Хто боїться смерті

Розділ 42

Я прокинулася дві години по тому із засохлими сльозами на обличчі. Звідкись долинала музика.

— Вставай, — сказала Лую і потрусила мене. — Що з тобою таке?

— Нічого, — мляво пробелькотіла я. — Втомилася.

— Час святкувати.

Вона була вбрана у свою найкращу пурпурову рапу та блакитну кофту. Вони були трохи зношені, але Лую вклала свої «кукурудзяні ряди» спіраллю і вдягнула сережки. Від неї пахло ароматичною олією, якою вдома обливалися вони з Діті та Бінтою. Згадавши про Бінту, я закусила губу.

— Ти не вдягнена! — вигукнула Лую. — Я візьму трохи води й ганчірку. Не знаю, де ці люди купаються: тут постійно поруч хтось є.

Я повільно сіла, намагаючись звільнитися від недавнього глибокого сну. Торкнулася своєї довгої коси. У ній після бурі лишилося повно піску. Коли я її розплітала, повернулася Лую з глеком теплої води.

— Підеш із розпущеним волоссям? — запитала вона.

— Можна й так, — промимрила я. — Мити його ніколи.

— Прокинься, — сказала вона, злегка поплескавши мене по щоці. — Буде весело.

— Ти бачила Мвіту?

— Ні, — сказала Лую.

Я вдягнула отримане в Банзі вбрання, чудово розуміючи, що його барвистість привертатиме увагу, на яку я не налаштована. Я розчесала своє довге густе волосся і вклала його, обхлюпавши теплою водою. Коли я вийшла з намету, Лую негайно оббризкала мене ароматичною олією.

— Ось, — сказала вона. — Ти маєш не лише чудовий вигляд, а й чудовий запах.

Але я помітила, як її очі ковзнули по моєму обличчю та пісочному волоссю. Хто вродився еву, той завжди буде еву.

Фанасі вдягнувся у брунатні штани та заплямовану білу сорочку, в яких я бачила його мало не щодня, але поголив обличчя й голову, підкресливши свої високі вилиці та довгу шию. Діті вдягнулась у блакитну рапу з кофтиною, яких я на ній іще не бачила. Можливо, їх їй купив Фанасі в Банзі. Вона розчесала своє пишне афро і пригладила його, зробивши правильне коло. Помітивши, як Фанасі старається не дивитися на Діті й пожирає очима Лую, я аж засичала. Жоден чоловік на моїй пам’яті не заплутувався так, як він.

— Гаразд, — сказала Лую і пішла перша. — Ходімо.

Поки ми йшли, я думала, як давно ці люди були кочовим плем’ям. Мені здавалося, що дуже, дуже давно. Вони поставили намети за кілька годин, і ці намети були затишні, як будинки, — там навіть була підлога з кудлатих шкур якоїсь бурої тварини.

Свої рослини вони перевозили у великих торбах духмяної речовини, що називалася «ґрунт». А ще всі вони користувалися дрібним джуджу, щоб розводити багаття, відганяти комах тощо. Школи у ва теж були. Не мали вони лиш одного — багато книжок. Вони надто важкі. Але в них усе ж таки було кілька для того, щоб навчатися читання. Дещо з цього я побачила дорогою на свято, але більшість дізналася під час нашої зупинки.

Це були розкішні сходини, велике свято, влаштоване в центрі. Якийсь гурт грав на гітарах і співав. Усі були вбрані у свій найвишуканіший одяг. Стиль у нього був простий: червоні штани та сорочки для чоловіків і червоні сукні в якихось поєднаннях для жінок. У одних кочівниць подоли та манжети були прикрашені намистинками, в інших — щербато обрізані по краях абощо.

На той час я вже бачила себе Мвітиними очима. Я була вродлива. Це чи не найбільший Мвітин дарунок мені. Без його допомоги я б ніколи не змогла побачити себе красунею. Однак, дивлячись на цих людей — молодих, старих, чоловіків, жінок, дітей, — із їхньою червонястою темною шкірою, карими очима і граційними рухами, я розуміла, що прекрасніших за них не бачила. Вони рухалися як газелі, навіть старі. А чоловіки не соромилися. Вони одразу зазирали в очі й дуже легко усміхалися. Прекрасні, прекрасні люди.

