жрець і жриця зупинили свої молитви.

— Подіяло? — запитала жриця.

Тінґ перевернула мою ліву руку. Тепер символ був там.

— Він перескочив, як павук, — сказала вона. — Дайте мені три хвилини. Мвіто, принеси мені пальмового вина.

Він швидко підвівся й передав Тінґ пляшку і склянку. Вона схопила пляшку й добряче надпила з неї. У Тінґ трусилися руки.

— Лиха людина, — прошепотіла вона й ковтнула ще. — Те, що він на тобі накреслив… ех, тобі не зрозуміти. — Вона взяла мене за руку. — Мвіто, тримай її міцно. Не дай їй утекти. Тепер я мушу це відігнати.

Вона знову почала малювати. Я заскреготіла зубами. Коли вона догнала й оточила символ посередині моєї долоні, він зробив таке, що мені захотілося підскочити й щодуху дременути з того намету. Він глибоко вгруз мені в руку, а тоді так ударив струмом, що мене на мить перестали слухатися м’язи. Всі нерви в моєму тілі запалали. Я заволала.

— Тримай її, — сказала Тінґ, щосили вхопившись за мою руку.

Далі вона малювала, вирячивши очі. Мвіта утримував мене, а я сіпалась і кричала. Тінґ якось спромоглася домалювати останнє коло. Вигнаний символ зіскочив з моєї руки, дзенькнувши об підлогу. Відростив безліч чорних ніжок і побіг.

— Жерче! — прокричав Ссайку, незграбно сівши на підлогу й зітхнувши від крайньої втоми.

Сам собою відкрився вхід до намету. Всередину ввалився гамір іззовні.

Жрець стрибнув уперед і побіг за символом. Той скакав і так, і сяк. І ось нарешті: «Чвак!» Він щосили наступив на символ сандалією. Коли жрець прибрав ногу, від символа залишилася тільки вугільно-сіра смужка.

— Ха! — переможно вигукнув Ссайку, який і досі важко дихав. Виснажена Тінґ відкинулася назад. Я лежала на підлозі, задихаючись, а килимок піді мною досі нагадував скупчення металевих павуків. Я скотилася з нього й витріщилася на стелю.

— Спробуй обернути руку, — сказала Тінґ.

Я змогла обернути її на крило грифа. Щоправда, чорне пір’я на ньому було перемішане з червоним. Я розсміялась і знову лягла на підлогу.