— Вітаю, — промовив один молодик і взяв Діті за руку. Вона дуже широко всміхнулася.

— Вітаю, — сказав інший молодик і проштовхався до Лую.

Їх привітало кілька молодиків. Фанасі вітали молоді жінки, але він був надто зайнятий стеженням за Діті та Лую. Мені люди просто кивали, тримаючись осторонь, і я замислилася: можливо, еву демонізують навіть серед цього ізольованого й захищеного народу.

Коли ми дісталися своїх місць, я була змушена відмовитися від цієї думки. Мвіта вже сидів там біля якоїсь жінки ва. Як на мій смак, вони сиділи надто близько. Вона сказала йому щось, і він усміхнувся. Хоч вона й сиділа, мені все одно було видно, що в неї найдовші ноги, які я коли-небудь бачила, — довгі, мускулясті, створені для бігу, як у Зубейрової матері в старому переказі. В мене тьохнуло серце. Вдома до мене доходили чутки, буцімто Мвіта знається зі старшими жінками. Я ніколи не питала його, чи правдиві ці чутки, але підозрювала, що в них є частка істини. Цій жінці було років із тридцять п’ять. І вона, як і всі інші люди з народу ва, була приголомшлива. Вона всміхнулася мені, і на кожній її щоці з’явилося по глибокій ямці. Коли вона встала, виявилося, що вона вища за мене. Мвіта підвівся разом із нею.

— Вітаю, Оньєсонву, — промовила жінка і торкнулася своїх грудей.

Вона оглянула мене. Я теж її оглянула й відчула таке ж роздратування, яке піднялося в мені під час знайомства із Ссайку. Ця жінка — теж чаклун. «Але вона навчається, — несподівано усвідомила я. — Учениця Ссайку». Вона була вбрана в сукню без рукавів, яка відкривала її мускулисті руки. Викот у сукні був дуже низький і підкреслював пишні груди. На кожному біцепсі та на грудях у неї були вирізані символи.

— Дякую, — відповіла я. У мене за спиною привітали й попросили сісти інших.

— Я — Тінґ, — промовила вона.

У коло вийшов вождь Уссон, і музика негайно припинилася.

— Оскільки наші гості прийшли, сідаймо, — сказав він. Не суплячись, вождь Уссон ставав доволі симпатичним. Голос у нього був з таких, до яких люди мимоволі прислухаються.

Тінґ узяла мене за руку і сказала:

— Сідай.

Черкнула нігтем великого пальця по моїй долоні. Ніготь був майже дюйм завдовжки і гострий, як ніж, а його кінчик — пофарбований у синювато-чорний колір. Вона сіла біля мене, а Мвіта — від мене з іншого боку.

— Прошу привітати наших гостей — Діті, Фанасі, Лую, Мвіту та Оньєсонву. — Зібранням прокотився шепіт. — Так, так, ми всі знаємо про цю жінку, чарівника жіночої статі, та її чоловіка.

Вождь Уссон жестом звелів нам підвестися. На мене дивилося стільки очей, що я відчула, як моє обличчя нагрівається. «Чарівник жіночої статі? — подумала я. — Що це за звання таке?»

— Вітаємо, — пафосно сказав вождь Уссон.

— Вітаємо, — пробурмотіли всі інші. А тоді хтось десь зашипів. Шипіння поширилося натовпом. Збентежившись, я позирнула на Тінґ.

— Нічого страшного, — запевнила вона.

Це був якийсь ритуал. Люди шипіли й усміхалися. Я розслабилася. Вождиня Сесса підвелася і стала біля вождя Уссона. Разом вони проказали щось невідомою мені мовою. В їхніх словах було дуже багато звуків «с» і «а». Фанасі мав рацію. Якби змія могла говорити, у неї б виходило саме так. Коли вони замовкнули, люди хутко звелися на ноги, тримаючи в руках ганчірки.

— Візьміть, — сказав маленький хлопчик і роздав нам усім схожі ганчірки — тонкі, але жорсткі від захисного гелю.

Заграв гурт.

— Ходімо, — сказала Тінґ і взяла за руки мене та Мвіту.

Двоє молодиків підійшли до Діті, ще двоє — до Лую і потягнули їх до бенкету, де була купа їжі. Фанасі теж узяли за руки двоє жінок. Зчинився радісний безлад: люди штурхалися, хапалися за їжу й накладали її собі в ганчірки. Судячи з усього, це була якась гра, бо лунало дуже багато сміху.

Якась жінка проштовхалася повз мене й ненароком торкнулася мого передпліччя. Від мене відлетіла крихітна блакитна іскорка, і жінка зойкнула, відскочивши геть. Іще кілька людей зупинилися й витріщилися на нас. Жінка, здавалося, не розсердилась, але, не дивлячись мені в очі, пробелькотіла:

— Вибач, Оньєсонву. Вибач. — І хутко втекла від мене.

Я поглянула на Тінґ круглими очима.

— Що…

— Дозволь, — сказала Тінґ і взяла у мене ганчірку.

— Ні, я можу…

— Просто зачекай тут, — твердо попросила вона. — Ти їси м’ясо?

— Звісно.

Вона кивнула й пішла до бенкету разом із Мвітою. Поки я чекала, до мене надто близько підійшли двоє чоловіків. Знову з’явилися крихітні іскорки, і обох, схоже, штрикнуло різким болем.

— Вибачте, — сказала я, піднявши руки.

— Ні, — сказав один із них і позадкував, думаючи, що я знову його торкнуся. — Це ти нас вибач.

Це було дивно й неприємно водночас.

Поки ми повернулися до свого місця, Діті та Лую встигли знайти ще чоловіків. Усі вони були такі красені, що в Лую від усмішки мало не тріскалось обличчя. Чоловік із повними чуттєвими губами годував Діті шматком смаженої кролятини. Фанасі теж опинився в оточенні. Жінки змагалися за його увагу. Відповідаючи на тисячі їхніх запитань, він навіть не мав коли поїсти чи поглянути, чим займаються Діті та Лую.

Хоча із Мвітою ніхто не сидів, кілька жінок, як молодих, так і старих, відкрито витріщалися на нього й навіть розчищали йому дорогу на бенкеті. Всі чоловіки зупинялися й тепло з ним віталися, деякі навіть тиснули йому руку. Чоловіки та хлопці лише крадькома позирали на мене, коли думали, що я цього не помічу. А жінки та дівчатка відверто мене уникали. Втім, одна таки не змогла втриматися.

— Це Еєсс, — із усмішкою сказала Тінґ, коли мала підбігла до мене і намірилася взяти за руку.

Я спробувала відсмикнути руку, поки вона мене не торкнулась, але дівчинка була надто швидкою. Вона схопила мене за руку так, що я мало не впустила ганчірку з їжею. Полетіли великі іскри. Але вона тільки засміялася. Схоже, маленька дівчинка, що їхала з вождинею Сессою, була невразливою до того, що мене вразило. Вона сказала мені щось мовою ва.

— Вона не знає суфі, Еєсс, — пояснила їй Тінґ. — Говори мовою сіпо або океке.

— У тебе дивна зовнішність, — сказала маленька дівчинка мовою океке.

Я засміялася.

— Знаю.

— Мені подобається, — заявила вона. — Твоя мама — верблюдиця?

— Ні, моя мама — людина.

— Тоді чому твоя верблюдиця каже мені, що піклується про тебе?

— Еєсс їх чує, — пояснила Тінґ. — У неї це з народження. Тому вона й розмовляє так добре як на трирічну дитину. Вона все життя розмовляла з усіма на світі.

Маленьку дівчинку щось зацікавило.

— Скоро повернуся! — гукнула вона й побігла геть.

— Чия вона? — запитала я.

— Вождині Сесси та вождя Уссона, — сказала Тінґ.

— Отже, вождиня Сесса та вождь Уссон одружені?

— Та звісно, що ні, — відповіла Тінґ. — Двоє вождів не можуть одружитися. Чоловік вождині Сесси отам. — Вона показала на чоловіка, що саме передавав Еєсс маленький вузлик із їжею. Мала взяла харчі, поцілувала йому коліна і знову щезла серед людських ніг.

— Отакої, — сказала я.

— Он дружина вождя Уссона, — вона показала на пухкеньку жіночку, яка сиділа з кількома іншими жінками.

Ми сіли й розгорнули свою їжу. Мвіта вже їв. Він, схоже, перейняв застільні манери від ва, тому що запихав їжу собі до рота руками та їв із роззявленим ротом. Я розгорнула свою ганчірку й подивилася, чого набрала Тінґ. Усі харчі перемішались, і я, побачивши це, втратила апетит. Мені ніколи не подобалося, коли в мене змішувалася їжа. Відсунувши пальцем кавалок зеленого кактуса, я колупнула шматочок смаженого яйця ящірки.

— То де… твій Майстер? Він що, не їсть? — за якийсь час спитала я.

— А ти їси? — запитала вона, дивлячись на мою ганчірку, досі повну.

— Я не дуже голодна.

— Мвіта, здається, почувається нормально.

Ми поглянули на нього. Він уже з’їв усе на своїй ганчірці й саме вставав, аби взяти ще. Він зустрівся зі мною поглядом.

— Хочеш, принесу тобі щось? — запитав він.

Я заперечно хитнула головою. Прийшла Еєсс і плюхнулася біля мене. Всміхнулася на весь рот, розгорнула свою ганчірку-тарілку й заходилася жадібно їсти.

— То це правда? — спитала Тінґ.

— Що саме?

— Мвіта мені нічого не розповідає. Каже, треба питати тебе, — пояснила вона. — Ходять чутки, ніби ти оповила чорним туманом ціле місто після того, як його мешканці спробували тобі нашкодити. Ніби ти перетворила тамтешню воду на жовч. І ніби ти насправді — привид, посланий у ці землі, щоби змити наші злодіяння.

Я засміялася:

— Де це ти таке чула?

— Від подорожніх, — сказала вона. — У містах, до яких дехто з нас заходить по запаси. Вітром приносить.

— Усі знають, — додала Еєсс.

— А ти що думаєш, Тінґ? — запитала я.

— Я думаю, це маячня… здебільшого. — Вона підморгнула.

— Тінґ, чому тутешні не можуть мене торкатися? — Я всміхнулася. — Крім тебе та Еєсс?

— Не ображайся, — сказала вона й відвела погляд.

Я не зводила з неї очей, чекаючи, що вона скаже більше. Цього не сталося, і я просто знизала плечима. Я не образилася. Справді.

— Що це? — спитала я, щоби змінити тему.

Я показала на відмітини на її біцепсах і грудях. На грудях у неї були кола з петлями та завитками всередині. На лівому біцепсі було щось схоже на тінь хижого птаха, на правому — хрест, оточений малесенькими колами та квадратами.

— А ти що, не вмієш читати вай, басу, менду та нсібіді? — запитала вона.

Я хитнула головою.

— Про нсібіді я знаю. Цими письменами прикрашена одна будівля у Джвагірі.

— Дім Осуґбо, — кивнула вона. — Ссайку мені про нього розповідав. Це не прикраси. Якби ти повчилася довше, ти б це знала.

— Ну, цьому вже не зарадити, чи не так? — роздратовано сказала я.

— Мабуть, ні, — погодилася вона. — Я сама залишила на собі ці відмітини. Письмена — це мій центр.

— Центр?

— Те, до чого в мене найбільший хист, — пояснила вона. — Це стає найочевидніше в тридцять років. Я не можу пояснити тобі словами, що саме означають мої відмітини. Вони змінили моє життя, кожна по-своєму, так, як було потрібно. Отут у мене гриф, це я тобі можу сказати.

Вона подивилася мені в очі, гризучи кролячу кістку.

Я вирішила змінити тему.

— То як давно ти вже навчаєшся?

Гурт заграв пісню, яка, вочевидь, дуже подобалася Еєсс. Вона підскочила й кинулася до музикантів, огинаючи людей зі спритністю газелі. Діставшись гурту, дівчинка радісно затанцювала. Ми з Тінґ, усміхаючись, якусь мить подивилися на неї.

— З восьми років, — сказала Тінґ, повернувшись до мене.

— Ти так рано пройшла ініціацію? — запитала я.

Вона кивнула.

— Отже, ти знаєш, як ти…

— Я помру старою й задоволеною неподалік від цього місця, — відповіла вона.

Заздрість відчувати боляче.

— Вибач, — додала вона. — Я не хочу зловтішатися.

— Знаю, — видушила з себе я.

— Доля холодна і жорстока.

Я кивнула.

— Я знаю, що твоя доля на Заході. Ссайку знає ще більше, — продовжила вона. — Він зазвичай не ходить на свято. Я поведу тебе до нього, коли ви із Мвітою закінчите.

Мвіта повернувся з трьома ганчірками в руках і передав одну мені. Я її розгорнула. В ній лежав смажений кролик. Мвіта передав мені ще одну, повну кактусових десертів. Я всміхнулася йому.

— Завжди до твоїх послуг, — сказав він і сів біля мене, притулившись плечем до мого плеча.

— Ох, ти дивна, — зауважила Тінґ, коли я почала їсти.

— Ти ще нічого не бачила, — відповіла я з напханим ротом.

Вона перевела погляд з мене на Мвіту, а тоді примружилася.

— То ти не завершила навчання?

Я хитнула головою, стараючись не дивитися їй у вічі.

— Не турбуйся про свій табір, — нарешті сказав Мвіта.

— Звідки мені знати напевне? — спитала вона. — Ссайку не дозволяє мені навіть лишатися наодинці з чоловіком. Ви обоє, напевно, знаєте про жінку, яка…

— Ми знаємо, — сказали ми водночас.

Поївши, ми залишили Діті, Лую та Фанасі. Вони цього не помітили. Намет Ссайку був великим і просторим. Він був виготовлений із матерії чорного кольору, яка добре пропускала вітерець. Ссайку сидів на плетеному стільці, тримаючи в руках малесеньку книжечку.

— Тінґ, принеси їм пальмового вина, — сказав він і відклав свою книжку. — Мвіто, хіба я не мав рації? — запитав він і жестом наказав нам сісти.

— Однозначно мали, — відповів він, пішов у куток намету й узяв два круглих килимки для сидіння. — Це справді була найсмачніша трапеза в моєму житті.

Я глянула на Мвіту й насупилася, а тоді сіла на килимок, який він поклав для мене.

— Сьогодні ви добре спатимете, — пообіцяв Ссайку.

— Дякуємо вам за гостинність, — відповів Мвіта.

— Як я вже тобі казав, це — найменше, що ми можемо зробити.

Повернулася Тінґ із келихами пальмового вина на таці. Перший вона передала Ссайку, тоді дала келих Мвіті, а потім — мені. Келихів вона торкалася лише правою рукою. Я мало не розсміялася. Я б нізащо не запідозрила, що Тінґ така традиційна. Але Ссайку, зрештою, був її Майстром, і якщо він був хоч чимось схожий на Аро, то він цього від неї очікував. Вона сіла біля мене, злегка всміхаючись, неначе в передчутті цікавої дискусії.

— Поглянь на мене, Оньєсонву, — сказав він. — Я хочу добре подивитися на твоє обличчя.

— Чому? — запитала я, але поглянула на нього. Він не відповів. Я витримала його погляд.

— Ти зазвичай заплітаєш волосся в коси? — спитав він.

Я кивнула.

— Більше не заплітай, — сказав він. — Перев’язуй його відрізком пальмового волокна чи ниткою, але віднині — жодних кісок. — Він відкинувся назад. — На вас обох дуже чудно дивитися. Я знаю нуру і знаю океке. Еву дивують мої очі. Ех, Ані знову мене випробовує.

Тінґ реготнула, і Ссайку різко позирнув на неї.

— Вибачте, оґасе, — сказала вона, досі всміхаючись. — Ви знову так робите.

Ссайку, здається, добряче роздратувався. Тінґ це не злякало. Я вже казала, що Майстер ближчий своєму учневі за рідного батька. Немає справжнього учнівства без протиборства, без взаємного випробовування нервів.

— Ви просили мене вказувати вам щораз, коли ви це робите, оґасе, — продовжила Тінґ.

Ссайку глибоко вдихнув.

— Моя учениця має рацію, — нарешті визнав він. — Розумієте, я ніколи не вірив, що навчати мені доведеться цю довгоногу… дівчину. Але так було визначено наперед. Відтоді я пообіцяв менше керуватись упередженнями. Чаклунів-еву не було ще ніколи. Але про це попросили. Отже, так сталося не через те, що Ані нас випробовує, — просто так сталося.

— Добре сказано, — вдоволено зауважила Тінґ.

— Тепер уже не все конче мусить бути логічно, — сказав Мвіта, допив своє пальмове вино і поглянув на мене. Я ледве втрималася від того, щоб закотити очі.

— Так. Мвіто, серед усіх ти найкраще мене розумієш, — промовив Ссайку. — Отже, ти, Оньєсонву, тут опинилася невипадково. Мені було сказано знайти та прийняти тебе. Я чаклун, і я значно, набагато старший, ніж здається. Я походжу з давнього роду обраних хранителів, хранителів цього кочового селища, Ссолу. Я підтримую пилову бурю, що його захищає.

— Ви підтримуєте її просто зараз? — запитала я.

— Для мене це лише джуджу, як це буде і для Тінґ, — відповів він. — Отже, як я вже казав, мені було сказано тебе знайти. Ти маєш завершити певну частину свого навчання. Тобі знадобиться допомога.

Я насупилася.

— Хто… хто сказав вам мене знайти?

— Сола, — відповів він.

У мене округлились очі. Сола, білошкірий чоловік у чорному, якого я двічі зустріла в пиловій бурі. Я досі добре пам’ятала, що він сказав, коли ми зустрілися вперше, під час моєї ініціації: «Я мушу подбати про твою смерть». Потім він показав її мені.

Я здригнулась і спитала:

— Ви його знаєте?

— Звісно.

Мені ніколи не спадало на думку, що всі вони пов’язані між собою. Всі старійшини. Я згадала, як під час моєї останньої зустрічі з Солою, перед самим виходом із Джвагіра, Аро сів біля нього замість мене — ніби Сола був його братом, а я — донькою Аро.

— А як щодо Аро? — запитала я.

— Аро я знаю добре. Знаю його дуже-дуже давно.

— Він говорив про мене? — спитала я. Моє серце забилося швидше.

— Ні. Він про тебе не згадував. Він твій Майстер?

— Так, — розчарувавшись, сказала я. До цього я не усвідомлювала, як мені бракує Аро.

— А, тепер усе ясно, — кивнув він. — Я ніяк не міг точно зрозуміти, в чому річ.

Він поглянув на Мвіту. Тінґ теж поглянула на Мвіту, ніби намагаючись побачити, що саме щойно збагнув її Майстер.

— А ти — ще одне його дитя, — промовив Ссайку.

— Гадаю, можна й так сказати, — погодився Мвіта. — Але раніше я навчався в іншої людини.

— Аро нічого про нас не питав? Нічого не казав? — спантеличено поцікавилася я.

— Ні.

Повітря в кімнаті затремтіло: великий бурий папуга влетів до намету й сів на стілець. Крякнув і потрусив головою.

— Очманілі птахи, — сказала Тінґ. — Вони постійно падають у Ссолу.

— Повертайтеся на святкування, — наказав нам Ссайку. — Веселіться. За десять днів жінки провадитимуть Розмову з Ані. Оньєсонву, ти підеш із ними.

Я мало не розсміялася. Востаннє я провадила Розмову з Ані ще в дитинстві. Я не вірила в Ані. Однак я притримала свій цинізм при собі. Насправді це не мало значення. Коли ми повернулися на святкування, все ще тільки розігрівалося. Гурт грав пісню, слова якої знали всі. Еєсс танцювала для всіх, голосно співаючи. Гадаю, я була б такою, як вона, якби не народилась ізгоєм.

— Як гадаєш, що станеться? — запитав мене Мвіта, коли ми опинилися серед людей, які співали.

На іншому боці кола я мигцем помітила Лую з двома чоловіками. Обидва обіймали її за талію. Ні Діті, ні Фанасі я не побачила.

— Гадки не маю, — відповіла я. — Сама хотіла тебе про це спитати, бо ти ж, безперечно, маєш знати все.

Він гучно зітхнув і закотив очі.

— Ти не слухаєш, — сказав він.

— Оньєсонву! — гукнула Еєсс. Почувши своє ім’я, я підскочила. Всі повернулися. — Піди поспівай з нами!

Я знічено всміхнулася, хитнула головою й підняла руки.

— Ні-ні, — відмовилася я, позадкувавши. — Я… Я геть не знаю ваших пісень.

— Ну, будь ласка, прийди поспівати, — заблагала Еєсс.

— Чому б тобі в такому разі не заспівати якусь свою пісню? — голосно запропонував Мвіта.

Я гнівно зиркнула на нього, а він самовдоволено всміхнувся.

— Так! — вигукнула Еєсс. — Заспівай нам!

Поки вона виводила мене на середину кола, всі затихли. Коли я проходила повз людей, вони старалися мене не торкнутися. Я стала на місці, усвідомлюючи, що на мене дивляться всі.

— Заспівай нам пісню зі своєї домівки, — попросила Еєсс.

— Я виросла у Джвагірі, — сказала я, коли зрозуміла, що мені не втекти. — Але родом я з пустелі. Вона — моя домівка. — Я трохи помовчала. — Це я співаю землі, коли вона задоволена.

Я відкрила рота, заплющила очі та заспівала пісню, якої навчилася в пустелі, коли мені було три роки. Коли бурий папуга, якого я бачила в наметі Ссайку, прилетів і сів мені на плече, всі заохали й заахали. Я співала далі. Солодкий звук і тремтіння, що виходили з моєї горлянки, розходилися по всьому моєму тілу. Він притлумив мої тривоги та смуток. Тимчасово. Коли я закінчила, всі мовчали.

Тоді люди зашипіли та схвально заплескали в долоні. Птах, який сидів у мене на плечі, полетів геть, злякавшись шуму. Еєсс обхопила руками мою ногу, із захватом дивлячись на мене знизу вгору. Від її рук розлетілись іскри, і кілька людей відскочило назад, нерозбірливо щось вигукуючи. Музиканти знову почали грати, і я швидко пішла з центру кола.

— Прекрасно, — казали люди, коли я проходила повз них.

— Я сьогодні добре спатиму!

— Хай Ані благословить тебе тисячу разів.

Торкаючись мене, вони відчували біль, але все ж осипали мене похвалами, наче я — давно загублена донька їхнього вождя.

— Ой! — вигукнула Еєсс, почувши, як гурт заграв мелодію, перед якою вона не могла встояти. Дівчинка швидко повернулася до кола й розсмішила всіх, засмикавшись у танці. Мвіта обняв мене однією рукою за талію. Це було як ніколи приємно.

— Було… весело, — сказала я дорогою назад до нашого намету.

— Це завжди спрацьовує, — зауважив Мвіта і торкнувся мого пишного волосся. — Це волосся.

— Знаю, — сказала я. — Я обів’ю його аж до низу довгим відрізком пальмового волокна. Вийде схоже на косу.

— Річ не в тім, — відповів він.

Я зачекала, але він більш нічого не сказав, і в цьому не було нічого страшного. Він не конче мусив говорити. Я теж це відчула. Я відчула це, щойно Ссайку розповів мені, чого від мене хоче. Я вся неначе… зарядилася. Під час цього мого усамітнення щось мало статися.

Прийшовши до свого табору, ми знайшли тільки Фанасі. Він сидів біля кам’яного багаття, що невпинно зменшувалося, та вдивлявся у блискуче каміння. Між ногами в нього стояла пляшка пальмового вина.

— А де…

— Поняття не маю, Оньє, — нечітко відповів він. — Обидві втекли від мене.

Мвіта погладив його по плечі й пішов до нашого намету. Я сіла біля Фанасі. Від нього відгонило пальмовим вином.

— Вони повернуться, не сумніваюся, — сказала я.

— Ти і Мвіта, — сказав він за якийсь час. — У вас усе по-справжньому. У мене такого ніколи не буде. Я лише хотів Діті, трохи землі, малечі. А поглянь на мене тепер. Мій батько сплюнув би.

— Вони повернуться, — повторила я.

— Я не можу бути з ними обома, — відказав він. — Та й навіть з однією, схоже, не можу бути. Дурень. Не треба було сюди йти. Я хочу додому.

Я роздратовано подивилася на нього.

— Тут повно вродливих жінок, які дуже тобі зрадіють, — сказала я й підвелася. — Піди знайди якусь, переспи з нею і перестань дутися.

Коли я зайшла до нашого намету, Мвіта вже лежав там на спині.

— Добра порада, — промовив він. — Йому потрібно одне — інша жінка, яка ще більше закрутить голову.

Я втягнула повітря крізь зуби й різко сказала:

— Йому не слід було обирати Лую. Хіба я так не говорила? Лую подобаються чоловіки, а не якийсь один чоловік. Це ж було абсолютно передбачувано.

— Тепер ти звинувачуєш його? Діті відмовляла йому навіть після зняття джуджу.

— Що значить «навіть після»? Ти знаєш, який біль буває від того джуджу? Жахливий! І нас виховали з думкою про те, що розсувати ноги погано, навіть якщо ми цього хочемо. Нас не виховували вільними, як… як вас. — Я ненадовго зупинилася. — Коли ти був із безліччю старших жінок, таких, як Тінґ, хто тебе лаяв?

Мвіта подивився на мене, примруживши очі.

— Найпершого разу ти б залюбки розсунула переді мною ноги, якби не те джуджу. Тебе не стримували ніякі правила для жінок, прийняті у Джвагірі.

— Не з’їжджай з теми.

Мвіта засміявся.

— Ти вступав у близькість із Тінґ?

— Що?

— Я знаю тебе і, здається, знаю її.

Мвіта лише хитнув головою, відкинувся назад і поклав руки за голову. Я зняла з себе святковий одяг і загорнулась у свою стару жовту рапу. Виходячи з намету, відчула, як мене смикнули за рапу, мало не стягнувши її.

— Зачекай, — сказав Мвіта. — Ти куди?

— Піду помиюся, — відповіла я.

Ми вирішили митись у наметі Лую. Скористатися Бінтиним наметом нам забракло духу.

— Ти робив це? — нарешті запитала я. — З іншими жінками, до мене?

— Чому це важливо?

— Це просто важливо. Так чи ні?

— Ти не перша жінка, з якою я вступав у близькість.

Я зітхнула. Я вже знала. Це ні на що не впливало. Я бентежилася через Тінґ.

— Куди ти ходив, коли пішов сюди? — запитала я.

— Я прогулявся. Люди залюбки приймали мене у себе вдома. Якась компанія чоловіків посадовила мене й попросила розповісти все про нас і наші мандри. Я розповів їм дещо, але не все. Зустрівся з Тінґ, і вона повела мене до намету Ссайку, де ми поговорили. — Він трохи помовчав. — Тінґ вродлива, як і всі місцеві, але на неї, бідолаху, все одно що накладено джуджу Одинадцятого ритуалу. Близькість їй заборонена. А ще… Оньє, ти ж знаєш, що за слово я тобі сказав.

«Іфунанья».

— Воно стосується і душі, і тіла, — додав Мвіта і знову смикнув мене за рапу, зсунувши її мені під груди. Я її підтягнула.

— Вибач, — сказала я.

— Тобі є за що вибачатися, — зауважив Мвіта й махнув рукою. — Йди митися.